Бережани

Через 3 години я вертався уже в сонячне яскраве місто, ходити яким – одне задоволення. Дорога з Раю до Бережан проходить повз склозавод, який ще виглядає живим, але насправді вже мертвий, і велике кладовище, на якому трапляються старовинні надгробки.

Недалеко, серед вуличок приватного сектору, знаходиться єврейський цвинтар.

Він розташовується на пагорбі, з якого відкривається вид на західну околицю Бережан.

Тими ж таки заплутаними вуличками пробираюсь на південь міста, де є дерев’яна церква. Якщо зазвичай прогулянка приватним сектором не обіцяє нічого цікавого, то тут раз-по-раз натикаєшся на старовинні чи просто красиві будівлі.

Вілла Чайковського – не того, котрий композитор, а його однофамільця Андрія – письменника, адвоката, громадського діяча.

Власне церква, класична для галицької школи. Була зведена ще у XVI ст. Укритий бляхою дах і кам’яна веранда дещо псують її вид. Всередині дуже гарно і незвично, але надто темно для мого фотоапарату.

Від церкви вирушаю в центр. По дорозі мені трапився милий дитячий стріт-арт.

І ще один, на будинку юних натуралістів (чи щось у такому дусі).

За будинком уже з’являється перша пам’ятка – костел Петра і Павла.

Будівництво костелу розпочалось у 1600 році, за Адама Єроніма Синявського, тогочасного володаря міста, завершено у 1620. Спочатку він був освячений іменем Різдва Діви Марії. Входив в систему оборонних споруд міста, від початкового вигляду неодноразово перебудовувався.

З кінця Великої Вітчизняної костел закрили, тут був склад і спортивна школа. Повернули його вірянам лише у 1996 році, тоді ж освятили під новим іменем.

Якась секретна організація під назвою Дільниця сповіщень. Секретна, бо як тільки я почав клацати, у вікні будівлі за моєю спиною у когось бомбануло – «Прошу пана, нас не можна фотографувати!»

Вірменська церква, пам’ятка 1760-х років. Схоже, зараз не функціонує.

Церква Святої Трійці, вид ззаду. Про неї напишу трошки нижче.

Адже у низ тієї ж вулиці відкривається такий розсип архітектурних шедеврів, що важко зосередитись на чомусь одному.

Неймовірний балкончик, на якому вказано дату створення.

Мабуть, просто житловий будинок.

І ще один. Забудова настільки крута, що аж самому місту надано статус Державного історико-архітектурного заповідника.

Пошта.

Колишня «каса допомогова», тобто банк.

Ну і ратуша. Знаходиться, звісно ж, на місцевій площі Ринок.

Із-за сірої шубки виглядає дещо похмуро.

У дворику ратуші знаходяться аж чотири музеї – Богдана Лепкого, Сакрального мистецтва та історії церкви, Книги і Краєзнавчий. Перший мене не зацікавив, другий був закритий, а третій страшенно нудний і ні про що.

Тому краєзнавчий, напевно, найцікавіший із усіх. Хоча набір залів стандартний для таких музеїв, думаю, кожен може знайти там для себе щось цікаве.

Зокрема є експозиція, присвячена культурі та побуту лемків – однієї з етнічних груп українців, депортованих зі своїх земель в результаті операції «Вісла». Велика кількість лемків осіла в Бережанах і районі – наприклад, у селі Гутисько.

Операція «Вісла» - справжня трагедія для тисяч українців, але поки кляті пшеки кудахкають про Волинську різню (што?) ми чомусь вперто і скромно мовчимо про аналогічні дії з їх боку.

Фотоапаратик. З таким особо не побігаєш.

Картина із зображенням україно-російської битви. Ні, це не Бомбас-2014, а битва часів УНР на горі Лисоня неподалік міста.

Вертаюсь на площу Ринок.

Як і обіцяв, пару слів про Троїцьку церкву. Зведена в 1768 році, розширена в XIX ст. Єдиний храм на ринкових площах західної України, що дожив до наших днів.

Всередині зберігається Чудотворний образ Матері Божої Римської і чиїсь мощі.

На півночі міста розкинувся широкий штучно утворений Бережанський став з красивими видами і шумним птаством.

Ні, це не та сама гора Лисоня, простий собі безіменний пагорб.

Недалеко ставу знаходиться колишній монастир бернардинів, що веде свою історію з 1683 року, але потрапити всередину поки що нереально. Ще з радянських часів приміщення займала колонія, зараз вона уже не функціонує і все тут начебто нічиє, але дріт так само колючий, громіздкі ворота зачинені, і відкриваються лише раз на тиждень, аби впустити вірян на службу.

Монастирську церкву можна подивитись хіба що здалеку – її чудово видно з деяких точок у центрі.

Ну або хіба так, через колючий дріт.

Панно радянських часів на будинку культури.

Ну і нарешті замок.

Замок був зведений у XVI-XVIII ст., за тих же Синявських. Він унікальний тим, що збудували його не на пагорбі, як зазвичай, а над болотом, між двома рукавами річки Золота Липа. І я вам скажу, що це було дуже мудре рішення, бо видертись ще на одну гору того дня у мене просто не вистачило б сил.

Зараз, звісно, ніякого болота уже нема. Територія навколо твердині давно стала зоною відпочинку для містян.

Долина річки зараз.

Незважаючи на положення, грамотно спроектований замок був неприступним. Військовим шляхом його брали лише раз – козаки Максима Кривоноса, але тоді їх підтримали прості жителі містечка.

За символічну плату можна не тільки пройти у двір, але і походити деякими коридорами, які знаходяться у більш-менш пристойному виді.

Герби усіх власників.

Коридорами розкладені усілякі фрагменти й уламки, не тільки замкові, а, здається, від усього підряд.

Костел Святої Трійці, він же – усипальниця Синявських, знаходиться у стані вічної реставрації.

Вид на подвір’я із другого поверху.

Макет у центрі подвір’я. Чи доживемо ми до того, щоб побачити замок у такому виді?

На одній із зовнішніх стін зберігся ліплений герб.

Найважчим для замку було XX століття. В часи незалежності складено проект реставрації, але без грошей усе просувається дуже повільно.

Поки що руйнація випереджає відновлення. Одна зі стін обвалилась у 2011 році.

Дійшовши до замку, я замкнув коло, бо знаходиться він майже біля автостанції. Проводжав мене із міста довгов’язий худющий пес.