Можливо, то було вперше в житті, коли я потрапив у кафе, раз я запам'ятав той день як непересічну подію. Справжнє кафе під назвою «Казка», де ми з бабусею та дідусем культурно сиділи за столиком і їли морозиво. Кафе знаходилося у парку просто через дорогу від їх будинку, і про парк має бути сказано окремо, але про все по черзі.
Найпевніше, я б досі забув кафе «Казку», якби не події, що трапилися далі, зважаючи на специфіку часу, а конкретно ті самі дев'яності. Певний час потому «Казка» згоріла, до того ж ні в кого не викликало сумнівів, що зроблено було це навмисно, як і те, що ніхто за це покарання не понесе. Перейшли дорогу конкурентам чи просто не платили данину куди треба, хто б тоді розбирався?..
Така подія залишила очевидний травматичний слід у моїх спогадах. Світле й радісне кафе у теплих кольорах перетворилося на страхітливу пустку з чорними отворами замість вікон, безлюддям та запахом гарі навколо.
Я не можу точно згадати, коли то сталося, але по ідеї, досить близько до 1 березня 1995 року. Хоча ця дата мені нахер непотрібна, вона засіла в моєму мозку так само чітко, як і кіптява над пустими віконними прорізами «Казки». Того дня у під'їзді власного будинку застрелили російського журналіста Владислава Лістьєва.
Для людей молодших це ім'я мало про що говорить, тому будь-які пояснення не зайве почати з того, що в 1995 Україна жила цілком і повністю в парадигмі російського телебачення. Лістьєв був гендиректором телеканалу ОРТ, першим ведучим того самого «Поля чудес» і дуже популярного ток-шоу «Час пик». До речі, ідеї обох телепрограм були спижені в американців. Ніколи такого не було, і от знову.
Убивство відомого журналіста, яке так і залишилось нерозкритим, викликало немалий суспільний та медійний резонанс. На телебаченні його обговорювали тижнями, якщо не місяцями, а я був невільним глядачем. «Насолив комусь» – приблизно такий найкоротший вердикт можна було почути в ті дні.
Як і «насолили комусь» – стосовно кафе «Казка». Ці дві абсолютно непов'язані події ідеально склалися у моїй свідомості у єдину логічну для мене тодішнього версію.
Я наступний. Незабаром мене уб'ють.
Це було настільки кричуще очевидно, що не викликало жодних сумнівів. Намагання рідних мене заспокоїти тільки підсилювало побоювання, що все дуже погано. Я прислухався до підозрілих звуків вночі у темній квартирі, а знаходження у під'їзді (адже журналіста застрелили саме у власному під'їзді!) практично завжди означало панічну атаку, особливо, коли згори чи знизу я чув чужі кроки. Одного разу в переповненому тролейбусі я наступив на ногу якомусь мужику. Мужик нічого мені не сказав, але подивився злобно й уважно. Очевидно, що він мене запам'ятав. Очевидно, він мав за це мене убити.
Те сумарне жахіття переслідувало мене кілька місяців. Якщо ви не знаєте, як воно – бути дитиною з хворою багатою фантазією у 90-х, у мене є для вас відповідь. Хуйово.
У парку (де недовго проіснувало кафе «Казка») ми бували насправді настільки рідко, що він здавався мені дуже далеким місцем. Лише через багато років я усвідомив, що він знаходиться просто через дорогу від дому бабусі й дідуся і навіть видний через одне із вікон. Як іноді все залежить від контексту. Той факт, що я зумів завести житло у Вінниці через дорогу від парку, я вважаю одним із найкращих збігів у моєму житті. Факт, що я жив через дорогу від парку, але в 90-х у Кривому Розі – ну таке…
Парк переживав екзистенційну кризу подібно до тої, що трапилося з «Казкою», тільки більш розтягнену в часі. Похилені іржаві каруселі, коло яких годі було шукати дітей, роздовбаний танцмайданчик, вкритий битим склом і голками. Головними та найбільш масовими його гостями були наркомани.
Парк утворився на місці балки Малої Глеюватої, що впадає в річку Саксагань, тут же з неї було виведено послідовно два ставки, певно, для регуляції рівня води. Верхній ставок колись навіть був місцем відпочинку, і зараз би я сам не повірив, що бачив, як у ньому купаються люди, а інша частина засмагає на березі. Нижній ставок наглухо заріс очеретом ще в ті давні часи, що мені здавалося дивним і викликало різні конспірологічні фантазії.
Спочатку у верхньому ставку сталася якась зараза, що подохла вся риба – тупо спливла животами вгору до берега, що відвадило відпочивальників. Поступово він засмердівся й так само пересох. Нині в обох ставках, точніше, ямах на їх місці, не залишилося і згадки про воду. Крізь сухий очерет можна спокійно перейти стежками на інший берег. У верхньому встигли вирости кількаметрові дерева, що мали б нагадувати мені, який я насправді старий.
Я бачив ці ставки повними води й людними знов, у своїх снах, не раз. Ще школярем мріяв, що як стану мільйонером, обов'язково відновлю на них рекреаційну зону. Та якось не склалося.
Парк нині виглядає куди краще, ніж 30 років тому. Відновлені каруселі, стежки та клумби, на відремонтованому танцмайданчику зрідка бувають якісь концерти для дітей. Тепер тут куди більш ймовірно зустріти мамочок з колясками й бабусь з онуками, ніж наркоманів, хоча ті й не зникли остаточно. Взимку на перетині основних доріжок прикрашають скромну ялинку.
Ставки так і залишилися сухими ямами в найбільш занедбаній частині парку. Кафе «Казка» досі стоїть, точніше, бетонна коробка від нього – видно, збудували на совість. Вікна й двері наглухо закриті іржавими віконницями. Ні те, ні друге вже ніхто не відновить. Та й мільйонером я, очевидно, не стану.
