Два батони

Наталія Литвиненко журналіст У пору перших весняних дощів я вже кілька років поспіль згадую одну історію. Якось мусила провести день із двома дітьми – сама. З тоді ще чотирирічним сином і дев'ятирічною племінницею Настею повертались із міста додому. Надворі чудесна погода, а в пакеті дві зимові куртки – носили їх до майстра лагодити блискавки. Раптом починається злива. Навесні це триває якихось п'ять хвилин, але змокаєш до нитки. Радію, що зі мною є куртки – натягую їх на дітей. Ху-у-х! А мокрі ноги – то дарма, до дому кілька кварталів. Тут у моєму лівому босоніжку відклеюється від підошви єдина перетинка. Він тримається на нозі навколо щиколотки, але йти не можу. Жіночка у квітковому кіоску на площі Космонавтів дає мені паперову стрічку, якою декорують букети. Намертво прив'язую підошву до ноги. Так доходимо до найближчих продуктових магазинів – двоє радісних старченят у зимових куртках по п'яти і не дуже щаслива я з рожевим бантом на нозі. Краса – неземна! За півдня у місті діти зголодніли. Вдома в холодильнику – нічого готового. Треба купити батон, щоб випити гарячого чаю з бутербродами. У вузенькому магазині немає прилавка, з усіх боків тільки вітрини-холодильники. Покупки класти ніде, їх треба зразу ховати в пакет. Діти канючать про цукерки у вигляді жабок, солодкі сирки, кіндери і ще мільйон речей, які вони там побачили. Нарешті скупилися, навіть решту не забули. Злива вщухла. Бігом додому. У квартирі з'ясовується, що купленого батона у нас немає. Ми його забули. Отут мій терпець геть урвався. Посилаю в магазин Настю. Вона повертається за 10 хвилин без батона. Каже, продавці сказали, що нічого ми там не забували.

Мимохіть згадується Жванецький: "Я зараз цю халабуду – вдрєбєзгі і пополам!".

Коли в магазин влетіла я, було дуже емоційно й переконливо. Батон віддали без заперечень. Зрозуміли, що мітлу я поставила знадвору. За півгодини, коли ми з дітьми випили чаю і життя нарешті налагодилось, під якимись речами у спальні, на ліжку (!) знайшовся ще один батон. Німа сцена... Але кульмінація цієї історії далі – коли в продуктовий я зайшла втретє за день. На обличчях обох продавчинь була приреченість і неприхований жах. "Що ще???" - спитала та, яка віддавала "забуте".

Я так само прилюдно і голосно повідомила, що прийшла вибачитись. І заплатити за другий батон.

http://gazeta.ua/blog/3550/dva-batoni