Що в імені твоєму?..

У часи недовгого і безглуздого президентства Віктора Ющенка у Кривому Розі на вулиці Лермонтова з’явився невеличкий пам’ятник жертвам голодомору. Що б там не говорили, а я вважаю, що такі пам’ятники потрібні, тим більше, він досить компактний (не таке одоробло, як у Києві біля Лаври, і коштував напевно ж поменше).

Але все одно щось у Кривому Розі з пам’яттю жертв голодомору не так. Чогось не вистачає, точніше навпаки, щось є зайве. У якихось чотирьох кілометрах на схід від пам’ятника ідуть дві паралельні вулиці, одна з яких носить ім’я Косіора, друга – Постишева.

Коли хто забув або не знає, саме ці двоє чи не найбільше відзначились у 32-33 роках в Україні. Косіор підтримував перманентне підвищення планів хлібоздачі, а після того як вони не були виконані, звелів вилучити колгоспні фонди, ним же створені, що і стало однією із причин голодомору. Згорнув українізацію, зате розпочав кампанію нищення української інтелігенції.

Постишев мав досвід «хлібозаготівлі» ще на Поволжі, після чого перекинувся на Київщину і Харківщину, певний час був фактично старшим над Косіором, заборонив допомогу селам, що потерпали від неврожаю, проводив по-совдепівськи кошерну класову боротьбу: розкуркулення, заслання, арешти.

Йому належать слова «Заборонити взагалі харчування за рахунок проддопомоги працездатних колгоспників або одноосібників, хоч і нужденних…», а хронологічно пізніше, у 33-му він же вибив у Сталіна насіннєву позику для України. Виходячи з цього, я не думаю, що він насправді переймався геноцидом українців чи селянства – просто настільки фанатично ставився до виконання норм хлібозаготівлі для улюбленої партії, що якісь там тисячі померлих од голоду не мали ніякого значення.

До вулиці Косіора з півночі примикає вулиця Землячки. Така тепла для українського вуха назва дана в честь ніякої нам не землячки, а такої собі Розалії Залкінд. Ця параноїчка на пару з угорцем Белою Куном засвітилась у Криму, де під час найтупішої революції в історії людства старанно винищувала класових ворогів. Доведена кількість жертв, що полягли з подачі цієї парочки – 20 тисяч, теоретично можлива – 120. Ну, у нас досі є люди, що не вірять в голодомор, то хай уже буде 20. Іменем Бела Куна також названі вулиці у кількох містах. Особливо є доречною така вулиця у Сімферополі – мабуть, то від удячних нащадків репресованих.

До речі, навіть якщо у вас запущена стадія комунізму головного мозку, у ті часи ви б усе одно за нічого робити ризикували потрапити під «скорочення» за щонайменші прогріхи чи розбіжності із поглядами партії. Комуняки зразка 20-30-х років минулого століття – до дибільного казкові параноїки. Зрештою, ті ж самі Кун, Косіор і Постишев закінчили так само, як і їхні жертви.

А ще у Центрально-Міському районі Кривого Рогу є вулиця Лациса (випиляв 10 штук людей у Києві), Якова Свердлова (без коментарів), а ще… Це лише кілька імен у межах одного міста. Скільки таких вулиць, названих в честь «героїв» того часу, не злічити.

Я не прихильник негайних перейменувань вулиць іменами Бандери, Шухевича і т.д., тим більше, до більшості міст південно-східної України вони мають таке ж відношення, як курс австралійського долара до виверження вулкану Ейяфьядлайокюдль. Проте у кожному місці є свої незаслужено забуті особистості, наприклад, для Кривого Рогу – Калнишевський, Колачевський, Галковський, Харін, Глазовий.

Хтось скаже, що зараз існують куди більш важливі проблеми, ніж назви вулиць, от коли заживемо добре, тоді й можна буде подумати. Я категорично з цим не згоден. Ми ні при яких умовах не заживемо добре, доки вшановуємо своїх катів. Нам цього просто не дозволить наша рабська, байдужа, відсутня (потрібне підкреслити) свідомість. Не дозволить Бог. Не дозволять душі невинно замордованих пращурів, імен яких ми не знаємо. Хоча досі носимось із іменами їхніх убивць.