Весняний сумбурний Київ, ч. 1. Київське мертве і живе

Нашу столицю можна любити і ненавидіти. Нею можна бродити цілими днями, наклацати сотні фотографій і скласти з ними десятки заміток. Правда, з великою ймовірністю це все уже зроблено до вас.

За два квітневі дні у Києві я спробував відкрити для себе як можна більше того, чого раніше не бачив сам, а зараз спробую виділити найцікавіше. Можливо, хоч щось стане для вас відкриттям. Тому тематичних заміток не буде, а все йтиме у потоці «як попало».

А почнемо з Байкового кладовища. Сходимо на станції «Палац Україна», минаємо невеликий ринок і переходимо маленьку річку Либідь, зашиту в бетон.

Байкове – гігантське царство мертвих, розділене на старе і нове кладовище. Правда, якоїсь особливої атмосфери там не відчувається. Між частинами проходить шумна дорога, зусібіч стирчать багатоповерхівки. Старе кладовище відоме, перш за все, завдяки могилі Лесі Українки. Благо, до неї є вказівники і не потрібно блукати між могилами наугад.

Недалеко хтось використав на пам’ятнику цитату з «Лісової пісні».

Навколо в принципі все стандартно. Хоча зустрічаються ангели…

обрубки дерев…

і іноземці…

Але в більшій мірі я прийшов у це похмуре місце із-за архітектурної складової. Так сталось останнім часом, що мені постійно попадає на очі чи на слух ім’я архітектора Городецького, діяльність якого пов’язана і з Вінниччиною, і з Києвом. Зокрема, з Байковим кладовищем.

Мавзолей Вітте – якраз його робота.

Склепів тут чимало. Не можу сказати про всі, чи то його творіння – та і як зрозумів, авторство багатьох із них узагалі під питанням.

А що у нашій країні і про живих не дуже піклуються, то про мертвих тим більше, і знаходиться це все не ахти в якому стані. Ось у цьому склепі вибиті двері і підлога.

Ставлення до надгробків десь таке ж.

Один із входів у «нову» частину.

Нове кладовище ще більше. Основну цікавість для туристів (там реально снували купки туристів) становить центральна алея, де поховані видатні особистості і звідки видно ті ж таки склепи.

Хоча якщо гроші є, не обов’язково бути видатною особистістю. Наскільки я зрозумів, якийсь циганський барон. Композиція чомусь викликала у мене стійку відразу.

В’ячеслав Чорновіл. Вибач, батьку, ми все прої*али…

Судячи з прізвищ, ціле єврейське сімейство.

Склепи…

Ось цей, мабуть, таки роботи Городецького. Дуже стиль схожий.

Але це все навіть разом узяте не було основною причиною мого приїзду в цю частину міста. А хотів я того дня найбільше побачити Миколаївський костел. Творіння ви уже зрозуміли кого, 1899-1909 років побудови. Похмуре надвечір’я тільки підкреслило його готичність.

Можна без зайвих коментарів помилуватись на його величну цілісність і продуманість кожної деталі.

Окрім використання за прямим призначенням, тут ще знаходиться зал органної та камерної музики. Була якраз репетиція, тому всередину відвідувачів не пускали (а може, в мене просто карма така – не потрапляти в костели).