Димар мрій. Частина друга

Марат прокинувся. Гамір знизу вщухав. Бабці поглядали вгору. Напевне, поглядали, Марат цього бачити вже не міг, бо він з Іваном вже лізли в діру димаря. А наступної миті діти вже вилітали в своє море на Брайтон-Бич.

- Що то було? – захекавшись спитав Марат.

Спросив просто, щоб порушити тишу, щоб почути голос Івана, нехай це й буде звичайне «не знаю». Але Іван відповів більш зважено.

- В селі кажуть, що в цьому домі колись відьма жила. Тому тут ніхто й не заселяється. Ти з міста, а нас, місцевих, з дитинства лякають цією хатою. Я думав просто страшилки, а воно он як.

- І що будемо робити?

- Чекати. Я десь читав, що шабаш їх скінчиться до світанку. А потім вони розлетяться. Чи розповзуться. Одним словом, вранці звалимо, звідси.

- А за нами вони не полізуть?

- Навряд. Ми с тобою кожний в своїй мрії. Ну вилізуть вони з димаря, з’являться в своїх мріях. Ми тут до чого?

- Не переконав. Ми ж з тобою друг друга бачимо.

- Ми – то інша справа. Ми з тобою знайомі були і до димаря, спілкувались і таке інше. Знаєм, хто чим дихає. А вони, нас і не побачили. Здається. Ну не розгледіли, точно! І потім, як вони в домі з’явились?

- Я знаю? Через двері, мабудь.

- Нє-є-єа. Вони в хату через попадають через димар. Точно. Я читав. А ми ж їх не бачили? Не бачили, і вони нас не помітили, отже і не побачать. Треба тільки до ранку почекати. Але як зрозуміти ранок вже там, чи ще ні?

- Ну, цій проблемі я можу зарадити – сказав Марат дістаючи телефон. – Треба його тільки в димар спустити.

- Страшно. Пропоную почекати, ще п’ять хвилин, а потім вже спускати телефон. Блін, да як же тут п’ять хвилин засікти?

- Раз і-і, два і-і, три і-і, коли дійду до трьохсот – буде п’ять хвилин. Приблизно.

Дорахувавши до трьохсот, Марат сказав.

- Зараз я спущу телефон туди і гляну на час. А ти тримай мене, і якщо що, тягни на себе. Зрозумів?

Марат спустив телефон в димар-пеньок, але нічого не побачив. Засунув голову і миттю звалився на пісок. Це Іван видер його.

- Ти чого? – запитав Марат

- Мені здалось, що тебе всмоктує.

- Здалось йому. Я ледве встиг час помітити. П’ять тридцять ранку. Як думаєш сонце вже взійшло.

- Гадаю, що да. Точно, да! Ну шо, полізли?

Марат подивився, як Іван пасе землю під ногами і почав спускатись. Коли вже був знизу, зрозумів, що в «бичок» треба лізти головою, бо якщо, його там чекають, то він просто влізе їм в руки. Вперше в житті Марат порадів, що в класі був найменший. Присів і шарпаючи шию і спину вгвинтився в квадратну трубу і працюючи ліктями ліз вперед. Дірка мала би бути справа. Але її не було. На її місце було щось холодне і вологе. Коли увімкнув телефон, хлопець зрозумів, що діру заклали цеглою. Ці кілька цеглин були без сажі. Здалось, що скінчився кисень, і Марат просипів:

- Лізь. Нагору зараз же!

- А? Не розумію.

- Нагору – Марат помітив, що кам’яний куб став звужуватись, звідусіль сипалась сажа.

-Аа-а – почав репетувати Іван – Мамо – мамочка, я не хочу. Забери мене. Я буду слухняним. Більше ніколи…

Марату здавалось, що все відбувається не з ним, що цього просто не може бути і він вимкнувся, як електроприлад зі згорілим запобіжником. Він заснув. А вже наступної миті прокинувся з чітким розумінням, що залишитись розсудливим – це його єдиний шанс на спасіння. Єдине, що він міг вдіяти зараз це перечекати коли скінчиться істерика Івана.

Марат намагаючись не помічати Іванові крики, рахував вдихи. Аж тут почув лязкіт метала об цеглину, і зразу ж йому на ноги впав Іван.

- Ой – застогнав Іван, - я головою стукнувся.

- Ваня, що сталося?

- Піді мною скоба зі стіни видралась, і я впав. Боляче.

- Ваня, візьми цю залізяку, і проштовхни її до мене як можеш далі. Будь ласка. Я маю ідею.

Марат відчув, руку Івана справа. Потягнувся назустріч. Взяв скобу. Підтягнув її рівень очей і почав залізним гостряком виколупувати цементний розчин навколо найближчої цеглини. Борозна поступово поглиблювалась. Це надало наснаги.

Коли вдалось виштовхнути першу цеглину, з губ мимоволі злетіло:

- Є!

- Що там?

- Все нормально, Ваня. Ще чуть-чуть і ми вдома!

Просунувши руку зі скобою Марат почав зігнутим кінцем чіпляти і як стоматолог молочні зуби видирати сусідні цеглини.

Розширивши лаз, Марат вибрався сам і позвав Івана. Визирнув з люка – нікого.

Годинник показував сім годин ранку, коли вони вийшли зі двору.

- Мені гаплик – сказав Іван.

- Кажемо, що поснули, коли шукали сузір’я. Правду не можна казати нікому.

- Ще б і самому забути. Та це вже навряд.

У Марата ще залишалась якась надія, що бабуся заснула і не помітила нічної відсутності онука.

Але бабуся не спала. Вона стояла на колінах в кутку з іконами та запаленій лампадці і щось шепотіла.

Молиться, здогадався Марат і нерішуче простягнув:

- Ба-а.

Бабуся повернула голову на голос, і здається не помічала внука. Її погляд наче кришив світ на дрібний порох, а бабуся марно намагалась зібрати його докупи.

Марат очікував на докори, чи можливо навіть на крик, відчув що старенька розгублена і злякана. Вона хоче і не може повірити, що її молитви про збереження внука почуті. Він відчув свербіж в переніссі і обережно підійшов до бабусі. Стоячи на колінах вона виявилась одного з ним росту. Хлопець спочатку поклав їй долоню на плече, а наступної миті рвучко обійняв її.

Коли Марат зрозумів, що футболка на грудях стала вологою від сліз бабусі, йому стало соромно. Соромно за свою мрію. Бабуся, з її хворим попереком та слабкими ногами всю ніч простояла на колінах, аби тільки він, безсовісний і егоїстичний малюк залишився живим і здоровим

- Пробач, ба…

- Ні-ні, Маратик, ти повернувся. Це головне.

Читати першу частину