Навіщо наряди, принциІ пафосних слів єлей?Мені би – потерті джинсиІ сонце твоїх очей.Мені би – старі кросівки,Де шпильок нема й оздоб,Мозаїкою бруківкиЗ тобою блукати щоб.Й, відкинувши всю манірність,Під міста вечірній блюзМовчати солодку вічністьУдвох про п’янке «люблю»…[Приєднана картинка]

[Приєднана картинка] Знайди слова, в яких немає крику, Де тиша примостилась кошеням І ніжно на плечі думок мурлика Про радість подарованого дня. Щоб вітром не ганятись за любов’ю, А їй гучних не треба перемов, Знайди слова, де будемо з тобою Мовчати про окрилену любов. © Ольга Атаманчук

[Приєднана картинка]Чекаю дива. Світлого і справжнього – Не глянцю бутафорію дешеву, Не казку, зшиту з мотлоху прадавнього, А дива, що життя напоїть древо. Я хочу сонця у очах барвистого, Не у небес позиченого, – свого, Щоб хмільно, мов би від вина іскристого П’яніти від кохання до знемоги. Малюю мрії променем, розхитаним Турботами, проблемами, сльозами. Любов – і досі книга не прочитана, Запилена, із жовтими листками… &nbsp...

Читати далі...

Місто втомлене марило тишею, У якій чутно гомін хмариночок, І дзижчання бджоли, понад вишнею, І плітки вечорових росиночок. Пахкотіли бузковими чарами Поцілунки, сп’янілі чеканнями. Парки тихо співали гітарами І думки лоскотали зізнаннями. Небо в колір сердець малювали вмить Під сплетіннями зір ніжні погляди, Задививсь як рука у руці тремтить Вітерець і поринув у спогади. Ароматами дихала пряними Ніч – шалених...

Читати далі...

Не ховайся, надіє, за хмарами, Не тьмяній за вуаллю дощу, Тіні сумнівів й так вже примарами Нас доводять до крику й плачу. Не лети, синя птахо, налякано До гарячого сонця-вогню, Вже і так нами стільки оплакано І поховано мрій у броню. Не стихай в серці, віро! Молитвою Нас рятуй від убивчих доріг. Тільки ти і маленькою крихтою, Нагодуєш нужденних усіх. Нам би дихати, та не руїнами – Дим у грудях ковтком полину...

Читати далі...

Дим густий снує моєю Україною. Закривавлена, скатована оковами, а була ж вона ще вчора солов’їною, вмита росами сріблястими ранковими. А була її землиця вчора силою пшеницям золотокосим і тополечкам, нині ж стала для дітей своїх могилою, чорним рушником під вибитим віконечком. Ще не давно її пісня лилась гомоном, щебетала кожна пташечка по-своєму… Озивається тепер вона лиш стогоном, напророченим сльозами й горе-зброєю &nbsp...

Читати далі...

Ще тільки жовтень, а вже сніг жбурляє холодний вітер болісно в лице. Я ще не вмію, я іще не знаю у серці як топити сніг оцей. А в ньому так тривожно і так щемно… Не думайте, я сніг люблю давно, я просто не навчилась в жовтні, певно, втішатися зимовими панно. Міцніше очі хочеться закрити й побачити, коли розплющиш їх, як усміхаються осінні квіти, а не тремтять в обіймах снігових. Той сніг розтане. Знаю, що розтане...

Читати далі...

Їм стрічати би рідну усмішку, а не вибухи і БТР-и, їм би сни роздивлятись у ліжку, а не в темних окопах химери. Їм в руках би сьогодні тримати веселково-барвисті букети, а натомість у них автомати й щойно видані бронежилети. Діточками втішатися їм би чи коханим всміхатися радо, а натомість «хороші» сусіди день і ніч їх обстрілюють з Граду. Їм лиш волі би. Для України. Лиш би мирного, чистого неба...

Читати далі...

Я матусі помагала:посуд мила-вимивала.Дві тарілки надщербила,а одну ущент розбила.Зачепила чашку з сокомі пролила ненароком.А як посуд я складала,із полички чомусь впалигречка, рис, горох і манка,все змішалось... Так що зранкудо тепер ще помагаю –крупи я перебираю. ...

Читати далі...

Ночей не вічні болісні окови. Розправить небо крила-рушники і прийде ранок. Знов. Обов'язково! Надію погодує із руки. І ти всміхнешся, бо усе минає. І це мине, як твердив Соломон. В житті, на жаль, без горя не буває утіх і радостей. Життя – хамелеон. Ти тільки вір! У щастя. Без розмови! Молитвою рятуй нічні думки, а ранок прийде, знай, обов'язково, надію годувати щоб з руки!