Подружжя Коротунів, що так і стояли обійнявшись здивовано поглянули один на одного, коли відьма зістрибнувши з ганку побігла не на вулицю, а на город.

Дії Ганни випереджали думки, вона схопила лопату, що стояла біля сараю і бігла мов спринтер на стадіоні. Город упирався в ґрунтову дорогу, що відтісняла світ живих від світу мертвих.

Цвинтар колись був огороджений штахетником, що давно згнив, і люди замінили його на доступну огорожу – гілля. Вхід на цвинтар був правіше, але маючи приблизне уявлення розташування могили Михайла, жінка не стала втрачати час, а з розбігу забігла на купу гілок. Сучки шматували одяг, роздирали шкіру, та часу звертати увагу на це бракувало. Кожна хвилина на рахунку. Ноги провалювалися, гілляччя їх всмоктувало наче болото, та жінка спираючись на лопату лиш пришвидшувала рух.

Подолавши перепону прямо перед собою побачила піраміду зі штучних квітів. До роботи.

Розкидала траурні вінки, увігнала лопату в свіжонасипаний пагорб. Після дощу земля була важка, з під лопати виверталась непідйомними глибами. Та жінка працювала заборонивши собі згадувати про біль і втому.

«ТИ МАЄШ ВРЯТУВАТИ ХЛОПЦЯ»

Ну як, як вони могли похоронити живого? Невже бабуся на цей раз помилилась?

– Ні – заричала Ганна – бабуся завжди права!

Інстинкт самозбереження мав би не піддатись на гіпнотичну дію і включити підсвідомі механізми рятуючи життя. Тіло не рухалось, тіло не дихало, чи майже не дихало. Такий собі летаргійний глибокий сон. Але не смерть.

«Помер» Михайло вчора, сьогодні вже похоронили. Бо на дворі спека, літо. Професійного обстеження ніхто не проводив. Невідомо чи навіть фельдшер приходив. Перелякані батьки, шоковані сусіди, вони швидше за все і дзеркало до носа не піднесли.

І ще одне, коли хлопець перетворювався на персонажа з чергового кліпу, він переставав бути собою. Його сутність стиснута в крапку, прозора і непомітна, забита в куток не зникала, а поступалась місцем іншій, агресивній, сильнішій та все ж тимчасовій, чужій сутності. І тіло проживало чуже життя. Тож вмираючи – вмирав хтось інший, хто взяв тіло хлопця на якийсь час в користування.

Лопата вдарилась об тверде. Докопала, нарешті. Ніч, була місячна та в ямі світла не вистачало. Ганні довелось стати навкарачки, щоб упевнитись, що це саме труна. З під землі показались лиш верхні дошки, оббиті матерією. Обкопувати з боків не було ні часу, ні сил, і вона щосили вдарила лопатою по дошці намагаючись пробити отвір і ризикуючи поранити хлопця.

Та треба поспішати. Крім браку повітря, хлопець повернувшись у свій звичайний стан може щонайменше з’їхати з глузду. Вдарила лопатою ще раз. Штик зайшов наполовину. Налягла на руків’я, дошка з роздираючим душу скрипом вивільнялась від цвяхів.

Руків’я лопати зламалось біля самого металевого штика. Ганна, не втримавшись вдарилась ліловим оком об корінь, що стирчав в ямі. Не звертаючи уваги на салюти, схопила дошку вільний від цвяхів край і запекло крутнувши її, зі звіриним риком, видерла.

Дах у труни був відкритий рівно наполовину. В примарному місячному сяйві виднілась вся ліва частина хлопця. Ганна стала однією ногою в труну, коліно другої поставила на залишки дошки. Дістала телефон присвітила хлопцю в обличчя.

Обличчя було злякане і недвижне. Вона потріпала його по обличчю ніякої реакції. Спробувала натискати груди, сподіваючись змусити тіло дихати. Без толку.

Невже бабуся помилилась? Чи може вона, Ганна, запізнилась?

В одну мить накотили відчай, втома, байдужість, образа і злість. Ганна від неспроможності, щось зробити вдарила кулаком хлопця в обличчя. Сильно. По чоловічому, до вибитих кістяшок, до вивихнутого плеча. Голова хлопця схилилась вправо, хруснули шийні хребці. Він почав дихати. Спочатку дрібно і невпевнено, потім глибоко і жадібно.

Коли в організм потрапив необхідний для функціонування мозку кисень, погляд почав фокусуватись на Ганні, що нависала над ним.

Жінка уявила, що зараз бачить хлопець. В ямі, з наполовину закритим обличчям, тільки прокинувшись помічає на фоні повного місяця розпатлане обличчя, з підбитим оком, в синцях і подряпинах. Так не довго і знову свідомість втратити.

– Швидко роби все як кажу – треба не давати йому можливості замислюватись – нумо руку. Так, тепер боком. Молодець. Ніяких питань. Мовчи. Становись сюди, допоможи мені. От–так. Я вилізу, потім подам тобі руку.

Ганна вже лежала на краю ями і тягнула руку, щоб допомогти вибратись Михайлу. Той вже прийшов до тями і сумнівно поглянув на тонку долоню. Взяв понівечену дошку, притулив її до стінки. Встав на неї ногою, підскочив, і повис на руках як у школі на брусах. Виважився, виліз перебираючи ногами. Впав поряд з Ганною.

Вони лежали і дивились вгору. Хмаринка затулила місяць і лиш три ока блищали в темноті. Праве око жінки повністю запливло.

– Виходить, ви мене з того світу витягли?

– Виходить.

– Як здогадались?

– Потім, у нас ще є справи.

Ганна спробувала піднятись та забракло сил. Вона лиш дістала телефон і не дивлячись кинула його в яму.

– Заривай.

Михайло озирнувся в пошуках лопати.

– В ямі. Хочеш, злазь.

Хлопець почав руками закидати яму. Робота приносила задоволення. Він рухався швидко, і вже скоро яму було зарито. Потім за підказкою Ганни склав піраміду з вінків.

– І що тепер? – спросив хлопець дивлячись пустим поглядом на власну могилу.

– Тепер – сказала Ганна опираючись на його плече – тобі… нам треба якнайшвидше виїхати звідси.

Льох може бути насипним, коли не сильно вриваються в землю, потім виливають залізобетонний куб, і насипають земляний шар по боках і зверху. Вихід із цього куба – такий собі коридор, східцями вверх, ще називають горловина. Такі льохи були в кінці вулиці Степової, де підземні води близько до поверхні, бо низина.

Льох може бути похідним. Це коли залізобетонний куб вмуровують в землю на кілька метрів. Горловина така ж як і у насипного. Перевага такого льоху, що він повністю в землі, це краще теплозбереження і можливість використання даху для вирощування городини. Їх будували на вершині, на початку вулиці Степової.

Ганна лежала на підлозі свого насипного льоху, найгірше, в її випадку це залізобетон. На диво, скотившись з цегляних східців вона не втратила свідомість, навіть, нічого не зламала. Обійшлось синцями та саднами.

До виходу вісім сходинок, отже треба підніматись. Зачинено, спробувала штовхнути плечем, та двері навіть не шатнулись, а біль хвилею пронеслась по тілу. Замка, чи навіть гачка не було, а для щільності Ганна використовувала звичайну дошку. Про злодіїв не хвилювалась, бо не чула, щоб в її селі хоч раз крали овочі чи закрутки, та й хто наважиться лізти на її, відьми, подвір’я з лихими намірами.

Сіла біля дверей на приступку. Задумалась.

Подумати було про що. Чому її чари подіяли не правильно, і зробили з хлопця не закоханого молодика, а монстра. До цього часу з приворотами у неї не виникали жодних проблем. Вона лише підштовхувала людей одне до іншого, а далі вже природа сама вирішувала є в них спільне майбутнє чи ні. Та й до початку, Ганна завжди перевіряла на сумісність, гаданням на кавовій гущі, чи в інший спосіб. У Михайла і Ірини було ідеально. Вони зійшлись би й без неї. Нащо вона встряла? Що саме відбулось, чому все сталось так?

Накладала привороти вона багато разів. Але через телефон працювати довелось вперше. Не зуміла правильно з’єднати стародавні вміння з сучасною технікою.

Чим він такий особливий, що його відрізняє аж настільки, що неможливо передбачити як подіє приворот? Ганна відчула, що вже майже схопила відповідь, та почало сіпати око, в яке вдарив Михайло, коли скидав її в льох. Підвелась, стала поволі спускатись. Кожен крок штрикав в коліно, кожен рух відлунював в ключиці.

Наскільки вона застрягла в цьому залізобетонному мішку невідомо, тож треба підготуватись до як найдовшого перебування. За їжу та пиття хвилюватись нема чого. Консервації повно, є і минулорічна, є і свіжа. Звісно дієта на консервованих огірках, томатах та кабачках здоров’я не добавить, але й з голоду не загнешся. Компотів з яблук, слив та вишеньок вистачить на довго. Там цукор. Цукор це глюкоза, це добре.

Гірше з теплом. Задача льоха зберігати влітку прохолоду. І нажаль, він з нею справляється. Знайшла в кутку кілька мішків. Старі кропив’яні мішки давно вже відійшли в історію. Шкода, бо то була б відмінна накидка. А з цих синтетичних толку не багато. Склала їх в куток, один на плечі. Вмостилась обійнявши коліна.

Отже телефон. Особливий він тим, що над ним працювала маса народу. Не дивлячись на невеличкий розмір, з кожною мікросхемою, з кожною найдрібнішою деталлю працювали різні люди, які можливо що в різних країнах, і кожен залишив частку своєї енергетики, поділився своєю сутністю, тому й приворот розбився, розпорошився, не спрацював як слід.

Ганні здалось, що розуміння своєї помилки додало сил. Вона підхопилась в два кроки забігла на сходинки і з першого поштовху зігнула металеві двері, а з другого розкрила їх навстіж зламав дошку пополам. Бігла, майже не торкаючись землі. Забігла в ліс і побачивши під деревом Ірину в обіймах Михайла вона закричала їм, що не можна було поєднувати старовинні знання із сучасними винаходами.

– Не поєднуються ці речі, так це не працює – кричить Ганна і дивується, чому молодь не звертає на неї жодної уваги.

Не звертає бо, там де щойно вони сиділи, чорний тунель, з якого летять сніжинки. Засипають їй голову, плечі. Сніг поводить себе геть дивно, бо кучугур росте не знизу вгору, як слід було б чекати, а навпаки, зверху донизу. Дивно, думає Ганна стукаючи зубами.

Прокинулась в тому ж кутку, на мішках. Зуби цокотять, повіки важкі, м’язи болять і судомлять. Змусила себе піднятись, зробила кілька присідань. Походила туди–сюди, та на площадці в два на два метри сильно не походиш. Зрештою вдалось відновити кровоток, стало тепліше.

– Привіт – сказала сонячному зайчику, що видовженим колом присів їй на пальці правої ноги – отже вже новий день.

Ганна поглянула вгору, де через вентиляційний отвір, що був виготовлений із старої азбестової труби зазирало в її яму небо. Цей п’ятак синього неба, звичайного неба, що ніхто ніколи не помічає вдихнув в Ганну надію, додав оптимізму, викликав відчуття голоду.

– Схоже час обідати – сказала і обвела свої запаси поглядом Ганна.

Зупинилась на солодкому перці фаршированому рисом. Взяла в руки банку і зрозуміла, що немає чим відкрити. Цього ще не вистачало. Якась тонка бляшанка заважає втамувати голод. Та щоб тебе…

Рвучко вдарила кришкою в металевий край куточка, на якому кріпились полиці з закрутками. Маленький отвір розширила ще двома ударами. Запустила всередину два пальці і з мимовільним хрипом, роздираю шкіру стала шматувати ненависну кришку. Потім, дістаючи трьома пальцями їла мішанину з консервованого перця, розсолу, рису і крові.

З вишневим компотом справа вже пішла краще. Вистачило і однієї дірки, тож вмостившись в обжитому кутку пила компот і продовжила думати, про те, що трапилось.

Розпочалась злива, Ганна любила дощ, а такого потужного водоспаду не було давно. Під дощову дріб думалось краще.

По суті приворот це вплив на підсвідомість. Тобто це гіпнотичний вплив на людину через її органи чуття. Відьма впливає через очі, вуха, інколи ніс або шкіру. Ганна розраховувала приворожити, або ж вплинути гіпнотично на Михайла через дотик до телефону. Енергетика дівчина мала б прямо таки влетіти в кров хлопця, коли він торкнувся телефону. Скоріше за все так і відбулось, але потім сталось ще щось. Що?

Стоп. Яку інформацію може нести в собі телефон молодої дівчини. Будь–яку. Отже, якщо допустити, що там був якийсь негатив, то…

Блискавка. Яскрава до різі в очах, здавалось вдарила саме в вентиляційний отвір і на мить освітила всі нутрощі підземної схованки. Майже відразу грім, потужний і гучний настільки, що банки зацокотіли.

…то цей негатив ліг як фарба на чистий аркуш. Хлопець під дією гіпнозу, вразливий до найменшого потрясіння, пустий як банка з під консервованого перця, наповниться тим, що перше трапиться. Отже він не побіг відразу повертати телефон, а стикнувся з чимось, що витиснуло думки про дівчину на задній план, і змінило його сутність. Принаймні на якийсь час.

Дощ тим часом набув сили. Він вже не розділявся на окремі краплі, а впав на землю окремим водним шаром. Вода вичавлювала вікна, бавилась з сіном, дровами, худобою, допоки та безсило не здавалась невгамовному потоку.

Вода просочилась крізь щілину до льоху і поступово підіймалась все вище. Ганна байдуже спостерігала, як вода поглинула ноги, дійшла до грудей, підіймалась до підборіддя. Ось вже на рівні очей пливе порожня банка з понівеченою кришкою. В банці Михайло докірливо дивиться на неї.

– Тітко Ганно, врятуйте – каже він і продовжує, старечим голосом бабусі Ганни– Ганночко, ти маєш врятувати хлопця. Біжи.

І Ганна, молода дівчинка, струнка з чорним блискучим волоссям біжить щосили квітчастим полем.

Прокинулась під дзвін скла. Сіпнулась ногою, розбила якусь банку. Вже новий день, сонячний зайчик знову на своєму місці. Дощ скінчився не давно, бо в повітрі, навіть тут під землею відчувався додатковий озон, який так приємно вдихати, після природнього оновлення небесною вологою.

Дощ завжди допомагає землі, і людям які на землі. Але він безсилий для тих, хто під землею.

Стоп. Не треба складати руки раніше смерті. Ганна підвелась. М’язи схоплені прохолодою, відмовляли, серце на межі можливості проштовхувало кров по венам. На третій сходинці мусила зупинитись, упершись руками в п’яту, перевести подих. До двері дісталась рачки. Притулилась головою до металу і хвилин п’ять намагалась відновити дихання. Не могла заспокоїтись чи то від повного знесилля, чи через хвилювання.

Саме зараз має все вирішитись, якщо дощ був не достатньо сильний, їй не протягти в цьому мурованому мішку і доби. Підвелась. Оперлась на двері всім тілом, але не допомогло. Хвилювання зникло, поступившись люті. Вона з останніх сил вдарилась в двері руками, головою, грудьми.

Першими спрацювали рефлекси, свідомість увімкнулась потім. Із середини, з самого низу живота на старий лінолеум виривалась жовто–зелена желеподібна рідина. Текло з роту, з носу і здається капало з очей. Потік був таким щільним, що не можна вдихнути. Коли вже здавалось що мозок от–от відключиться від кисневої недостачі шлунок спустошився, і хлопець нарешті зробив вдих. Повітря не принесло полегшення, було сперте і смердюче, било в голову отруйними парами. Та все ж дарувало життя.

Треба відкрити вікно, та бракувало сил. Михайло пошарудів в кишенях, дістав два телефона. Свій все ще був розряджений. Дививсь на інший телефон пригадував вчорашні події. Він мав закинути його в степу, натомість телефон знов у нього вруках. Що ж тут коїться. Думки, спогади мов блискавки з’являлись і миттєво гасли. Хлопець не встигав схопитись за жодний спалах.

Треба свіже повітря. Повільно спустив ноги на підлогу. Обережно, бо голова була вразлива немов тонкий кришталь піднявся. Зробив крок і підсковзнувшись у калюжі блювотиння впав. На диво, після удару підлоги в голову, мозок став працювати краще. Піднявся, відкрив вікно. Свіже ранішнє повітря повертало тіло до життя, розганяло кров, повертало здатність думати.

Отже вчора, кинув погляд на телефонний календар і завмер. Не вчора, а ПОЗАвчора! Виходить, що минула вже доба з того часу, як він проходив мимо двору загиблої Ірини, тікав в степ, хотів позбавитись телефону, та щось завадило. Було ще щось. Да, була тітка Ганна, відьма чи хто вона там, яка звідкись дізналась, що телефон Ірини у нього. Але вона нікому не розказала, інакше вже прийшли б з питаннями, і розбудили б обов’язково.

Схоже, що телефон вводить в якийсь транс. Можливо там спеціальна програма чи ще щось. Це цікаво. Треба б розібратись, але обережно. Скинув ковдру на калюжу, що вже вкрилась тонкою кіркою з тріщинками. Вмостився на ліжку став крутити в руках телефон.

Зовнішній вигляд був звичайним, як для смартфона. Шестидюймовий екран з двома камерами, спалах, дві кнопки по бокам, якась китайська підробка, на назві чергової фірми з піднебесної, не став навіть зупинятись. Одним словом, нічого не звичного.

Отже вся справа в програмному забезпеченні. Не вмикаючи, пригадав, що кожного разу він так чи інакше стикався з якимось рок–гуртом. Про цих артистів Михайлу не було нічого відомо. Йому взагалі було байдуже на всіх співаків, а на зарубіжних, схоже норманського походження «вікінгів», тим більше. Та й навряд чи це має відношення до можливостей телефона.

Цікаво, що перший раз його вирубило годин на дванадцять, другий в безпам’яті провів вже добу. Наступного разу відключиться на тридцять шість, сорок вісім? Більше, менше?

Михайлу дуже кортіло знайти відповіді на свої питання і розгадати секрет телефону. Єдиний спосіб - поставити експеримент. Звісно, краще викинути телефон, не вмикаючи і забути. Але потім буде все життя собі докоряти, що не ризикнув, злякався. Цікавість перемогла обережність, план експерименту склався сам собою.

Хлопець під’єднав свій телефон до зарядного пристрою. Увімкнув вже через десять хвилин, не вистачало терпіння чекати довше. Налаштував відео зйомку так, щоб все ліжко потрапляло в об’єктив.

Сам сів схрестивши ноги на ліжку. Видихнув. Увімкнув телефон.

Цього разу грав рокерський мідляк. Здається, таке називається баладами, думав хлопець спостерігаючи за недвижною биркою, на великому пальці ноги, що виглядає з під білого простирадла. Потім з'являється ще одна бирка, і ще одна нога, потім ще, потім ще. Бирки змінюють обличчя, всі як один з синюшнім відтінком і умиротвореним виразом. Ось екран поділився на правильні квадрати, з обличчями і пальцями через один. Упорядкованість руйнулється, в музиці з'являються паузи, просто тиша серед нот. Мішанина в картинках, безладдя в музичній композиції скінчились вибухом. Яскраве світло, тиша.

Читати попередню частину

Читати наступну частину

Ганна з ранку не знаходила місця. Відчувала, що має трапитись жахливе. І от загинула Іра. Її вбито.

Ганна розуміла, хто винний в смерті дівчини. Звісно вбито було дівчину руками Михайла, але хлопець не винен. Його не можна корити, як не можна корити сокиру, яка вп’ялась в людський череп. Винний той, хто тримав сокиру, хто не зумів використати інструмент.

Саме вона, Ганна, допустилась помилки накладаючи приворот на телефон. Права була мама, коли намагалась уберегти доньку від відьомської долі.

Коли Ганнусі не було ще й десяти, дівчина любила проводити час в бабусі. У старенької було багато всього цікавого в хаті. Висушена трава, гриби, старовинна піч, на якій постійно щось готувалось в гарних фігурних глечиках.

Мати, помітивши доньчин інтерес до бабусиних справ переїхала в інше село.

– Мамо – сказала тоді мати бабусі – я просила, не втягувати Ганну. Я не хочу, щоб вона цим займалась.

– Так а я шо? – відповіла бабуся – Я нічого. Тут хочеш, не хочеш, то від нас не залежить. Це наша природа, треба змиритись.

– Я змирилась. А їй воно ні до чого – відповіла мати грюкаючи дверима.

Переїхала в інше село. Ганна не розуміла, про що сперечались бабуся з матір’ю, та свою особливість вже помічала. Біля багаття, дим окутував саме її, комарі та мошка її не кусали, знала де в лісі найбільше грибів. Коли поступила в університет на психолога, то знала який саме білет їй випаде на іспиті, відчувала хто з хлопців подобається подругам і знала чи варто розпочинати такі стосунки.

Вже тоді до неї стали приходить з усього міста, щоб поворожила. Спочатку у неї не дуже ладналось, та уві сні стала приходить бабуся і підказувати. Так вдень навчаючись у педагогів, а вночі у старої відьми Ганна стала розуміти людську сутність. Та що більше дізнавалась, то більше хотіла буденного, звичайного життя.

Важко через себе пропускати чужі страждання, за допомогу доводиться розраховуватись фізичним, чи психологічним здоров’ям. Права була мати, коли намагалась захистити доньку від таких знань. І Ганна в один день зникла. Приїхала в це село, в крайню хату на Степову вулицю.

Але не склалось. Фельдшерський пункт в селі був, та люди туди звертались в крайніх випадках. Більше сподівались на народні методи та допомогу рідних стін, і що саме пройде.

Вперше Ганна не стрималась, коли прибігла сусідка і спросила жарознижувальне. Ганна пішла зі схвильованою мамою і зрозуміла, що потрібна допомога з апендицитом. Таблетки тут не допоможуть. До неї стали ходити за порадою спочатку про своїх маленьких дітей, потім потяглись старики. А коли в місцевого господаря не могла розродитись корова, він позвав на допомогу Ганну. Та довго обнявши худобу за міцну шию нашіптувала на вухо молитви бабусі. Все скінчилось добре, корова розродилась.

А до Ганни потяглись люди. Кому могла помагала, кому ні – відмовляла. Були такі що дякували, інші лаяли. Та майже всі намагались зайвий раз не зустрічатись. Боялись.

Права була бабуся. Від своєї сутності не відмовишся.

Ганна поралась по господарству, автоматично виконувала щоденну рутину. Позамітала на подвір’ї, прорвала моркву, відчинила двері в льосі, щоб просохло повітря.

Аж хтось увійшов у двір. Михайло.

– Проходь Мишко, нам є про що поговорити. Розмова буде серйозна – сказала Ганна і помітила, що хлопець не чує її.

Він рухався просто на неї, голова опущена, погляд з–під лоба скляних очей ріже пустотою, рухи неприродньої незграбні. Ганна зрозуміла, що хлопець не в собі і схоже налаштований вороже. Михайло маківкою ледь доставав їй до плеча, зсутулений на тонких ногах не викликав у неї й краплі побоювання.

Та коли він штурнхнув її в плече, відчула, що недооцінювала кволого на вигляд хлопця. Поштовх був такої сили, що в жінки відірвались від землі ноги і вона впала боляче приклавшись до землі спиною і потилицею. Навіть втратила свідомість на якусь мить. Коил отямилась, хлопець тягнув її за ліву ногу до льоху. Перш ніж, Ганна встигла зрозуміти його наміри, він штовхнув її вниз східцями. Руки інстинктивно схопились за одвірок, та удар ноги в обличчя злама її супротив, і вона покотилась вниз.

Читати попередню частину.

Читати наступну частину

Навіть після студентських вечірок, де пили «Гримучу Шипучку» змішуючи горілку, шампанське і ще щось, що створювало над відром важку і щільна хмарину, у Михайла не боліла голова так, як цього ранку. Пробудження було таким як в останню мить виринув із засмоктуючої болотяної драговини.

Клацаючи зубами, він відгризав повітря з кімнатного простору, що давив на грудну клітину, на живіт. Опустив ноги на підлогу, зі старим пошкрябаним лінолеумом, добрів до вікна. Відчинив. Свіже повітря принесло полегшення. Дихати стало вільніше, у думок з’явилась стрункість, в сечовому виникла потреба.

Після міських кахельних вбиральнь, в зручності на дворі, хлопець міг ходити тільки з закритими очами. Вийшов з туалету, вранішнє сонце вдарило по сітчатці, засліпило.

Пригадав як сів в тіні, увімкнув дурнуватий кліп на Іруськіному телефоні. Спалах і все уривається, аж до сьогоднішнього ранку.

Дістав з кишень обидва телефони. Свій розряджений. На Іруськіном кілька десятків пропущених, серед яких мама, тато, незнайомі Михайлу контакти, просто номера. Режим без звуку та вібрації. Треба якнайшвидше повернути.

Щойно вискочивши зі свого двору Михайло запідозрив щось неладне. Біля двору Іруськи стояли майже всі мешканці Степової вулиці. Він підійшов і став за спинами людей прислухаючись:

– На смерть, майже відірвали голову.

– Яка силища.

– Без тієї відьми не обійшлось.

– Толку з дільничного? Треба з району.

– Яка молода. Щойно закінчила школу.

– Як же тепер батьки.

Почуте складалось у погану картину. А найгірше те, що в кишені її телефон. Якщо дівчина загинула, якщо хтось дізнається, де її телефон, то біди не уникнути. Треба негайно позбутись.

За такими думками Михайло не почув, як ззаду його взяли за плече. Сіпнувся. То була тітка Ганна. Сам він не дуже вірив, що вона відьма, але зайвий раз намагався не потрапляти їй на очі.

– Телефон – сказала Ганна – Телефон Ірини у тебе?

– Шо? – зніяковів Михайло – Який телефон?

– Не бреши – Ганна понизила голос – Не треба.

– Чого ви до мене причепились? – позадкував Михайло.

– Тихо ти. Не тут. Прийдеш сьогодні до мене – Ганна стверджувально закивала головою, дивлячись на хлопця крізь брови.

Михайло не стримався і побіг.

Отямився тільки, коли скінчились будинки. Думав, аби втекти, і не помітив, що його дім в іншій стороні. Ну так і краще. Тут в степу можна зарити цей злощасний телефон, ніхто ніколи його не знайде.

І він побіг вглиб степу. Біг поки вистачало сил.

Зупинився, сперся на коліна, впав в траву. Глянув в бік вулиці. Хатинки були ледь помітні. Нормально відбіг, отже можна копати ямку. Але чим, руками? Йолоп!

Дістав, телефон покрутив. Може просто закинути якнайдалі? Витерти відбитки пальців та й потому. Натягнув рукава светра на долоні, став терти з одного боку з іншого, ребра. Випадково увімкнув натиснувши кнопку. На нього вперіщивши погляд фарбованих очей дивився вчорашній фронт–мен. Починався новий кліп.

Співак зник з екрана, а з’явився кривий на одне плече довгорукий чолов’яга, з беззубим ротом та сивувато-рудою бородою. Він тягнув за ступню молоду дівчину в білизні по землі. Білі труси почорніли від бруду, майка задерлась оголив ліві груди. Музика була повільною, та ритм поступово пришвидшувався. І коли горбань скидав дівчину в яму, в якій вже сиділи кілька таких же напівроздягнених дівчат, музика лунала швидше, засверлюючись через барабанні перетинки в мозок  суцільний писком. Коли голова здавалось ось–ось вибухне від напруги все раптом змовкло. Підборіддя Михайла впало на груди, з вуха зацебеніла кров.

Іра весь день не могла вирішити що їй вдягнути. Зранку вдягла свою найкращу сукню, в якій була на випускному. Зробила зачіску, макіяж.

Але після обіду, вирішила треба щось інше. Мішка не дурний, подумає чого вона по двору тиняється наче на балу. Вдягла брючний костюм, який придбала для майбутніх уроків в університеті. Вийшло скромніше, краще.

Ближче до вечора, коли вже корови мали повертатись з пасовища Іра уявила собі хлопця який весь під враженням чародійства Ганни, ще раз подивилась на себе в дзеркало, і передяглася в новий халат. В халаті вона виглядала більш спокусливо ніж в костюмі. Крім того халат був більш практичний, якщо вона дозволить, доторкнутись до себе не лише поглядом. А вона дозволить, тільки ще не вирішила як сильно, тому білизну одягла найкращу.

Батько застряг в ангарі, у них якась аварія, ремонтують комбайна. Іра знала, що це може затягнутись на кілька днів. Мати, з нічною зміни прийде лиш вранці. Відсутність батьків додавала хвилювання.

Вона чекала і планувала свою зустріч з Мішкою. Та коли той прийшов не знала як себе поводити. Придумані сценарії зустрічі вилетіли з голови. Хлопець увійшов у двір і стояв нерухомо, дивлячись одночасно на та крізь Іру.

– Привіт – хрипло сказала дівчина.

Мішка стояв мовчки не кліпаючи. Схоже, що ворожіння подіяло.

– Ну як ти? Як справи? – сміливіше спитала Іра.

Мішка стрепенувся, в погляді з’явилась свідомість. Розкрив рота і завмер не сказавши ні слова. Навкруги гоготали гуси, може не розчула, вирішила дівчина і рішуче потягла хлопця в хату.

В хаті, стоячи посеред вітальні з червоними, як розчавлена черешня шпалерами сказала:

– Ти щось казав? Я не розчула.

Він наче в кожній руці по відру води повільно взяв її за голову, заслонивши вуха долонями. Іра закрила очі, підняла підборіддя.

«Дивний. Чому обіймає схрещеними руками»

Це була остання думка.

Наступної миті Михайло одним потужним рухом скрутив їй шийні хребці. Тіло дівчини сповзло на підлогу стукнувшись головою.

Худоба не варта кормів, що з’їдає. Минули часи коли поля були колгоспні, а весь урожай, що встигну притягти, мій. Зараз земля хоч і роздана мешканцям, та урожай охороняється. Отримав восени свої півтори–дві тони збіжжя – орендної плати, і годуй скотину як хочеш цілий рік.

Все, що виростає на городі не варто затрачених часу і зусиль. З весни до осені гни хребта, втрачай свідомість під сонцем, міси грязюку калошами, хоч взагалі не спи, а свої сотки мають бути не гірші ніж у сусіда. А що більша грижа, то кращий господар.

Цю мудрість намагався колись донести батькам Мішка-школяр, та зараз студент четвертокурсник Михайло, що приїхав на літні канікули додому, керувався іншою істиною. Батькам треба допомагати.

Працівник з невисокого хлопця в окулярах, в шортах на тонких ногах був не дуже вправний. Та пасти корів він любив. Пастухів Степовики вже давно не винаймали, пасли в складчину. Одна корова – один тиждень на пасовиську. Зараз якраз черга родини Коротунів.

Тож Михайло вивів Майку з двору, вона радісним муканням привітала своїх подруг, що вже чекали біля хвірток, і вдарила хвостом по обличчю хлопця.

«Добре хоч не в какаху» подумав Михайло підіймаючи окуляри.

В пилюці блимнуло, коли хлопець прилаштовував за вухо зігнуту дужку. Телефон. Підняв, оглянув. Увімкнув, провів пальцем по екрану.

«Лузери, навіть пароль не встановлено»

На Михайла вирячився широченними очима якийсь співак в чорному шкіряному вбранні, з гітарою в руках та широко розплющеним ротом, наче хоче докричатись через скло.

Хлопець не розумівся на музиці загалом, а рок–виконавців навіть побоювався. Швидко відкрив контакти, зорієнтувався, що це Іруськін телефон – сусідки малолітки через три дворі. Хоча не така вже вона й малолітка – їй в цьому році вже вісімнадцять. Відкрив фото галерею.

Та вже після другого фото вдарила вбік Майка, нагадуючи, час снідати. Поклав телефон до лівої кишені, бо в правій лежав свій і повів корів. Коли проходив вздовж Іруськіного двору хотів зайти, повернути телефон. Пригадав, що лише п’ята ранку і побіг доганяти корів.

Груша – дичка, невідомо як зумівши не засохнути посеред степу під палючим сонцем була єдиним, що б давало тут тінь. І хоч сонце ще тільки показало своє чоло з–за обрію, Михайло вирішив облаштуватись саме під цим одиноким деревцем, бо судячи з роси день обіцяє бути спекотним.

Припнув корів, увімкнув на своєму телефоні науково–популярний фільм «Розмір має значення», сюжет якого зводився до того, що нанотехнології, змінюють весь світ, космос, всесвіт. Фільм припав до смаку, та ранкові години взяли своє і він заснув.

Прокинувся, коли сонце викотилось повністю і лагідним, але настирливим промінням продиралось крізь повіки. Фільм закінчився. Корови ліниво пережовували траву, відмахуючись від настирливих мух з оводами хвостами.

Михайло стукнув себе в лоб долонею. Йолоп, забув торбинку з їжею, і головне чаєм. В роті все пересохле. Подививсь на коров’яче вим’я, та відкинув ці думки. Що–що а доїти не зможе, хай яка б спрага не мучила.

Щоб відволіктись вирішив додивитись фільм. Не склалось. Справжнісінький йолоп, докоряв собі Михайло. Ще й телефон розрядився поки ти дрих. Злість підхопила його на ноги і погнала навкруги груши. Різким ударом ноги прибрав зі свого шляху засохлий коров’ячий млинець. Сунув руки в кармани і пригадав, є ще один телефон!

В пам’яті спливло, що чужі листи читати не можна. Та він швидко викинув таку дурість з голови, до чого тут листи, і відкрив галерею з відео. Судячи з вмісту цієї директорії, Ірина була прихильницею рок музики, якоїсь іноземної групи. А той чолов’яга в шкірі з головного екрану був там солістом, або як жеж вони називаються, а пригадав, фронт–меном!

Бажання забути про спрагу, відсутність інших розваг підштовхнули хлопця увімкнути перший ліпший кліп. Було й ще щось, Михайло прислухався до відчуттів, і зрозумів що хоче мати щось спільне з Іруською, загальну тему, точку дотику.

По вухам вдарили потужні баси, на екрані стрімко несеться монстр з трьома парами рук, трикутними вухами, видовженим обличчям і кривими ногами. Він, вона чи воно наздоганяє людей, які не досягають і поясу створіння. Тривожності моменту додає високий писк електрогітари, і коли створіння наздоганяє людей, то відриває та жбурляє голови, напруження досягнувши апогею раптом обірвалось. Наступила тиша, екран спихнув білою блискавкою і завмер.

Михайло сидів нерухомо з опущеною головою наче в ньому лопнула пружина до самого вечора. Не кліпаючи дивився в білий екран, аж поки Майка не лизнула щоку "ходімо додому"

... Читати початок

Він раптом штурхає Юлю в цементний пил. Вона дивиться на нього розгублено, але поки що без страху. Коли підошва важкого черевика б’є її по голові, втрачає свідомість.

В себе приходить на нетесаній дошці, де лежить голою, животом донизу. Руки і ноги зв’язані пластиковими стяжками до холодних металевих риштувань.

Костян дивиться, як Юля приходить до тями. Відходить на кілька кроків, щоб краще роздивитись. Картина йому до смаку. Дуже! Дістає ремінь зі штанів та б’є дівчину. Юля кричить до хрипу. Він знає, якщо хто й почує, то нізащо не встряне. Тут на цій недобудові й не таке бувало.

Кровоточиві садни збуджують Костю. Він прикидає як би йому краще трахнуту цю сучку. Та після чергової серії ударів кінчає прямо в труси.

Запалює. Дивиться через дим на Юлю, яка схлипує, і якось по–собачому пищить. Розмірковує як йому бути далі. До цього моменту діяв під імпульсивно. Тепер треба думати. Відпустиш – чекай ментів. Не відпустиш – є шанс зіскочити. Щоправда за нею плентався той жирний задрот і бачив куди вони пішли. Настучить, падла, стопудово!

Чує шум позаду. Розвертається. Той самий жирняга тримає в руках наперевагу дошку і загрозливо наступає. Костяну стає навіть смішно. Він робить крок назустріч і раптом скрикує:

– Уух!

Ботан сіпається, дивиться з–під лоба. Вже не наступає, але й не тікає.

Ботан дергается, смотрит исподлобья. Наступление прекратил, но не убегает.

– У-у-уб’ю – буркоче ботан.

– Ага – відповідає Костя втягуючи ремінь в лямки штанів. Він вже вирішив не чіпати його. Він сьогодні добрий. Вже добрий.

Костян застібнув ремінь. Подивився чи проступила пляма. Ні. Труси – боксери виявились надійною прокладкою і ввібрали в себе все. Розвернувся і пішов не озираючись.

Розв’язати Юлю для Гриши, виявилось непростим завданням. Розімкнути стяжки руками не виходить. Довелось носитись по поверхам в пошуках чогось ріжучого. Знайшов бите скло. Воно ріже погано, руки тремтять, сльози течуть. Він раз по разу ранить Юлю. Та вона навіть не відчуває.

Коли нарешті, він звільнив її, допомагає одягнутись. Ще годину тому він і мріяти не міг побачити Юлю голою. Зараз йому зовсім нема діла до її оголених принад. Вона дивиться скляними очима. Мовчить. Коли він застібає на блузці верхній ґудзик, Юля раптом каже:

– Нікому! Чуєш? Нікому, ніколи ти про це не розповіси. Чуєш мене!

– Юля, так не можна. Не треба залишати це так…

– Заткнись! Обіцяй! Зараз же!

– Добре-добре. Обіцяю.

Всі наступні Юліни дні злились в єдиний день бабака. Вдень інститут, ввечері лежить і дивиться на щоденно зростаючу тріщину на стіні. А в голові прокручується ролик з побиттям. Коли тріщина розрослась і поєднала стелю і підлогу, Юля вже не могла вийти на вулицю навіть вдень. Її поглинув страх. Липкий і безжальний.

Вранці, батьки як завжди побігли у справах, а Юля витрусила все з аптечки в графин додала колу і випила смертельну шипучку. Ввечері її знайшли вже остиглу. Після побиття на будівництві минув місяць.

А що ж там з Костею, подумаєш ти. Він нічого цього не знав, бо в той час вже жив в Італії. Незабаром, після скоєного, він від гріха подалі разом з футбольними ультрас уїхав, начебто в підтримку футбольної команди в Італію. Там і залишився.

А от Гриша дізнавшись страшну новину весь звівся. Йому треба було все розповісти. Треба. А що тепер? Він єдиний знає реальну причину самогубства. Звернешся до поліції – скажуть чого мовчав? Не звернешся – Костя вийде сухим із води! Треба шукати допомоги. Але до кого тут звернешся? Де знайти таку людину, щоб любив Юлю, але зумів зрозуміти і його?

Є така людина! Професор.

Тепер перенесемося з минулого року, в минулий тиждень. Глянемо, що відбувалось такого, що має пряме відношення до нашої історії.

Померла мати Кості. Справа в тім, що коли він поїхав, вона знову почала пити. Багато. Наче хотіла компенсувати все те що вимушено пропустила через примушену тверезість. Організм майже рік витримав такий алкомарафон, потім здався. Костя приїхав на похорони.

Професор теж був на похоронах. Скориставшись траурною плутаниною і вкрав цигарки Кості. Наступного дня відігнав свою машину на той злощасний довгобуд, положив під сидіння вкрадені цигарки. В поліції домігся, щоб його заяву про викрадення автомобіля приймав особисто заступник начальника Каришевський – дворюрідний брат Юліної матері. Розповів йому все, що знав.

Так, ну треба закруглятись, бо твій друг вже достатньо поспілкувався з унітазом, та й наша розповідь підійшла до розв’язки.

І не дивись на мене такими очима, зараз Айтішник все тобі пояснить.

- Привіт дружище! Бачу ти вже вивчаєш порадунок. Це найновіша, ще навіть не всі тести пройшла, новинка. Виготовлено на базі звичайної електронної книжки. Робоча назва винаходу Idea-Book. Штука ця ловить творчій шепіт твоєї підсвідомості і перетворює його в текст. Гадаю, для вашого брата, письменника, може стати в нагоді.

Ладно, завтра пограєшся, а зараз вже нарешті давай похмелимся.