Алко-

Лагідна невидима отрута мляво розтікається по моєму шлунку. Вона всисається у його стінки, проходить крізь них наче привид і далі з кров’ю розповзається по всім жилам. Але спочатку вона ніяк не видає себе, і здається, що взагалі нічого не змінилось. Аж раптом, коли хочеш устати, розумієш, що тіло твоє належить уже не тільки тобі.

Так незвично і навіть трошки цікаво, коли відсторонюється тіло, але не мозок. Бачити себе збоку, а то і взагалі звідкись здалеку. Незбагненна й невиправдана сміливість, яка може привести до неабияких неприємностей. Але мозок не спить і стримує усі бездумні пориви, пустивши їх в уяву.

О так, ця багата яскрава уява. І де ти тільки є, коли ти справді потрібна. Зате зараз кидаєш мене то у вир сп’янілої компанії, у якій як ніколи весело і цікаво, то назад у власні сумні думки, то складаєш на ходу розповіді, чимось схожі на сни. Тоді стишується звук навколо, і усе, що пливе перед очима, стає несуттєвою декорацією.

Я втрачаю здатність говорити на звичному для себе суржику і переходжу на чисту українську або російську мову. Я говорю як завжди мало, але мої репліки чомусь робляться доречними і смішними для оточуючих, підстібнутих дурманними напоями.

Юрба, яка носиться туди-сюди, покурити і назад на місце, нові келихи, нові обличчя, усе більш відверті розмови… Усе відстороняється. Мозок вірно тримається і не п’яніє, старанно збираючи і запам’ятовуючи усе лайно, яке необачно виринає із сп’янілих вуст, щоб не забути це ні вранці, і ніколи взагалі.

Я – носій непотрібних і непривабливих чужих таємниць. Шкоди із мене ніякої, бо ця інформація так і теліпається нескінченно на задвірках пам’яті, не виходячи назовні. Тому усе повторюється знову і знову, з новими людьми й новими подробицями. Чужий бруд помалу збирається і викликає усе більше відрази до усіх, хто зустрічається на моєму шляху. Бо солодка отрута вивітрюється  з крові і яскрава фальш навколишнього світу стає звично сірою.