хочу сюда!
 

Ira

34 года, дева, познакомится с парнем в возрасте 30-42 лет

Covid-а не існує!!

  • 26.10.21, 13:16
Татові 73, мамі 63. Не вакциновані. Мама категорично проти. Ковід — це ж вигадка, а вакцина… вакциною багаті «травлять» бідних. Вакцина вбиває. А ковідом вони, мої батьки, не хворітимуть.

Але захворіли.

Далі мій допис може здатися вам сюром. Ви читатимете й напевно роздратовано шипітимете: «та це ж неможливо». Але, на жаль, я все ж таки осмілюся переказати події та наголошую, що передаю лише те, з чим зустрілася я особисто.

Про те, що тато хворий, я дізналася випадково. Він хворів вже другий тиждень і батьки приховували це. Я стандартно зателефонувала спитати як справи й чого це так давно від них нічого не чути, та чому обидва не беруть слухавку.

— Та щось я цей, — каже тато, — прихворів.

Ми говоримо по месенджеру, відеодзвінку. Я бачу татове бліде обличчя. Він лежить на ліжку. Я стою в себе на кухні. Телефон поставила на штатив, бо збираюся готувати сніданок. Сьогодні в мене сонячно, гарний настрій і тому я гостро відчуваю контраст між моїм станом і татовим.

— А шо сталося? — питаю я, — як ти зараз почуваєшся? Що болить?

Два місяці тому, влітку, ще до мого переїзду, тато місяць провів у мене в Києві. Йому зробили операцію, пов’язану з простатою і повне обстеження. Хвилюватися наче не треба, але все ж таки вік, тому пильнувати не завадить.

— Так що сталося? — питаю я вдруге, бо тато не відповів.

В кадрі з’являється бадьора мама.

— О! Як твої справи? Так сонячно в тебе!

— Мамо, чим хворіє тато?

Знову тиша. Вони дивляться на мене та мовчать. Я стою та не рухаюся, бо не можу зрозуміти, що відбувається.

— Чого ви мовчите? — питаю я.

— Та чого це ми мовчимо? — каже мама, — розказуй як твої справи.

Я відчуваю як починаю виходити з себе. Хоча не розумію до кінця чому. Раніше, коли я починала дратуватися або кричати на батьків, особливо на маму, я була впевнена, що зі мною щось не так. Мене охоплювало страшенне відчуття провини. Я брала додаткові сесії з аналітиком і намагалася знайти відповіді на питання — чому я в повсякденному житті ніколи не підвищую голос, а з мамою перетворююся на якусь неадекватну злу мігєру? Що, бляха, зі мною не так?

— Ви відчуваєте, що вас обманюють. — якось сказав аналітик.

А потім з’ясувалося, що я так гостро реагую не лише на брехню, а ще й на будь-яку маніпуляцію.

І от зараз зі спокійної та щасливої я перетворююся на жорстку та войовничу. Я ставлю конкретне питання. Я бачу, що татові погано. Але він мовчить, а мама натягнуто посміхається і змінює тему розмови.

— Тато, в тебе ковід?

Мама невдоволено дивиться на тата. Не знаю, що вона думала в цю мить. Мені цей погляд передавав думки на кшталт «ну давай, зраднику, видавай, ти ж не зможеш промовчати».

— Так, — каже тато.

— І ви мовчите? І ви не сказали? — питаю я.

— Ой, та шо там говорити, — каже мама. —Тест лише вчора забрали.

— Ви вчора вже мали тест і не сказали? Він же не вчора захворів! — я починаю переходити на крик. — Тато, скільки днів ти хворієш? Які ознаки? Яка температура? Яка сатурація?

— 38,8 була температура… вже десь тиждень…

— Ти краще розкажи як у тебе справи, — каже мама.

— Ти зараз серйозно? — я кажу цю тупу фразу, бо окрім слова «піздєц!» мені нічого не спадає на думку.

— А що?

Я роблю глибокий вдих і видих. Стискаю долоні в кулак і намагаюся триматися спокійно та чемно.

— Яка сатурація? — питаю я.

Мовчать.

— Тато! Яка в тебе сатурація?!

Мовчать.

— Ви, блять, знущаєтеся?! Тато, ти міряв сатурацію?

— А як я її поміряю?

«Сука. Піздєц!» — кричу я подумки.


— Я вам ще в березні привезла оксіметр! Негайно поміряй сатурацію!

Тато винувато дивиться на маму. Мама невдоволена. Починають шукати оксіметр.

— А як він виглядає?

Знайшли. Тато намагається поміряти, в нього не виходить.

— Мамо, ти робила тест?

— Тю, а навіщо?

— Як це навіщо? Ти розумієш, що ти теж захворіла?

— Я чудово почуваюся, що ти причепилася. В мене все добре.

— Вам потрібно стежити за сатурацію. Обом!

— Мені не треба, — каже мама та йде з кадру та з кімнати.

В тата 88.

— Ви сімейному лікарю казали? Ви до Віти телефонували?

— Ні.

— Піздєц. — кажу я. — Чому ви мовчите? Тато, тобі негайно потрібно до лікарні! В тебе низька сатурація! Телефонуй сімейному лікарю!

Наступного дня тато здає аналізи. Сатурація 85. Йому роблять укол, що має підняти кисень і кажуть, що бажано лягти в стаціонар. Мама каже, що в неї все добре.

Наступного дня в тата вже 83. Мама про свій стан не повідомляє.

Попри те, що наші з батьками погляди часто сильно різняться (вони були обурені, що я голосувала «за свого Порошенка», коли є Зеленський, що я у квітні вакцинувалася та багато чого іншого), попри нашу різність у поглядах, я люблю своїх батьків. А тому хочу їм найкращого. А тому починаю шукати приватний стаціонар, що бере ковідних.

Виявляється, у Кривому Розі та Дніпрі таких немає. Виявляється, що в Києві та Одесі, доба в такому стаціонарі коштує від 12000 грн, а депозит, без нього не беруть, складає від 50 до 80 тисяч гривень і цього депозиту вистачає на 2-3 дні й далі суми збільшуються. Я трішки в шоці від розцінок, але я люблю своїх батьків і хочу, аби вони жили та їм надали найкращу допомогу.

Я шукаю стаціонар в Одесі. Марі в Києві. Вільних місць ніде немає.

Татова племінниця, що працює лікаркою в Дніпрі, каже, щоб я викликала звичайну швидку, бо наразі головне надати татові допомогу.

Мама проти того, аби тата клали в лікарню. Головне, що її турбує, це куди діти собаку.

— Його ж ніхто брати не хоче, — каже вона.

— В готель відвези, — кажу я.

— Там кормом годують, а він у мене таке не їсть, він же звик до домашнього…

— Мама!!! Тато може померти! Який в біса корм і собака?! Тато може померти!

Швидку викликали. За кілька годин вона приїхала.

— Місць у Кривому Розі та Дніпрі немає, — каже лікар. — Лікуйтеся як можете вдома, ми нічим вам не допоможемо. Гуляйте на свіжому повітрі, якщо можете та лежить на животі.

— Я ж казала, не потрібна ніяка швидка та лікарня.

Наступного дня мені пише татова племінниця. Пише, що вірити мамі не можна, бо судячи з голосу в неї ситуація гірша за татову.

Далі з’ясовується, що в мами сатурація 75. В неї задишка в спокої та вже другий тиждень страшенний кашель.

— Їй потрібен кисень, — пише Віта.

Марі шукає оренду кисневого концентрату в КР і Дніпрі, я шукаю де придбати, який і як швидко його привезуть.

Вільних апаратів нема. Найшвидше — субота, а зараз ранок четверга. Мені радять не купувати, а все ж таки взяти в оренду, бо з новим апаратом можуть виникнути питання, а кисень потрібен вже терміново.

— Мамі стає гірше, — пише мені Віта, — потрібно капати, я зараз спробую прописати лікування.

Віта радиться з терапевтом, а я шукаю медсестру в КР, хто може приїхати сьогодні та наступні 5 днів, щоб капати маму та стежити за станом тата.

— Та.. все… в мене… вже… добре, — каже мама. Вона ледве вимовляє слова. Після кожного вона робить вдих і це створює павзи, зі всіх сил вона намагається говорити швидко та бадьоро, але в неї не виходить.

Я не знаю, що це. Ця вся поведінка.

— Вони налякані, — каже Віта.

Не знаю. Більше схоже на небажання визнавати свою помилку, або своєї поразки. Моя мама чи то не любить, чи то не вміє визнавати своїх помилок. Вона до останнього триматиме «марку», як каже вона сама.

Зараз ранок п'ятниці. В четвер Марі знайшла приватну швидку, що може приїхати до батьків, але викликів так багато, що треба чекати в черзі.

— Добре, — кажу я Марі, — записуй, чекатимемо.

— Найшвидше це 3 година ночі.

Марі мені це каже, а я дивлюся на годинник, у мене 12:05, значить в Україні наразі 11:05. Ще ранок. А лікар із медсестрою зможуть приїхати лише о 3 годині ночі.

Вони приїхали о півночі.

— У мами двостороння важка пневмонія і сатурація 66, — каже мені лікар, — її треба в лікарню, але вона відмовляється.

Я прошу передати їй слухавку. Починаю спокійно, але за кілька секунд переходжу на крик і вже на мат.

Ця вся ситуація — це вперше, коли я використовувала мат у розмові з батьками.

— Якщо ти хочеш померти, то блять так і скажи! — кричу я.

— Не кричи, — шипить на мене мама.

Але я продовжую кричати. Кажуть ми переходимо на крик, коли нам здається, що нас не чують. Мене ж не просто не чують, мене не хочуть чути.

То чи варто мені кричати? Чи варто мені боротися за не моє життя? Так, це моя мати, але вона свідома, це її життя і лише вона вправі вирішувати питання щодо свого здоров’я.

— Ой... ладно... поїду... я ...у твою... лікарню, — каже мама та кладе слухавку.

Я стою у своїй вітальні та дивлюся на свого друга, що приїхав до мене на кілька днів і став свідком цієї розмови. Він добре чув мій крик і голос мами.

— Можливо, я роблю помилку, — кажу я йому. — А можливо навпаки, мені ще у квітні потрібно було накричати на них і змусити їх вакцинуватися?

— Так, каже він, — вакцина хоть і не захищає від ковіду на 100%, але вони б легше перенесли хворобу.

— А можливо, я помиляюся зараз? Можливо, я не маю права втручатися в їх життя? Це ж їх вибір. Це ж їх життя.

Приватна швидка знайшла місце в лікарні. Лікар, що зустрів маму вкрив її та лікаря швидкої матом. Чому? Я не знаю. Він не хотів її приймати, та дякувати лікареві швидкої, він зробив так, що маму прийняли.

Її прокапали, до кисню на якийсь час підключили. Зараз вона в лікарні і я досі не знаю, як минула ця ніч.

Тато вдома. Двічі на день, після того мого першого крику в неділю, вони з мамою робили один одному уколи «кисню» в живіт. Тепер він не знає, як робитиме це сам. В його голосі я почула страх. Не тому, що він лишився один, а тому, що маму забрали.

Вони пили молоко з содою і маслом. Але це не допомогло. Вони мовчали й це теж не допомогло. Вони не панікували та не вірили в коронавірус, але й це не допомогло.

А ще, весь цей час, поки вони вдвох тихенько хворіли, вони ходили вулицями та в крамниці. Купували продукти на базарі та користувалися міським транспортом.

Кожного разу, коли я в приміщені, або поруч із людьми без масок, я нагадую собі, що ось прямо зараз, ось тут, поряд зі мною може бути людина з ковідом і це може коштувати мені, якщо не життя, то купу грошей, що я витрачу на лікування і часу, що я проведу в ліжку з температурою та/або пневмонією.

Я сподіваюся, татові сьогодні привезуть кисень. Сподіваюся, мамі вистачить кисню в лікарні й вона впорається і її впертість їй все ж таки допоможе. Сподіваюся, ковід не забере в мене тата, або маму, або їх обох.

Вас бісять «намордники»? Вакциною вбивають людей?

Серед моїх знайомих є ті, що померли від ковіду.

Є ті, що важко перенесли ковід.

Померлих від вакцини немає.

Вночі, вже в лікарні, мама сказала: «Дякую тобі, мені вже везуть апарат, дякую і не хвилюйся».

Чи маю я право кричати на своїх батьків? Чи маю я право змушувати їх вакцинуватися? Чи маю я право змушувати їх викликати швидку, звертатися до лікарів і намагатися врятувати себе? Чи маю я робити все це, якщо вони не хочуть? Чи маю я боротися за їх життя, якщо їм самим воно не потрібно?

Чи має боротися за життя своїх громадян держав, якщо громадянам це життя не потрібне? Чи має втручатися держава, якщо громадяни настільки… недолугі, щоб не казати тупі, що своїми діями або бездіяльністю збільшують свої шанс на смерть?

Я не знаю.

Натали Скорикова

P.S. Ковіда може і не існує, але денератами-антивакцинщиками, які від нього подихають, забиті всі лікарні
20

Комментарии

126.10.21, 13:44

Так, це повний пи...дець!

    226.10.21, 14:59

    Если кислород 83, ясных ответов от родителей как бы и не ждать …
    Без полного 100/ 95 кислорода корочки мозговых клеток отмирают , после ,, чуда,, полного выздоровления этих родителей будут путаться в мыслях …..
    Жаль….
    Что элементарных вещей люди не знают а ведутся на Тупые советы
    Че нам бояться ковида , пусть ковид нас боится

      326.10.21, 16:39

        426.10.21, 17:10

        "Є ті, що важко перенесли ковід". прошу список в студію. я слпачу за 100 грамів крові, мені потрібна плазма з 50 грамів а інша для лабораторних досліджень якщо нададуть згоду перехворівші ковідом в письмовій формі, що не заперечують поділитись на благо інших громадян. Плазмою перехворівших я прищеплю себе та своїх близьких по системі Thomas Dimsdale.Ось яке друге питання а якщо в лаб дослідженні виявиться наприклад стафілокок, або Aspergillus або ще 12 типових або 6 грибкових збудників.У мене питання яким чином і в якій лабораторії проводили досліди збудника?
        ще головне питання ваші батьки на передодні робили пцр тест?
        Про сатурацію, пропоную в час пік пройтись по тротуару на окружній, або в лісі. Таке питання а ваші батьки озонують приміщення, провітрюють 3 рази на день по 15-30 хв.

          526.10.21, 17:29Ответ на 3 от Андрій1961

          Печалька что сироты мы типа родителей похоронили , но Согласись при этоц пандемии ,, топили,, сердца свои в страхе за предками пожилыми.
          Как ты ? Решился на прививку ?

            626.10.21, 17:36

            Зробили укол-- тоцилизумаб? відповідно до інструкцій наказу №638 моз ?так чи ні? ваше право не відповідати.
            хотілось вам зауважити не потрібно принижувати противників, по-перше це їхнє конституційне право. навіть застрелитись. Взяти міністра МВС він вирішив застрелитись, один в скроню, другий контрольний. Вкажу вам повних дегенератів міністрами не призначають, у вас помилка "денератами-антивакцинщиками" також може вам цікаво державною мовою вакцина це щеплення. сатурація це насиченість. Кожному своє. я ціную вашу думку і приймаю ваш вибір, прийміть достойно вибір інших. Наприклад у мене нема захворілих, а ті що хворіли, як зясувалось після лаб досліджень, хворіли типовими пневмоніями, а первинний діагноз був зразок з порядковим №19

              726.10.21, 19:13Ответ на 6 от Рус с Кіja

              .. Кожному своє. я ціную вашу думку і приймаю ваш вибір, прийміть достойно вибір інших...
              погано що тут нема де лайки ставить

                826.10.21, 19:16Ответ на 5 от Мне обещали

                Печалька что сироты мы типа родителей похоронили , но Согласись при этоц пандемии ,, топили,, сердца свои в страхе за предками пожилыми.
                Как ты ? Решился на прививку ?
                Насчет этой пандемии - родители до нее не дожили, дети - берегутся, а я пока до прививок "не созрел"! Мне рискованно эти прививки делать, а от Ковида я как-нибудь "убегу"...!

                  926.10.21, 20:14Ответ на 8 от Андрій1961

                  Моя знакомая лежит с ковидом. Работала на приеме у врача, которая скрыла что ее мать болеет и ходила на работу. Люди крайне эгоистичны и стали хуже соображать. Куда убежишь?)

                    1026.10.21, 20:17

                      Страницы:
                      1
                      2
                      3
                      4
                      6
                      предыдущая
                      следующая