Сонячний вовк (ч. 2)

Час швидко минав, і із вовченяти виріс справжнісінький сірий вовк. Тим не менш, здавалось, ця зміна ніяк не погіршила його становище. Він так само був вічно ситим всенародним улюбленцем, із яким не боялись залишити погратись зовсім маленьких дітей.

Але щось у його натурі, давно не вовчій, а зовсім ручній і доброзичливій, зламалося. І вовк засумував. Сумував він також дивно – полюбляв вити на сонце. Можливо, дитяча травма голови зламала так споконвічну рису його предків, завивання на місяць, а може, то  нього до сонця були свої особисті рахунки. Так чи інакше, він часто міг посеред дня усістись на вулиці, звести писка до неба й протяжно завити. Од того крижаного і розпачливого звуку скаженіли усі собаки у селищі, полошились кури і плакали діти. Тоді люди проганяли вовка, він ображено йшов подалі від хат, аж до пагорба на місці злиття річок. Відтак усе одно сідав там на найвищому місці і годинами тужно і гірко завивав, а з його очей котились сльози.

Хлопець, котрий потім стане справжнім фотографом, часто піднімався на пагорб і спостерігав за вовком, намагаючись узнати причини його страждань. Вони сиділи над самим обривом, один завивав, а другий роззирався навколо. Усе, скільки сягало око, тонуло в зелені, у верхівках дерев щебетали пташки, на річці плавали човники з рибалками. Хлопець дивився на всю ту чарівність і ніяк не міг збагнути, як можна сумувати, коли навколо усе так добре.

– Мухи – то, напевно, найбридкіші створіння у світі. Не такі, звичайні мухи, а маленькі трикутні мушки, що мешкають у моєму під’їзді.

Він поглянув на вовка, а той розумними очима подивився на нього, наче усе розумів. Сонце яскраво відблискувало од річок.

– Я й раніше їх зустрічав, і помітив, що вони дуже пристають до вологи. От у нас живуть у підвалі, там вічно вогко. Але місця у підвалі, вочевидь мало, тому вони обсідають усі стіни у під’їзді, а іноді залітають і в квартиру. Тоді вмощуються десь у ванній чи на кухні і можуть так годинами чекати невідомо чого. Можна піднести до мухи палець майже впритул, і вона не зрушить з місця, наче напевно знає, що я гидую до неї доторкатись.

В під’їзді їх часто хтось труїть, і маленькі чорні трупи густо вкривають підлогу і сходи. Я взагалі люблю тримати у чистоті своє взуття – просто беру і мию ганчірною над раковиною, навіть не замислюючись, до якої кількості лайна, шмарклів і іншої огиді торкались мої підошви. Але коли я ступаю сходами і відчуваю, як їхні маленькі тільця хрустять під ногами, мені стає по-справжньому гидко.

Фотограф відкрив очі. Насправді ніякого вовка давно не було поруч, був лише суботній вечір і напівтемне кафе. Дивно, але не було узагалі нікого, кому б можна було проказати уголос хоча б таку нісенітницю. Молодь уже весело гарцювала на танцмайданчику. Медсестра пройшла убік вбиральні зовсім поруч з його столиком. Він навіть відчув шелест її сукні і запах парфумів. За нею, як йому здалося, тягнувся шлейф золотих ниток. Нитки падали додолу, розпадались на менші частинки і поступово гаснули, подібно до іскор на снігу.

Так само незворушно, боковим зором, він помітив як вона повернулась на місце, залишаючи за собою такі ж самі нитки. Маленьке чорне створіння гойдалось на кишці всередині його напівпорожнього тіла, реготало і розмахувало виламаною ребриною, час від часу штрикаючи нею в серце чи легені.

Класичний чорний костюм уже давно опочивав у шафі, а він, вдягнений у махровий домашній халат, сидів у широкому кріслі і задумливо попивав міцний чай. Здавалось, день як день, не рахуючи одної прикрої пригоди, але чомусь його охопив неспокій. Даремно він заплющував очі і намагався зосередитись на чомусь сторонньому і спокійному. Навіть увімкнув телевізор, чого не робив дуже давно – той, як виявилось, нічого не показував, мабуть, відрізали за несплату.

Необачно змахнув рукою, і широкий рукав халата перекинув чай на підлогу. Чашка уціліла, але бризки розлетілись по всій кімнаті. Подумки лаючись, витер підлогу. Поки робив це, зміг відволіктись і заспокоїтись, але як тільки лишився знов на одинці зі своїми думками, знову впав у неспокій.

Густе застояне повітря колихалось і хапало за шию. З гігантської шафи дивились на нього книжки, кожна мертва нерухома літера ставала живим оком, а сторінки шепотіли якісь заклинання. Вимкнув усе світло, зарився в ліжко і спробував заснути, стиснувшись у позу ембріона і зарившись якнайглибше в подушку.

Але сон не йшов. Сусіди дивились телевізор, і крізь тонкі бетонні стіни він чув одним вухом два розмиті голоси, чоловічий і жіночий. Слів не можна було розібрати, але було ясно, що вони сваряться.

Якісь інші сусіди, куди більш далекі, слухали музику. Його друге вухо, утоплене в подушці, відчувало монотонне гупання і постукування, яке долітало крізь стіни, ліжко і подушку. Були ці звуки геть спотворені, розмиті і зловісні. Навіть ті, що сварились у телевізорі сусідів, замовкли і теж вслухались в музику. Гупання ставало гучнішим і настирливішим. Як якийсь дикунський барабан, що сповіщає про ритуальне заклання нової жертви.

Тоді він схопився з ліжка, поспіхом одягнувся і вибіг на вулицю. Покидаючи двір, помітив машину «швидкої» і купку людей біля місця, де його ледь не дістала бурулька – там хтось послизнувся і, здається, зламав ногу. Але перехожий рушив у протилежний бік.

У залі оголосили повільний танець, і молода компанія розбилась на пари. Медсестра, до якої так ніхто і не прийшов, нарешті не витримала – поспіхом розрахувалась, одяглась і кулею вилетіла на вулицю. Фотограф, який добивав уже п’яту сигарету, вкотре провів її байдужим поглядом, після чого сильно зажмурив очі. Чорне створіннячко переможно всадило відламану ребрину в серце, пришпиливши його до спини.

Коли він розплющився, медсестра мала б уже відійти далеко. Підлогою через усю залу і до дверей тягнулася одна золота нитка. Він накинув пальто, узяв її до рук і, ніби загіпнотизований, вийшов із зали. Нитка розсипалася в руках, тому треба було поспішати. Вона ледь помітною цівкою виляла між перехожими, які необачно чіпляли її одягом. Від того з нитки осипались золоті пилинки, падали на сніг і згасали.

Він слухняно йшов за нею довгим напівпорожнім тротуаром, повністю втративши волю і свідомість. Тротуар разом із дорогою перетинав неширокий міст через річку. Коли фотограф дійшов майже середини мосту, раптом зліва, упоперек дороги, його шлях перетнув перехожий. Фотограф закляк у шоці: золота нитка обірвалась, упала на землю і почала швидко гаснути.

Першим його бажанням було накинутись з кулаками на перехожого, що, нічого не підозрюючи, зараз учепився руками в огорожу над річкою, сліпо вдивлявся в її чорні води і глибоко дихав, наче йому щойно зняли зашморг з шиї – тільки тут нарешті знайшов заспокоєння. Але часу не було. На землі ще виднілись деінде золоті крапки, і він кинувся за ними.

Йшов чи біг, доки очі могли розрізняти ті іскорки, а коли це стало неможливо, його мозок вигадав їх. Він не помічав нічого навколо і не усвідомлював, куди іде. Час від часу провалювався ногами у глибокі холодні калюжі, втрачав рівновагу на примерзлій землі, падав, зводився, перебігав дорогу перед носом машин, що лише в останню мить устигали пригальмувати і не скалічити його.

Хтозна скільки часу пройшло, перш ніж він очуняв. Під його ногами давно не було ніякої дороги, а навколо, з усіх чотирьох боків, обступили чорні стовбури дерев. Вибравши навмання напрямок, фотограф пішов прямо – зрештою, в цьому місті немає таких великих лісів, у яких можна заблукати.

Скоро дерева проріділи і перед його очима з’явився пагорб. Обабіч пагорба хлюпотіла чорна від ночі вода двох річок, що зливалися тут воєдино. Фотограф піднявся нагору. Дорогий сенсорний телефон затремтів у кишені, він витягнув його і прочитав повідомлення. Йому пропонували нову роботу. У Києві, у набагато більшій студії, із набагато більшою зарплатнею і можливостями. Усе те, про що він так давно мріяв.

За спиною ледь чутно захрипів сніг, фотограф обернувся. До нього підходив вовк – старий, схудлий і підсліпуватий. Вовк обнюхав йому руки. Упевнившись, що у людини немає для нього гостинця, він приліг на снігу і задумливо задивився удалечінь. Фотограф присів на старий повалений стовбур і замислився. Не помітив, як задрімав.

Прокинувся, уже коли сонце піднялось досить високо; хоч і був тепло удягнений, відчутно замерз. Звівся зі стовбура, на якому так і провисів, та підійшов ближче до краю пагорба, розминаючи задубілі руки. Зачувши шум, прокинувся і вовк. Солодко позіхнув, показавши пожовклі зуби, і теж зробив кілька кроків до краю.

Темні уночі води річок зараз відігравали яскравими синіми барвами. З усіх боків до них стікали веселі струмочки талої води. Сонце пливло уже геть високо у безхмарному блакитному небі і сліпило очі. Навколо стояла чарівна тиша, порушувана лише дзюрчанням живої води.

Тоді вони одночасно звели голови до сонця і завили. Його очі швидко моргали од сліпучого проміння, а із нутрощів виривався, тягнувся на волю нелюдський моторошний крик. Він заповнив усього його й нескінченним струменем лився назовні. Було од того виття болісно та приємно одночасно, але він усе одно ще не до кінця розумів, чому його з’їдає той біль, коли навколо, здавалось би, усе так чудово.