Роздавлена вічність

Прадід Єгора був героєм війни. Справжнім. Про це свідчила сила-силенна нагород, що залишились після нього, в тому числі звання Героя Радянського Союзу. Його він отримав уже в госпіталі, будучи тяжко пораненим десь аж під Гданськом. Там він і помер, не діждавши якихось трьох днів до Перемоги.

Окрім орденів, від прадіда залишилось лише кілька довоєнних фотографій та перекази родичів. Для ідеалістичного підлітка він був справжнім взірцем – хоробрим визволителем, здатним на самопожертву заради щастя прийдешніх поколінь. Із людини, яку не знаєш особисто, узагалі легко виліпити для себе ідеал – не такий, як оці усі звичні і набридливі створіння, які щодня ходять навколо тебе. Вони навіть гранату до танку докинути нездатні. Та і взагалі ні на що не здатні, зате тупі й ледачі, он, дозволяють неонацистам сісти собі на шию і переписати історію на свій лад.

Сьогоднішнього дня Єгор чекав дуже давно. Нарешті він може стати одним з тих, хто не словом, а ділом чинить опір цьому свавіллю. Ні, не комуністом. Спочатку він хотів вступити в комуністичну партію, але, трошки заглянувши за її куліси, дуже розчарувався. Сучасні комуністи виявились такими ж продажними і зажерливими політиканами, як і всі інші.

Він боязко прокрався до дверей і безшумно відкрив замок. Було ще рано, батьки спали. Вони не повинні були нічого почути. Коли до спини Єгора доторкнулась рука, він ледь не скрикнув од розпачу. Повернувшись, побачив позаду себе 7-річного брата, Льончика. Той був уже удягнений.

– Візьми мене з собою, – попросив Льончик.

– Не можна тобі. Малий ще, – прошипів у відповідь Єгор.

– Візьми. Я теж хочу, – категорично наполягав малий. – А то розкажу усе батькам.

– І що ж ти розкажеш? – насмішкувато спитав підліток.

Підліток нахилився до Льончика, і той щось зашепотів йому на вухо. Невідомо звідки, але мале чортеня знало усе до найменших подробиць. А зараз він глибоко вдихнув і завмер, готовий скрикнути і розбудити батьків.

– Чорт з тобою, - невдоволено погодився Єгор. – але потім не ображайся.

Штаб місцевих антифашистів знаходився у звичайному підвалі хвилинах у двадцяти ходьби від будинку хлопців. Людей на вулиці було ще мало, тому ніхто не помітив дві постаті, що спустились до підвалу і постукали у двері.

– Пароль? – неголосно спитали із-за дверей.

– Ведмідь. – відповів Єгор.

– А, новенький. Нічого, пройдеш іспит, узнаєш постійний пароль.

Двері зі скрипом відчинилися. Усупереч очікуванням хлопців, обстановка в підвалі була досить убогою. Чаділа одна-єдина лампочка. Із численних труб під стелею капотіла вода, булькаючи у іржаві каструльки чи просто в калюжі на підлозі, від чого у приміщенні було вогко і душно. Підлогою час від часу пробігали щури, зовсім не соромлячись людей. Старезні меблі, мабуть, зібрані зі звалища. На стіні праворуч од дверей – два стяги – перекреслена свастика в червоному колі і чорний з червоним прапори на білому полотнищі.

– Ну і діра. – констатував Єгор. Подумки, звісно. У «штабі» знаходилось біля десятка хлопців і троє дівчат. Кілька хлопців із-за задухи мали оголені торси і підліток із заздрістю окинув їх накачані м’язи. Хоча останнім часом посилено тренувався і набирав масу, виглядав на їх фоні худорлявим дрищем.

До них підійшов привітатись ватажок угруповання Володя, високий чорнявий хлопець з відкритим і чесним обличчям:

– Ну що, готовий до перевірки? Зараз уже рушимо. О, а це хто тут у нас? – усміхаючись присів навколішки до Льончика.

– Він… хотів дуже… - почав виправдовуватись Єгор. – Може, потім теж з нами заодно стане. – Йому було соромно зізнатись, що із-за малого його могла мама не пустити.

– Малому з нами не можна, – заперечив рудий здоровань, друга людина у спілці. На відміну від головного, цей мав потворну гостру пику, посічену веснянками та прищами. Руді патли неспокійно куйовдились на голові.

– Нічого, хай залишиться з дівчатами. – вирішив головний. - Ти ж не боїшся дівчаток, дон Жуане?

Льончик доброзичливо посміхнувся у відповідь. Він чомусь зненавидів цього красеня з першої ж миті зустрічі.

Через кілька хвилин Єгор з хлопцями покинули підвал. Малий залишився з дівчатами, які готували їсти, власне, лише робили бутерброди з ковбасою та нарізали огірки з помідорами. «Будемо святкувати твій вступ» - пояснив вожак, показавши заодно на чотири ящики пива у кутку. Дівчата вели свої чудернацькі балачки, зовсім не звертаючи уваги на Льончика. Він умостився на імпровізованому дивані, дістав телефон і заглибився у гоночну гру. В принципі йому було тут непогано, хіба що диван дуже вже віддавав запахами чужих незнайомих тіл.

Тим часом хлопці, проїхавши кілька зупинок на трамваї, висадились біля одного з міських парків.

– Ми – не якісь там позери, які називаються антифашистами тільки тому, що це модно, – пояснював Володя по дорозі. – У нас зібрані лише перевірені та віддані своїй справі люди, тому, щоб стати одним із нас, тобі треба також довести свою силу та відданість.

Парк був величезний і величний у минулому, проте зараз сильно заріс. Перехожих майже не було. Хлопці організовано розбіглись у різні боки, оточуючи колом парковий ставок. Не знаючи, що робити, Єгор потягнувся за двома ватажками, які лишились посередині ланцюга.

Раптом з права долинув потрійний свист – ніби то й не людина свистіла, а якась рання пташка. Зграя кинулась у той бік. На бігу усі одягли маски і стали таким чином схожі на грабіжників. Двоє хлопців чекали їх на краю ставку. Коли усі збіглись, один з них показав рукою далі – там стежкою, нічого не підозрюючи, йшов лисий молодик. Усі стиснулись у вузьке кільце.

– Провчимо бритоголову фашистяку, - прошипів рудий. Натовп дочекався, доки молодик зникне у паркових хащах, після чого кинувся у наступ. Єгор не розумів, яким чином вони розпізнали у лисому саме фашиста, але часу на розпитування не було.

Помітивши погоню, лисий кинувся було тікати, але спритні юнаки швидко його наздоганяли. Коли він зрозумів, що не втече, спробував відбиватись. Обернувся й завмер на місці, а коли до нього наблизився перший переслідувач, рудий, зарядив йому кулаком в обличчя. Рудий повалився на землю, обливаючись кров’ю.

Молодика схопили за руки і повалили на землю. Якийсь час він ще відбивався ногами, але скрутили і їх. Рудий звівся на ноги. Його потворне скривавлене обличчя було страшним. Він вихором налетів на лисого і почав було нестямно гамселити ногами, але його зупинив Володя.

Хлопці оточили лисого колом. Він піднявся і питально подивився на них. Тоді до нього у коло проштовхнули Єгора.

– Ну, доводь, як сильно ти хочеш бути одним із нас.

Побачивши напроти себе худорлявого підлітка, лисий осмілів. Він із ревом накинувся на противника, намагаючись не скільки побити його, як налякати. Кілька секунд Єгор тільки і встигав, що відбиватись, але поступово почав брати гору. Тепер уже його ворог захищався, усе частіше пропускаючи удари, й нарешті упав.

Це як у кіно. Спочатку зло бере гору, але в кінці перемагає обов’язково добро. Добро – це, звісно, він, Єгор.

Хлопець питально озирнувся. Тільки зараз помітив, що десь половина присутніх знімає усе на камери мобільних телефонів.

– Бий! Бий! Бий! – загорлав натовп.

І він почав бити. Лупцював в обличчя, живіт та пах. Світ навколо засліпився і побиття почало доставляти непередаване задоволення. Тоді хлопець зупинився, щоб лисий зміг віддихатись і звести голову.

– Повторюй за мною, - заговорив до нього Єгор. – Гітлер капут!

Заплилі очі лисого питально подивились на ката. Він уже мало що тямив.

– Повторюй, тварюко! – закричав Єгор і з усієї сили зарядив йому ногою в груди.

– Гітлер капут! – прохрипів той задихаючись.

– Повторюй: «я – лайно».

– Я – лайно!!! – завив у розпачі лисий, звівши до неба обличчя, по якому стікали кров і сьози.

Відтак повалився на землю і заридав. Його було зламано. Хлопці схвально загуділи.

– Вітаємо з успішно пройденим тестом, – сказав Володя Єгору, коли вони уже їхали назад у трамваї.

Гуляли до самісінького вечора. Пиво лилось рікою, усі наперебій вітали Єгора, співали пісень, розмахували стягами.

– Ти ж не подумай, що ми звірі які, - філософствував сп’янілий Володя, обійнявши однією рукою його за плечі. – То тільки іноді даємо перцю нацикам, аби знали своє місце. Демонстрації організовуємо. Або розганяємо їх демонстрації. Щоб пам’ятали!

Останнє речення було вигукнуте громовим голосом. Єгор звів очі догори, наче сподіваючись, що прадід десь звідти схвально дивиться на нього.

Увесь цей час Льончику було до нестями нудно. Пива він, зрозуміло, не пив, а бутерброди швидко обридли. На нього ніхто не звертав уваги, та йому цього й не хотілось. Тільки б дотерпіти до кінця і швидше додому. Але цьому не судилось статися.

Скоро до нього підійшов усміхнений Володя, який випив очевидно більше за інших.

– А що, боєць. Може, також хочеш стати одним з нас? Зможеш убити фашиста?

– Зможу, – сухо відрізав малий.

– Чули? Сказав як відрізав, справжній мужик!

Почулись схвальні вигуки. Дівчата, сміючись, зааплодували.

– А де ж ми йому тут фашиста дістанемо? – з насмішкою вигукнув хтось із натовпу.

Володя провів посоловілими очима по підвалу. Якась ідея промайнула в його голові, бо кінчики губ смикнулися догори. У два стрибки він перемістився у найтемнішу частину підвалу, зовсім неосвоєну, де було найбільше труб, і скоро повернувся звідти, тримаючи у руці живого щура. Щур попискував і марно намагався схопити його зубами за руку.

– Чим не фашист? – спитав він і притиснув рукою щура до столу. Натовп задоволено загудів.

Льончика підштовхнули до столу і вклали йому у руку величезного кухонного ножа. Володя тримав обома руками звіра, за хвіст і голову.

– Дивись, - пояснював ватажок. – Береш і різким рухом рубаєш навпіл. Я не прибираю рук, бо повністю довіряю тобі, – і зазирнув своїми чесними очима в обличчя малому.

Той, однак, зараз дивився не на Володю, а на щура. В його чорні бусинки-оченята, що зараз розпачливо бігали, шукаючи порятунку. Він уперше бачив дикого щура так близько, і було це створіння зовсім не таке страшне й бридке, як його звично малюють. Маленькі вусики дрібно тремтіли од переляку.

«А може, по пальцям йому?» - промайнула шалена думка, коли уже підняв ножа. Пауза затягнулась.

– Не треба тримати, я сам, – спокійно сказав Льончик і поклав руку на щура. Володя відпустив тваринку, і малий стиснув її обома руками. Його очі блискавично окинули кімнату. До дверей якихось два метри. Стиснувши міцніше сіре тепле тільце, він рвучко розвернувся й кинувся до дверей. З усіх боків його хапали руки, і він відчував, як пальці зісковзують з нього, не здатні міцно ухопити. Проте, коли до дверей залишались якісь два кроки, хтось зробив йому підніжку. Падаючи, він не розтиснув рук, але на нього одразу навалились два чи три важкі спітнілі тіла. Малий ледь не плакав від розпачу, бо вдалу підніжку зробив ніхто інший, як його брат, Єгор…

Його поставили на ноги і розтиснули руки. Володя забрав щура.

– Тю, слабак… - з напускною розчарованістю сказав ватажок, після чого звернув звіряті шию і кинув у куток. Усі мимоволі озирнулись туди. Щур був мертвий.

Льончик з ненавистю накинувся на ката і почав бити його кулачками. Той дивився на нього згори і було очевидно, що ці удари більше веселять його, ніж завдають болю.

– Іще й б’ється як дівчисько, – розважливо продовжував Володя.

Тільки б не заплакати!

Тоді, зібравши докупи усю свою силу та злість, малий зарядив кулаком йому в пах. На чесне відкрите обличчя лягла бридка гримаса болю. Ватажок заскімлив, зігнувся і снопом рухнув додолу. Хтось загиготів, одна з дівчат кинулась до нього, щоб допомогти підвестись.

Трохи прийшовши до тями, Володя впився очима в братів.

– Геть! Негайно! – засичав він.

– Але ж… А я?.. – спробував було зауважити Єгор.

– Геть! Обоє! Щоб духу вашого тут більше не було! – завищав, утративши контроль ватажок.

Малий вибіг надвір сам, а от старшого довелось виштовхувати силою. Він марно чіплявся за кожен сантиметр простору, все одно відступаючи під навалою ворожого натовпу, щось намагався доводити, кричав, уже на сходах, на вулиці, у розпачі зацідив у носа рудому невдасі – все марно. Двері гучно гримнули, а за тим заскрипів замок.

Вони йшли додому мовчки, час від часу обмінюючись поглядами, сповненими щирої ненависті. Попереду на них чекала украй неприємна розмова з батьками, але зараз то їх майже не хвилювало. Кожен вважав іншого зрадником. Особливо прикро було Єгору, він навіть не зважувався звести очі догори – боявся, що з неба зараз дивиться на нього прадід. Прадідове обличчя було молоде, як на довоєнній фотографії, тільки очі засмучені. Не захистив честь роду його нащадок.

Інший раз у його голові навіть виникала відчайдушна думка повернутись. Перепросити, спробувати усе пояснити. Але здоровий глузд підказував, що це не допоможе. Та і підвал досі уже опустів. Нерухомо заклякли на стіні стяги, нерухомо лежить на підлозі мертвий щур. Тільки каплі води так само гучно падають в іржаві каструльки.