Корреспондент оприлюднив рейтинг найбагатших українців

Рінат Ахметов як і раніше, найбагатша людина СНД. Причому, пише Корреспондент, найбагатшого росіянина він випереджає вже на $ 2 млрд. Це фінансовий рекорд останніх років донецького підприємця.

Фінансово-промислова група Приват потроїла свій капітал. За групою, до якої входять Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов і Олексій Мартинов - рекорд України за темпами зростання вартості активів. Сенсація року - Олексій Вадатурський. Його агрохолдинг Нібулон оцінений у суму понад $ 1 млрд. Він не просто найбагатший зернотрейдер країни, але і найактивніший інвестор галузі навіть у період кризи. Практично всі активи в агробізнесі за час світового фінансового колапсу суттєво подорожчали. Сільське господарство України перетворюється на локомотив вітчизняної економіки. "У цілому крах українських промисловців і підприємців закономірний. Адже своїм вибуховим зростанням напередодні кризи вони були зобов’язані напливу кредитів із Заходу і сприятливим цінам на метали, - заявив головний редактор журналу Корреспондент Віталій Сич. - Активи бізнесменів у країнах, які прихильні стратегії поступового, але стійкого зростання, постраждали набагато менше ". Щорічний рейтинг Корреспондента лягає в основу інших оцінок статків найбагатших українців. Розрахунки для журналу проводять фінансові фахівці інвестиційної компанії Dragon Capital згідно із затвердженою в ній системою оцінки активів на основі ринкової капіталізації підприємств і методу порівняльних оцінок. Цікаві факти рейтингу: Партія регіонів залишається найзаможнішою суспільно-політичною організацією. 17 людей зі списку ТОП-100 мають партквитки регіоналів. Друга за заможністю - політична команда Юлії Тимошенко. У рейтинг від БЮТ увійшло - 12 мультимільйонерів.

Вперше в історії світового капіталізму в списку найбагатших людей країни виявився шеф спецслужби. У даному випадку - голова Служби безпеки України

http://ua.korrespondent.net/business/1084812

З тезою про важливість чинника землі не можна не погодитись. Відомо, що кожний край має своє особливе енергетичне поле — своєрідну ауру, що впливає на все живе. Енергетика землі формує ментальність і генотип укоріненого в ній народу. Окрім того, людина звикає до комплексу мікроелементів, що містяться в воді, молоці, овочах, фруктах, ягодах. В результаті спільного розвитку земля і корінний народ зливаються в єдиний геосоціальний організм. Він існує стільки часу, скільки існує край, заселений укоріненим народом. Українському геосоціальному організму вже понад 30 тисяч років. Відповідно, українцями були не лише козаки («козацька нація»), але й їхні предки, вкорінені в українську землю: руси, анти, сармати, скіфи-сколоти, галли-кімерійці, арії-трипільці, європейські кроманьйонці.

Головним чинником єдності людської душі з землею є мова цієї землі. Українська мова формувалася на території України разом з місцевою природою та місцевою людністю. Тому ця мова ідеально відповідає українському життєвому простору: клімату, ландшафту, геоенергетиці, флорі та фауні, техносфері. Українська мова дає українцю сили, здоров’я, творчу наснагу.

Проведімо мислений експеримент. Уявімо собі людину, українські предки якої колись давно переселилися в інші краї. Батьки спілкувалися з дитиною українською мовою — звісно, не сучасною літературною, а тодішнім місцевим діалектом. Тому, навіть знаючи мови того краю, людина мислила своєю рідною мовою, розмовляла нею з одноплемінниками. Навіть при розмові з чужинцями, особливо в стресових ситуаціях, в неї мимоволі проривалися українські «мамо!», «йой!», «ого!» Уявімо, що ця людина, перебуваючи на чужині, здійснила видатні діяння. В неї мільйони прихильників серед народів усього світу, мільйони послідовників в Україні. Запитання: чи можна таку людину вважати українцем, навіть якщо вона не народилась в Україні? Безперечно, що так! Це українець, причому Великий Українець. Тут присутні всі 5 критеріїв: «земля» (предки походять з України), «кров» (батьки були етнічними українцями), «мова» (а також культура, звичай, світогляд), «видатні діяння» і «визнання в Україні» (суспільний резонанс).

«ЗЕМЛЯ», ТОБТО ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА Ісус належав до народу галілеян, тобто галлів-кельтів. Тому його називали не інакше, як Ісус Галілеянин або Ісус із Назарета. З погляду громадянства він був підданим тетрарха Галілеї Герода Антипи. Рідне містечко Ісуса — Назарет — знаходилось у центрі Галілеї. Цей топонім скоріше всього походить від «назирати», оскільки поселення розташоване на висоті 350 м над рівнем моря, тож з його околиць можна спостерігати за величезними просторами Галілеї і навіть за Середземним морем. Це був стратегічний спостережний пункт: “З Назарета відкривається вид на велику дорогу і велике історичне поле битви — долину Ездраелон, яка є єдиним плоским коридором через гірські хребти між Середземним морем і Сходом. Через цю рівнину проходив торговий маршрут між Дамаском і Єгиптом, відомий як «Морський шлях»” (Браунринг Рональд. Кто есть кто в Новом Завете (Словарь) / Пер. с англ. — М.: Внешсигма, 1998. — С. 93). «Це було чудове місце для спостереження за військовими пересуваннями всією Ездраелонською долиною, і тому ніякому ворогу не дозволялося там жити» (Джекоб Корнер. Христос не был евреем / Пер. с англ. — М.: Православное издательство «Энциклопедия русской цивилизации», 2004.— С. 40). Тому Назарет вирізнявся особливою внутрішньою чистотою, тут не було чужинців. Неподалік розташовані річки Йордан («Яр-дана», тобто яра, сильна, свята, життєдайна вода) і Яргон («ярий потік»), найвища в Галілеї гора Єрмак (сучасна назва Мерон) висотою 1208 м («свята маківка», тобто «вершина»; гора Маківка в Карпатах має 958 м), міста Магадан («могутня вода»), Скіфополь (столиця Десятимістя, «місто союзу», від «скіфія—скуфія—скупщина»), Рама («хрест»), Каня («яструб», порівняйте з нашими «пташиними топонімами» Канів, Сокіл, Орел, Курськ, Лебедин). Слово Галілея-Гальлея — це просто інша вимова слова «Галлія», тобто "край галлів". Суперетнос кельтів-галлів народився в Україні приблизно у 12 ст. до н. е., звідки кількома хвилями під різними племінними назвами розселився на величезній території від Прип’яті до Чорного моря, від Палестини до Іспанії. Європейську гілку галлів ще називали кельтами. Найвідомішу в Україні знахідку чисто кельтського походження 2 ст. до н. е. (майстерню гончара з великою кількістю інвентаря) було знайдено в 1962 році в районі села Бовшів, що знаходиться в 32 км північніше Івано-Франківська, в 11 км від древнього Галича. Одним з найвідоміших гальських племен, що воювали проти Риму, були «бойї-бойки» (тобто «воїни»), від імені якого походять західноукраїнська Бойківщина, чеська Богемія (Boihaemum – “Країна боїв”) та німецька Баварія (первісно — Боїварія). Важливим чинником бойової могутності галлів було їхнє володіння мистецтвом обробки заліза. «Саме в них виготовленню залізних виробів вчилися римляни. Кельти знали різноманітні види термічної обробки сталі, застосовували насічку, шахтні печі, ковальські міхи, зварювання. Вони вміли виготовляти дуже складні вироби — наприклад, мечі й сокири, тіло яких було з м’якої сталі, а ріжучі кромки — з твердої. Така зброя не ламалася в бою і легко перерубувала мечі ворогів. Мистецтво древніх кельтських майстрів в обробці заліза вважалося неперевершеним навіть в Середні віки» (Шамбаров В. Е. Русь: дорога из глубин тысячелетий. — М.: Алетейа, 1999. — С. 127). До речі, найдавніший центр виробництва залізних виробів з рудного заліза в Україні (а можливо і в світі) засвідчено в сабатинівській культурі Південного Побужжя (13—12 ст. до н. е., сучасна Кіровоградська обл.)

Зліва: Кельтська фалера (металічна бляха на кінській збруї) з Екюрі-сюр-Коль (Марна, Франція) з книги: Энн Росс, Кельты-язычники / пер. с англ. — М: ЗАО Центрполиграф, 2005. — С. 229). В центрі: Трипільський орнамент з горщика. 3700—3200 р. до н. е., Коновки (Подністров’я). Справа: Трипільський орнамент з грушоподібної посудини. Перша пол. 5 тис. до н. е. , село Гренівка (Кіровоградська обл.)

Як показав історик, археолог, культуролог і астроном Микола Чмихов, кожні 1596 років (на початку кожної природно-історичної «епохи»), Україна народжує новий український суперетнос (Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. К., 1992. С. 249 — 250). Астрономічний початок епохи, що започаткувала т. зв. «залізний вік», припадає на 1178 р. до н. е. Приблизно в цей час, тобто в 12 ст. до н.е., і народився суперетнос галів, характерною особливістю якого було володіння технологіями залізної зброї. Додамо, що на початку наступної епохи — через 1596 років, тобто в 419 р. н. е. — народився суперетнос слов’ян. Попри різні етнічні назви ми себе й досі — вже півтора тисячоліття — називаємо слов’янами. Народження нового суперетносу завжди супроводжується демографічним вибухом і енергійною експансією на навколишні території. Це красномовно підтвердили галли. Про українське походження галлів-кельтів також свідчать: трипільська символіка, антропологічний тип, культ вепра і висока культура обробки свинини (улюблена м'ясна страва), високий статус кобзарів-бардів, поклоніння трійці, варнова соціальна структура (друїди-брахмани, воїни-кшатрії, господарники-вайш’ї), високоякісна стальна зброя (нагадувала "дамаську сталь") і обладунки (гостроверхі ковані шоломи), танці (з притисненими до тіла прямими руками), музичні інструменти (коза-«волинка», дримба), вишивані туніки (довгі сорочки), зачіски, наприклад, довге розпущене волосся у чоловіків-бойків або ж бойківський чоловічий звичай заплітати волосся в дві коси (згадайте кінофільм «Астерікс і Обелікс» про французьких галів), поховальний обряд, деталі кінського спорядження, мистецтво. Одяг кельтів нагадує народний одяг гуцулів, бойків і лемків, у яких збереглося багато архаїки, що властиво для гірських мешканців. Наприклад, одним з найважливіших предметів одягу був славнозвісний кельтський плащ, який вони масово експортували в Середземномор’я. Саме такий плащ («гугля») є характерним елементом ритуального одягу карпатського регіону. Кельти також носили штани: «Звичай носити штани прийшов від контактів з таким народом кіннотників як скіфи» (Энн Росс, Кельты-язычники / пер. с англ. — М: ЗАО Центрполиграф, 2005. — С. 52). Кельтська трійця головних богів Луг, Тараніс, Дагда відповідає слов’янським Велес (бог брахманів), Перун (бог кшатріїв), Дажбог (бог господарників) (див.: Платов А. Магические Искусства Древней Европы. — М: София, 2002. — 480 с.). Галли були чудовими воїнами, вирізнялися високою індивідуальною майстерністю. Ім’я «галли» було самоназвою, що підтверджують відповідні топоніми, розкидані всюди, де жили галли: село Гали на Волині, місто Галич і край Галичина в Західній Україні, портове місто Галац (Galati) в Румунії, край Галісія в Іспанії (де народ розмовляє галісійською мовою), країни Галатія-Галлія (стародавні назви Північної Іспанії, Франції і частини Малої Азії), Голандія (гал-лан — «галлів земля»), Галілея і Голан на півночі Палестини, Португалія (від головного міста-фортеці — «порт галлів») тощо. В якості сучасного прикладу перенесення на інші землі рідних топонімів можна згадати колонію «Нова Галичина» в Бразилії, засновану українцями-галичанами з кінця 19 ст., де в містах донині непогано розмовляють українською мовою. Переселення з України в Малу Азію (старовинна назва — «Анатолія») відбувалися майже постійно, починаючи з часу народження Трипільської цивілізації в 55 ст. до н. е. «Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать, що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор’я та Нижнього Подунав’я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V—II тис. до н. е.)» — констатує Л. Залізняк в підручнику «Первісна історія України». В районі 12 ст. до н. е. відбулось завоювання Палестини т. зв. «народами моря». Це була «масова міграція войовничих племен з Нижнього Подунав’я та Північного Причорномор’я в Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря». «Переконливі археологічні докази участі населення Північно-Західного Надчорномор’я у «навалі народів моря» на Грецію, Кріт, Малу Азію, Сирію зібрав В. І. Клочко. Мається на увазі населення сабатинівської культури, яке в 14—12 ст. до н. е. проживало в степах між Нижнім Дніпром та Дунаєм» (Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник. — К.: Вища школа, 1999. — С. 125).

В часи правління єгипетського фараона Рамзеса III (1198—1116 до н. е.) галли завоювали плацдарм на Середземноморському узбережжі приблизно на широті Єрусалима. Цю територію вони позначили словом «Палестина», що означає «військовий табір» (від пал — “воїн”, стан — “табір”, “поселення”). Власне, «Палестина» — це і є буквально «плацдарм» («плац» — площа, «д’арм» — військовий). Це були саме ті біблійні «филистимляни», з якими тривалий час воювали євреї. Останні прийшли сюди після филистимлян і майже відразу ж на довгі роки підпали під їхню владу. Спроба скинути із себе филистимське ярмо при першому єврейському царі Саулі закінчилася катастрофою й загибеллю царя. Паралельно політичному поневоленню йшло культурне. Не тільки весь господарський інструмент іудеїв через відсутність у них ковалів виготовлявся филистимлянами, але й точити його доводилося в них же (1 Цар.,13:19-21). Гали-филистимляни тут заснували п’ять сильних міст-держав (П'ятимістя) — Аскалон («аска-лан», «земля асків»), Азот («місто азів-асів»), Екрон, Гат і Газа. Спільне командування ці автономні міста-держави створювали лише на час війни. Прагнення повної свободи і відраза до єдиного централізованого управління — характерна риса галлів і слов’ян. Будучи процвітаючим народом з високим рівнем розвитку культури, филистимляни займалися садівництвом і хліборобством, караванною торгівлею й морськими промислами, експортували оливкову олію, володіли мистецтвом обробки металів і гончарства, були чудовими воїнами (подібно до європейських галів).

Вгорі: Модель филистимського бойового корабля, 12 ст. до н. е. з книги «Библейская энциклопедия. Российское библейское общество, 1998. — С. 288. (переклад з англомовної «Encyclopedia of the Bible», Lion Publishing, Oxford, England, 1989). Внизу: сучасна козацька чайка «Спас», історична реконструкція козацьких чайок.

«Воїни народів моря досягли на своїх кораблях Єгипту і воювали з єгиптянами на морі, а у цей час їхні родини, згідно з одним єгипетським текстом, рухалися зі своїм домашнім скарбом уздовж узбережжя Сирії та Ханаану. Кераміка, знайдена у місцях поселення филистимлян на узбережжі, датується 1200—1100 рр. до н. е.» (Библейская энциклопедия. — С. 288.). Тут маємо зафіксований факт переселення з України в Палестину через Малу Азію, Сирію, Фінікію і Галілею в районі 12 ст. до н. е., що збігається з часом народження суперетносу галлів. Також відомо, що на початку 1 тис. до н. е. галли оволоділи майже всією Європою. Сукупність фактів свідчить про те, що імена «галли», «кельти», «филистимляни», «народи моря» описують племена того ж самого суперетносу, прабатьківщиною якого є Північне Причорномор’я з прилеглими територіями. Цікаво, що шолом мовою филистимлян називався “кова”, тобто “кований” (Библейская энциклопедия. — С. 287)

Трипільська естетика филистимлян. Вгорі: трипільська кераміка. Внизу: кераміка галів-филистимлян (з книги «Библейская энциклопедия». Российское библейское общество, 1998. — С. 287.

Як пише американський дослідник Артур Кемп у своїй праці «Марш титанів: історія Білої раси»: «Покидаючи басейн Чорного моря, індоєвропейські народи завоювали Європу і Азію».

Розселення арійців (індоєвропейців). Карта з книги Артура Кемпа “Марш титанів. Історія білої раси” (March of the Titans. A History of the White Race) — USA, Ostara Publications 1999, 2001. www.white-history.com

Як пише Пол Джонсон в «Історії євреїв» (Пер. з англ. — К.: Альтернативи, 2000. — С.64), филистимляни «були безперечно войовничими. Мали вже залізну зброю. Добре організовані, дуже дисципліновані, вони мали владу феодально-військової аристократії». Майбутній цар Ізраїлю русявий і білошкірий Давид «свій військовий вишкіл здобув найманцем у самих филистимлян. Він опанував їхні методи ведення війни, зокрема, вжиток їхньої нової, залізної зброї, й вислужився настільки, що цар Гата филистимлянин Ахіш дав йому на винагороду маєток. Він міг би й цілковито ідентифікуватися з филистимлянами, але насамкінець вибрав трон Іудеї» — пише Пол Джонсон. Це ж саме повідомляє історик Майкл Грант в «Історії древнього Ізраїля» (Грант Майкл. История древнего Израиля / Пер. с англ. — М.: ТЕРРА, 1998) і додає, що в кінці 11 ст. до н. е. филистимляни завоювали Галілею і Зайордання (с. 88—89). Після завоювання цього краю вони нарекли його Галлія-Гальлея-Галілея, тобто «край галлів». Так вони робили завжди — завойовану землю називали іменем свого племені (Бельгія, Боїварія, Британія, Скотланд) або загальним іменем всього суперетносу (Галлія, Галичина, Галісія). Історичні документи не зафіксували самоназви филистимлян. Але її зберегла назва краю, в якому вони остаточно зупинилися — Галлія-Гальлея. На відміну від плацдарму «Палестина», Галілея має родючі ґрунти і ландшафт, що нагадував західно-українську родову колиску. Тут і зупинилися галли, створивши на наступне тисячоліття центр тяжіння для нових хвиль переселенців з України. Існує помилковий стереотип, начебто слово «Галілея» походить від гебрейського «галіл» — круг. Це неймовірно, адже в 11—10 ст. до н. е. іудеї населяли Іудейські гори і до Галілеї взагалі не мали жодного відношення, та й територія Галілеї ніяк не нагадує круг. До того ж в ті часи Галілея була на порядок цивілізованіша за Іудею, тож її мешканці не могли назвати свій край чужим топонімом, та ще й позичити його в кочівників, які нещодавно заселили дикі гори за сотню кілометрів на південь. Через Малу Азію багато разів проходили хвилі індоєвропейських (арійських) переселенців з Північного Надчорномор’я. На жаль, історія зазвичай фіксує лише завойовницькі походи і мало говорить про мирне переселення народів на нові землі. Зокрема, відомо, що в 277 р. до н. е. галли завоювали частину Малої Азії і заснували там державу Галатія (згідно зі словниками давньогрецької мови, «Галлія» і «Галатія» — це синоніми). Контрольований галлами край ще називали Східною Галлією. Як свідчить у «Біблійному довіднику» авторитетний американський дослідник Генрі Геллей, «галати були відгалуженням галлів, вихідців з північних берегів Чорного моря, що відокремились від головного переселення в західному напрямку (до нинішньої Франції)». Улюбленою зброєю галлів була сокира, якою вони досконало володіли. Сокира широко використовувалася і як господарський інструмент, і як холодна бойова зброя, і як томагавк, і як ритуальна зброя. Сокиру ще називають «кельтом» — від українського «колоти», «розколювати», звідси — «колун». Вірогідно, саме з цієї причини гальських воїнів, а з ними і всіх галлів Європи назвали кельтами. Віртуозне володіння сокирою-кельтом донині збереглося на прабатьківщині кельтів-галлів — у карпатському регіоні України. Серед іншого, у кожній гуцульській родині є ритуальна сокира — топірець (бартка, кельт), який ще донедавна був обов’язковим атрибутом кожного дорослого чоловіка. Та й звичайна сокира сьогодні є практично в кожній українській хаті. Або згадайте Шевченка: «У Бога за дверми лежала сокира. А Бог тойді з Петром ходив По світу та дива творив». Йдеться про двох галів-кельтів — Ісуса й апостола Петра… В євангельські часи державною мовою Галілеї була гелленська (давньогрецька), цією мовою карбувалися написи на монетах. «Навіть для судових процедур і юридичних документів римська влада користувалася гелленською мовою, тому що до того часу, коли туди прийшли римляни, вона вже була поширена по всій Палестині» (Джекоб Корнер. Христос не был евреем. — С. 34). Природно, що гелленською мовою були написані всі чотири Євангелія. Для спілкування використовувалась також арамейська мова, яка протягом тисячоліть була поширена на всьому Близькому Сході. Цією арійською (індоєвропейською) мовою розмовляли навіть іудеї, які після півстоліття вавілонського полону (586—539) забули рідну гебрейську мову. Після повернення в Іудею гебрейська використовувалась ними лише в богослужебних книгах і релігійних ритуалах. Нагадаємо, що галілеяни та іудеї були цілком окремими народами з радикальними культурними та антропологічними відмінностями. В євангельські часи вони жили в різних державах, шлюби між ними були заборонені. Галілея й Іудея не мали спільного кордону — між ними була Самарія. З 25 р. н. е. іудеям було заборонено поселятися в Тиверіаді — новій столиці Галілеї. Натомість населення Галілеї постійно підживлювалося гальськими переселенцями з півночі. Гористий ландшафт Галілеї з дуже родючими ґрунтами притягував переселенців із Західної України. Загально відомо, що українці, покидаючи Батьківщину, завжди концентрувалися в краях з родючими ґрунтами. Вони любили землю, і земля любила їх, обдаровуючи щедрими врожаями.

Історики описують галілеян як жвавий, веселий і впертий гірський народ, який над усе цінує свободу і не бажає нікому підкорятися. В 66—70 рр. римські війська, придушуючи перше іудейське повстання, спершу спробували взяти під повний контроль Галілею як головну продовольчу базу Палестини, але наразилися на відчайдушний опір. Коли армія Веспасіана йшла через Галілею, їй доводилось брати штурмом майже кожне село, — пише історик Йосип Флавій. В ході придушення римлянами другого іудейського повстання 132—135 рр. загинуло до 100 тисяч галілейської молоді, — повідомляє енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона. Галілеянам довелося одночасно воювати як з римлянами, так і з фанатичними іудейськими повстанцями. Незламну рішучість і відчайдушну завзятість галілеян без видимих шансів на перемогу можна порівняти хіба що з героїчною війною на два фронти, яку в 20 ст. вела УПА в Західній Україні. Римський геноцид зруйнував Галілею. Люди масово покидали спустошений край і переселялися на інші землі. Це нагадує масову еміграцію українців під час першої та другої світової війни — в Канаду, США та інші країни, де є добрі ґрунти. Куди пішов головний потік переселенців з Галілеї? Очевидно, туди, де є чорноземи. Існують свідчення, що частина галілеян повернулася на українську прабатьківщину і згодом взяла участь в етногенезі слов’ян. Натомість землі постгеноцидної Галілеї, передусім міста були заселені іудеями — втікачами з переможеної римлянами Іудеї. В результаті радикально змінилася економічна структура Галілеї: в другій половині 2 ст. виробництво майже зникло, зате активізувалася торгівля. Як цілісний геосоціальний організм Галілея — «житниця Палестини» — перестала існувати. Схоже, що перша хвиля галілеян прибула в Україну ще до руйнування римлянами Єрусалима в 70 р. н. е. Це було планове переселення, ініційоване пророцтвом Ісуса про майбутнє руйнування іудейської столиці та спустошення навколишніх територій. Вірогідно, що Ісус не лише попередив свій народ про майбутній геноцид, але й наказав готуватися до повернення в Україну. Згідно з легендою, після закінчення служби разом з першою групою галілеян в Україну прибув Понтій Пилат — римський намісник Ідумеї, Іудеї та Самарії з 26 по 36 рр. Він був галлом, про що свідчить його ім’я. Слово Понтій вказує на походження з Понту — краю на півночі Східної Галлії, на південному узбережжі Чорного моря. Прізвисько Пилат вказує на майстерне володіння «пилумом» — важким дротиком. Це була традиційна зброя галлів, пізніше запозичена римлянами разом з назвою. Прізвище Пилат донині поширене серед українців. Згідно з церковним переказом, галілеянкою була дружина Понтія Пилата — Клавдія Прокула. Вони обоє захищали Ісуса перед іудеями під час Єрусалимської кризи 23 березня 31 року. Пилат погодився його видати лише після усамітненої розмови, під час якої Ісус посвятив Пилата у свій задум. За це рання хрестиянська церква канонізувала Понтія Пилата і Клавдію Прокулу. Під тиском іудейської пропаганди у ХІІ ст. католицька й православна церкви виключили Пилата з когорти святих. Проте в Коптській та Ефіопській церквах день святих Пилата й Клавдії донині відзначається 25 червня, а російська та інші православні церкви вшановують пам’ять святої Прокли 9 листопада. Галілеяни масово, з ентузіазмом сприйняли вчення Ісуса, тому що воно цілком відповідало їхньому сонячному світогляду свободи й самодостатності. Галілеяни складали первинне ядро ареохрестиянського руху. Протягом трьох-чотирьох століть слова «галілеянин» і «хрестиянин» були синонімами. Оскільки Пилат був посвячений в таємницю Ісуса, то цілком природно, що разом з іншими його послідовниками прибув на святу землю України — для «прокладки маршруту» майбутньої масової евакуації галілеян. Хоч би як там було, а на півдні Тернопільщини донині розташований лісовий заказник Галілея («Нова Галілея»), а поблизу нього — села Пилатківці та Констанція. Топонім Констанція («постійна», «остаточна») символічно вказує на те, що галілеяни повернулися в Україну назавжди, оскільки колишньої Галілеї вже немає. Так само немає й народу галілеян: одна його частина була знищена в війнах, друга асимілювалася, а третя повернулася в Північне Надчорномор’я і влилася в геосоціальний організм Неньки-України. Свідченням їхнього повернення стало стрімке поширення арійського хрестиянства вже з 1 ст. н.е. в Криму та на південному заході України, зокрема, на Покутті (Івано-Франківська обл.), серед хліборобських племен уличів і тиверців (пониззя між Дунаєм і Дніпром). Наприклад, коли у 99 році н. е. єпископ Риму св. Климент прибув у Крим, то застав там поважну громаду з двома тисячами хрестиянських родин і численними храмами, а згодом сам заснував 75 нових церковних громад. Галичани донині люблять називати свій край Галілеєю. Тут поширене переконання, що Ісус і Марія були українцями. Це справедливо в тому сенсі, що Україна була родовою колискою галів-галілеян. Відповідно, пракорені галілеянина Ісуса знаходяться в українській землі. З огляду на чинник «землі» він був українцем. «КРОВ», ТОБТО ГЕНЕТИЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА Батько і матір Ісуса — Йосип і Марія — були галами-галілеянами. Так само галілеянами були всі їхні родичі. Дім святого Йосипа був у Назареті. Згідно з церковним переданням, матір Ісуса походила з міста Сепфоріс, яке до 25 року н. е. було столицею Галілеї. Воно розташовувалось на відстані 5 км від Назарета, то ж цілком природно, що Йосип одружився на дівчині «з сусіднього села». Скоріше всього, що саме тут — в батьківській хаті — і народився Ісус (суперечливі оповідання про його народження в Іудеї є пізнішими фарисейськими вставками, що точно доведено в моїй книзі «Пшениця без куколю. Хрестове Євангеліє без вставок і спотворень», 2006, 560 с.). Характерною особливістю галів-кельтів були високий зріст, біла шкіра, розвинені м’язи, русяве волосся. Вони були відчутно вищими в порівнянні з іудеями: згідно з даними археології, середній зріст тодішніх семітів Іудеї не перевищував 160 см (середній зріст нинішніх євреїв 162—165 см). Як повідомляє історик Діодор Сицілійський, діти у них в більшості випадків біленькі від народження, проте з віком колір їхнього волосся стає таким, як у батьків. «Всюди підкреслюється, що в гальських племен розкішне волосся, яке, як правило, носили розпущеним або заплетеним в косу і заколотим гребінцями та іншими прикрасами. Чоловіки могли бути ретельно виголені, носити вуса або ходити з бородою і вусами» (Энн Росс, Кельты-язычники. — С. 51). Згідно з відомими словесними описами зовнішності Діви Марії (Діонісія Ареопагіта, Ігнатія Богоносця, святого Епіфанія, Никифора Калліста та інших), вона була шляхетною красунею високого зросту, мала овальне обличчя, блакитні очі, волосся кольору пшениці,  довгі й тонкі пальці рук.

Зображення Ісуса Хреста з Туринської плащаниці (зліва) та його реконструкція на основі документальних описів.

Згідно з описами у «Посланні до Візантійського імператора Теофіла», «Сказанні монаха Епіфанія» і «Листі проконсула Лентула імператору Тиберію і Римському сенату», Ісус був дуже подібний до Своєї матері, був високого зросту (на що звернули увагу всі три автори), мав видовжене обличчя з легким рум’янцем, тонкий прямий ніс, довге волосся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі, довгі тонкі пальці рук. Правдивість цих описів через 2 тисячоліття була підтверджена Туринською плащаницею, яка зберегла фотографію Ісуса в момент його воскресіння. Згідно з нею, Ісус був людиною європейського типу з атлетичною статурою, зростом 180 см, світлокаштановим волоссям і шляхетним виразом обличчя. Гали-галілеяни відбрунькувалися від українського геосоціального організму, значить в їхніх жилах текла українська кров. Через багато століть вони повернулися в Україну і виступили в ролі батьківського начала слов’янського суперетносу. Кров галілеян влилася в українську кров. З огляду на чинник «крові» Ісус був українцем. «МОВА», ТОБТО ЕТНОКУЛЬТУРНА НАЛЕЖНІСТЬ ІСУСА Галілеяни були завзятими хліборобами і рибалками, масово розводили свиней. Мабуть, любили сало з хлібом. Мали великі пасіки з медом, вирощували льон. Всі апостоли Ісуса, за винятком Іуди, були галілеянами і мали арійські імена: Андрій і Симон (Петро), сини Заведея Іван та Яків (українське «заведій» означає «заспівувач»), Натанаїл син Птолемея, Матвій, Пилип, Хома, Тадей, Симон Кананій (тобто «з Кани»), Яків син Алтея («славного»). Поширені жіночі імена: Марія, Марта, Соломія, Іванна, Сусанна. З 12 апостолів іудеєм був лише Іуда, що походив з іудейського поселення Каріот. Ім’я Ісус (Іес-ус) — це гелленський варіант імені Яс, що означає «ясний», «світлий», «сонячний» («-ус» — це закінчення, яке в гелленській мові додається до багатьох слів). Подібні імена — Ясус, Ясіон, Ясон — були звичними для давньої Геллади. Їхніми українськими відповідниками є давні імена Ясь, Ясько, Яцько. Від кореня *яс-*ас-*аз походять слова аси — ясні боги, Асгард і Азов — місто асів, Асія — країна асів. Гелленське слово «хрестос» означає «найкращий, добрий, щасливий, шляхетний, благородний». Його первинне значення — «боголюдина», тобто людина, в якій виразно проявляється її божественна сутність, ознакою чого є описані вище якості. Символом Боголюдини є хрест (рама), горизонтальна лінія якого означає розділення на божественне (ра) і матеріально-земне (ма), а вертикальна — поєднання божественного з земним і народження боголюдського (рама). Якщо зануритися в етимологію, то давньоарійське слово «хрест» складається з двох коренів: 1) *хр-*кр (хороший, красивий) і 2) *ст (сталий, стабільний, сталевий). Таким чином, первинним, а отже, істинним значенням слова «хрест» є «сталий прояв добра і краси», а це є боголюдською ознакою, оскільки у звичайної людини ці якості мають випадкові та нестійкі прояви. Арійські народи вважають хрест сакральним оберегом, що захищає від зла. Синонімом слова «хрестос» є «син Божий»: «Озвався Симон Петро і заявляє: ти хрестос — син Бога живого. Тоді він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що він хрестос» (Мт 16.16—20). Додамо, що Ісус Хрестос - це гелленізований варіант - свої його називали іменем Їс Хрест (без гелленського закінчення -ос). Тому в нас прийнято говорити не про "Хрестоса", а про "Хреста". А на Західній Україні люди, які шанують Традицію і люблять Сина Божого, досі вітаються "Слава Їсу!". Давнє слово «хрестос» не треба плутати з новотвором «хрістос», яке зустрічається лише в новозавітних текстах і означає «помазаник, месія». Його почали використовувати як гелленський еквівалент арамейського «мешиха» та гебрейського «машиах», які означають «помазаник, месія». Вони походять від арійського *мас-*маз (мазати), звідки наші слова «мазь», «масло», «мастило», «маститий» (шанований, знаменитий, помазаний). Підтвердженням є давнє гелленське слово «хрістон», яке означало «мазь», «засіб для натирання», наприклад, «хрістон фармакон» — цілюща мазь. Галілеяни розмовляли гелленською мовою, яка була державною в Галілеї, і арамейською мовою, яка з давніх часів була поширена на всьому Близькому Сході. Наприклад, арамейська мова була державною в арійській імперії Дарія (550—486 р. до н. е.), на могилі якого написано: «Я є Дарій, — великий князь, князь князів, володар країв і народів, цієї великої землі і земель далеких, син Віштаспаса, ахаменід, перс, син перса, арій, арійського сімені». Арамейська мова належить до арійських (індоєвропейських) мов, прабатьківщина яких знаходиться в Північному Надчорномор’ї. Тому в арамейській мові багато залишків давніх українських слів: «іма» — мама, «баба» — батько, «нана» — баба, неня, «савуна» — дід (сивий), «гилля» — рослини, «руха» — дух (той-що-рухає-оживляє), «яра» — травень (ярий), «яля» — немовля (ляля), «мара» — хвороба (звідси укр. «змарніти»), «куха» — купа, «буран» — буря, «катта» — кіт, «коча» — кочівник, «гліда» — лід, «яма» — море, «рахман» — добра людина (брахман), «шмута» — плітки (смута), «харая» — крайній, «мимра» — висловлювання (звідси укр. «мимрити»), «гихкя» — хихотіння, «мия» — вода (якою миють) тощо. Ісус належав до тієї хвилі галів, які ще зберегли материнську мову, що нею розмовляли мешканці Західної України. Ця внутрішня мова в них існувала як «хатня» — нею «новоприбулі» галілеяни спілкувалися між собою, з дітьми. Саме цією мовою Ісус промовив свої останні слова: «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46). Тому присутні там іудеї нічого не зрозуміли. Вони подумали, що Ісус кличе пророка Іліяху (Мк 15.34—35). Згідно з помилковим стереотипом, ці слова, сказані «невідомою мовою», перекладають як «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?!» Мовляв, перед самою смертю Ісус почав цитувати «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?», що є абсурдом, який суперечить усьому сенсу життя, вчення та діянь Сина Божого. До того ж іудейська старшина, що стояла поряд, без проблем відрізнила би псалом Давида від звернення до Іліяху. Насправді ж остання фраза Ісуса звучала так: «Лельо, Лельо, лем з мя ся остані», буквально «Тату, Тату — лише (ти) зі мною останься». Цей фразеологічний зворот (ідіому) можна перекласти як «Тату, тепер лише на Тебе моя надія». Ці слова були сказані галльською мовою, якою Марія розмовляла зі своїм Сином від самого Його народження. Для іудеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були загадкою. Натомість вони зовсім не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського регіону, звідки галілеяни переселилися в Палестину. Правильність саме такого, «західноукраїнського» перекладу тут же підтверджує євангеліст Лука, який в паралельному місці дає гелленський еквівалент згаданого гальського фразеологічного звороту: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!» або «Боже, помагай!». Так кажуть, коли починають ризиковану справу: йдуть на іспит, стрибають з великої висоти, починають хірургічну операцію тощо. У нашому випадку Ісус вирішив, що вже час увійти в стан смерті (так, наче він стрибав з високої кручі в бурхливу річку), щоб через півтори доби воскреснути. В цій ситуації вже ніхто з людей не міг Йому допомогти — лише Бог-Отець. В найкритичніший і найважчий момент свого життя, переживаючи невимовний фізичний біль, Ісус заговорив гальською мовою. Це свідчить про те, що цією мовою він думав. Це була його рідна мова, що прорвалась назовні в «момент істини». Знання Ісусом карпатського діалекту гальської мови вказує на те, що цією мовою він розмовляв з матір’ю. Тобто для Діви Марії ця мова була живою. Це означає, що вона або її батьки відносно недавно прибули з України. Отже легенди про українські корені матері Ісуса мають реальну основу. Яким був світогляд галілеян? Про це багато що може розповісти їхня символіка, адже символіка — це концентрований світогляд. Про символіку, властиву культурі галів-галілеян, переконливо свідчить мозаїка підлоги найдавнішого хрестиянського храму в галілейському місті Мегіддо, що в 15 км південніше Назарета. Його розкопали ізраїльські археологи восени 2005 року. На фото бачимо атакуючі трипільські сварги (з обертанням за годинниковою стрілкою), хрести, меандри-безконечники. Згідно з написами гелленською мовою, цей храм присвячено Ісусу Хресту.

Арійська мозаїка храму в Мегідо з рибами, хрестами, атакуючими трипільськими свастиками (за годинниковою стрілкою, "по сонцю") та безкінечниками-меандрами (Фото www.isra.com/news/58704)

Зауважимо, що атакуюча сварга-свастя-свастика була символом Ісуса Хреста до часів пізнього Середньовіччя. Сварга — це головний захисний символ в українській культурі починаючи з Трипільської доби (55 ст. до н. е.). Він масово представлений на кераміці, вишиванках, короваях, писанках, оздобленні культових споруд (наприклад, в Софії Київській). На Західній Україні в формі свастики робилися ручні дерев’яні хрести, що використовувалися священиками в церковних обрядах. Загальновідомо, що свастика є «візитною карткою» арійських народів. Водночас сварга і хрест викликають ворожість семітів і є для них забороненими символами.

Дерев’яний ручний хрест середини 19 ст. Оригінал зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.

Характерною особливістю галів-кельтів, подібно до інших арійських народів, був культ героїв. Зокрема, вони вшановували богиню, яку називали Матір героїв або Матір Слава. Самоназва «галли» означає «славні, відважні, ярі». Цей етнонім пов’язаний з українськими «галас—голос—поголос—слово—слава», латинським gloria (глорія, голорія) — «слава», «честь», давньоірландським gal — «ярий, відважний». Цією рисою гали-кельти радикально відрізнялися від іудеїв, що зафіксовано в іудейському Талмуді у вигляді відомого прислів’я «галілеянин любить честь, а іудей — гроші». Самоназва нащадків галлів — слов’ян — має те ж саме походження — «ті, що йдуть шляхом честі й слави», славні, відважні, ярі. Про звичаї галілеян також свідчать ритуали, описані в Євангелії. Це очищуюче омивання в природній воді напередодні арійського Нового року, який відзначали на весняне рівнодення 22 березня. Так, передноворічне омивання, здійснене Іваном Хрестителем, відбулося напередодні 22 березня 30 року. Пізніше Ісус особисто охрестив своїх учнів у Йордані. Ритуал святкування Нового року, більше відомий як «Таємна вечеря», відбувся в Єрусалимі в четвер 22 березня 31 року. Ісус з апостолами по колу випили з однієї чаші виноградне вино, здійснили обряд ломання короваю, «і, проспівавши славлення, вони вийшли на Оливну гору» (Матвій 26.30). «Славлення» або «славень» — це урочиста пісня, гімн. Описаний ритуал донині виконується в українських громадах, особливо в селах. Характерно, що згаданий вище ранньохрестиянський храм в Мегіддо не мав жертовника, зате мав великий стіл — вочевидь, для здійснення арійського ритуалу споживання виноградного вина з однієї чаші, ломання короваю та співання славнів.

Своє вчення Ісус викладав за допомогою образів, орієнтованих на людей з хліборобською ментальністю: сіяч, ґрунт, зерно, пшениця, кукіль, жнива тощо. Він вчив, що людина є втіленою божественною сутністю, яка в процесі реінкарнації (багаторазового земного втілення) може досягнути божественної самосвідомості: «Істинно кажу вам: ви, що пішли за мною, в палінгенезії у сто разів більше одержите і життя вічне успадкуєте» (Матвій 19.28—29). Для позначення реінкарнації в Євангелії вжито точний термін «палінгенезія», який чомусь перекладають туманними «пакибитіє» або «новий світ». Боголюдський стан Ісус позначав терміном «царство Боже». Це коли божественне начало людини керує всіма її думками, почуттями та прагненнями. Мета людини — досягнути стану царства Божого і стати «сином Божим», тобто людиною, яка усвідомлює себе втіленою божественною сутністю, частинкою соборної особистості Творця Всесвіту, Отця небесного, Бога небес і землі, Вишнього і Святого. Задля цього Ісус навчав апостолів завжди мати чисті слова, думки і вчинки, бути в гармонії з собою і Всесвітом, керувати стихіями, ходити по воді, ставати невидимими, зцілювати силою віри, допомагати ближнім, остерігатися фарисейського лицемірства, нічого не боятися, оцінювати людей за їхніми плодами, тобто результатами діяльності. Таким чином, з погляду мови, символіки та звичаїв Ісус був українцем.

«Ісус у задумі». Іконописець Карло Парізі (Мілан, 1615 рік). Розкішне розпущене русяве волосся було характерною ознакою галлів.

© Ігор Каганець, журнал нової еліти «Перехід-IV»

http://sd.org.ua/

Земляни побачать небесне явище, яке трапляється раз на тисячі років

Найближчим часом всі люди на планеті можуть стати свідками рідкісної події, що відбувається раз на кілька тисяч років. За повідомленнями інсайдерів з обсерваторії Мауна Кеа на Гаваях, червоний гігант Бетельгейзе стрімко змінює форму. За останні 16 років зірка втратила круглу форму, стрімко стискаючись в полюсах, в той час як екватор зірки все ще утримується через відцентрову силу. Це явні ознаки того, що залишилося небагато часу до перетворення зірки в наднову.

Як буде виглядати ця рідкісна подія з Землі? Раптово в небі спалахне дуже яскрава зірка. "Дуже яскрава" - означає ступінь яскравості, порівняний з як мінімум повним місяцем, як максимум - повним сонцем. Триватиме подібне космічне шоу близько шести тижнів, що означає більше півтора місяців "білих ночей" в певних ділянках планети. Решта людей насолодяться двома-трьома додатковими годинами світлового дня і чудовим видовищем наднової зірки вночі. Через два-три тижні після вибуху зірка почне згасати, а через кілька років - остаточно перетвориться для земного спостерігача в туманність типу Крабоподібної.

Ну а хвилі заряджених частинок після вибуху дійдуть до Землі через кілька століть, і жителі Землі одержать невелику (на 4-5 порядків менше летальної) дозу іонізуючого випромінювання. Але хвилюватися не варто в будь-якому випадку - як заявляють учені, загрози для Землі та її жителів немає. А ось подібна подія сама по собі є унікальною - останнє свідоцтво спостереження вибуху наднової на Землі датоване 1054 роком.

http://gazeta.ua/index.php?id=342119

Не так давно була розгорнута дискусія на рахунок гімну України, знайшов текст одного автора який запропунував проект.

Показуймо, що ми, браття козацького роду.

© Олександр Пальченко, м. Краматорськ від 7.02.2010

 или 

смотреть тут

http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.14613

или тут

http://tvline.biz/ru/tv/?id=8232672&act=tvp&channel=7

http://politiko.ua/groups/talk_topic?id=1147 http://www.svit.in.ua/stat/st24.htm http://politiko.ua/groups/talk_topic?id=1177 http://yellowblueprapor.blogspot.com/2010/09/blog-post.html

Ось 7 яскравих образів. Кажуть – вони допомагають жити тут і зараз. Звісно, це не заповіді Божі – можна не погоджуватись, можна сперечатися. Щось прийняти для себе, щось відкинути. А щось виглядає дійсно універсальним – для людини (і для політиків у тому числі), для країни, для нації. 1. ДЗЕРКАЛО Люди – моє дзеркало. Вони віддзеркалюють особливості мене самого, які я нерідко не усвідомлюю. Наприклад: якщо хтось мені хамить – значить, я цього хочу, я це дозволяю. Якщо мене обманюють знову і знову – значить, я готовий вірити в обман. Нема чого ображатися. 2.ВИБІР Все, що відбувається в моєму житті – результат мого власного вибору. Якщо я спілкуюсь з нудною людиною – значить, я сам нудний і занудний. Якщо колупаюсь в чужих проблемах – значить, мені це подобається. Автор і творець своєї долі – я сам. 3. ПОМИЛКА Я можу помилятися. Не завжди люди повинні вважати мої думки і мої вчинки – правильними. Я маю право на помилку. Головне – вміти визнати її і вчасно виправити. 4. ВІДПОВІДНІСТЬ Я маю рівно те і рівно стільки, на що заслуговую і чому відповідаю. Йдеться і про стосунки з людьми, і про роботу, і про гроші. Якщо я не можу самовіддано любити людину – смішно вимагати, щоб вона ТАК любила мене. Отже, всі мої претензії позбавлені сенсу. І разом з тим, коли я покращуюсь – покращуються і люди навколо мене. 5. ЗАЛЕЖНІСТЬ Мені ніхто нічого не винен. А от я – я можу допомогти всім, кому можу. Мені це в радість! Щоби бути добрим, потрібно стати сильним. Щоби стати сильним, треба повірити в себе. А я вірю! Але потрібно й уміти сказати "Ні". 6. ПРИСУТНІСТЬ Я живу тут і зараз. Минулого немає – тому що кожну мить наступає тепер. Майбутнього немає – тому що воно ще не наступило. Прив'язаність до минулого призводить до депресії; занепокоєність майбутнім породжує тривогу. Поки я живу теперішнім – я справжній. 7. ОПТИМІЗМ

Поки ми лаємо життя – воно проходить повз нас. Дивіться на життя як на неймовірне поле Можливостей. Очі бачать, ноги ходять, вуха чують, серце б'ється, Душа радіє.

Народна Правда

Українські вчені пишуть, що „трипільська доба не залишила нам писемних або мовних джерел, на підставі яких можна було б визначити етнічну належність носіїв цієї цивілізації” (С. Наливайко). Помиляються, є такі джерела.  Дивна річ. По всьому стародавньому світу знаходимо безліч наших назв міст, річок, островів – Смирна, Ліда, Лебедян, Бура, Пелена, Олен, Коло, Кума, Род, Карпати, Троя, Троада, Сала, Зона; Пальмира – в Сирії, Тегеран (То гора) – в Ірані; Яримтепе (місто Яра), Багдад (Богдан) – в Іраку; Єрусалим – в Ізраїлі; Хата – місто в Саудівській Аравії; святилище Ортія – в Греції і Малій Азії...  У 1853 р. в Московському університеті вийшло дослідження Олександра Черткова „Пелазго-фракийские племена, населявшие Италию”. У ній російський вчений зазначав, що „Пелазги до Троянской войны плотно заселяли Италию. Они основали тут цветущий и богатый город, названный ими Спиною” (тобто, тут вони спинилися після мандрів з України). Чертков називає цілий ряд по суті українських назв населених пунктів: Треба, Кора, Мокра, Мана, Речі, Горничі, Любичі, Которна, Коса, Луки, Руселум, Луна, Арина, Горбана, Градишка, Мутна; річок – Мокра, Арна, Клен; племен – Галичі, Вільці, Попелі, Куряни, Віти, Которяни (мабуть, кутяни). Багато з них, до речі, донині зберігають свою первинність. Тим не менше, дехто продовжує стверджувати, що ми, українці, як етнос почали формуватися лише в ХІ-ХІІ ст. нинішньої ери. Хто ж тоді давав ті, зокрема і в Греції (звідки, нібито, пішла цивілізація), не грецькі назви? Очевидно, що або першопоселенці, або завойовники. Так було споконвіку – чия влада того й мова, чия мова того й влада. Тому відповісти на питання, якою мовою розмовляли древні українці, можна за допомогою тих, хто заніс в Грецію наші назви. Найдавніше джерело, де ми можемо почерпнути відповідну інформацію, це „Історії” Геродота. Чи не найчастіше у ній згадується варварська мова. Вчені пояснюють її просто – чужа (і навіть дика) мова. Може й так, але читаємо, що варварською розмовляли не тільки скити та перси, але й ряд грецьких міст в т. ч. столиця Афіни. Отож, спершу необхідно розібратися, що могло означати слово „варвар” не з висоти сучасної зарозумілості, а в розумінні древніх людей. Архетипи цього слова зустрічаємо в дуже давніх українських словах, які, мабуть, знали ще мешканці Голуні. Серед них більшість стосуються саме мови: варвотня (діал.) – галас, метушня; варнякати – набридливо щось доводити; варити – не тільки кип’ятити щось, а й галасувати, виявляти невдоволення; сварка – розв’язання стосунків за допомогою голосу і слів. А ще: варувати – берегти; варта – охорона; товар, тварина – тобто те, що має певну вар тість (в давнину замість грошей використовувалися тварини). Звернемося також до мов народів, з якими в той чи інший час Україна мала зв’язки і куди могли перекочувати наші архетипи: варпас (литовське) – дзвін, той, що посилає певний сигнал; Варуна – ведичний всевидячий і караючий бог-суддя, бог неба і водних стихій. Поруч з Індрою він глава пантеону, тобто по суті ідентичний нашому Сваргору – богу Творцю... Вже цей перелік дає підстави говорити, що „варварство” мало зовсім інше розуміння, ніж його нам тлумачать сьогодні: це щось високе і святе. Більше того, нам, мабуть, варто рахувати варварами не тільки тих, хто розмовляв чужою для греків мовою, а й хто сповідував одну віру. Сам Геродот спонукає до таких висновків. Зокрема, наші предки вірили в небозвід, у Коло Сваргове (як у Влескнизі), вони також не визнавали богів у подобі людей і теж саме читаємо про персів, які за Геродотом, як і скити, говорили варварською мовою: „Вони, звичайно, не роблять статуй богів і не будують храмів і жертовників. Навіть більше того: вони вважають дурними тих, які все це роблять, бо, як я уявляю собі, вони не вірять, як еліни, що боги мають образи людей”. Отже, цілком можливо, що в геродотовий час (чи близько до нього) існувала одна державна мова, яка охоплювала територію від нинішнього Києва до Апеннін, Греції та Вавилону і що вона була мовою тих, хто поклонявся Сваргору. Пелазги, як ми вже знаємо, прийшли в Грецію з наших земель. І маємо підтвердження Геродота, що вони говорили варварською мовою. Пелазгами були і афіняни (а отже, варварами), і лідійці, і ряд інших міст. Навіть тірсени (то роси) або расени, яких ми більше знаємо за пізнішим латинським варіантом як етрусків. Очевидні всі ознаки панування на означеній вище території варварської мови, мови нашої Голуні (за Влескнигою). А отже, називати голуньську (гелонську) мову старогрецькою не зовсім доречно. Засилля українських назв в Європі, Середземномор’ї та Азії тому серйозний аргумент. Біблія, до речі, теж стверджує про існування однієї мови в тодішньому цивілізованому світі: „Була вся земля – одна мова та слова одні”. Тут необхідно зробити невеликий відступ і звернутися до родовідної скитів. Батько історії стверджував, що скити пішли від Гераклового сина Скита і записав міт про те, як Геракл опинився на нашій землі. Сталося це так. Геракл гнав Геріонових волів і забрів у скитську землю. Геріон це така собі трьохтіла істота, яка мешкала „за морем на острові Ерифії, проти Гедейри, за Стовпами Геракла на Океані”. Океан у греків – це ріка, яка омивала відомі їм землі. Починався він, нібито, на сході. Отож, саме звідти і повертався Геракл з Геріоновими волами і опинився в країні скитів. Розберемося, що ж то за такі цікаві назви довкола нашої землі? 1. Стовпи Геракла. Їхнє місцезнаходження всі довідники вказують лише на Гібралтарську протоку. І, нібито, справедливо. Але чомусь науковці не помічають, що такою ж назвою Геродот називає якусь протоку по дорозі до Північного, тобто нинішнього Чорного моря. І це також справедливо та логічно. Адже якщо Геракл був вихідцем з півночі (Е. Лаппорт та К. Естен навіть називають північні племена, які у XII ст. до н. е. завоювали Грецію, гераклідами, тобто нащадками Геракла), значить його стовпи повинні бути також десь тут, а не на заході при виході із Середземного моря. Тобто, очевидно, що це Боспорська протока. 2. Тепер щодо острова Ерифія, який знаходиться „за морем, напроти Гедейри” і якому вчені не знаходять якогось відповідника. Видається очевидним, якщо в розповіді йдеться про Скитію, бо тут говориться про те ж саме Північне (Чорне) море, за яким і знаходиться згаданий острів. Де і який саме, вже не складає труда здогадатися – це Хортиця. Те, що Ерифія і Хортиця одне й теж, маємо ряд інших аргументів. Зокрема, варто звернути увагу на древньогрецький міт про Борея і Орифію. Борей – це бог північного вітру, простішими словам сказати – бористеніт, мешканець Придніпров’я. Орифія за мітом, нібито, дочка афінського царя Ерихтея, яку викрав Борей, заніс до себе на північ і взяв за дружину. Але ім’я цієї жінки чомусь повністю співпадає із назвою острова Ерифія (тільки в українському прочитанні). Видатний дослідник античності Клавдій Птолемей (II ст.) „величезний острів”, що лежить „за Сарматським розливом” (лиманом), тобто, Хортицю називає Еритієм. Вже тоді бореї (бори, боруси, руси) вважали Хортицю своєю колискою, своєю матір’ю, що захищала від ворогів. А Птоломей наголошував, що це ” і є легендарна країна наших предків гіпербореїв, горнило народів, кузня народів світу”. І саме це відображено в грецьких мітах, творцями яких насправді були вихідці із країни бореїв, з нашої землі. Отож, Геракл, Геріон, Ерифія (Еритія), Борей, Орифія, Ерихтей мають одну адресу: Гор-Ор-Хор або нинішню Україну, батьківщину богів та героїв. З великою достовірністю тепер можна стверджувати, що Геракл гнав волів зі сходу, тобто, з острова Хортиці і опинився в країні Гілястій (Лісистій), мабуть, десь у сучасній Київській, Вінницькій чи Житомирській областях, де і зустрів майбутню матір Скита. Геріоном, а точніше Геріонами були ті, хто мешкав на острові Хортиці, – славні захисники Скитії. Ці воїни видавалися грекам настільки могутніми, що вони приписали їм аж по два тіла. Не виключено, щоб навести страху чужинцям, скитські воїни використовували якийсь метод для створення такого образу про себе, тим більше, що їхні предки кілька тисячоліть тому на гончарному посуді вже зображали двотілих людей... Але час повернутися до пошуку наших письмових джерел. Цікаву інформацію про мандри слова і літер отримуємо від французького вченого ХІХ ст. Е. Шуре: „За древнім фракійським переказом поезія була створена Оленом”. Проте Діодор Сицілійський зауважив інше: „Хоча ці букви називають фінікійськими, тому що їх привезли до еллінів з країни фінікійців, їх можна було б називати пелазгійськими, оскільки ними користувались пелазги". Австрійський семітолог А. Ірку взагалі висловлював переконання, що до грецької, римської і навіть кельтської писемності в Північному Причорномор’ї існувало малодосліджене письмо, від якого і пішов фінікійський алфавіт. Пан Ірку тут найближчий до істини. Бо навіть грецькі міти відзначають, що саме виходець із Скитії Прометей навчив людей мистецтвам, рахунку, читанню і письму. Ми ж додамо: шлях, яким ці літери потрапили на Африканський континент до Фінікії, чітко показано в мітах про аргонавтів. Судном „Арго” з Північного Причорномор’я було вивезене золоте руно не в смислі вовни Овена (барана), що аж ніяк не могло бути якоюсь рідкістю і цінністю, а руни – безцінні скитські письмена. Велике запитання виникає і щодо творця перших поезій Олена. Який же він фінікієць чи лікієць, якщо писав гімни для Арги та Опіс, котрі прибули на Делос із Гіпербореї, тобто, із Придніпров’я? Більше того, прийшли вони туди „із самими богами”, тобто, зі своєю релігією. Втім, про богів поговоримо трохи згодом, а тут наголосимо – перші писемні знаки появилася на нашій землі задовго до Геродота. Причому вони повністю відповідають сучасним. Маємо навіть речові докази, на які ще ніхто не звертав уваги. Пропонуємо, зокрема, розглянути символи зображені на трипільському глечику і кам’яному пам’ятнику (ІV тис. років до н. е.). Знак у колі на глечику вчені чомусь назвали просто хрестом, а на камені – язичницьким хрестом. Але, якщо вирівняти узор на глечику (тобто, підняти штандарт), „просто хрест” теж перетворюється на „язичницький хрест”. А це ніщо інше як літера „х”, котра разом з колом, в якому вона знаходиться, дає нам склад „хо”, а коло з „х”, прикріплене до палиці, яку згодом назвуть хореєм, додає літеру „р”. А все разом це буде хорогва (корогва)... Здається цілком очевидним, що українськими літерами, створення яких через кілька тисячоліть припишуть болгарину Кирилу, тут закодовано назву бога сонця Хора (пізніше Хорса), якого і зображено поруч з написом. Це надлюдина – з двома тулубами і чотирма руками, що вказує на величність уявного божества. Пізніше індуси, основи релігії яких також пішли з древньої України, свого Вішну (Вишнього) теж зображатимуть з чотирма руками. Але найбільш вражаючими є свідчення Геродота про двотілого Геріона (Хорона), які підтверджують наші аргументи про те, що на трипільському глечику дійсно зафіксований підпис до зображуваної особи. У Геродота також знаходимо назву Царської країни, що знаходилася на нашій землі: Геррос (Горрось – Хорова Рось)... На те, що знак „х” був найпершим символом Сонця-світла, вказує чимало інших зображень, починаючи від культури Мізині до часів Козаччини. Особливо показовими в цьому сенсі є давньоруське святилище (розкопане археологом В. Хвойкою) на Старокиївській горі – воно має форму кола із чотирма виступами, які по перетину показують, що це теж „х”, і найдавніший козацький прапор із зображенням сонця та його графічного символу. Видатний український археолог Борис Мозолевський у своїй книзі „Скіфський степ” описав досліджений курган IV ст. до н. е. біля Чортомлика, в якій була похована цариця. Могила також викопана у формі літери „х”, що вказує на божественність похороненої тут особи. Хто зна, може й Чортомлик то спаплюжене недругами ім’я цариці, наприклад, „Хора та мила”... Архетип „хор”-„гор”-„кор”-„ор” зафіксувався в багатьох українських словах, які теж вказують на щось високе та святе – Хорив (один із засновників Києва), Хортиця (священний острів), хороший, гордий, король, корона, Орій, Оранта. Тож, чи варто сумніватися в тому, що трипільці були нашими предками? Писемні знаки, залишені на древньому глечику, які повністю відповідають сучасній українській абетці, чітко вказують, чиїх батьків ми діти. Слід також визнати, що ця абетка зовсім не кирилиця, як нам втокмачували візантійці, а хоровиця або принаймні влесовиця (саме нею була написана Влескнига). І коли сьогодні дехто заявляє, що Україна мала б перейти на латинську абетку, до речі, значно молодшу і біднішу, то цього ніяк не можна допускати. Наша абетка дуже символічна, в її літерах віковічна мудрість наших предків, що я доводжу у своїй книзі „Код України-Руси”. Це те, що нас тримає на цьому світі і дає силу та сподівання на кращу долю. Це джерело, яке може стати спасінням для всього людства, адже воно виростало на знаннях наших пращурів.

Римлянин Помпей Трог ще в першому столітті до нашої ери писав, що сколоти, тобто, скити (українці), найстарша Нація Світу. Поляк Михайло Красуський у ХІХ ст. доводив, що українська мова не тільки старіша од усіх слов’янських, а й санскритської, грецької, латинської та інших орійських мов. Українець Орест Субтельний навіть називав її вік – не менше 5 тисяч років. Наведені приклади наочно показують, що так воно і є.

© Сергій Піддубний

Коли і чому народжуються масові рухи в тій чи іншій країні? На це запитання годі шукати відповідь у публікаціях нинішніх українських політологів. Їхня белькотня про те, що якісь там міфічні сили, які нічого і ніколи не об’єднували, а завжди сіяли лише розбрат і ненависть, об’єднають країну – це чистої води утопія та ілюзія.

Масові рухи ніколи не виникають за когось, а лише проти когось чи чогось. Вони можуть народитися лише з критичної маси людей, які когось чи щось щиро ненавидять всією душею. На любові і дружбі в історії людства не виник жоден масовий рух Це просте, чітке і абсолютно підтверджене історичними фактами твердження. Масовим рухам не потрібен Бог, їм потрібен Диявол. Лише об’єднавшись проти останнього, точніше проти людей і організацій, які його уособлюють, на грунті ненависті виникає масовий рух.

Чи є таке уособлення Диявола в очах критичної маси населення України нині? Очевидно, що є. Ним виступає диявольська коаліція в парламенті і виконавчій владі Партії регіонів з Комуністичною партією України. Цей сатанинський союз Жовтого Диявола (олігархічний капітал) з прибічниками відвертого і відкритого сатаніста Сталіна, який ніколи не приховував цього, нині породжує до нього ненависний спротив мільйонів людей в Україні. Ідеологічною надбудовою над цим союзом Жовтого і Червоного дияволів виступає так звана Українська православна церква Московського патріархату. Фактично виникнення цього неприродного союзу сатаністів різних мастей саме і відбувся під егідою цієї церкви.

Президент України пан Янукович є вірним УПЦ Московського патріархату і «вихрещений» на найвищу посаду в України шляхом «лобзання» руки Московського патріарха Кірііла, якого ще за часів СРСР звинувачували в співробітництві з сатанинським КДБ. Лукавство, або сатанинська брехня цієї церкви полягає в тому, що вона відверто і відкрито бреше просто в очі людям, що Москва, яка виникла лише через 300 років після того, як князь Володимир хрестив киян, старіша, а тому канонічніша і правдивіша за церкви Київських патріархатів. Тому не випадково, що попи і черниці цієї сатанинської церкви виходять на хресні ходи з іконами в одній руці і портретом сатаніста Сталіна в іншій.

У нинішньої влади в Україні немає ні розуму, ні навіть елементарного інстинкту самозбереження. Росія приречена, і стелитися під неї можуть зовсім вже божевільні люди. Нинішня Росія просто вже до смішного нагадує Радянський Союз періоду брежнєвського застою. Навіть суто позірне відродження сталінізму один до одного відповідає епосі Брежнєва. Деградація всіх сторін життя в цій країні набула небачених в її історії масштабів.

«Наша» ж влада робить все від неї залежне і незалежне, аби породити в Україні масовий рух уже суто націоналістичного спрямування та ще й у його крайніх, непримиренних і затятих формах. З нього, як показує історичний досвід, в тому числі і український, вихід лише один – національно-визвольна революція.

Дуже схоже, що влада України вже увірувала в те, що схопила Бога за бороду. В очах, голові і душах наших олігархів звучить чудова для них музика: світом правлять гроші. Але це брехня, облуда, ілюзія і утопія. У вухах керівників масонських лож і інших таємних товариств бринять срібні дзвіночки: це ми керуємо світом, смикаючи за невидимі світові ниточки, а владні маріонетки лише виконують нашу волю. І це теж неправда. Світом, країнами і народами керують ідеї та ідеологи.

Які ідеї навіть у принципі може запропонувати народові Партія регіонів? Другу державну мову, дайош «Радіо Шансон», дешеву горілку чи підвищення пенсій на 10 гривень? Чи знайдеться хоча б одна людина у світі, яка б віддала своє життя за «Русское радио»? Ніколи!

А ось за ідею визволення України з під чужоземного гноблення, знищення колабораціоністів, агентів російського імперіалізму віддали і готові віддати життя мільйони українців. Це безсмертні, незнищенні ідеї, які і в ХХІ столітті визначатимуть шлях країн і народів.

Взагалі, всі сучасні геополітичні теорії в один голос стверджують, що націоналізм у ХХІ столітті є єдиним чинником, який реально рухатиме людство вперед. Ніякої іншої ідеї нині просто немає. Чеченські, дагестанські, кабардинські, балкарські, карачаївські націоналісти підривають себе в ім’я Аллаха, заради визволення своєї нації з лап російського ведмедя, але немає жодної людини, яка б пожертвувала своїм життям заради підвищення пенсії хай би навіть і в сто разів. Справа в тому, що гроші, дачі, вілли, нагороди і всі інші «такі штуки» є матеріальним, а націоналізм – це «штука» духовна, це ідея, ідеологія. Через це націоналізм йде від Бога.

Розкішні машини олігархів підуть під прес, їхні вілли спалять, дорогий одяг струхнявіє і самі вони віддадуть богу душу. Але ніколи не вмре ідея «відмінених» «донецькими» Героїв України і української нації Шухевича і Бандери.

Катакліктичне закінчення пострадянської епохи в Україні не за горами. І тоді буде реалізована мало відома в нас ідея одного революціонера: винні будуть покарані, а награбоване ними буде повернено народові.

Петро Масляк,
віце-президент Академії наук вищої школи України,
академік, професор Київського національного
університету ім. Т. Шевченка,
доктор географічних наук
(економічна та соціальна географія)

Однією весною, а було це ще у 2004 році, мимохідь розгледів я надпис, зроблений кимось на бетонній стіні мосту неподалік від фабрики “Рошен” у Києві, який закарбувався у свідомості – “нічого не зміниться, поки система існує”. Прочитавши та повністю погодившись з цим, спіймав себе на думці, що це добре, що люди хоча б в такий, “парканний” спосіб мають снагу до боротьби.

З того часу минуло 6 років. В Україні відбулась помаранчева революція, яка дала надію на краще життя та національне відродження. А далі, на жаль, країну, не без допомоги іззовні, засмоктало у перманентну політичну кризу, яка доповнилась згодом економічною, в наслідок чого до влади повернулась нова стара команда реакціонерів та українофобів. Гасла, які вони використовують не нові – це так звана стабільність, двомовність, орієнтація на Росію. Стабільність, або ж як його охрестили “стабілізєц” намагаються навести як завжди “чисто конкретно” – за допомогою “Беркуту”, якого в Києві за останні декілька місяців побільшало в рази.

Тобто, відбулось наступне. Державний устрій, назвемо його системою, який Україна успадкувала від Радянського Союзу та який апріорі був ворожий до неї – зберігся. Чому так сталось? На початку дев’яностих років минулого століття на хвилі національного піднесення здебільшого опинились недолугі поводирі – поети-конформісти, різномасті угодовці і просто демагоги-мрійники. Вони влаштовували багатотисячні мітинги насправді не знаючи, куди цей народ вести. Тому й не наважились піти до кінця проти системи. Відчуття історичного моменту, притаманне справжнім провідникам у них було відсутнє. Відтак, вони знайшли шлях найменшого опору – пішли у систему.

Так було й після 2004 року. На цей раз на хвилі опиняються колишні партійні функціонери та новітня буржуазія. На відміну від попередників, узяти владу їм вдалось, при цьому використовуючи зокрема й гасла боротьби з системою. Проте, увійшовши в кабінети, які були для більшості вже знайомими, “схаменулись” – навіщо ж рубати гілку, на якій так комфортно сидіти. Система перемогла і їх. Причиною цього є те, що націонал-демократичні сили, до яких належали ті, хто до сьогодні опинявсь на хвилі, насправді ніколи не ставили за мету повалення системи. Вони лише вбачали свою участь в ній.

Так що ж це за монстр такий – система? У перекладі з грецької система означає складений. Згідно з тлумачним словником це – генеза взаємопов’язаних (взаємозалежних) об’єктів та ресурсів, що організовані процесом системогенезу в єдине ціле, яке може протиставлятись середовищу чи суперсистемі. Але насамперед система – це люди, що на сьогодні, як і за радянських часів, пов’язані між собою об’єктами та ресурсами (відповідно є взаємозалежними), які вони використовують виключно на свою користь, забезпечуючи таким чином собі привілейоване становище керівної ланки суспільства. Не дивно, що Янукович та компанія повернулись до влади, бо вони є породженням системи і, безумовно, її оплотом. Їх проголошувана так звана стабільність – це ніщо інше, як гарантія безпеки передусім для тих, хто в системі знаходиться та особливо для тих, хто нею керує.

З боку більшої частини опозиції зараз відбувається те, чого й слід було очікувати. Створюються чергові народні ради і комітети з захисту України. Одразу впадає в очі те, що до їх керівництва стають ті, про яких вище згадувалось. Усе, чого вони прагнуть – знову опинитись на хвилі, яка неодмінно буде, та за допомогою позачергових виборів повернутись у систему. Тобто, втретє наступають на ті самі граблі.

На цей раз опинитись на хвилі реально може одна з націоналістичних сил – ВО “Свобода”, що, здавалося б, є безумовним позитивом. Але, на мій погляд, обраний ними шлях – це шлях входження у систему. Близько 5 %, які “Свобода” може набрати на парламентських виборах, проблеми для системи не складуть. Для прикладу, “Рух” мав на початку 90-х років значно більше парламентських багнетів, а Ющенко до 2004 року мав навіть більшість в Раді. І де вони зараз? Система їх проковтнула і не закашлялась. До того ж у “Свободи” вже є власний досвід боротьби з системою. Провівши більшість до Тернопільської облради, побудувати соціал-націоналізм (лад, який вони пропагують) у окремо взятій українській області, принаймні, поки що не вдалось.

Тому, поступово-еволюційний шлях боротьби з системою є утопією. Не можливо виграти у шулера, граючи за правилами. Так який же вихід з цього становища? Якщо вже створювати рух опору системі, то лише з чітко означеною кінцевою метою – повалення режиму внутрішньої окупації (чинної влади), прихід до влади, злам та остаточний демонтаж існуючої системи і побудова нового, націократичного державного устрою. Виникає наступне питання – як прийти до влади? Дострокові вибори? Варіант, але напевно вони нічого не змінять. Національна революція? Ідеальний варіант! Затягувати з реалізацією другого варіанту не можна. Фактор часу працює не на Україну. Бо з огляду на те, як рвучко чинна влада консервує систему та здає Україну, за декілька років ми будемо мати нові російські військові бази на нашій території, а в Києві протестувальників розганятиме московський ОМОН.

Як вже було зазначено в результаті приходу до влади буде встановлено режим націократії. Авторитаризм нової української влади буде беззаперечним і не прихованим. Принаймні, на перші декілька років. Найодіозніші представники системи опиняться за гратами. Всі інші – люстровані. В разі потреби буде запроваджено революційний трибунал. Цей тимчасовий інститут забезпечить рівність усіх перед законом та карність у разі його порушення. Бо саме це і є головним запитом українського суспільства на сьогодні. Хто зуміє адекватно відповісти на цей запит – той матиме довіру народу, а отже й беззаперечне право очолювати державу.

Економічна модель буде змінена. Всі стратегічні об’єкти та деякі галузі народного господарства негайно будуть повернути у власність держави. В країні розпочнеться розбудова економічної націократії, про яку детально описано у праці Миколи Сціборського “Націократія”. Економічна націократія базується на комбінованій економіці, яка включає в себе змішану форму власності на засоби виробництва. Тобто, приватна власність присутня, але вона не є тією “золотою коровою”, на яку усі моляться та до якої не можна доторкнутися. Крім неї широко існуватиме муніципальна та кооперативна власність під безпосереднім контролем держави. Відносини між робітником та роботодавцем, незалежно від форм власності останнього, буде регулювати держава.

Ідеологія держави буде побудована на принципі інтегрального націоналізму, як зазначено у Сціборського. Це значить, що пріоритет національного буде впроваджуватись у всіх сферах суспільного життя країни, що дасть можливість забезпечити максимальний розвиток та зростання української нації. Практично цю модель втілив у життя чилійський лідер Августо Піночет. Цей Чилієць (з великої літери) став диктатором не з маніакальної на те потреби і не від доктрини, а з огляду на тодішнє чилійське життя. Піночет бачив, що без його диктатури Чилі перетвориться на другу Кубу. В результаті усі знають, що на сьогодні Чилі є однією з провідних держав Південної Америки. Аналогія з теперішньою Україною є прямою.

Весна 2010 року. Знову проходячи повз той самий міст біля “Рошену” я побачив наведені фарбою слова на місці старих, майже затертих – “нічого не зміниться, поки система існує”. Хтось казав: “голос народу – то голос Божий”. Інколи я з цим не погоджуюсь. Але у цьому випадку погодився на усі 100%.

© Микола КОХАНІВСЬКИЙ

26 мая, в 17:30 в Запорожье пенсионер облил белой краской памятник Сталину.

Памятник Сталину открыли 5 мая

Как рассказали РепортерUA в запорожском Главке милиции, правоохранители задержали 60-летнего жителя города и доставили в Жовтневый райотдел.

Как объяснил мужчина, причиной такого поступка стал личный мотив. По предварительным данным, его родители пострадали от сталинских репрессий. Вопрос о возможном возбуждении уголовного дела пока не решен.
Местами - вожди. В Запорожье открыли памятник Сталину


Как сообщалось, 5 мая в Запорожье был открыт памятник Сталину. Трехметровый силуминовый памятник, представляющий собой полуфигуру Сталина в военной форме, открыли у здания Запорожского обкома КПУ в Жовтневом районе Запорожья под гимн СССР в присутствии около 1000 представителей КПУ и сторонников коммунистической идеологии.

По материалам "Репортер Запорожья"