1) усвідомлена. На лекції років сім тому почув цю думку і досі її "жую": 

Задача психолога - поставити клієнта перед проблемою. На консультацію він приходить з поганим самопочуттям, з переживаннями тощо. Задача фахівця - допомогти йому усвідомити витоки цих переживань, які саме протиріччя породжують почуття немічності... Клієнт має вийти від психолога з проблемою. (Психологія - не мій фах, суміжна спеціальність).

2) значима. Тут, думаю, все очевидно. Якщо не болить (поки не болить) рідко хто починає ворушитися, щось вирішувати.

3) невідповідність. Власне, ключове слово. Поки людина в самих переживаннях, невідповідність є між її бажанням почуватися гарно та дійсним сумним станом (тут ми не виходимо за межі суб’єкта: бажане і дійсне - в ньому). Але усвідомлене переживання, розуміння того, що в дійсності є причиною суб’єктивних переживань, приводить нас до невідповідності між внутрішнім (очікування, плани) та зовнішнім (сумна дійсність). Боротьба з самими переживаннями - потрібний шлях (медитація, аутогенне тренування тощо), але він не дозволяє змінити на краще обєктивні причини переживань. Це може бути схожим на прийом анальгетиків у той час, як потрібно видалити запалений апендикс. Натомість, усвідомлення об’єктивних причин переживання дозволяє змінити дійсність, відповідно до свого розуміння блага.

Тому проблема - як усвідомлення невідповідності бажаного й дійсного, - ознака сили та мудрості, перший крок до справжніх змін.

В нашей госадминистрации все совки - тупые. Об этом журналист издания узнал от уборщицы, которая представилась Марией:

Пізня весна, ніч коротка, в потязі все ж не виспишся.
Пару разів переривались на взяти чай, долити кип’яток на другу заварку, потім зливали, а так - усю ніч про те саме.
- Треба бути амбіційними, бо якщо ти не амбіційний, інші - амбіційні, - тебе з’їдають, Запомни, чувак, так завжди.
- Так, згода, у нас не така вже й велика країна, як звикли.. Я вже всю об’їхав. Треба думати про розширення кордонів...
- Нєфіга, кордони, чи тоє, землі - зара нікому непотрібні, навпаки: менші відстані - менші витрати. Але я про інше, чувак, для чого ми живемо?..
- Ну, ти зара будеш про ідею, але люди живуть не ідеями, а потребами. Поки не припече, я не стану.. 
- Лайно, от ти ж зараз їдеш і говориш зі мною тому, що тобі так хочеться, правда? Нє, ну припустим, я хочу просто показати: багато робиш заради, а не по неволі..
- Ну добре, але я б починав з простішого, наприклад, назва. "Україна" - якесь сумнівне слово, завжди дурні асоціації. Поляки колись гарно придумали: "Жечь Посполіта", тобто, "Народне Діло". Треба щось таке, знаєш, щоб люди зрештою об’єднувались і могли пишатися, що "ось я причетний до .."
- О, та я ж тобі про шо.. але з іншого боку, хе-хе: ти - про обкладинку, я - про начинку. Точно, тр’а такі речі чудити, щоб люди загорялись і йшли! Я от чув.. 
- Так, але! о вибач, просто хотів нагадати, тут минулі 70 років ширялись ідеями про світле майбутнє, загорялись, горіли, згорали.. Я розумію, щось таке має бути, але краще б думати про якісь буденніші речі.
- Так ти ж мені не дав договорити..
- Вибач, знаю, то що ти?..
- Ти не куриш? Будеш виходити на станції? 
- Ні, не травлюсь.
- Хе, респект, ну я тоді не буду, це з армії - так балуюсь; та, пофіг, уже їдем.. Простіше, кажеш.. А я що, власне, хотів сказати..
Далі - півтори години роздумів вголос на тему, що "кожен рішає всьо сам" і насправді нема держави, нема ніяких інституцій. Роздуми шикарно ілюстровані замальовками з колгоспного, армійського та бізнесового життя. "Тому буде несправедливо, якщо хтось із наших "болтиків-політиків" взагалі в підручники історії потрапить, правильно було б записати імена тих, хто їх утримує, хто цимигандонами користується, жорстоко гноблячи країну." Приклади за мірилом - від колгоспу до райцентру, але цілком правдоподібно, що висновки можна застосувати на загал. Трошки хилить на сон і я частіше й частіше погоджуюсь кивком голови.
- Отже, просто мусиш чітко собі відповісти: хто ти і чого ти прагнеш. Бо з таких ти-ти-ти-ти-ти - складається країна. Я чув таке, що в майбутньому держави будуть як корпорації, і люди не по народженню ставатимуть громадянами, а якби найматись, ну, як на певну місію.. Ну, то - так, хтось казав, десь читав, якийсь док.фільм бачив. Але, головне: держава має, як будь-яка компанія, чіткі цілі розвитку, бачення хто і для чого їй ’трібен, але ж все це - люди рішають. А там - хто на що вартий, хто чого прагне. Чим вищі цілі, тим кращі перспективи у країни, тим потужніша держава. По ходу, я так дивлюся, вже щось схоже намітилось у нас..
- Стривай, а як же в тій темі виховання, соцзабезпечення..
- Громади. Самі люди на своїх місцях. Місцеві спілки, сусідства. Тобто питання вирішують, як це і завжди в історії було, на рівні "ти - мені, я - тобі", без громіздких установ і бюрократів. А держава рулить проектами, що перевищують можливості малих громад. І коли переростаєш свою маленьку вітчизну, готовий вийти на новий рівень, тоді один, як є, з голою мрією і якимось досвідом, йдеш і виборюєш право долучитись до громадянства.
- Щодо "сам по собі", то такого не буде. Завжди ж є родина, якісь прив’язаності, що потягнеш за собою нагору.
- Прив’язаності, ну.. але, от скажи, в твоєму житті батько щось рішає?
- Тепер, в принципі, ні.
- А раніше люди без ради з батьками нічого не рішали. Тоді сім’я важила, але тепер, сам кажеш: в принципі, нє. 
- Це ти чітко помітив, у нас немає взагалі такої структури, що "ти - старший, я - молодший". Ми ж так, на рівних, - правда? - зараз говоримо.
- Та й я ж і не дуже старший.. Іноді й не знаю, це - добре, чи це - погано. Але правда, нема вже того. Наприклад, у нас в частині як такої дідівщини не було, більше по земляцтвах ділились, таке: ми, з Київщини,- хахли, ви - мадяри, ті ще - данєцкіє, ті - бандери.. Але старший призов, коли треба було, гуртувався і дуже швидко все рішали. А традиції, - чесно казати, ми з самих себе сміялись із тими"разрєшитє доложить..", з маслом, ну, мабуть, нічого з цих приколів не знаєш, нє?
Чувак, здається, їде з якоїсь войськової зустрічі, а дємбєльнувся пару років тому, справді, не так уже й старший.
- Все, моя станція за півгодини, я - на вихід. Ти - до Києва? А що там?
- Навчаюсь.
- Ага, тепер ясно, чого про родину згадував: у батьків на шиї?
- Та ні, працюю. У дядьковій фірмі, помічник юриста. А ти?
- Кручусь. Я без освіти, дякую, хоч у школі читати навчили, кручусь. От недавно почав маленький бізнес, на паях з однополчанином. Казав, має гарні виходи на новенькі мобіли з Угорщини, але, зараза, скупився по такій ціні, що як би тепер хоч окупитись.. То я їздив у Хмель розбиратись із ним. А ти звідки сам?
- Казав же, з Києва.
- Киян як таких - я лиш одиниці бачив, батьки твої звідки?
- О, тепер і ти про родину заговорив, значить іще не втрачене поняття.. Та, київські.
- Коли так, давай п’ять киянин. Ось візитка, буде щось потрібне, запитуй. Це я в сільраду йшов на вибори, так наштампував, хе.
- О, чувак, може знаєш у себе там.. Може є старі книжки у когось? Я би взяв, для колекції, ну, і не задарма.
- Попитаю, добре, що сказав, задзвони десь у середині тижня, я відповім. Гарної дороги.
- Щасливо.

Такий мій рай, мій Їдем. Принаймні раз на місяць, а то й щотижня - подорож Укрзалізякою. По роботі - кур’єр або представляю дядчину фірму. Але мені в кайф інше: подорожні й книги. Старі книги: розвалюхи 20-30-х, і книги ХІХ ст., які зшивалися на віки, й іноді альбоми, і навіть пару рукописів. Бібліотечні печатки, відтиски приватних власників, шикарні або скромні екслібриси, підписи авторів або дарувальників. Комісійні магазинчики, розкладки на ринках, старі хатинки і квартири з триметровими книжковими стелажами - це я люблю. Плюс, люди.
Навчання йде своїм ходом. В універі я вивчив одне, словами мого попутника: всьо рішаютьметодисти. Зі старостою маю повне взаєморозуміння, та методисти мене щоразу попереджають на чиї пари мушу ходити, а з ким можна домовитись і що сказати. І не думайте, жодних хабарів за чотири роки, тьху-тьху. Насправді, люди багато роблять мені за красиві очі і добре серце, тільки іноді треба їм нагадувати про їх добре серце, їх красиві очі. Не налаштовуйтесь, не факт, що і вам таке вдасться, на потоці, здається, я один такий.
Можливо, цьому навчився теж завдяки подорожам, завдяки подорожнім. 

Не йде з голови та думка про амбіційних..

  

а є ремонт

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми - українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься... -