Ганна закрила двері на ключ, інших пасажирів в чотиримісному купе не буде. Вона викупила всі міста. Касирка ймовірно запам’ятає жінку в плащу з чорним волоссям та світлими плямами.

Запам’ятає, не, тому що чорнявка просила білет на найближчий потяг – так багато хто робить. Атому, що відмовилась від швидкісного, сказала нема куди поспішати. А на питання куди саме їде, відповіла до кінцевої, не поцікавившись маршрутом.

Касирка здивувалась би ще більше, якби дізналась що дивна пасажирка навіть не знає звідки вона їде.

Ганна просто не запам’ятовує назву населених пунктів. Їй це не важливо. Вона не цікавиться назвою, їй байдуже село чи місто, вся навколишня обстановка для неї це щось на кшталт пейзажів за вікном, коли ти на самоті сидиш в пустому купе. Шумні вокзали змінюються безлюдними степами, будинки змінюються лісами, поля річками, сонячні відблиски місячними. А ти спостерігаєш за змінами ззовні, і розумієш, що нічого не міняється всередині.

Ганна їхала і насолоджувалась самотністю. Останнім часом в її житті було забагато людей. Вона раділа, що маю змогу майже добу провести на одинці. Дивитись у вікно, відпочивати, накопичити енергії, залатати проріхи в астральному коконі – ось що хотілось зараз найбільше. Бо наступна зупинка принесе нові удари, і чим міцніше буде захисна шкарлупина, тим краще.

Двадцять три години на одинці. Від таких думок Ганна посміхнулась. Та її посмішка відразу ж потьмяніла, бо в протилежному кутку тінь почала ворушитись.

- Бідна, бідна моя дівчинка – бабуся вже виткала себе з темряви.

- Доча, знову біжиш? – мати з’явилась поруч запізнившись на кілька секунд

Схоже мрії про самотність залишаться мріями. Трохи защеміло в переніссі, потім щем змістився вліво, забринівши вологою в кутику ока.

- Не виблискуй так в нашу сторону, дурненька…

- Ми ж добра тобі лиш бажаємо

Це чи не вперше бабуся і мати дійшли згоди.

- Ми завжди підтримаємо…

- Допоможемо в скрутну хвилину

Ганна зробила глибокий вдих. Зараз вона скаже їм, що найкращою підтримкою, ідеальною допомогою буде їх зникнення з її життя. Вона вже доросла, давно доросла самостійна жінка, всі розмови про відьомську долю, про свій шлях, про те як їй жити, чим займатись, яким вітром летіти, переслухала давно. І може самостійно приймати рішення. Дайте спокій врешті – решт, і побачите що вона впорається.

- Бачу ти мрієш, щоб ми дали тобі спокій, нарешті? – мати наче почула думки

- Спробуй, прожити обірвавши родинне павутиння, ти в решті решт можеш спробувати – сказала бабуся

Почуте викликало всередині Ганни піднесення. Проте, було й ще щось. Прислухалась. Страх. Вона завжди знала, що прийдуть її предки, і будуть нудити. Будуть повчати, сперечатись, нести нісенітниці. Вона буде слухати та приречено кивати головою.

Та страх скоро мине. Це навіть не страх, а така собі невпевненість, побоювання перед черговими змінами в житті.

Ганна відчула, в посмішку закрадається радість.

- Розірвати завжди просто, а от склеїти вже випадає далеко не завжди – продовжувала свою думку бабуся

- Та з рештою ми ж не заважаємо тобі приймати рішення, ти завжди робиш як хочеш, ми можемо лиш порадити, а слухати чи ні то вже від тебе залежить – доповнила мати

В посмішку Ганни додалась іронія.

- Звісно, куди я без вас?

Завдяки добре розвинутим мисливським інстинктам я можу миттєво прокинутись і відразу ж атакувати. Я або сплю, або ні. Найменший шурхіт, найлегший рух повітря здатні привести мене в стан повної боєздатності. Тож поки Ганна брязкала ключами я вже прокинувся, хоч на годиннику було за чверть друга ночі.

Чому люди вважають що новорічна ніч якась особлива, мені не зрозуміло. В дива, розумна істота не вірить, а подарунки це взагалі непотрібна, зайва і навіть шкідлива вигадка. А звідки ці забобони, що обов’язково треба зустрічати новий рік, начебто, якщо ти спатимеш опівночі, то до тебе він не прийде? Кожен інший день приходить поки спиш, а цей ні.

Але цей новий рік я відсвяткував вдало. Ганни не було весь вечір, тож ніхто не заважав мені спокійно повечеряти в’яленою вгодованою мухою, яку я для подібного вечору припас в потайній павутині за холодильником. Розмірковував в цілковитій тиші. Ліг спати і солодко спав аж до моменту коли брязнули ключі.

Прийшла зморена, проте задоволена.

- Привіт, Бодя! Розбудила? Вибач. Не проти якщо я каву зроблю. Все одно спати не маю бажання.

По-перше, ти зробиш не дивлячись проти я, чи ні.

По-друге, я вже виспався.

По-третє, якщо взявся тобою опікуватись, то потерплю твоє нічне кавування. Але при умові, що обов’язково з корицею!

- Не вийшло з мене офісної працівниці. Тобто, випробувальний термін я успішно пропрацювала. І людям допомогла. Ну і собі щось за три місяці заробила. Особливо приємна у них там новорічна премія.

Не вийшло, в неї. Хто б сумнівався. Не впоратись з випробувальним терміном, загіпнотизувавши головного в зграї було неможливо. Гроші, то взагалі зайвий елемент в життєдіяльності розумної істоти. А про те, як і кому допомогла сподіваюсь почути, бо досі лишень шкодила.

- Наталія виявилась такою винахідливою. А ще сміливою. В рішучий момент, коли я вже визнала поразку вона вмить зорієнтувалась, і таке вткнула! Ага, от я тебе і спіймала! Всі шестеро очей розкрив здивовано, тож цікаво тобі, бачу. Бо лежиш такий наче робиш мені послугу. Ну то слухай.

Ганна зробила ковток і почала розповідати про свої пригоди останніми годинами на святкуванні. Мушу сказати, що ця мелодрама мене вже втягнула, і деякий інтерес я й справді відчував. Але не такий сильний як їй ввижалось.

Що мене на справді здивувало, то це рішучість Наталії. Не здавалась вона мені здатної на вчинки. Та коли я дізнався, що вона проявила себе отримавши ключик до серця того самця, від якого мріяла мати потомство, то все зрозумів. Адреналін, ейфорія ще й не на таке могли підштовхнути, тож сенсації в тому, що вона всмілилась злегка штурхнути вожака немає.

Нащо допомагати тій самці богомола, на ім'я Марго, я не зрозумів. За весь час Ганна ні те що слова, погляду доброго від неї не бачила. А тут дарує сплутаного феромонами, чи як воно в них зветься “почуттями”, кавалера. Як би це залежало від мене, я б з неї попив крові. Повільно і не поспішаючи.

Та Ганна м’якотіла. Вона не здатна нищити ворогів. Свідомо у всякому випадку. А ненароком, мимохідь це запросто.

- Отже, більше мені робити там нічого. Марго з Андрієм, а Наташа зі Станіславом будуть щасливі. Це точно. Я їм вже для цього не потрібна. Мені така робота теж не підходить. Не моє. Та й буду я постійно нагадувати, про свою участь у їх долі. Зрозуміло, що це дратує.

Ганно, звідки оця тактовність? Не моє, буду нагадувати, не хочу дратувати? Про себе думай. Тобі ж не вижити на самоті, тобі потрібна зграя. Візьми себе в лапки й не звертай на них увагу.

- Була в моїх планах ще одна задумка – продовжувала Ганна подивившись на годинник – та не вийшло. Отже, поїду я від тебе Бодя, і залишишся ти знову один.

А може й справді новорічна ніч чарівна? Невже моє самотнє життя повертається? Спокій, тиша, роздуми на самоті. Ммм смакота. До речі про смакоту, а хто мене буде радувати ароматом свіжої кави з корицею?

Тут пролунав дзвінок. Хтось прийшов. Хто може прийти о такій порі?

- Іду – Ганна біжить, і звісно відчинить не подивившись кого там принесло.

- Посилка  - чую хлопчачий голос – вибачте, що о такій порі, але подарунків море, а я ще й з адресою наплутав.

Менше вітався б в кожному домі тоді й не наплутав. Ну подарунки, це вже не цікаво. Дикунство. Піду до себе, за хлібницю, в затишок.

- Бодя, куди це ти? Подивись но сюди.

От причепа. Що може бути для мене, для павука, цікаво в подарунковій обгортці. Звісно, що я хоч і відвернувся та контролюю весь простір, тому розвертатись мені немає сенсу. Але ходу призупинив.

Ганна розгортає яскравий пакувальний папір, а там коробка. Звичайна картонна коробка, тільки з дірочками. Знімає кришку і хитро дивиться на мене.

З коробки показується лапа. Ні не лапа, а вишукана тендітна та зваблива лапка. Потім ще, потім ще. Нарешті з’являються головогруди…

І тут я розумію. Ні не розумію, бо в той момент я забув, що я розумна істота. Я відчуваю. Відчуваю, що все-таки новорічна ніч чарівна. Бо тільки чарами можна пояснити красу цієї павучихи, що повагом йде по вінцю коробки та всіма своїми кришталиками в очах солодко і млосно шпиняє мене.

- Бачу я догодила тобі, Бодя. Нелегко було знайти таку красуню саме твого виду. Бо, як виявилось сім ніг, тільки у рідкісних павуків.

- Марго, допоможи – Наталія тримає в руках бокал з шампанським і намагається вухом показати собі за спину – в мене там застібка розійшлась. Ох вже ці блискавки

- Тут же ж, справа не в слабеньких блискавках, а в тих принадах, які застібки навіть стримати не можуть – у Марго жартівливий настрій – потримай-но бокал. І куди той Стасик тільки дивиться.

Поки Марго копирсається з застібкою, в якій застрягла тканина, Ганна мимохідь підмінює бокал Марго в руках Наталії на інший.

Операція з вилучення пройшла як по нотах.

Взагалі у Ганни сьогодні вдалий день. Спочатку все пройшло добре з Наталією. Ще до початку святкування Нового Року, яке відбувалось на першому поверсі банку, в актовій залі вона зустрілась з Наталією і запропонувала їй взятись нарешті за приручення Станіслава серйозно.

- Ти думаєш, я не намагалась? Я вже чого тільки не перепробувала. Ну про спроби звабити одягом ти й сама, мабуть, помітила. Всі завдання виконую як старанна відмінниця. Господарка, яка я, він теж знає. Бо завжди обідає смаколиками, на які витрачаю всі свої вечори. Та що там… я вже просто змирилась. Він поруч і то добре.

- Зарано ти опускаєш руки. Є в мене план. Тут треба розуміти, яка це людина. Йому нема життя без роботи. Він працює, як дихає. Ну тобто, людина справи. Все що не по справі, то йому не цікаво. Фанатик.

- Отож, і я про це

- На цьому ми й зіграємо. Тримай.

Ганна протягує флешку. Наталія переводить погляд з долоні на обличчя Ганни.

- Що тут? Інструкція по прирученню фанатиків, на ім'я Станіслав?

- Бізнес-план. Там одна ідея, як збільшити наших клієнтів. Я все досить докладно розписала там. Тож Станіслав не зможе не звернути на тебе увагу. Доведеться йому додати ще один плюс, до твоїх уже відомих плюсиків. І здається мені, що це плюсик для нього може стати вирішальним.

- Ти ж знаєш його – Наталія спочатку було загорілась ідеєю, та потім зникла – забере собі цю справу, перші п’ять хвилин ще буде про мене пам’ятати, а потім забуде про все. І знову, буде все як раніше.

Ганна дістала ще одну флешку.

- Маєш рацію, Наташо. Знаю. І ось тут ті пробіли, які я навмисне залишила, в бізнес-плані. Щодня, підходь і кажи, що ось я вночі не спала, бо думала як же просунути в маси наш улюблений банк, і вигадала цінне доповнення до й без того ідеального бізнес-плану. Тут приблизно на місяць таких доповнень. Тож кожен день кілька хвилин його уваги тобі гарантовано. Все інше, жіноча інтуїція тобі підкаже.

Наталія взяла до рук другу флешку. По виразу її очей було видно, що вона ладна вже хоч зараз розпочати втілювати в життя план Ганни по приборкуванню норовливого Стаса.

- Не знаю, як і подякувати.

- Послуга за послугу. Слухай…

І Ганна розповіла, що треба якось у Марго забрати її бокал. Нащо натхненна майбутнім звабленням чоловіка мрії, відповіла:

- Тьху, питання.

З двома бокалами шампанського в руках, в правій - свій, в лівій - по вінцю якого Ганна тричі провела великим пальцем намовляючи - бокал Марго, вона пошукала поглядом Андрія Олександровича. Святкування поки неспішно розгойдувалось, музики грали спокійну мелодію, ялинка відбивала своїм нарядом вогники світломузики, люди гуртувались, пили, їли канапки, розмовляли.

Директор стояв серед гостей, які приїхали, зі слів Наталії, із центрального офісу. Така доля керівника, приймати й розважати вище керівництво, яке цього вечора складалось із двох мужчин в костюмах, і двох жіночок, що косметикою сподівались компенсувати вікові вади. Судячи з рум’янцю на щоках Андрія Олександровича, розважати столичних гостей він розпочав ще до початку самої вечірки.

Ганна примружила очі, ледь відкопилила нижню губу, вихлястою ходою підійшла до Андрія Олександровича, наче оступившись вскочила в центр компанії.

- Ви… вибачте, я ненароком – чоловіки з радісними, жінки з настороженими усмішками дивились на Ганну – Я, власне хотіла сказати тост.

Вона простягла лівий бокал Андрію Олександровичу. Той зніяковів, обвів поглядом свою невеличку компанію, потім всю залу наче сподіваючись знайти підтримку. Він не знав як себе вести в присутності Ганни. Це відчули навіть його гості. Жінки переглянулись, а один з чоловіків, з масивним перснем підтримав Ганну.

- Андрію, коли жінка, а особливо, я вибачаюсь, така приваблива просить, відмовляти в нас не прийнято.

- Та я власне, не проти. От тільки в мене свій напій – показав напівпорожній коньячний бокал – тож ми вас слухаємо.

Андрій вже дещо опанував себе, а от Ганна розгубилась. До цього моменту все йшло за її планом. Залишався малесенький крок. Вірніше ковток, після якого б Андрій Олександрович вже не думав би ні про кого крім своєї Марго. Таро підказували, що Марго й Андрій це дуже вдале поєднання. Треба було лиш вивітрити з його голови той туман, що залишився після гіпнозу в день їх знайомства, через який хлопець плутався і помилково бачив Ганну, а не Марго.

- Я хочу сказати – зніяковіло почала Ганна – що мені дуже пощастило…

- Я вибачаюсь, але так не піде – втрутився чоловік з перснем – давайте я допоможу, вам.

Чоловік забрав у Ганни бокал.

- Якщо, Андрій не цінує до себе уваги, то я з задоволенням розбавлю цю гіркоту шипучкою. І тост, маю сказати: за присутніх тут жінок!

Тим часом Ганна бачила через плече Андрія, що до них підходить Марго. Ситуація повністю вийшла з-під контролю. Наслідки будуть руйнівними. Уява вже малювала картину, в якій на шаленій швидкості мчить потяг: вона – Ганна за локомотив, слідом Андрій, за ним Марго, а за неї навздогін мчить власник персня.

- Доброго вечора – Марго обвела поглядом присутніх, посміхнулась кожному. Крім, звісно, Ганни.

- Це моя наречена, Марго – Андрій обняв її за талію – Люба, ми саме п’ємо за жінок.

Ганна стояла в центрі кола і відчувала що вся палає. Було соромно, було ніяково, сльози вже бриніли в кутках очей. Все пішло шкереберть. Правою виявилась мама, не треба їй, Ганні-невдасі займатись чаклуванням. Нездара вона і є нездара! Сльоза зібралась в краплину, зірвалась з вій і з дзвоном розбилась об підлогу.

- Ой вибачте, вибачте – лепетала Наталія піднімаючи погляд з розбитого коньячного бокала на Андрія Олександровича, і переводячи на Ганну – я така незграбна

- Кхм, га-га, га-га-га – це реготав власник персня – Андрію, я тобі заздрю. Саме такий і повинен бути керівник в нашому банку, щоб жінки, я вибачаюсь, злітались як метелики на світло. Тримай.

Він простягнув Андрію бокал.

- Тост сказано, треба закріпити. Жіночки, за вас, любі.

Наступний розділ

Сьогодні я не пізнаю Ганну. З ранку вовтузиться зі своїм волоссям. Спочатку довго читала щось на коробці, потім годинами ходила з фольгою над лівою скронею. Щось бурчала незрозуміле, тож довелось прочитати самому.

Виявилось, що це спеціальна суміш для зафарбовування волосся в чорний колір. Але ж у неї й так волосся чорного кольору. Тут я вже не спроможний був розгадати цю загадку. Тому, коли вона в черговий раз потягнулась до фарби, я сів зверху пакетика і не відходив, вимагаючи пояснити.

- Марго сказала що мої три сиві волосини псують імідж нашого банку. Дивлячись на сивину у людей наче виникає думка, що ми переживаємо не найкращі часи, злидарюємо, занепадаємо.

Дивні створіння. Якщо Марго не може бачити щось, то нехай би штрикнула собі в око. Коли, думка якоїсь там Марго важлива для Ганни вирвала б ті волосинки та й потому. В чому проблема?

- А вони ніяк не хочуть зафарбовуватись. Чи я щось не так роблю. Тут же інструкція як до літака. Я вже думаю, а чи не відрізати їх? Взяти ножиці чик-чик і готово.

Ну так і я про те.

Ганна взяла до рук ножиці, аж тут з’явилась на проході бабця. Вона вже не вперше завітала в мою, ну добре нашу, квартиру. Але раніше з’являлась лише вночі, при повному місяці. Зазвичай сиділа в кріслі й щось казала. Казала так тихенько, що навіть я нічого не чув. Мої слухові волосинки на лапках так мілко дрижали, що слів я не міг розібрати.

Проте цього разу вона висловлювалась голосно. Як на мене, то занадто голосно.

- Що це ти надумала собі, Ганно! Це ж твій зв’язок з нами. Зі мною, бабцею твоєю, а ще з твоєю матір’ю - моєю невдячною дитиною! Відріжеш і втратиш все що вмієш. Це твоя печатка, твоє особлива позначка.

Тут біля вікна з’являється ще одна жіночка, вона теж тут не вперше. Це мати Ганни, а та бабця це її бабуся. Поважаю коли цінують родинне дерево. Мати як і бабуся теж з’являється безшумно, і непомітно. Вони просто виплітають себе з навколишнього повітря. І мають досить непримітний вигляд. Вони прозорі. Я можу їх бачити тільки завдяки багатьом своїм очам, що можуть розгледіти тривимірність навіть в таких ефемерних сутностей.

- Не слухай її, доча – мати сьогодні теж на диво гучна – ріж. Обріж це прокляття нашого роду. Не ти вибирала собі таку долю. Тож можеш саме зараз зробити свій вибір. Один рух і ти вільна!

- Не здумай – бабуся кричить так, що навіть чашки в шафі дзеленчать, що вже казати про мої чуттєві ворсинки, які мало не відриваються з корінням від лапок.

- Ріж доцю, ріж. І живи щасливо – лагідно, але голосно каже мати.

Ганна стоїть з ножицями в руках. Переводить погляд з матері на бабусі. Ножиці випадають з рук, і під грізним поглядом старенької, худющим акробатом незграбою перекочуються під стіл.

- Дякую, підтримали, допомогли – це у людей називається сарказм, коли кажуть одне, а мають на увазі щось протилежне.

Ганна вдягається і йде з квартири, а мати з бабусею просто розчиняються. Дивні ці родинні стосунки. Пам’ять людська досить обмежена. Вони пам’ятають лиш те що відбувалось безпосередньо з собою, ну ще щось розкаже про батьків, а про подальших предків не питай.

У нас, павуків все інакше. У нас пам’ять поколінь. Ми пам’ятаємо все що відбувалось з батьками, дідами, прадідами й так до нескінченних пра-пра.

От зараз Ганна цілими вечорами розбирається з нинішніми цигарками. Там чого тільки нема. І електрики напихано, і пластику, а власне тютюну щіпочка. Коли вона підпалює цигарку, то у квартирі майже не відчувається диму. Скоріше якийсь чудернацький аромат. Це зовсім не той тютюн, що був у нащадків нинішніх людей. Раніше, якщо козак запалить люльку, то всі мої пращури розбігались якнайдалі від такого пекельного полум’я. Бо якщо не встигнеш вчасно зробити лапки, то вже навряд чи зустрінеш ранок.

Але найдивовижніше, що саме паління її не цікавить. Натискує кнопку – це як козак підніс жаристу головню до люльки, тобто процес почався, і записує. На столі розібрані коробочки, Айкоси, як вона їх називає, порізані вздовж і поперек цигарки – стіки, в повітрі аромати різноманітних фруктів, єдино в них спільне це відтінок гнилі.  Серед цього всього бедламу, вона креслить графіки, до речі симпатичні, мені подобається чіткість і вивіреність такого малюнку, записує щось в блокнот, вносить в ноутбук.

Якось, сидячі на плечі я прочитав такий текст:

«…фірмові електронні цигарки, виготовлені в фірмових кольорах ненав’язливо викликають у палія асоціацію з нашим банком.

Кожен Айкос, як кожна пачка стіків, має розміщувати фінансовий фразеологізм, який ненав’язливо буде підвищувати фінансову грамотність населення.

У відділенні банку, вкладник чи кредитор буде отримувати такий набір палія безплатно. Таким чином ми популяризуємо нашу діяльність серед курців, збільшимо клієнтську базу.

Коли крива збільшення кількості клієнтів з фірмовими Айкосами почне сповільнюватись, чи спадати Банк розпочне кампанію за здоровий образ життя.

Кожному клієнту, хто при відкритті депозиту виявить бажання відмовитись від згубної звички та викинути безпосередньо в нашому приміщенні Айкос зі стіками до смітника ми збільшимо відсоткову ставку на два відсотки. Якщо це буде наш фірмовий гаджет, то на чотири.

Графіки нижче демонструють прибутковість…»

Такий текст нікуди не годиться. Де гачок для читача? Чому нема дій? Нащо повторення в кожному реченні? Суцільна бездарність, хто витримає такий текст довше трьох хвилин? Особисто я від такого читання заснув.

Повернулась Ганна задоволена.

- Бодя, як тобі моя нова зачіска? – запитала у мене крутячись перед дзеркалом.

Перше що мені впало в очі, що сиве пасмо не зникло. Більш того, таких пасмів стало кілька.

- Дівчата в салоні просто чарівниці. Щоправда, вони теж не змогли зафарбувати ці сиві волосини. Проте придумали всю зачіску розбавити такими сивими плямами. Тепер це не жебрацька сивина, а стильне дизайнерське рішення! Отже, на Новорічну вечірку я цілком підготовлена.

Наступний розділ

Велике, на пів стіни дзеркало демонструвало струнку жінку в чорному брючному костюмі, сірій сорочці, з чорним волоссям, що воронячим крилом летіло слідом.

Ганна поспішала. Цілу ніч їй не давали спати бабуся і мати. Щойно зійшов місяць в кріслі з’явилась бабуся. Не прийшла, а саме з’явилась, матеріалізувалась нізвідки. Спочатку темрява в кімнаті стала густіше, потім набула форму, обриси.

- Від себе внучко не втечеш. Зараз тобі здається, що це життя, коли робота з ранку до вечора, коли крутишся як на городі опудало на доброму вітру – бабуся вміла виказати свою думку влучно й образно – але ти інша. Душа в тобі прагне другого життя, самотнього, чуттєвого. Ти ж це й сама знаєш, то що ж ти робиш собою? А, Ганночко?

Та відповісти не випадало. В сусідньому кріслі вже зіткалася із нічного повітря мати.

- Доча, не слухай ці консерви – мама висловлювалась менш вишукувано – забувай що ти якась особлива, що твоїй душі потрібно геть інше ніж другим. Живи насолоджуйся життям, заведи собі кавалера  врешті-решт. Про самотність пригадаєш, коли зігнешся, як декотрі – кивок в сторону бабусі.

Сварка тривала довго, іскри летіли від схрещених списів аж поки й місяць не зайшов, поступившись першій вранішній сірості, в якій розтанули мама й бабуся, так і не давши можливості Ганні сказати й слова.

Через безсонну ніч, дозволила собі поніжитись в ліжку зайві пів годинки. Тож тепер треба було поспішати, бо Марго не втратить можливості дорікнути за запізнення. Про вовка промовка. Марго стоїть біля дверей в кабінет, чекає . Ганна фізично відчуває лють, що переповнює цю дівчину. Азійськими вилицями перекочуються жовна, ледь розкосі очі ось-ось відпустять з ціпка блискавиці, з-за пухких червоних вуст визирають маленькі гострі зуби, що радо вп’ються Ганні в шию.

- Що ж ти собі дозволяєш? – каже, ні скоріше шипить Марго

- В мене ще хвилина – виправдовується Ганна

- Не прикидайся, ти ж знаєш про що. Облиш, це, чуєш? Облиш. Пошкодуєш, це я тобі обіцяю.

Марго чітко, як солдат на плацу розвертається. Блакитний костюм, зі спідницею що ледь приховує сідниці та піджаком з короткими рукавами підкреслює ідеальну фігуру. Дівчина щезає за дверима свого власного кабінету, а Ганна думає, що тобі б дівчино на подіумі дефілювати, чи для глянцю зніматись. А що ти тут згубила? І перериває внутрішній монолог, бо саме на це питання намагалась відповісти всю ніч сама. І не змогла.

Взагалі в банку панувала демократична атмосфера, і особистий кабінет був лише в Андрія Олександровича. Та після того, як Марго залишилась без посади йому довелось вигадати нову – заступник керівника відділу по роботі з громадськістю. Тож тепер Марго була безпосереднім керівником Ганни. Те що в заступника особистий кабінет, а у Станіслава немає такої преференції, зачіпляло всіх в компанії. Всіх, крім Станіслава. Проте всі розуміли, що основна посада дівчини, це наречена директора, і це багато що пояснювало і виправдовувало.

- Доброго ранку – сказала Ганна увійшовши до кабінету – які новини?

Запитати прямо у Наталії, яка все про всіх знала, що за муха вкусила Марго було дещо неввічливо, а взагалі не поцікавитись не могла, тому і висловилась так загально.

- Доброго ранку, Ганно. Ну що сьогодні попрацюємо? – Станіслав запитав і одразу ж занурився до свого ноутбука.

Все що відбувалось навкруги його мало цікавило. Вірніше його нічого не цікавило окрім роботи. А ще вірніше його цікавило все що могло бути залучено в його роботу. Митець відсікає від каменю все зайве, щоб отримати результат. Станіслав же все застосовував для результату. Приказки, поговірки, пісні, все що десь чув, читав занотовував, бо вважав, що саме через зрозумілу для людей форму, треба просувати товар на ринку. Саме через його завзятість, фірма економила на рекламному відділі, Станіслав побічно виконував роботу цілого відділу.

- Доброго – Наталія кивнула головою вітаючись – там тебе біля дверей хтось чекав.

За її посмішкою Ганна зрозуміла, що Наталія знає чому Марго кипить злістю, і їй не терпиться все розповісти.

- Не просто чекав, а пишався як індик переяславський.

Гачок було закинуте вдало, дякувати бабусі за її бездонний скарб, Станіслав заковтнув.

- О, добре сказала. Треба записати. Це ж треба індик та ще й переяславський. Зараз загуглю, чому саме переяславський…

Ганна кивнула подрузі, і вони тихенько вийшли з кабінету.

Стояли під каштаном, на якому не було жодного листика, що в грудні цілком природно. Проте і жодної сніжинки не знаходилось, що останніми роками теж стало природно.

- Взагалі-то в нормальних конторах, в приміщенні обладнанні місця для паління – буркнула Наталія зробивши першу затяжку.

- Взагалі-то в нормальних конторах – передражнила її Ганна – зараз мода на здоровий образ життя, і тобі взагалі довелось би кинути.

- Так, а я проти? Бачиш перейшла на айкоси – продемонструвала пластикову сигару в якій обрубком стирчав фільтр – тут тютюну майже нема, і взагалі це не дим, а спеціальна така пара. Нешкідлива.

- Ну, так. А придумав це, такий собі Станіслав, як у нас, щоб продвинути до народу свою продукцію, а ти звісно й віриш.

- До чого тут Станіслав – стрепенулась Наталія

- Та ні до чого. Це я до слова. Краще кажи, чому Марго сьогодні мене майже не загризла.

- Здається мені, подруго – в останнє слово Наталія вклала максимум іронії на яку була здатна – ти щось приховуєш від мене. Минулої ночі, наш директор в ліжку з Марго у сні бурмотів твоє ім’я. Тож може ти мені розповіси що там між вами? Чому ти так просто влаштувалась на цю роботу, чому він марить тобою.

Он воно що. Ганна пригадала як вперше побачила його. Сидить втелющився, у свій ноутбук нікого й нічого не помічає. На все одна відповідь. Місце зайнято.

Як пам’ятала Ганна зі студентських років, увагу людську можна порівняти з пляшковою горловиною. От дивиться він зараз через цю горловину на монітор, а все навкруги для нього існує розмитою панорамою, за склом цієї пляшки.

- Робота сьогодні, аванс завтра. – каже Ганна провокуючи лють у директора.

Горловина переміщується на Ганну. Відкорковувати нема потреби, бо директор вже її відкрив, щоб вилити своє невдоволення, лють на нахабу. Але не встигає. Ганна діє на випередження, вона направляє струмінь своєї енергетики, окутує вольовий стрижень чоловіка. Далі можна отримати від людини все що завгодно, бо вона в цілковитій відьомській владі.

Єдине, де помилилась, це невідповідність зовнішнього вигляду і внутрішнього світу чоловіка. Молодий здоровий хлопець з вольовим підборіддям і впевненим поглядом виявився слабодухом. Ганна в розрахунку на супротив сталевого стрижня влила занадто сильний потік. Стрижень виявився восковим, її енергетика скрутила його в пружину, наповнила все єство чоловіка. Тепер міг допомогти лиш час. Поступово він звільниться від Ганниних чар. Але не так швидко.

- … ти тут? – Наталія бере подругу за плече, злегка струшує – в мене залишилось дві тяги – показує на своєму гаджеті зелененьку прямокутну двійку – а ти так і не кажеш що в тебе з босом?

- Та годі тобі. Чи мало в нас Ганн? До чого тут я взагалі?

Наступний розділ

Взяв собі підопічну. Взагалі то я більше полюбляю самотність. Але це таке вже нещасне створіння, що я зробив виключення. Не відразу, та все ж погодився. Спочатку намагався здихатись від такої співмешканки. Лякав, погрожував, натякав що вона тут не бажаний мешканець. Та їй все як горохом об стіну. Ніяк не може второпати.

Тож тепер живемо вдвох. Але я відразу означив свій особистий простір. Показав так твердо і рішуче, що навіть ця недолуга, зрозуміла що куток за хлібницею мій, тож не пхай туди свої лапки.

До речі про лапи. Як же природа ошукала цих нещасних. Лише дві парі лапок по боках. Але й цього матінці-природі здалось замало. Вона ще й не додала їм клепки, аби вони якнайкраще скористались і так обмеженим ресурсом. Дві лапки теліпаються в повітрі, в той час, як тіло балансує на інших двох.

А тіло. Ну що за тіло. Голова відокремлена від грудини, тримається ненадійно, очей лиш двоє, ще й вуха на голові.

Як же мені пощастило народитись павуком, а не отакою от, людиною.

- Я, Ганна – сказала моя підопічна при першій зустрічі.

А помітила мене ця неуважна, лиш через кілька днів проживання в моєму домі. І лиш через те, що я феєричну звалився їй на голову. Взагалі-то я розраховував налякати її так, щоб втекла. Ретельно виткав міцне волосіння, закріпив його на люстрі та описуючи неймовірно широку дугу влетів їй в обличчя. Після такого, будь на її місці хтось більш кмітливий, тікав би забувши речі. Ганна ж ні. Не втекла.

Думаю, через слабкий зір, не змогла розгледіти мої щелепи, і страхітливий вираз головогрудей, а то б залишила мене в самотності. Як раніше, коли я жив в домі один. Господарював на свій лад. Розмірковував про життя, полював і взагалі відчував себе досить щасливим.

- А ти? Я тебе звати? – спитала вона.

Що я міг відповісти. Її маленькі отвори збоку голови просто не здатні вловити тріск моїх щелеп, шурхіт лапок. Тому я просто показав свою спину.

По телевізору, а я частенько, для загального розвитку,  через вентиляційний хід ходжу до сусіда дивитись природознавчі фільми, чув що на спині в павуків мого виду зображено людську посмішку, тому нас називають смайликами. Смайлик, таке ім’я мені до вподоби.

Але, Ганна, очікувано нічого не зрозуміла, проте почала наспівувати:

Бодя, бос всіх павуків,

Він їв мух і комарів,

Хавав в мене прямо з рук,

Дресирований павук! [2]

- Бодя! Ти будеш Бодя

Чого кричиш людська самиця? Про боса я ще так-сяк погоджусь, але що за дресирований павук? Це ще питання хто кого дресирує тут. Втім мушу визнати, голос у неї приємний, і співає нічогенько.

Треба сказати що сусідка, мені випала не найспокійніша. Хоч за добу вона вдома не спить лиш пару годин зранку та три години ввечері, галас весь цей час стоїть неймовірний. Працюють електроприлади, на плитці щось шкварчить, бурлить, а то просто говорить.

Візьме філіжанку кави та починає:

- Бодя, де ти там? Йди но сюди.

Треба зауважити, що коли вона додає корицю в каву, аромат стоїть неймовірний. Тож я нічого не можу з собою вдіяти. Підходжу ближче і вдихаю.

- О, ти який розумний!

Я, так. На відміну від декого.

- Ти розумієш, що я звертаюсь до тебе?

Хм, розумію. Звісно, розумію, я й читати можу, от тільки якби хто сторінки перегортав.

Раніше тут жив один цінитель павуків, як він себе називав, арахнолог. Тримав багато різноманітних павуків у себе. Кожного павука в окремій баночці. Садист. Завдяки йому я й навчився читати. В нього була книжка про павуків. А в книжці малюнки з павуками. На одному такому малюнку була точнісінько моя копія, а нижче комашки, як виявилось літери. П-А-В-У-К. Так я й вивчив п’ять літер. До речі, так, рахувати теж вмію. Далі просто співвідносив картинки з літерами, вираховував по вже знайомім. Так і навчився. До речі, той садист казав, що я найрозумніших серед всіх павукоподібних, він навіть розраховував з моєю допомогою стати якимось там лауреатом, премію отримати, ще щось. Та не склалось в нього нічого, бо я втік.

Втеча, на жаль, коштувала мені однієї лапки. Коли цей арахнолог планував переїзд, то запхав мене в скляну колбу, а в момент закорковування я хоробро підсунув свою третю праву лапку. Злякавсь цей садюга більше мого, тремтячими руками відкоркував, почав голосити, а я хутко прослизнув раніше визначеним маршрутом у вентиляційну решітку. 

З того часу, як Ганна дізналась, що я її розумію стала вона ділитись зі мною своїми клопотами. Не те щоб мене дуже цікавив світ за межами мого дому, та мушу визнати лежати огорнутому в кавовий аромат і слухати її голос досить приємно.

Отже, вона працює. Працює - це такий спосіб виживати для тих хто не здатен прогодуватися мисливством, хто не може знайти собі жертву. Так от працює вона в мережі. Ну звісно, нічого ці нездари не могли вигадати іншого як скопіювати нашу, павутинячу систему. центральний кокон десь аж у Києві, а тут є відгалуження цієї мережі, де такі ж невдахи як Ганна плетуть свої візерунки. Хтось веде центральну лінію, на яку нанизуються другорядні, цим вже займаються інші. Ієрархія, куди без неї?

До обов’язків Ганни входить надавати блиску, аромату, щоб як можна більше жертв заплутались в тенетах. Потім вже один із головних оцінює жирність здобутку, і виділяє частку кожному, щоб у них залишались сили для наступного полювання. Одним словом сумна доля в моєї підопічної. Ні тобі азарту, ні адреналіну. Поліруй нескінченно павутину, і чекай свій шмат.

Та мене вразило не це. Життя взагалі влаштовано так, що коли не можеш забезпечити себе самостійно, йди в зграю. Закон природи. Там гуртом тепліше, безпечніше, і головне за тебе все вирішує вожак. Що робить зграя, те належить робити й тобі. Але навіть на таку непривабливу роль знайшлась інша претендентка. Марго, тут вже з імені зрозуміло, що від неї, як від самки богомола треба перебирати лапками, як найшвидше і триматись якнайдалі.

- Робота мені потрібна вже сьогодні. І гроші теж потрібні сьогодні. Але я розумію, поки оформимо документи, рахунок в банку інша бюрократія, тож згодна почекати на аванс до завтра.

Це був прорахований хід. Ганна добилась свого. Директор місцевого регіонального відділення банку «Достаток» Андрій Олександрович, нарешті відірвався від ноутбука і поглянув на нахабу, що вдерлась в його кабінет.

- Я вже сказав …-  його погляд схрестився, з поглядом відьми.

Подальшим подіям він вже не давав ради. І пізніше не зміг пояснити чому дав розпорядження віддати вакантне місце саме цій чорнявій жінці, чому наказав видати кошти авансом. Та найгірше, що потім довелось виправдовуватись перед Марго, бо ще ранком в теплому ліжку, обіцяв їй місце спеціаліста у відділку по співпраці з громадськістю, яке нещодавно звільнилось, через декретну відпустку.

Ганна вкотре порушила зарок не застосовувати відьомських вмінь. Але ситуація змусила. Треба терміново оплатити оренду квартиру, а де грошей взяти нізвідки.

Довелось влаштовуватись на роботу. Після тієї історії на вулиці Степовій де через неї, через відьму, загинула дівчина, а хлопця довелось в прямому сенсі слова витягувати з того світу [1], залишатись в селі не було можливості. З'їздити довелось терміново. Накопичень ледь вистачило на дорогу.

Заселилась в першу ліпшу квартиру, де господар згодився почекати кілька днів оплату. Ніч пішла на пошуки вакансій, і от вона в триповерховій будівлі банку, розфарбованого в фірмові помаранчево-чорні кольори, хоче зайняти вакантне місце у відділі по роботі з громадськістю. Але директор не хоче слухати, не те що приймати на роботу невиспану жінку з незакінченою освітою психолога, без жодного опиту.

Перехопила погляд, занурилась в очі, подавила волю. До речі сказати, очікувала сильнішого спротиву. Надиктувала через директора ошалілій секретарці наказ про зачислення Ганни в штат, і наголосила на терміновість авансу.

У своєму новому кабінеті за двома з трьох столів сиділи чоловік і жінка. Чоловік в підтяжках поверх світлої сорочки, з масляним волоссям і зайвою вагою та руда жіночка в прямокутних окулярах, з зачіскою каре і неслухняним чубчиком.

- Доброго здоров’я, приймайте в колектив. Я, відтепер ваша колега. – сказала Ганна, прямуючи до вільного столу.

- О, це добре – чоловік піднявся, осмикнув сорочку що підскочила оголивши помітне черевце – дозвольте відрекомендуватися. Я, Станіслав еее, думаю ми однолітки, тож не турбуймо батьків. Просто Станіслав. Я керівник нашого маленького колективу.

- Ганна – сказала, а про те що вона років на десять старша за нього промовчала.

- Хоч, ні не можемо ми бути з вами однолітками. Просто ви аж ніяк не схожі на мавпу.

Було незрозуміло як реагувати на такий комплімент. Ганна мовчки чекала продовження.

- Крім того, дві мавпи в одному обмеженому просторі це вже було б занадто. Досить і мене. Сподіваюсь, ти Ганна не левиця, бо леви не дуже товаришують з людиноподібними. От щур, чи щуриха? Як правильно, а Наташа - Станіслав поглянув на рудоволосу і не чекаючи відповіді продовжив – то інша справа. Мавпа зі щуром завжди спільну мову знайдуть. Була тут ще в нас одна курочка, взагалі то півень, але ж який з дівчини півень? Правильно ніякий, тож курочка, але пішла висиджувати курчат. Так от з курочкою ми теж ладнали. Мушу сказати, що це все завдяки мудрому керівництву, ні-ні не дивіться на мене, я про нашого козла Андрія Олександровича…

- Станіслав, досить – Наталія перервала свого безпосереднього керівника – людина нова, а тебе вже понесло. Ще не правильно зрозуміє. Легше.

Станіслав захитав головою в знак згоди:

- Я ж кажу мавпа і щур завжди…

- Ходімо перекуримо – сказала Наталія до Ганни зовсім не знітившись що знову перебила Станіслава.

- Я не палю.

- Ганно, є в щурів така риса, вони якщо не отримують чогось, то потім довго будуть гризти. А зуби в нашої Наташі гострі та міцні. – перехопив невдоволений блиск в очах Наталії – а взагалі вона в нас добра, пухнаста і ніякий не щур, а шиншила.

- А втім, саме думала спробувати цю згубну звичку – посміхнулась Ганна.

На дворі, під табличкою «Місце для паління» стояли кілька осіб. Наталія запропонувала відійти в тінь від каштана, що ріс у внутрішньому дворі будівлі.

- Ти ніяка не однолітка Стасику – сказала Наталія – чоловіки, вони не особливо спостережливі, побачили симпатичну жіночку і вже гадають, що знають вік. Я думаю, ти років на п’ять старше. Вгадала?

- А скільки йому – Ганна додала скреготу в голосі – Стасику?

- Тридцять шість.

- На вісім.

- Ого, ти й справді маєш добрий вигляд. Як для свого віку. А я молодша за нього на чотири роки. Я по твоїм рукам зрозуміла, що старше, ніж може здатись.

- Ти спостережлива, Наталка. Але нам нема чого ворогувати. Станіслав мене не цікавить.

- А ще ти відьма!

Ого. Ця Наталія і справді спостережлива. Але чим себе видала, Ганна не могла второпати й тому розгублено кліпала очима.

- Бо як інакше ти відбрила Маргошу? Чи я чогось не знаю?

- Хто така Маргоша, і як я її відбрила?

- Маргоша це коханка нашого боса, Андрія Олександровича. Всі знали, що це місто збережено саме для неї.

- Навіщо ж тоді, об’ява в інтернеті?

- Бо так треба. Процедура. Але як ти змогла переконати його віддати це місце тобі? Тільки дивом, більш ніяк.

Що тут відповіси? Ганна лиш стисла плечима.