Дощ у Микулинцях

Ще за один квартал – греко-католицька церква Святої Трійці. Цей храм старовинний (1882-1889 рр. будівництва), але виглядає теж як новозбудований.

Вгодовані янголятка над ворітьми.

Головний портал.

Сфотографував ще капличку у дворі і повалив звідти якнайдалі, бо на церкву якраз насував похорон, який чудово доповнював гнітючу похмуру погоду.

Розмальовані ворота.

На головній вулиці колись була синагога. Інтуїтивно сфотографував цей будинок, і треба ж – вгадав.

Єврейське кладовище у Микулинцях теж було. Зараз воно являє собою суцільно забитий бур’яном клаптик у приватному секторі. У траві деінде ще можна побачити повалені надгробки. Не здивуюсь, якщо через кілька років цю землю узагалі прихватизують і забудують.

Дуже гарна будівля народного дому.

Через містечко протікає річка Серет.

За річкою починається старовинний парк, який є зосередженням усіх головних тутешніх цікавинок.

Палац Реїв – пам’ятка XVIII ст. Реї – це останні власники, а так хто ним тільки не володів, починаючи з всюдисущих Потоцьких. Барон Конопка хотів тут організувати бальнеологічний курорт (у Микулинцях є цілющі сірчані джерела), але народ не попер. Зараз приміщення займає обласна лікарня.

Фасад зі сторони парку.

І з протилежної сторони.

Атлант.

Один із бокових флігелів.

Від палацу усього пару хвилин іти до замку. Першим, що я побачив, була одна з круглих веж.

Усього в замку вціліло дві круглі вежі (по діагоналі; на фото вище – північно-західна) і, частково, мури.

Вид на село Воля від східної стіни.

В’їзд зі сходу, як виявилось, чорновий, через нього я і потрапив усередину. Це вже зараз я знаю, що там живуть люди, а от тоді, побачивши всередині заселений і засаджений двір, я трошки охрінів.

Загалом історія така. На початку XX ст. тут ще мешкала графиня Юзефа Рей, у якої була служниця Анна – вірна і досить наближена до графині. Анна з чоловіком збиралась будувати власний будинок, але їх плани поламала Друга Світова війна. Чоловік був призваний на війну, де і загинув, а Анна залишилась з малою дочкою Стефанією.

Юзефа померла у 1930 році, а її донька Марія – ще раніше, у 1922 від тифу. Рід Реїв згас. Сім’я ж Анни пережила в цих стінах війну, і залишилась тут після неї. Анну прийняли на роботу сторожем замку, а їхнє житло поступово легалізувалось.

Анна померла в 1983 році, а Стефанія з чоловіком лишилась жити у замку. Свого часу їм запропонували переїхати у 2-кімнатну квартиру, але родина відмовилась, із-за меншої житлової площі. Ці дані я нарив у інтерв’ю Стефанії ще за 2002 рік. Як бачимо, купа часу пройшла, а нічого не змінилось. Ну а фіглі, це ж Україна.

Мабуть, якийсь сарай.

Тут в кадр потрапив шмат городу.

Сінокіс і будинок охороняються парою крупних песиків. Важко сказати, чи жива ще Стефанія і що там зараз за люди взагалі. Але подвір’я досить занехаяне, і це теж їх по-своєму характеризує.

Як і в кожному шанованому замку, тут є свої привиди.

Перший – ковалева дочка з досить банальною історією – народила байстрюченя, не витримала осуду, померла, похована у білій сукні. В ній же потім і зазирала у вікна замку, лякаючи його мешканців.

А ще під час війни німці, які тут квартирувались, скинули у один із підвалів 12 розстріляних радянських вояків. Пізніше були ексгумовані лише 9, а трьох не змогли дістати із-за небезпеки обвалу. Так вони і лишились лежати в цій землі, а їхні духи лякали уже замкових мешканців минулого століття.

Всяких тунелів і ходів тут дуже багато. Одним із них, за легендами, можна було вийти аж до замку у Теребовлі.

Південно-східна кругла вежа.

Замок збудували у 1550 році, коли Микулинцями володіла Анна з родини Йорданів. Опісля них тут засвітились сім’ї Зборовських, Конєцпольських, Синявських і Любомирських. Страшних руйнувань містечко зазнало у 1675 році, коли підло було знищено турками.

У 1815 році барон Ян Конопка відкрив тут суконну фабрику. Замок перебудовується під фабричні потреби, що явно не йде йому на користь. Фабрика прогоріла, будівля опустіла і почала руйнуватись. Заселення на початку XX ст. родини Реїв уже не могло спинити повільну агонію твердині, яка триває і досі.

Житлове приміщення коло центрального в’їзду.

І третє, що цікавого можна побачити біля парку – бароковий Троїцький костел 1761-1779 років будівництва.

Костел справив на мене чи не найліпше враження – він і в хорошому стані, і просто дуже красивий.

Екстер’єр будівлі щедро прикрашений скульптурами. У кожного із зображених святих присутнє якесь тотемне створіння.

Через стежку від костелу знаходиться старий польський цвинтар. Найбільша скульптурна композиція стоїть на могилі Реїв: Мечислава (1836-1918), Юзефи з Конопків (1856-1930) та їх доньки Марії (1881-1927).

Пам’ятник занедбаний, як і всі інші.

Микулинецького пива я так і не спробував, та й часу і сил вже не було, тому від костелу одразу пішов на зупинку.