«Доброго ранку», «Дай Боже щастя!», «Доброго здоров’я» чи «Здоровенькі будьте»… Од цих простих і звичних слів, що стали традиційними в Культурі Предків, підсвідомо легшає на душі, підноситься настрій, ці слова впливають на нас і на простір, і навпаки, варто комусь не відповісти на привітання або кинути силуване чи відбувайлівське «здрастє» чи «прівєт старий», як ледь не на цілий день матимете неприєний настрій, самі не підозрюючи того. І, механічно заразившись цим ґанджем, ми теж скупішаємо на усмішку й теплоту слова…
Коли і навіщо запровадили наші Предки повсякденну форму вітань, для чого вона знадобилася? Що це — звичайна забаганка, випадкова умовність? Далебі, ні. Коли козак вирушав у далеку дорогу, йому неодмінно бажали щасливих мандрів та вдалого повернення, або приступав до виконання якоїсь відповідальної справи — за доброю народною звичкою приповідкують: «Щоб легко почалося та вдало скінчилося!»
З глибини віків людське слово таїло в собі незвідані загадки магічності. Йому вірили, перед ним благоговіли, од нього ніяковіли, ним й проклинали… Іноді тих, кого проклинали, могла спіткати й невдача, сільська громада в таких випадках влаштовувала «лихослову» громадський присуд — його позбавляли права жити серед общини або іноді виганяли із села. В усіх селах був і певною мірою залишився звичай вітатися не лише з односельцями, але й незнайомими.
На окрему розмову заслуговують і родинні звертання. Традиційно на Україні діти називали своїх батьків на «ви». Нині переважна більшість дітей спілкується зі своїми батьками на «ти». Часто навіть можна чути невиправдані зауваги: «Як це ти дозволяєш своїм дітям називати себе на «ви», адже так звертаються лише до незнайомих…». І це було нав,язано ворогами загарбниками…
Пам’ятаєте в Лесі Українки: «Ладнайте, мамо, нам харчі в дорогу!» Хоч як би там було, але множинна форма аж ніяк не асоціюється із звертанням як до чужих. Навпаки, це був вияв високої поваги. Про це свідчить і той факт, що люди, скріплюючи кумівство, механічно переходили на «ви», хоч би й були рідними сестрами чи братами. Якщо ж між ними виникала ворожнеча, то найбільшою образою вважалося перейти на «ти»…
Нині нерідко можна почути, коли ще зеленкуватий підліток, звертаючись до статечної людини, може безапеляційно проректи: «Чувак, дай прикурити», «Скажи, котра година?».
Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно і доречно підтримати тему. Вввічливість, уважність і чемність — основна вимога мовного етикету. Від чемного привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав’язливої розмови виграш обопільний. Лихослів’я, лицемірність, невміння вислухати колегу, навпаки, лише нервує, псує настрій. Недарма кажуть про таких: намолов сім мішків гречаної вовни; меле, як порожній млин; ляпає язиком, як постолами; заторохтіла сорока, наче діжка з горохом; він набалакає, що на вербі груші ростуть; ти йому про діло — а він тобі про білу козу; говорить, наче три дні не їв.
Здавалося б, звичайне собі «дякую», «уклінно прошу» чи «повторіть, будьте ласкаві, ще раз», а як ними можна розчулити, виявити у співрозмовника повагу й доброзичливість!
Культура мовної поведінки — це дзеркало Людини, її зовнішнє, а відтак і внутрішнє обличчя. Вироблені віками і закріплені в побуті слова – наша Культура і наше здоов,я, які нам потрібно берегти.
Шановне товариство, спілкуймось ввічливо, будьмо щирими і щедрими на теплі слова, поважаймо один одного!
Слава Предкам!
