З тезою про важливість чинника землі не можна не погодитись. Відомо, що кожний край має своє особливе енергетичне поле — своєрідну ауру, що впливає на все живе. Енергетика землі формує ментальність і генотип укоріненого в ній народу. Окрім того, людина звикає до комплексу мікроелементів, що містяться в воді, молоці, овочах, фруктах, ягодах. В результаті спільного розвитку земля і корінний народ зливаються в єдиний геосоціальний організм. Він існує стільки часу, скільки існує край, заселений укоріненим народом.
Українському геосоціальному організму вже понад 30 тисяч років. Відповідно, українцями були не лише козаки («козацька нація»), але й їхні предки, вкорінені в українську землю: руси, анти, сармати, скіфи-сколоти, галли-кімерійці, арії-трипільці, європейські кроманьйонці.
Головним чинником єдності людської душі з землею є мова цієї землі. Українська мова формувалася на території України разом з місцевою природою та місцевою людністю. Тому ця мова ідеально відповідає українському життєвому простору: клімату, ландшафту, геоенергетиці, флорі та фауні, техносфері. Українська мова дає українцю сили, здоров’я, творчу наснагу.
Проведімо мислений експеримент. Уявімо собі людину, українські предки якої колись давно переселилися в інші краї. Батьки спілкувалися з дитиною українською мовою — звісно, не сучасною літературною, а тодішнім місцевим діалектом. Тому, навіть знаючи мови того краю, людина мислила своєю рідною мовою, розмовляла нею з одноплемінниками. Навіть при розмові з чужинцями, особливо в стресових ситуаціях, в неї мимоволі проривалися українські «мамо!», «йой!», «ого!» Уявімо, що ця людина, перебуваючи на чужині, здійснила видатні діяння. В неї мільйони прихильників серед народів усього світу, мільйони послідовників в Україні. Запитання: чи можна таку людину вважати українцем, навіть якщо вона не народилась в Україні? Безперечно, що так! Це українець, причому Великий Українець. Тут присутні всі 5 критеріїв: «земля» (предки походять з України), «кров» (батьки були етнічними українцями), «мова» (а також культура, звичай, світогляд), «видатні діяння» і «визнання в Україні» (суспільний резонанс).
«ЗЕМЛЯ», ТОБТО ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА
Ісус належав до народу галілеян, тобто галлів-кельтів. Тому його називали не інакше, як Ісус Галілеянин або Ісус із Назарета. З погляду громадянства він був підданим тетрарха Галілеї Герода Антипи. Рідне містечко Ісуса — Назарет — знаходилось у центрі Галілеї. Цей топонім скоріше всього походить від «назирати», оскільки поселення розташоване на висоті 350 м над рівнем моря, тож з його околиць можна спостерігати за величезними просторами Галілеї і навіть за Середземним морем. Це був стратегічний спостережний пункт: “З Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»” (Браунринг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете (Словарь) / Пер. с англ. — М.: Внешсигма, 1998. — С. 93). «Це було чудове місце для спостереження за військовими пересуваннями всією Ездраелонською долиною, і тому ніякому ворогу не дозволялося там жити» (Джекоб Корнер. Христос не был евреем / Пер. с англ. — М.: Православное издательство «Энциклопедия русской цивилизации», 2004.— С. 40). Тому Назарет вирізнявся особливою внутрішньою чистотою, тут не було чужинців. Неподалік розташовані річки Йордан («Яр-дана», тобто яра, сильна, свята, життєдайна вода) і Яргон («ярий потік»), найвища в Галілеї гора Єрмак (сучасна назва Мерон) висотою 1208 м («свята маківка», тобто «вершина»; гора Маківка в Карпатах має 958 м), міста Магадан («могутня вода»), Скіфополь (столиця Десятимістя, «місто союзу», від «скіфія—скуфія—скупщина»), Рама («хрест»), Каня («яструб», порівняйте з нашими «пташиними топонімами» Канів, Сокіл, Орел, Курськ, Лебедин).
Слово Галілея-Гальлея — це просто інша вимова слова «Галлія», тобто "край галлів". Суперетнос кельтів-галлів народився в Україні приблизно у 12 ст. до н. е., звідки кількома хвилями під різними племінними назвами розселився на величезній території від Прип’яті до Чорного моря, від Палестини до Іспанії. Європейську гілку галлів ще називали кельтами. Найвідомішу в Україні знахідку чисто кельтського походження 2 ст. до н. е. (майстерню гончара з великою кількістю інвентаря) було знайдено в 1962 році в районі села Бовшів, що знаходиться в 32 км північніше Івано-Франківська, в 11 км від древнього Галича. Одним з найвідоміших гальських племен, що воювали проти Риму, були «бойї-бойки» (тобто «воїни»), від імені якого походять західноукраїнська Бойківщина, чеська Богемія (Boihaemum – “Країна боїв”) та німецька Баварія (первісно — Боїварія).
Важливим чинником бойової могутності галлів було їхнє володіння мистецтвом обробки заліза. «Саме в них виготовленню залізних виробів вчилися римляни. Кельти знали різноманітні види термічної обробки сталі, застосовували насічку, шахтні печі, ковальські міхи, зварювання. Вони вміли виготовляти дуже складні вироби — наприклад, мечі й сокири, тіло яких було з м’якої сталі, а ріжучі кромки — з твердої. Така зброя не ламалася в бою і легко перерубувала мечі ворогів. Мистецтво древніх кельтських майстрів в обробці заліза вважалося неперевершеним навіть в Середні віки» (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. — М.: Алетейа, 1999. — С. 127). До речі, найдавніший центр виробництва залізних виробів з рудного заліза в Україні (а можливо і в світі) засвідчено в сабатинівській культурі Південного Побужжя (13—12 ст. до н. е., сучасна Кіровоградська обл.)
Зліва: Кельтська фалера (металічна бляха на кінській збруї) з Екюрі-сюр-Коль (Марна, Франція) з книги: Энн Росс, Кельты-язычники / пер. с англ. — М: ЗАО Центрполиграф, 2005. — С. 229).
В центрі: Трипільський орнамент з горщика. 3700—3200 р. до н. е., Коновки (Подністров’я).
Справа: Трипільський орнамент з грушоподібної посудини. Перша пол. 5 тис. до н. е. , село Гренівка (Кіровоградська обл.)
Як показав історик, археолог, культуролог і астроном Микола Чмихов, кожні 1596 років (на початку кожної природно-історичної «епохи»), Україна народжує новий український суперетнос (Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. К., 1992. С. 249 — 250). Астрономічний початок епохи, що започаткувала т. зв. «залізний вік», припадає на 1178 р. до н. е. Приблизно в цей час, тобто в 12 ст. до н.е., і народився суперетнос галів, характерною особливістю якого було володіння технологіями залізної зброї. Додамо, що на початку наступної епохи — через 1596 років, тобто в 419 р. н. е. — народився суперетнос слов’ян. Попри різні етнічні назви ми себе й досі — вже півтора тисячоліття — називаємо слов’янами. Народження нового суперетносу завжди супроводжується демографічним вибухом і енергійною експансією на навколишні території. Це красномовно підтвердили галли.
Про українське походження галлів-кельтів також свідчать: трипільська символіка, антропологічний тип, культ вепра і висока культура обробки свинини (улюблена м'ясна страва), високий статус кобзарів-бардів, поклоніння трійці, варнова соціальна структура (друїди-брахмани, воїни-кшатрії, господарники-вайш’ї), високоякісна стальна зброя (нагадувала "дамаську сталь") і обладунки (гостроверхі ковані шоломи), танці (з притисненими до тіла прямими руками), музичні інструменти (коза-«волинка», дримба), вишивані туніки (довгі сорочки), зачіски, наприклад, довге розпущене волосся у чоловіків-бойків або ж бойківський чоловічий звичай заплітати волосся в дві коси (згадайте кінофільм «Астерікс і Обелікс» про французьких галів), поховальний обряд, деталі кінського спорядження, мистецтво. Одяг кельтів нагадує народний одяг гуцулів, бойків і лемків, у яких збереглося багато архаїки, що властиво для гірських мешканців. Наприклад, одним з найважливіших предметів одягу був славнозвісний кельтський плащ, який вони масово експортували в Середземномор’я. Саме такий плащ («гугля») є характерним елементом ритуального одягу карпатського регіону. Кельти також носили штани: «Звичай носити штани прийшов від контактів з таким народом кіннотників як скіфи» (Энн Росс, Кельты-язычники / пер. с англ. — М: ЗАО Центрполиграф, 2005. — С. 52). Кельтська трійця головних богів Луг, Тараніс, Дагда відповідає слов’янським Велес (бог брахманів), Перун (бог кшатріїв), Дажбог (бог господарників) (див.: Платов А. Магические Искусства Древней Европы. — М: София, 2002. — 480 с.). Галли були чудовими воїнами, вирізнялися високою індивідуальною майстерністю.
Ім’я «галли» було самоназвою, що підтверджують відповідні топоніми, розкидані всюди, де жили галли: село Гали на Волині, місто Галич і край Галичина в Західній Україні, портове місто Галац (Galati) в Румунії, край Галісія в Іспанії (де народ розмовляє галісійською мовою), країни Галатія-Галлія (стародавні назви Північної Іспанії, Франції і частини Малої Азії), Голандія (гал-лан — «галлів земля»), Галілея і Голан на півночі Палестини, Португалія (від головного міста-фортеці — «порт галлів») тощо. В якості сучасного прикладу перенесення на інші землі рідних топонімів можна згадати колонію «Нова Галичина» в Бразилії, засновану українцями-галичанами з кінця 19 ст., де в містах донині непогано розмовляють українською мовою.
Переселення з України в Малу Азію (старовинна назва — «Анатолія») відбувалися майже постійно, починаючи з часу народження Трипільської цивілізації в 55 ст. до н. е. «Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать, що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор’я та Нижнього Подунав’я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V—II тис. до н. е.)» — констатує Л. Залізняк в підручнику «Первісна історія України». В районі 12 ст. до н. е. відбулось завоювання Палестини т. зв. «народами моря». Це була «масова міграція войовничих племен з Нижнього Подунав’я та Північного Причорномор’я в Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря». «Переконливі археологічні докази участі населення Північно-Західного Надчорномор’я у «навалі народів моря» на Грецію, Кріт, Малу Азію, Сирію зібрав В. І. Клочко. Мається на увазі населення сабатинівської культури, яке в 14—12 ст. до н. е. проживало в степах між Нижнім Дніпром та Дунаєм» (Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник. — К.: Вища школа, 1999. — С. 125).
В часи правління єгипетського фараона Рамзеса III (1198—1116 до н. е.) галли завоювали плацдарм на Середземноморському узбережжі приблизно на широті Єрусалима. Цю територію вони позначили словом «Палестина», що означає «військовий табір» (від пал — “воїн”, стан — “табір”, “поселення”). Власне, «Палестина» — це і є буквально «плацдарм» («плац» — площа, «д’арм» — військовий). Це були саме ті біблійні «филистимляни», з якими тривалий час воювали євреї. Останні прийшли сюди після филистимлян і майже відразу ж на довгі роки підпали під їхню владу. Спроба скинути із себе филистимське ярмо при першому єврейському царі Саулі закінчилася катастрофою й загибеллю царя. Паралельно політичному поневоленню йшло культурне. Не тільки весь господарський інструмент іудеїв через відсутність у них ковалів виготовлявся филистимлянами, але й точити його доводилося в них же (1 Цар.,13:19-21).
Гали-филистимляни тут заснували п’ять сильних міст-держав (П'ятимістя) — Аскалон («аска-лан», «земля асків»), Азот («місто азів-асів»), Екрон, Гат і Газа. Спільне командування ці автономні міста-держави створювали лише на час війни. Прагнення повної свободи і відраза до єдиного централізованого управління — характерна риса галлів і слов’ян. Будучи процвітаючим народом з високим рівнем розвитку культури, филистимляни займалися садівництвом і хліборобством, караванною торгівлею й морськими промислами, експортували оливкову олію, володіли мистецтвом обробки металів і гончарства, були чудовими воїнами (подібно до європейських галів).
Вгорі: Модель филистимського бойового корабля, 12 ст. до н. е. з книги «Библейская энциклопедия. Российское библейское общество, 1998. — С. 288. (переклад з англомовної «Encyclopedia of the Bible», Lion Publishing, Oxford, England, 1989).
Внизу: сучасна козацька чайка «Спас», історична реконструкція козацьких чайок.
«Воїни народів моря досягли на своїх кораблях Єгипту і воювали з єгиптянами на морі, а у цей час їхні родини, згідно з одним єгипетським текстом, рухалися зі своїм домашнім скарбом уздовж узбережжя Сирії та Ханаану. Кераміка, знайдена у місцях поселення филистимлян на узбережжі, датується 1200—1100 рр. до н. е.» (Библейская энциклопедия. — С. 288.). Тут маємо зафіксований факт переселення з України в Палестину через Малу Азію, Сирію, Фінікію і Галілею в районі 12 ст. до н. е., що збігається з часом народження суперетносу галлів. Також відомо, що на початку 1 тис. до н. е. галли оволоділи майже всією Європою. Сукупність фактів свідчить про те, що імена «галли», «кельти», «филистимляни», «народи моря» описують племена того ж самого суперетносу, прабатьківщиною якого є Північне Причорномор’я з прилеглими територіями. Цікаво, що шолом мовою филистимлян називався “кова”, тобто “кований” (Библейская энциклопедия. — С. 287)
Трипільська естетика филистимлян. Вгорі: трипільська кераміка.
Внизу: кераміка галів-филистимлян (з книги «Библейская энциклопедия». Российское библейское общество, 1998. — С. 287.
Як пише американський дослідник Артур Кемп у своїй праці «Марш титанів: історія Білої раси»: «Покидаючи басейн Чорного моря, індоєвропейські народи завоювали Європу і Азію».
Розселення арійців (індоєвропейців). Карта з книги Артура Кемпа “Марш титанів. Історія білої раси” (March of the Titans. A History of the White Race) — USA, Ostara Publications 1999, 2001. www.white-history.com
Як пише Пол Джонсон в «Історії євреїв» (Пер. з англ. — К.: Альтернативи, 2000. — С.64), филистимляни «були безперечно войовничими. Мали вже залізну зброю. Добре організовані, дуже дисципліновані, вони мали владу феодально-військової аристократії». Майбутній цар Ізраїлю русявий і білошкірий Давид «свій військовий вишкіл здобув найманцем у самих филистимлян. Він опанував їхні методи ведення війни, зокрема, вжиток їхньої нової, залізної зброї, й вислужився настільки, що цар Гата филистимлянин Ахіш дав йому на винагороду маєток. Він міг би й цілковито ідентифікуватися з филистимлянами, але насамкінець вибрав трон Іудеї» — пише Пол Джонсон. Це ж саме повідомляє історик Майкл Грант в «Історії древнього Ізраїля» (Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. — М.: ТЕРРА, 1998) і додає, що в кінці 11 ст. до н. е. филистимляни завоювали Галілею і Зайордання (с. 88—89). Після завоювання цього краю вони нарекли його Галлія-Гальлея-Галілея, тобто «край галлів». Так вони робили завжди — завойовану землю називали іменем свого племені (Бельгія, Боїварія, Британія, Скотланд) або загальним іменем всього суперетносу (Галлія, Галичина, Галісія).
Історичні документи не зафіксували самоназви филистимлян. Але її зберегла назва краю, в якому вони остаточно зупинилися — Галлія-Гальлея. На відміну від плацдарму «Палестина», Галілея має родючі ґрунти і ландшафт, що нагадував західно-українську родову колиску. Тут і зупинилися галли, створивши на наступне тисячоліття центр тяжіння для нових хвиль переселенців з України.
Існує помилковий стереотип, начебто слово «Галілея» походить від гебрейського «галіл» — круг. Це неймовірно, адже в 11—10 ст. до н. е. іудеї населяли Іудейські гори і до Галілеї взагалі не мали жодного відношення, та й територія Галілеї ніяк не нагадує круг. До того ж в ті часи Галілея була на порядок цивілізованіша за Іудею, тож її мешканці не могли назвати свій край чужим топонімом, та ще й позичити його в кочівників, які нещодавно заселили дикі гори за сотню кілометрів на південь.
Через Малу Азію багато разів проходили хвилі індоєвропейських (арійських) переселенців з Північного Надчорномор’я. На жаль, історія зазвичай фіксує лише завойовницькі походи і мало говорить про мирне переселення народів на нові землі. Зокрема, відомо, що в 277 р. до н. е. галли завоювали частину Малої Азії і заснували там державу Галатія (згідно зі словниками давньогрецької мови, «Галлія» і «Галатія» — це синоніми). Контрольований галлами край ще називали Східною Галлією. Як свідчить у «Біблійному довіднику» авторитетний американський дослідник Генрі Геллей, «галати були відгалуженням галлів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції)».
Улюбленою зброєю галлів була сокира, якою вони досконало володіли. Сокира широко використовувалася і як господарський інструмент, і як холодна бойова зброя, і як томагавк, і як ритуальна зброя. Сокиру ще називають «кельтом» — від українського «колоти», «розколювати», звідси — «колун». Вірогідно, саме з цієї причини гальських воїнів, а з ними і всіх галлів Європи назвали кельтами. Віртуозне володіння сокирою-кельтом донині збереглося на прабатьківщині кельтів-галлів — у карпатському регіоні України. Серед іншого, у кожній гуцульській родині є ритуальна сокира — топірець (бартка, кельт), який ще донедавна був обов’язковим атрибутом кожного дорослого чоловіка. Та й звичайна сокира сьогодні є практично в кожній українській хаті. Або згадайте Шевченка: «У Бога за дверми лежала сокира. А Бог тойді з Петром ходив По світу та дива творив». Йдеться про двох галів-кельтів — Ісуса й апостола Петра…
В євангельські часи державною мовою Галілеї була гелленська (давньогрецька), цією мовою карбувалися написи на монетах. «Навіть для судових процедур і юридичних документів римська влада користувалася гелленською мовою, тому що до того часу, коли туди прийшли римляни, вона вже була поширена по всій Палестині» (Джекоб Корнер. Христос не был евреем. — С. 34). Природно, що гелленською мовою були написані всі чотири Євангелія. Для спілкування використовувалась також арамейська мова, яка протягом тисячоліть була поширена на всьому Близькому Сході. Цією арійською (індоєвропейською) мовою розмовляли навіть іудеї, які після півстоліття вавілонського полону (586—539) забули рідну гебрейську мову. Після повернення в Іудею гебрейська використовувалась ними лише в богослужебних книгах і релігійних ритуалах.
Нагадаємо, що галілеяни та іудеї були цілком окремими народами з радикальними культурними та антропологічними відмінностями. В євангельські часи вони жили в різних державах, шлюби між ними були заборонені. Галілея й Іудея не мали спільного кордону — між ними була Самарія. З 25 р. н. е. іудеям було заборонено поселятися в Тиверіаді — новій столиці Галілеї. Натомість населення Галілеї постійно підживлювалося гальськими переселенцями з півночі. Гористий ландшафт Галілеї з дуже родючими ґрунтами притягував переселенців із Західної України. Загально відомо, що українці, покидаючи Батьківщину, завжди концентрувалися в краях з родючими ґрунтами. Вони любили землю, і земля любила їх, обдаровуючи щедрими врожаями.
Історики описують галілеян як жвавий, веселий і впертий гірський народ, який над усе цінує свободу і не бажає нікому підкорятися. В 66—70 рр. римські війська, придушуючи перше іудейське повстання, спершу спробували взяти під повний контроль Галілею як головну продовольчу базу Палестини, але наразилися на відчайдушний опір. Коли армія Веспасіана йшла через Галілею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село, — пише історик Йосип Флавій. В ході придушення римлянами другого іудейського повстання 132—135 рр. загинуло до 100 тисяч галілейської молоді, — повідомляє енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона. Галілеянам довелося одночасно воювати як з римлянами, так і з фанатичними іудейськими повстанцями. Незламну рішучість і відчайдушну завзятість галілеян без видимих шансів на перемогу можна порівняти хіба що з героїчною війною на два фронти, яку в 20 ст. вела УПА в Західній Україні.
Римський геноцид зруйнував Галілею. Люди масово покидали спустошений край і переселялися на інші землі. Це нагадує масову еміграцію українців під час першої та другої світової війни — в Канаду, США та інші країни, де є добрі ґрунти. Куди пішов головний потік переселенців з Галілеї? Очевидно, туди, де є чорноземи. Існують свідчення, що частина галілеян повернулася на українську прабатьківщину і згодом взяла участь в етногенезі слов’ян. Натомість землі постгеноцидної Галілеї, передусім міста були заселені іудеями — втікачами з переможеної римлянами Іудеї. В результаті радикально змінилася економічна структура Галілеї: в другій половині 2 ст. виробництво майже зникло, зате активізувалася торгівля. Як цілісний геосоціальний організм Галілея — «житниця Палестини» — перестала існувати.
Схоже, що перша хвиля галілеян прибула в Україну ще до руйнування римлянами Єрусалима в 70 р. н. е. Це було планове переселення, ініційоване пророцтвом Ісуса про майбутнє руйнування іудейської столиці та спустошення навколишніх територій. Вірогідно, що Ісус не лише попередив свій народ про майбутній геноцид, але й наказав готуватися до повернення в Україну. Згідно з легендою, після закінчення служби разом з першою групою галілеян в Україну прибув Понтій Пилат — римський намісник Ідумеї, Іудеї та Самарії з 26 по 36 рр. Він був галлом, про що свідчить його ім’я. Слово Понтій вказує на походження з Понту — краю на півночі Східної Галлії, на південному узбережжі Чорного моря. Прізвисько Пилат вказує на майстерне володіння «пилумом» — важким дротиком. Це була традиційна зброя галлів, пізніше запозичена римлянами разом з назвою. Прізвище Пилат донині поширене серед українців.
Згідно з церковним переказом, галілеянкою була дружина Понтія Пилата — Клавдія Прокула. Вони обоє захищали Ісуса перед іудеями під час Єрусалимської кризи 23 березня 31 року. Пилат погодився його видати лише після усамітненої розмови, під час якої Ісус посвятив Пилата у свій задум. За це рання хрестиянська церква канонізувала Понтія Пилата і Клавдію Прокулу. Під тиском іудейської пропаганди у ХІІ ст. католицька й православна церкви виключили Пилата з когорти святих. Проте в Коптській та Ефіопській церквах день святих Пилата й Клавдії донині відзначається 25 червня, а російська та інші православні церкви вшановують пам’ять святої Прокли 9 листопада.
Галілеяни масово, з ентузіазмом сприйняли вчення Ісуса, тому що воно цілком відповідало їхньому сонячному світогляду свободи й самодостатності. Галілеяни складали первинне ядро ареохрестиянського руху. Протягом трьох-чотирьох століть слова «галілеянин» і «хрестиянин» були синонімами. Оскільки Пилат був посвячений в таємницю Ісуса, то цілком природно, що разом з іншими його послідовниками прибув на святу землю України — для «прокладки маршруту» майбутньої масової евакуації галілеян. Хоч би як там було, а на півдні Тернопільщини донині розташований лісовий заказник Галілея («Нова Галілея»), а поблизу нього — села Пилатківці та Констанція. Топонім Констанція («постійна», «остаточна») символічно вказує на те, що галілеяни повернулися в Україну назавжди, оскільки колишньої Галілеї вже немає. Так само немає й народу галілеян: одна його частина була знищена в війнах, друга асимілювалася, а третя повернулася в Північне Надчорномор’я і влилася в геосоціальний організм Неньки-України. Свідченням їхнього повернення стало стрімке поширення арійського хрестиянства вже з 1 ст. н.е. в Криму та на південному заході України, зокрема, на Покутті (Івано-Франківська обл.), серед хліборобських племен уличів і тиверців (пониззя між Дунаєм і Дніпром). Наприклад, коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Климент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з двома тисячами хрестиянських родин і численними храмами, а згодом сам заснував 75 нових церковних громад.
Галичани донині люблять називати свій край Галілеєю. Тут поширене переконання, що Ісус і Марія були українцями. Це справедливо в тому сенсі, що Україна була родовою колискою галів-галілеян. Відповідно, пракорені галілеянина Ісуса знаходяться в українській землі. З огляду на чинник «землі» він був українцем.
«КРОВ», ТОБТО ГЕНЕТИЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА
Батько і матір Ісуса — Йосип і Марія — були галами-галілеянами. Так само галілеянами були всі їхні родичі. Дім святого Йосипа був у Назареті. Згідно з церковним переданням, матір Ісуса походила з міста Сепфоріс, яке до 25 року н. е. було столицею Галілеї. Воно розташовувалось на відстані 5 км від Назарета, то ж цілком природно, що Йосип одружився на дівчині «з сусіднього села». Скоріше всього, що саме тут — в батьківській хаті — і народився Ісус (суперечливі оповідання про його народження в Іудеї є пізнішими фарисейськими вставками, що точно доведено в моїй книзі «Пшениця без куколю. Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень», 2006, 560 с.).
Характерною особливістю галів-кельтів були високий зріст, біла шкіра, розвинені м’язи, русяве волосся. Вони були відчутно вищими в порівнянні з іудеями: згідно з даними археології, середній зріст тодішніх семітів Іудеї не перевищував 160 см (середній зріст нинішніх євреїв 162—165 см). Як повідомляє історик Діодор Сицілійський, діти у них в більшості випадків біленькі від народження, проте з віком колір їхнього волосся стає таким, як у батьків. «Всюди підкреслюється, що в гальських племен розкішне волосся, яке, як правило, носили розпущеним або заплетеним в косу і заколотим гребінцями та іншими прикрасами. Чоловіки могли бути ретельно виголені, носити вуса або ходити з бородою і вусами» (Энн Росс, Кельты-язычники. — С. 51).
Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії (Діонісія Ареопагіта, Ігнатія Богоносця, святого Епіфанія, Никифора Калліста та інших), вона була шляхетною красунею високого зросту, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці, довгі й тонкі пальці рук.
Зображення Ісуса Хреста з Туринської плащаниці (зліва) та його реконструкція на основі документальних описів.
Згідно з описами у «Посланні до Візантійського імператора Теофіла», «Сказанні монаха Епіфанія» і «Листі проконсула Лентула імператору Тиберію і Римському сенату», Ісус був дуже подібний до Своєї матері, був високого зросту (на що звернули увагу всі три автори), мав видовжене обличчя з легким рум’янцем, тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі, довгі тонкі пальці рук. Правдивість цих описів через 2 тисячоліття була підтверджена Туринською плащаницею, яка зберегла фотографію Ісуса в момент його воскресіння. Згідно з нею, Ісус був людиною європейського типу з атлетичною статурою, зростом 180 см, світлокаштановим волоссям і шляхетним виразом обличчя.
Гали-галілеяни відбрунькувалися від українського геосоціального організму, значить в їхніх жилах текла українська кров. Через багато століть вони повернулися в Україну і виступили в ролі батьківського начала слов’янського суперетносу. Кров галілеян влилася в українську кров. З огляду на чинник «крові» Ісус був українцем.
«МОВА», ТОБТО ЕТНОКУЛЬТУРНА НАЛЕЖНІСТЬ ІСУСА
Галілеяни були завзятими хліборобами і рибалками, масово розводили свиней. Мабуть, любили сало з хлібом. Мали великі пасіки з медом, вирощували льон. Всі апостоли Ісуса, за винятком Іуди, були галілеянами і мали арійські імена: Андрій і Симон (Петро), сини Заведея Іван та Яків (українське «заведій» означає «заспівувач»), Натанаїл син Птолемея, Матвій, Пилип, Хома, Тадей, Симон Кананій (тобто «з Кани»), Яків син Алтея («славного»). Поширені жіночі імена: Марія, Марта, Соломія, Іванна, Сусанна. З 12 апостолів іудеєм був лише Іуда, що походив з іудейського поселення Каріот.
Ім’я Ісус (Іес-ус) — це гелленський варіант імені Яс, що означає «ясний», «світлий», «сонячний» («-ус» — це закінчення, яке в гелленській мові додається до багатьох слів). Подібні імена — Ясус, Ясіон, Ясон — були звичними для давньої Геллади. Їхніми українськими відповідниками є давні імена Ясь, Ясько, Яцько. Від кореня *яс-*ас-*аз походять слова аси — ясні боги, Асгард і Азов — місто асів, Асія — країна асів.
Гелленське слово «хрестос» означає «найкращий, добрий, щасливий, шляхетний, благородний». Його первинне значення — «боголюдина», тобто людина, в якій виразно проявляється її божественна сутність, ознакою чого є описані вище якості. Символом Боголюдини є хрест (рама), горизонтальна лінія якого означає розділення на божественне (ра) і матеріально-земне (ма), а вертикальна — поєднання божественного з земним і народження боголюдського (рама). Якщо зануритися в етимологію, то давньоарійське слово «хрест» складається з двох коренів: 1) *хр-*кр (хороший, красивий) і 2) *ст (сталий, стабільний, сталевий). Таким чином, первинним, а отже, істинним значенням слова «хрест» є «сталий прояв добра і краси», а це є боголюдською ознакою, оскільки у звичайної людини ці якості мають випадкові та нестійкі прояви. Арійські народи вважають хрест сакральним оберегом, що захищає від зла. Синонімом слова «хрестос» є «син Божий»: «Озвався Симон Петро і заявляє: ти хрестос — син Бога живого. Тоді він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що він хрестос» (Мт 16.16—20). Додамо, що Ісус Хрестос - це гелленізований варіант - свої його називали іменем Їс Хрест (без гелленського закінчення -ос). Тому в нас прийнято говорити не про "Хрестоса", а про "Хреста". А на Західній Україні люди, які шанують Традицію і люблять Сина Божого, досі вітаються "Слава Їсу!".
Давнє слово «хрестос» не треба плутати з новотвором «хрістос», яке зустрічається лише в новозавітних текстах і означає «помазаник, месія». Його почали використовувати як гелленський еквівалент арамейського «мешиха» та гебрейського «машиах», які означають «помазаник, месія». Вони походять від арійського *мас-*маз (мазати), звідки наші слова «мазь», «масло», «мастило», «маститий» (шанований, знаменитий, помазаний). Підтвердженням є давнє гелленське слово «хрістон», яке означало «мазь», «засіб для натирання», наприклад, «хрістон фармакон» — цілюща мазь.
Галілеяни розмовляли гелленською мовою, яка була державною в Галілеї, і арамейською мовою, яка з давніх часів була поширена на всьому Близькому Сході. Наприклад, арамейська мова була державною в арійській імперії Дарія (550—486 р. до н. е.), на могилі якого написано: «Я є Дарій, — великий князь, князь князів, володар країв і народів, цієї великої землі і земель далеких, син Віштаспаса, ахаменід, перс, син перса, арій, арійського сімені». Арамейська мова належить до арійських (індоєвропейських) мов, прабатьківщина яких знаходиться в Північному Надчорномор’ї. Тому в арамейській мові багато залишків давніх українських слів: «іма» — мама, «баба» — батько, «нана» — баба, неня, «савуна» — дід (сивий), «гилля» — рослини, «руха» — дух (той-що-рухає-оживляє), «яра» — травень (ярий), «яля» — немовля (ляля), «мара» — хвороба (звідси укр. «змарніти»), «куха» — купа, «буран» — буря, «катта» — кіт, «коча» — кочівник, «гліда» — лід, «яма» — море, «рахман» — добра людина (брахман), «шмута» — плітки (смута), «харая» — крайній, «мимра» — висловлювання (звідси укр. «мимрити»), «гихкя» — хихотіння, «мия» — вода (якою миють) тощо.
Ісус належав до тієї хвилі галів, які ще зберегли материнську мову, що нею розмовляли мешканці Західної України. Ця внутрішня мова в них існувала як «хатня» — нею «новоприбулі» галілеяни спілкувалися між собою, з дітьми. Саме цією мовою Ісус промовив свої останні слова: «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46). Тому присутні там іудеї нічого не зрозуміли. Вони подумали, що Ісус кличе пророка Іліяху (Мк 15.34—35). Згідно з помилковим стереотипом, ці слова, сказані «невідомою мовою», перекладають як «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?!» Мовляв, перед самою смертю Ісус почав цитувати «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?», що є абсурдом, який суперечить усьому сенсу життя, вчення та діянь Сина Божого. До того ж іудейська старшина, що стояла поряд, без проблем відрізнила би псалом Давида від звернення до Іліяху.
Насправді ж остання фраза Ісуса звучала так: «Лельо, Лельо, лем з мя ся остані», буквально «Тату, Тату — лише (ти) зі мною останься». Цей фразеологічний зворот (ідіому) можна перекласти як «Тату, тепер лише на Тебе моя надія». Ці слова були сказані галльською мовою, якою Марія розмовляла зі своїм Сином від самого Його народження. Для іудеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були загадкою. Натомість вони зовсім не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського регіону, звідки галілеяни переселилися в Палестину. Правильність саме такого, «західноукраїнського» перекладу тут же підтверджує євангеліст Лука, який в паралельному місці дає гелленський еквівалент згаданого гальського фразеологічного звороту: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!» або «Боже, помагай!». Так кажуть, коли починають ризиковану справу: йдуть на іспит, стрибають з великої висоти, починають хірургічну операцію тощо. У нашому випадку Ісус вирішив, що вже час увійти в стан смерті (так, наче він стрибав з високої кручі в бурхливу річку), щоб через півтори доби воскреснути. В цій ситуації вже ніхто з людей не міг Йому допомогти — лише Бог-Отець. В найкритичніший і найважчий момент свого життя, переживаючи невимовний фізичний біль, Ісус заговорив гальською мовою. Це свідчить про те, що цією мовою він думав. Це була його рідна мова, що прорвалась назовні в «момент істини».
Знання Ісусом карпатського діалекту гальської мови вказує на те, що цією мовою він розмовляв з матір’ю. Тобто для Діви Марії ця мова була живою. Це означає, що вона або її батьки відносно недавно прибули з України. Отже легенди про українські корені матері Ісуса мають реальну основу.
Яким був світогляд галілеян? Про це багато що може розповісти їхня символіка, адже символіка — це концентрований світогляд. Про символіку, властиву культурі галів-галілеян, переконливо свідчить мозаїка підлоги найдавнішого хрестиянського храму в галілейському місті Мегіддо, що в 15 км південніше Назарета. Його розкопали ізраїльські археологи восени 2005 року. На фото бачимо атакуючі трипільські сварги (з обертанням за годинниковою стрілкою), хрести, меандри-безконечники. Згідно з написами гелленською мовою, цей храм присвячено Ісусу Хресту.
Арійська мозаїка храму в Мегідо з рибами, хрестами, атакуючими трипільськими свастиками (за годинниковою стрілкою, "по сонцю") та безкінечниками-меандрами (Фото www.isra.com/news/58704)
Зауважимо, що атакуюча сварга-свастя-свастика була символом Ісуса Хреста до часів пізнього Середньовіччя. Сварга — це головний захисний символ в українській культурі починаючи з Трипільської доби (55 ст. до н. е.). Він масово представлений на кераміці, вишиванках, короваях, писанках, оздобленні культових споруд (наприклад, в Софії Київській). На Західній Україні в формі свастики робилися ручні дерев’яні хрести, що використовувалися священиками в церковних обрядах. Загальновідомо, що свастика є «візитною карткою» арійських народів. Водночас сварга і хрест викликають ворожість семітів і є для них забороненими символами.
Дерев’яний ручний хрест середини 19 ст. Оригінал зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.
Характерною особливістю галів-кельтів, подібно до інших арійських народів, був культ героїв. Зокрема, вони вшановували богиню, яку називали Матір героїв або Матір Слава. Самоназва «галли» означає «славні, відважні, ярі». Цей етнонім пов’язаний з українськими «галас—голос—поголос—слово—слава», латинським gloria (глорія, голорія) — «слава», «честь», давньоірландським gal — «ярий, відважний». Цією рисою гали-кельти радикально відрізнялися від іудеїв, що зафіксовано в іудейському Талмуді у вигляді відомого прислів’я «галілеянин любить честь, а іудей — гроші». Самоназва нащадків галлів — слов’ян — має те ж саме походження — «ті, що йдуть шляхом честі й слави», славні, відважні, ярі.
Про звичаї галілеян також свідчать ритуали, описані в Євангелії. Це очищуюче омивання в природній воді напередодні арійського Нового року, який відзначали на весняне рівнодення 22 березня. Так, передноворічне омивання, здійснене Іваном Хрестителем, відбулося напередодні 22 березня 30 року. Пізніше Ісус особисто охрестив своїх учнів у Йордані. Ритуал святкування Нового року, більше відомий як «Таємна вечеря», відбувся в Єрусалимі в четвер 22 березня 31 року. Ісус з апостолами по колу випили з однієї чаші виноградне вино, здійснили обряд ломання короваю, «і, проспівавши славлення, вони вийшли на Оливну гору» (Матвій 26.30). «Славлення» або «славень» — це урочиста пісня, гімн. Описаний ритуал донині виконується в українських громадах, особливо в селах. Характерно, що згаданий вище ранньохрестиянський храм в Мегіддо не мав жертовника, зате мав великий стіл — вочевидь, для здійснення арійського ритуалу споживання виноградного вина з однієї чаші, ломання короваю та співання славнів.
Своє вчення Ісус викладав за допомогою образів, орієнтованих на людей з хліборобською ментальністю: сіяч, ґрунт, зерно, пшениця, кукіль, жнива тощо. Він вчив, що людина є втіленою божественною сутністю, яка в процесі реінкарнації (багаторазового земного втілення) може досягнути божественної самосвідомості: «Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії у сто разів більше одержите і життя вічне успадкуєте» (Матвій 19.28—29). Для позначення реінкарнації в Євангелії вжито точний термін «палінгенезія», який чомусь перекладають туманними «пакибитіє» або «новий світ». Боголюдський стан Ісус позначав терміном «царство Боже». Це коли божественне начало людини керує всіма її думками, почуттями та прагненнями. Мета людини — досягнути стану царства Божого і стати «сином Божим», тобто людиною, яка усвідомлює себе втіленою божественною сутністю, частинкою соборної особистості Творця Всесвіту, Отця небесного, Бога небес і землі, Вишнього і Святого. Задля цього Ісус навчав апостолів завжди мати чисті слова, думки і вчинки, бути в гармонії з собою і Всесвітом, керувати стихіями, ходити по воді, ставати невидимими, зцілювати силою віри, допомагати ближнім, остерігатися фарисейського лицемірства, нічого не боятися, оцінювати людей за їхніми плодами, тобто результатами діяльності.
Таким чином, з погляду мови, символіки та звичаїв Ісус був українцем.
«Ісус у задумі». Іконописець Карло Парізі (Мілан, 1615 рік). Розкішне розпущене русяве волосся було характерною ознакою галлів.
© Ігор Каганець, журнал нової еліти «Перехід-IV»
http://sd.org.ua/