Каменярі (Франко)
- 27.08.23, 21:27
Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить".
I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.
Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.
I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров'ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.
I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.
Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.
Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить".
I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.
Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.
I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров'ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.
I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.
Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.
Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.
1878 рік
13
Коментарі
_R
127.08.23, 21:31
27 серпня 1856 року народився Іван Якович Франко, якого ще називають Каменяр.
WalKing
227.08.23, 21:45
Гість: Inna_19
327.08.23, 21:48
Мне обещали
427.08.23, 22:18Відповідь на 1 від _R
1982 год
Выпускной экзамен украинской литературы
Произведение Ивана Франко ,, чому являешься менI у снi,,
Такое не забудется никогда
_R
527.08.23, 22:52Відповідь на 2 від WalKing
Сильний вірш Франка
Vit*
627.08.23, 22:56
2023.06.17 Сергій Дацюк - Проект Україна https://www.youtube.com/watch?v=gY4Agmj6ESM
28:05 "Нема тут ніде ні про мислення, ні про складність суспільної моделі, ні про солідарність, ні про договір, ні про розкуту уяву, ні про довгострокове бачення України, ні про МРІЇ - нічого тут ви цього не знайдете.
Плакати можна, терпіти можна, можна займатися сізіфовую працею, хоч би й лупати велику скалу, бунтувати можна, утверждатися можна, плести за течією, любити Україну, мову, вмирати можна - ДУМАТИ НЕ МОЖНА...
Це заповідають нам поети..."
"Але власне це те, що вибудовувало Україну. Після такої поєзії хочеться взяти і повіситися."
"Про стаорювати НІДЕ в поезії. ПОПУЛЯРНІЙ, зверніть увагу! Я вибрав вірші, які СТАЛИ ПОПУЛЯРНИМИ"
"...чого ж ви, люди, не обрали популярними ті вірши, де про творення?"
_R
727.08.23, 23:00Відповідь на 3 від Гість: Inna_19
Дійсно
Глибоко. Каменярами можна назвати українських воїнів, деколи українських журналістів, українських волонтерів, часом українських митців, всіх , хто може сказати "Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi"
_R
827.08.23, 23:03Відповідь на 6 від Vit*
Для не дуже розумних скажу, що тут про прокладання шляху. Побудова догоги - це не будівництво?
Не слухайте і не читайте рагулів і не будете рагулем.
Vit*
927.08.23, 23:08Відповідь на 8 від _R
«Так и пробиваем лед: кто-то сверху ломом, мы — снизу головой. Именно в этом месте» М.Жванецкий
А Вы термин «рагулі» просто так употребили, да? )
_R
1027.08.23, 23:09Відповідь на 6 від Vit*
Франко - людина, яка говорить про поступ (прогрес), про важку працю, це науковець, активний громадський і політичний діяч, сусід Грушевського (першого президента України). Трохи не дожив до проголошення незалежності, до якої причетний Грушевський. Але він явно готував для неї грунт.
Тупість Вас не прикрашає.