Продолжение. Начало: http://blog.i.ua/user/2759873/1305785/

Итак, я остановился на том, что освободительные движения Второй мировой зависели от политических гарантий и материального обеспечения. Первое вкладывало смысл в их борьбу, а второе - возможность действовать. Для получения гарантий, поддержки велись переговоры правительствами в екзиле, военными, частными лицами... С кем договаривались? В первую очередь с американцами, англичанами, немцами. Обобщённый смысл переговоров сводился к тому, что после окончания войны должны восстановиться уничтоженные Германией и Советским Союзом государства, а также возникнуть и новые. Когда три кита Второй мировой встретились в Тегеране и начали в числе прочего предварительный дерибан послевоенного мирового пространства, то каждый держал в кармане большущий кукиш. Главный коммунист мира претендовал на большую часть Европы и не только, а буржуины видели Европу где то приблизительно в её современном виде. И как в воду глядели... А о том как они глядели в воду, попытаюсь обьяснить очень кратко. Конечно нужно было победить Гитлера с сателитами, но при этом минимализировать угрозу коммунистическую. При этом нужно было и денюжку заработать. В качестве "пробного шара" в Тегеране был запущен "польский вопрос". Сталину делиткатно намекнули о том, что после окончания войны Польше придётся вернуть статус независимого государства в довоенных пределах, тоесть вместе с Западной Украиной и с Западной же Белоруссией, напомнив между прочим и о том, что у Польши есть законное правительсство в изгнаннии а также и армия, ведущая борьбу за независимость, - Армия Крайова. "Отец народов" обещал подумать об этом. И он подумал, и придумал. Уже менее чем через месяц после окончания конференции была создана по принципу "Я тебя слепила из того, что было" карманная Армия Людова и одномоментно такая же Крайова Рада Народова из отборных польских "Галанов". Создав марионеточную армию и самозванное правительство, Сталин подготовил достойный и показательный ответ компаньйонам по дерибану. 

И куда же закатился наш пробный шар? Конечно же в Варшаву. 30 июня 1944 года Красная Арми и болтающаяся под присмотром (шоб не вбили, шоб не разбежались) в её обозе Армия Людова подошли вплотную к Варшаве. Армия Крайова, созданная ещё в 1939 году и выполнявшая доселе в основном чисто тактические и политические задания, подняла в Варшаве восстание, повернув своё оружие (в т.ч. полученное из рук немцев) против окупантов. Рассчёт был на совместные действия. Но не тут то было. Две недели на улицах Варшавы шли ожесточённые бои. Погибло 16 000 повстанцев и около 200 000 гражданского населения. А что же наши освободители!?!? "С устатку были" и даже не сдвинулись с места, позволяя немцам расправиться с восстанием, а уже потом.... 

Будь моя воля, историю Варшавского восстания в качестве антиглобалистской прививки. я ввел бы во всех школах мира. Человечество должно знать и помнить о том, как в целях имперской политической целесообразности представители одного народа с олимпийским спокойствием взирали с лагеря одного захватчика на то, как в другом захватническом лагере убивают их соплеменников.  По наигорьчайшей иронии истории в числе душителей восстания тоже были поляки (полицейский полк СС "Познань")...

Що ж,- на сьогодні для мене досить. Тема важка і дається відповідно. Розумний, уважний читач матиме про що подумати, а немудрі зараз почнуть розказувати про те, як українці повинні Сталіну дякувати... Велькам.

                                                   "...А сегодня страны на карте стираю я..."                                                                                                          В.Маяковский

Эпиграф не случаен,- я как раз намерен говорить о "стирании и рисовании" стран на картах Мира. А некоторые  иллюстрации из биографии Гуго Шмайсера помогут заглянуть под покровы проффесиональных делателей истории.

Итак, в октябре 1946 года, успешного бизнесмена и талантливого изобретателя стрелкового оружия Гуго Шмайсера привезли в качестве живой репарации в СССР. Не одного и не с пустыми руками. Ни много, ни мало, а почти одинадцать тысяч листов чертежей. И чего же? Догадайтесь сами. Приходится догадываться также и о том, чем занимался энергичный немец более шести лет в Ижевске. Если предположить, что занят был Шмайсер тем, в чём был наиболее компетентен, а именно созданием стрелкового оружия, то имея толее тем тридцатилетний опыт на этом  поприще, уже созданный и испытанный STG 44 - Sturmgewehr 44, упомянутые ранее чертежи, то по банальной логике он просто был обязан что-то изобрести-произвести. Что же это было? Давайте без обиняков предположим  - был создан отличный штурмовой автомат. Но как его явить миру? Может назвать  Sturmgewehr  НS-47 и упереться в целый ворох ненужных юридических и политических проблем? Зачем же? У великой страны на этот случай есть немалый опыт заливания любой пищи правильным, политически и идеологически выдержанным соусом. Запах, вкус этого соуса легко узнаваем и многим знаком. Его рецепт всегда начинается со  слов "Простой русский парень.." ну и далее по тексту, где возникает Михаил Калашников,- гениальный самоучка, в три счёта заткнувший за пояс лучших мировых изобретателей.  Печальная вообще-то история из разряда тех, как слесарь-синтехник успешно делает операции на сердце, малолетний казанский гопник лихо побеждает на ринге Майка Тайсона...

Теперь о отбивании почек. По моему мнению Шмайсер приехал в Удмуртию с уже отбитыми, совсем не обязательно в буквальном смысле этого слова, почками. Как-никак, он был большим врагом,- немцем, чьё оружие убило немало советских людей. Военному преступнику Шмайсеру настолько правильно вправили мозги, что он до конца своей жизни зарёкся распростаняться по поводу своей работы в СССР. Единственная произнесённая на эту тему фраза: "Я дал несколько полезных советов русским". И все... А вот Калашникову, назначенному на должность изобретателя АК-47 была уготована совсем другая судьба - всю жизнь врать. Хотя четыре года назад он проговорился и сознался наконец в своей непричастности к созданию "Калаша". Видимо организм преклонного возраста уже начал терять приобретённые рефлексы. Новость эта никого сильно не удивила, но всё же наделала переполоху в рядах блюстителей правильной истории. Новостюху, опубликованную на Life.ru быстренько отправили убирать снег в Сибири и теперь любопытный интернетпользователь российской сети не найдёт и малейшего упоминания по этому поводу. А вот отголоски в мировом нете по запросу Mihail Kalasnikov recently acknowledged he didn't worked alone at the design and development of the AK-47 assault rifle найти несложно. 

Все, сказанное мной выше, я оцениваю как логические умовыводы, но никак не правду в последней инстанции. Истинную правду на эту тему может пролить только рассекречивание документов относительно сути работы Шмайсера в СССР, но этого не произойдёт никогда! Никогда, в том случае, если изложенные мной предположения верны. Этого никогда не произойдёт в силу инстинкта самосохранения России и её предводителей. Давайте немного пофантазируем. Вот откыли секретные документы и оказалось, что Калашников - гражданин левый, а истинный изобретатель - Гуго Шмайсер.  Вот тут то и начнётся очень печальная история с целым рядом последствий. Аспект экономический; встаёт вопрос авторских прав и ай-ай-ай.. Аспект политический; окажется что Россия вослед Союзу врала своим гражданам и всему миру и это вкорень убивает остатки международного имиджа страны. Аспект гражданско-политический; у граждан России отнимут одну из любимых игрушек - возможность гордиться. Россияне, вскормленные многолетней ура-патриотической пропагандой, получат такой удар под дых, что в качестве компенсации в мгновение ока снесут власть, осмелившуюся чернить миф о всем самом лучшем,- героях ли, оружии ли, истории... Кажется мне, что этого пока достаточно.

Россия является заложницей паршивого военно-идеологического наследия Союза, который взащивал культ героев. Где ни копни, мифы, ложь. Начиная от даты создания Красной Армии, потом, к примеру, герои-панфиловцы, искривление реальной истории (что такое ВОВ? мировая история знает только о Второй мировой) и несть лжи числа. А ведь были и реальные герои... Необходимость врать, продиктованная политической целесообразностью, была возведена ранг мощнейшего оружия и стала таковой. Примерчик нужен? Пожалуйста, из свеженького. Кавказ, как обьект российской экпансии. Окупационные войска называются миротворческими, кавказцам раздают российские паспорта и под предлогом защиты россиян происходит реальная окупация. А называется всё это принуждением к миру. Или вот,- головорез, убивавший вчера ещё российских солдат, в мгновение ока стаёт Героем России и президентом бунтарской автономии. Лихо, а? Что уж тут говорить о временах более отдалённых. Идеологическое чёрно-белое кино, показывает  исключительно примитивные сюжеты, в которых свои герои белые и пушистые, а враги наделены всеми возможными наижутчайшими качествами. 

Под эти имперские штампы попали и все национально-освободительные движения Второй Мировой войны. Война, как продолжение политики (одно и другое - дело грязное), получила новенький высокоэффективнный гаджет - войну идеологическую, соответственно ещё более грязную и заразительную. Вся Вторая мировая, по большому счёту являющаяся примитивным дерибаном слабых стран сильными, была пресыщена борющимися идеологиями. Коммунизм, капитализм, нацизм, фашизм и национализм и другие измы, производные от патриотизма, сошлись в схватке за жизненное пространство. Независмо от последующих присвоенных им позже статусов, все они де-факто были воюющими сторонами. Теперь для полной ясности надо произвести их классификацию. В силу того простого обстоятельства, все эти движения возникли в процессе "борьбы гигантов", они в принципе были всего лишь обьектами, мятущимися между субьектами. Запомните - это важно. Для обьяснениния сделаю отступление в виде сослагательном. Если взять и вообразить, что Франция во время Второй мировой входила в сферу имперских интересов есесера, то движение сопротивления Франции, возглавляемое де Голлем, сегодня трактовалось бы не иначе как банда головрорезов,  фашистских прихвостней и т.д., послевоенное правительство возглавлял бы какой нибудь Жопес Пьерден с билетом Фр. компартии в кармане. И не иначе. Все без исключения освободительные движения таки были обьектами на орбитах воюющих монстров. В свою очередь они четко дважды делились на две категории. Деление первое: саморганизованные и созданные, собственно, упомянутыми монстрами в качестве а) вспомогательных воинских подразделений, б) как освободительные движения, которые должны прийти к власти после окончания войны в качестве законных представителей народов, борющихся за своё самоопределение (само собой - марионеточные). Деление второе, простое как лунный календарь Майя. Деление на своих и чужих. Поскольку любой малыш легко разбирается в этом клендаре на счёт раз, то никому даже не надо обьяснять почему горстка лесных котов на веки вечные причислены к рязряду заклятых врагов, а вот семь с половиной миллионов россиян, целующих знамя со свастикой, а что ещё хуже - ненавистный триколор, как будто бы свои... И неважно, что они убивали любимых всеми Сашей Матросовых,  сдирали шкуры с Зой Космодемьянских,- ну что ж бывает;  всё таки свои....

Самое паскудное в истории всех этих движений - это не их сущность и не факт их существования, не их мнимые и реальные преступления, а то что всех их имели субьекты. И вот почему. Руководимые наичестнейшими стремлениями (примем как данность), все движения были зависимы от обеспечения их деятельности и политических гарантий. И монстры обещали.. Обещал Сталин, Гитлер, Черчилль... Последний отличался исключительной щедростью в своих обещаниях, особенно в то время, когда немцы бомбили Лондон. Он хоть чёрту был готов обещать царство божие, лишь бы бомбы перестали сыпаться на головы его сограждан. В результате он вошёл в историю в качестве наибольшего лжеца-изменника. А вот у партизан выбора практически не было, 

Так, на сьогодні все. Допишу наступного разу, а зараз- на рибалку. Бажаю усім приємних вихідних.

Часом варто викладати і чужі думки з якогсь приводу. Ось наштовхнувся у ЖЖ:

 Российские власти похожи на маленьких злых детей. Желания простые, методы реализации еще проще. И все должны хотеть играть с ними в их игрушки. Например, каждый должен восхититься Олимпиаде — зловонной клоаке, вырытой инициативными ворами на Черноморском побережье. А в мировой политике все должны мечтать об интеграции с Российской Федерацией — разваливающейся рухлядью, населенной покорными бюджетниками, бандитами в погонах и кавказцами в красных мокасинах, ведомых вперед Рамзаном Кадыровым. Конечно, любой почтет за счастье интегрироваться со всем этим великолепием! Как это выглядит с эстетической точки зрения мы недавно видели во время поединка Поветкина и Кличко: Кобзон, пятьдесят лет грызущий фанеру.

На одном форуме, совершенно далеком от политики, житель Украины воспроизвел чеканную формулировку по поводу отношений с Россиией: «мы, конечно, не чужие люди, с общим прошлым, но с разными планами на будущее»...

 Людина викладає власне бачення зсередини кастрюлі у якій вариться. Повний текст тут: http://kmartynov.livejournal.com/1872654.html#comments 

І коментарі не позбавлені цікавинок.

В жоден спосіб не хочу когось чимось образити,- просто матеріал для невеличких роздумів.

 Усе стає історією, в тому числі і випадки знищення пам'ятників. Поговоримо про це, пам"ятаючи що мотивація, способи та наслідки цього є різними. Звісно я буду прив"язуватися до своєї географії та історії міста, краю. Напевно найпершим пам"ятником, демонтованим у Франківську був пам"ятник Францу-Йосипу, що знаходився на місці теперішньої ротонди на майдані Шептицького.

Це хіба було чи не найпершим, що зробила радянська влада у місті. (Оновлено: Тут обійшлося без червоних. Як свідчать деякі джерела, цей пам"ятник демонтували поляки.) Швиденько по-діловому звільнила місто від ідеологічно чужого пам"ятника, а відтак взялась за громадян. http://blog.i.ua/community/3252/917147/  Я не впевнений чи у короткий довоєнний період радянська влада встигла ощасливити місто "ідеологічно правильними" пам"ятниками, зате після війни процес пішов бурхливо. Знищене війною місто відбудовувалось і сквери та площі заполонили "правильні" пам"ятники.

І от поки галичани, чухаючи потилицю, пробували вкласти у свій провінційний розум ідеологему "Сталін це Ленін", часи пройшли і вони знову були змушені були насилувати власний розум для того щоб розлучити цей дует. За цим разом спільно із рядовими галичанами сильно парились і компартійні зверхники, які ніяк не могли вирішити долю ось цього парного пам"ятника. (фото 1958 року)

Завданняя було вкрай непростим,- як же це зробити? Треба забрати давно уже розвінчаного Сталіна з-під обкомовських вікон, але як бути з осиротілим Леніним?? Прибирати теж? Ідеологічно неправильно і навіть шкідливо. Лишати сиротою збоку, пересунути й поставити по центру будівлі? Так важко думали-гадали, аж поки не нагоріло сильно.Одного прибрали, а іношого "відсиметрували". Зате уроки даремно не пропали і на кінець радянської доби "правильних" пам"ятників у нашому місті була чимала колекція. Одних тільки Ленінів аж от скільки було:

Мешканці краю, натхненні бетонними, чавунними та бронзовими ідолами, натиканими у кожному селі, з ранку й до ночі співали величальні коломийки:                                             " Серце весело заграло і омолоділо                                                                                        Ми провадимо в житя Ленінове діло.                                                                                  Рідній партії спасибі, Ленінові слава,                                                                                  Хай навіки процвітає радянська держава.                                                                            Ой кувала зозулиця у лузі, у лузі,                                                                                      Дуже добре проживати в Радянськім Союзі..." 

Не знати, як довго безтурботні прикарпатці тішили себе такими співаночками, але великий і могутній почав втрачати смак до життя.  Не чекаючи навіть поки Союз почине у Бозі, прикарпатці влітку 1990 року позбирали отих усіх ідолів та й відправили кого куди.

Таким чином Прикарпаття, як і уся Західна Україна, рушило до нового життя, увійшовши в епоху революційного романтизму... Ця епоха швидко минула, а війна пам"ятників продовжувалась. Рівно через десять місяців після демонтажу пам"ятника Леніну сталось наступне: "  10 липня 1991 року о 3.20 годині ночі знищено щойно відкритий пам’ятник Степану Бандері. „Операцію” здійснили шестеро військових у маскувальних халатах. При цьому важко поранено двадцятиоднорічного члена СНУМу Василя Максимчука з Калуша, котрий вартував пам’ятник, а місцевого жителя Ярослава Турчиняка важко побито." 

"Підпільний обком" з тих пір не заспокоюється. Довгий перелік актів вандалізму лиш відрізніється виконавцями та оіфційними поясненнями з того чи іншого приводу. Якщо аналізувати ці події уважно, то їх цілком можна вважати системними, добре організованими та профінансованими. Ось яскравий приклад: "В Україні розпустили громадську організацію, члени якої спиляли Тризуб на Говерлі

За матеріалами СБ України, Харківським окружним адміністративним судом прийнято Постанову про задоволення позову Прокуратури Харківської області у повному обсязі та примусовий розпуск Харківської обласної громадської організації "Євразійська спілка молоді", - повідомили у прес-центрі СБ України.

За матеріалами СБ України, заборонено діяльність низки організацій екстремістського та сепаратистського спрямування. Зокрема, у грудні 2006 року рішенням суду було заборонено діяльність на території України Севастопольської молодіжної організації "Прорив", а у листопаді 2007 року Донецький апеляційний суд затвердив рішення Донецького окружного адміністративного суду про примусовий розпуск організації "Донецька республіка". Нагадаємо, що у листопаді 2007 року окремий гірський підрозділ Євразійського союзу молоді на горі Говерла спиляв і спаплюжив символ окупації України - Тризуб. Також було знищено гранітну дошку української сектантської церкви, розбито гранітний пам'ятний знак, присвячений "Конституції України". Про це йшлося в офіційній заяві Євразійського союзу молоді, розміщеній на їхньому сайті. "Замість символу українських колаборантів - синьо-жовтого прапора над горою поставлений стяг Євразійського союзу молоді. Гора Говерла перейменована на пік Сталіна. Цим безпрецедентним актом євразійського ентузіазму ЄСМ заявив, що час т.з. "незалежної України" закінчився. "Замість потворного лімітрофного утворення ми побудуємо Велику Україну у складі євразійської Імперії", - було зазначено в повідомленні ЄСМ. Також ЄСМ попереджала, що у разі призначення оранжевої мавпи - Юлії Тимошенко прем'єром т.зв. України, вони "не зможе зупинити своїх українських активістів від превентивних акцій прямої дії проти т.зв. керівництво цієї псевдокраїни". Євразійський союз молоді (ЄСМ) — російська молодіжна політична організація. Створена в 2005 році як молодіжна структура Міжнародного євразійського руху, який очолює філософ і геополітик Олександр Дугін." http://www.kryjivka.com.ua/news/141.htm   Як бачимо тут акція явно не антибандерівська. При тому ж ситуація незабаром повторилась. http://clipnews.info/newstopic.htm?id=16061  Лиш у зв"язку із зміною владників правоохоронці  всупереч здоровому глузду та офіційних експертних висновків констатували: сам собі розвалився. Ну проковтнула Україна глумлення над державним символом і розписалася держава у власній байдужості і безпомічності. Зате правоохоронці досить шустро виявили причетних до нищення МАФ Сталін у Запоріжжі. Вистачило і уміння і натхнення. Чи не симптоматично?

Нищення пам"ятників на Західній Українв відбувається перманентно. Нелінивий користувач інтернету самостійно знайде цьому немало свідчень. Але трапилася подія неординарна, я б сказав,- надзвичайна. Одночасно кимось організована і здійснена акція нищення пам"ятників відразу у кількох місцях. Разово знищено чотири пам"ятники. http://zik.ua/ua/news/2013/03/11/397527  Це серйозно. Це виклик і суспільству і правоохорогцям. Цією акцією "підпільний обком" продемонстрував свою організованість, впевненість та відчуття безкарності.  І що? Яка реакція правохоронців? Загляньмо сюди: http://umvs.if.ua/ , сюди: http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/index , сюди: http://www.ifr.gp.gov.ua/ua/news.html  Які будуть у читачів думки з цього приводу? Разом з тим навіть за відсутності належної реакції установ, прямим обов"язком яких є бути на сторожі правопорядку, запитання не зникають і проблема не розсмокчеться сама собою. Підлито велику бочку бензиняки до полум"я суспільного розбрату. Зроблено це саме у дні, коли Україна відзначає Шевченківські дні, коли найчастіше згадуються закличні слова: "Обіймітесь, брати мої..". 

Чи витримає суспільство настільки серйозне випробування, чи втримається від розколу, чи зможе продемонструвати щось протилежне очікуваному провокаторими? Лише це мене цікавить, лише це...

 От приступив до написання тексту, але все ще вагаюсь чи варто забігати вперед паротяга. Хоча в принципі у даній ситуації я сам собі і локомотив і причіп..Лиш скручу дульку, аби не сполохати Фортуну, та й про все по черзі розповім.

Початок цій історії, яка ще має добігти свого логічного завершення, був покладений ще у 1992 році, коли я, безробітний нещодавній репатріант присвячував вихідні дні вивченню околиць Івано-Франківська. В неділю зранечка я сідав на свого восьмишвидкісного "Туриста" та методично об"їжджав ближні та й не дуже околиці міста. У такий спосіб я відкрив для себе Чорний ліс, знищену Посіч, Вовчинецькі гори з Козаковою долиною..... Під час одної із таких поїздок я й потрапив у ліси-луги на околиці Узина. Горбиста місцевість, поросла листяними лісами та порізана численними потічками, чудові лісові та низинні луги, закинуті старі стави справили на мене незабутнє враження і час від часу я став там бувати наодинці чи й з родиною. Зараз уже трохи кумедно пригадувати, як я прив"язував до рами велосипеда оберемок бамбукових вудок, саджав на раму дружину, на багажник Вовку, чіпляв на плечі "Єрмак" і от так спорядженими ми вирушали на декілька днів на відпчинок. Стави дарували нам карасів на юшку, ліс - малину та гриби, а уся природа загалом - усмітнення та вишуканий відпочинок.   Це приказка.

Трохи пізніше я почав відкривати для себе Карпати і, зачарований горами, призабув про Узин та його околиці. Та час від часу, їдучи на Дністер я поглядав на горбик, який чудово було видно з дороги і до якого усе бракувало часу дістатися.  

Аж от позаминулого літа я таки туди завернув і потрапив у невеличку філію раю, якщо так вільно висловитись. Такого різноманіття рослин, зібраних в одному місці до цього часу я не зустрічав ніколи. Крім того я відразу зрозумів і те, що моє знання рослинного світу є близьким до нікчемного... Звісно що було й фотографування "райських" об"єктів з наступним багатогодинним просиджуванням із спробами ідентифікувати "небожителів". Коли минулого року, починаючи з ранньої весни, я почав досить регулярно туди навідуватись, то появилося відчуття, що просто так це уже не закінчиться. З кожним моїм візитом туди у мені зміцнювалась думка про те, що ця місцина заслуговує на статус заповідника.

Початки були майже кумедними, точки прикладення недоречними, але світ не без добрих людей і в кінці минулого літа я вивіз на Ждимирський пагорб групу науковців з Прикарпатського університету. Жодних гіпервідкриттів не відбулося, але були маленькі сенсації. Так з"ясувалося, що ломиніс цільнолистковий у наших краях до цього часу не виявлявся.  

Поряд з цим було виявлено потужну і всього лиш другу в нашій області популяцію головатеня високого.

Всього лиш за декілька годин обстеження науковці виявили цілий ряд червонокнижних рослин, комах. Був зібраний матеріал для досліджень, а мені обіцяно науковий звіт. Я тихенько торжествував, хоч і розумів, що насправді нічого й не сталось. 

Аж от учора, прикрашений чотирма підписами, штампом та круглою печаткою університету, науковий звіт потрапив до моїх рук.  В принципі досить скучний документ на п"ять сторінок друкованого тексту, де рябить латиниця, для мене є перепусткою до нового етапу пригод. Тому коротка цитата: " Зважаючи на високу природоохорону цінність та унікальність урочищ "Глинне" й "Залісне" (топонімами прошу не перейматись), на частині їх територій зі збереженою природною рослинністю необхідно:  - встановити заповідний режим;                                                                                          - здійснити заходи щодо запобігання заростанню лучно-степових ділянок чагарниковою та деревною рослинністю, зокрема запровадити регульований режим сінокосіння й випасання худоби;                                                                                                              - постійно проводити моніторинг стану популяцій раритетних видів рослин, тварин та фітоугруповань, внесених до Зеленої книги України.                                                              Для реалізації цих завдань найбільш доцільною категорією заповідання для урочищ буде оголошення їх ландшафтними заказниками загальнодержавного значення".

Ось так. Звісно, я не сидів склавши ручки в очікуванні звіту. Я ввійшов у контакт із двома громадськими організаціями та заручився їх підтримкою. Також було проведено попередні консультації з державною екологічною службою, де також досягнуто взаєморозуміння. 

Попереду ще багато роботи. Організаційної та наукової.  Слід належним чином оформити подання, провести громадські слухання у місцевій громаді та ін., але настрій хороший, робочий. Чомусь впевнений, що створити заповідник вдасться. 

Поки що все...

Дівчатам: 

Знайшов у неті аматорський фільм про найбільшу повінь у нашому місті. Якість така собі, але певну цінність має.

Подивитись можна тут: http://www.youtube.com/watch?v=yhUEL8K7DLY

Це всього лиш 11 хв. 

Для тих, хто цікавиться історією української мови, історією України та й історією взагалі. 

Замануха:

Стіни Софії містять багато таємниць. Крім фресок і легендарного саркофагу Ярослава Мудрого там є ще одна унікальна річ. Це — написи тисячолітньої давнини, які мають майже всі риси сучасної української мови.

Читати тут: http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/st_sophie_graffiti.html

Прошу повертатись з коментарями.

Спершу старий радянський анекдот.

Під час ремонту дзвіниці набожний чоловік зірвався з купола та упав, приземлившись без жодних травм. Церковники тут же заявили про чудо, яке трапилось внаслідок короткої молитви про порятунок. Атеїсти почали чудо заперечувати назвавши його звичайною ВИПАДКОВІСТЮ. Церковники наполягали на чуді і для того щоб вичерпати тему попросили того ж чоловіка стрибнути ще раз. Помолившись, чоловік знову стрибнув із дзвіниці і.. знову лишився живим та неушкодженим. Церковники отримали підтвердження чуда, а атеїсти лиш холодно назвали це ЗБІГОМ ОБСТАВИН. Тоді вирішили ще раз запутсити нещасного з дзвіниці. Він ситрибнув і усе знову усе обійшлось. Церковника вересканять,- ЧУДО, а атеїсти лиш коротко процідили,- ЗВИЧКА, НАВИК та й пішли геть.

Тепер про цілком життєвий і свіжий випадок.

У невеличкому волинському містечку господиня не впустила до хати колядників, мотивуючи це тим що вони "не тої конфесії". Буквально через декілька днів її чоловік потрапив у автомобільну аварію вщент розбивши автомобіль. Містечком відразу поповзли розмови пов"язуючи між собою ці дві події...

От і хочу взнати думку моїх читачів,- що це було?

Прошу проголосувати.

Згадався мені чудовий твір Войновича "Життя да незвичайні пригоди солдата Івна Чонкіна".  У ньому змальовано одного цікавого персонажа. Це був сільський аматор-мічурінець, який докладав багато зусиль для того, щоб схрестити картоплю з помідорами. Ідея була чудовою: під землею тісниться бульба, а на стовбурі червоніють смачні томати. Лиш природі до аматорських ідей було байдуже..

2012 рік Указом президента Росії за № 267 визначено роком відзначення 1150-річчя започаткування російської державності. http://rs.gov.ru/sites/rs.gov.ru/files/1_-_Ukaz_Prezidenta_RF_03_03_2011.pdf

У цьому нічого я особливого не бачу. Кожна держава має право на свою історію, незалежно від ступеня її достовірності. Хоч деякі уїдливі блогери це коментують вкрай саркастиччно ( http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/arseniyyatzenyuk/a41320 ), я бачу у цьому певний позитив. Про це пізніше, але спершу про започаткування сусідньої держави. Мені дуже хотілося знайти посилання, де було б чітко зазначено дату створення, але учені мужі від новітньої версії Російської держави настільки плавно об"їжджають цю тему, що вхопитись нема за що, а от російська Вікіпедія є абсолютно предметною (лиш не треба говорити про неї як про обитель зла). Відкриваємо http://ru.wikipedia.org/wiki/Россия і читаємо: создано - 862 год. Добре,- з часом розібралися і требе ще те ж саме зробити з місцем.

Оскільки вказана вище дата не є якоюсь дуже таємничою для тих,хто хоча б трохи цікавився в школі історією, то просто собі її пригадаємо. Йдеться про "Повість минулих літ".

"В лето 6370 [862 г.] Изъгнаша варяги за море, и не даша имъ дани, и почаша сами в собе володети. И не бе в нихъ правды, и въста родъ на родъ, и быша в них усобице, и воевати почаша сами на ся. И реша сами в собе: поищем собе князя, иже бы володел нами и судилъ по праву. И идоша за море к варягамъ, к руси. Сице бо зваху ся тьи варязи русь, яко се друзии зовутся свеи, урмане, анъгляне, гъте, тако и си. Реша руси чюдь, словене и кривичи и вси: земля наша велика и обильна, а наряда в ней нетъ. Да поидите княжить и володеть нами. И изъбрашася 3 братья с роды своими, пояша по собе всю русь и придоша. Старейший Рюрикъ седе Новгороде, а другий Синеусъ на Беле Озере, а третий Изборсте Труворъ. И от техъ варягъ прозвася Русская земля. По двою же лету Синеусъ умре и братъ его Труворъ. И прия власть Рюрикъ и раздая мужемъ своимъ грады..."

Уточнюємо географію,- Новгород, Білоозерськ, Ізборськ.

Нормально, симпатично і навіть трішки радісно. Як колись співав Стас: "А головне - ніде нема Кремля". А чому б і ні? Нарешті Росія визначилась із своєю історією і не претендує на чужу. Лишається побажати ще розібратись зі своїм християнством і почати християнську добу Росії з часів князювання Андрея Боголюбського, як це й було насправді. Відтак можна жити спокійно у добросусідстві, маючи та поважаючи кожен свою та сусідову історію та знаючи що Росія - це Новгород, а Україна - Київ. Насправді ж радіти причин нема, оскільки модернові російські історики ні на хвилину не забували про Русь Київську і імперські апетити ні в кого з них не пропали. Як каже плоскуватий армійський вислів: війна боком, а головне - маневр. Будуючи свою новітню історію, будівельники від Російської історії відвели Київській Русі чимале місце у підвалинах власної споруди. А назвали цей будівельний модуль так: Преемственность российской государственности. Кому цікаво дуже,- може погуглити тему самостійно. Я ж просто викладу своє бачення. Під оцим "преемственность" просто паршивенько завуальована повна претензія на чужу історію і інакше неможливо, оскільки в іншому випадку треба відмовлятися від доктрини всякої "ісконності", ідей спільного походження, "єдності народів-братів" та іншої пропагандистської пудри, якою постійно прикрашається довгий імперський ніс. 

Що ж, Росія досвятковує "видатний" історичний рік, ми із спільним підручником історії (хотілося б почитати) під пахвою йдемо на чергові вибори, сподіваючись, що вони принесуть нам якісь зміни...

У мене ж є одне бажання, щоб ці вибори стали історичними, історичними настільки, щоб ні в кого ніколи не виникало бажання писати спільну з іншими країнами історію, оскільки такого явища не існує, як і не існує томатокартоплі.

Цю пісню Тризубого Стаса я вперше почув у 1996 році, перебуваючи за кордоном. 

В неї наш співочий геній вклав усю гіркоту власних розчарувань від недолугості обраних нами ж політиків-владців та недалекістю, пасивністю співгромадян- виброців.

Ось текст пісні, а в кінці пропоную послухати цю пісню в авторському виконанні: 

Гетьман забувся у сні у козацькому курені.
Варта поснула вночі - сплять козаки.
А чи ми насправді дурні, а чи кимось обдурені?
А, може, заміцно спимо, бо ми є такі, бо ми є такі...

Наш кошовий отаман вчора був нами обраний
і всі ми за славу його поклали кістки.
І тими кістками Майдан триста років як вдобрений...
Та ми забули про це. Бо ми є такі. Бо ми є такі...

Ні, ми не були дурні у підпащину руськую!
Це душі скалічили нам більшовики.
Ми вкрилися шаром брехні, як риб'ячою лускою
і брешемо самі собі, бо ми є такі, бо ми є такі..

І як нас назвати людьми і як нас пробачити?!
Ми Україну свою розтягли на шматки.
І тільки й навчилися ми, що красти й пиячити.
І хто нас пробачить за те, що ми є такі? Що ми є такі...

Каже в розмові сусід, що не піде на вибори.
Хата у нього нова, грошей пачки...
І знову за нього москаль або жид нашу долю нам вибере...
І житиме сам замість нас, бо ми є такі, бо ми є такі...

Де ж ми тепер ідемо, як не бачимо обрію?
А! Підем, куди поведуть новітні панки...
І знову на шию ярмо, а чи відразу на добрива.
Та ми з вами згідні й на це. Бо ми є такі, бо ми є такі...

Гетьман забувся у сні у козацькому курені.
Варта поснула вночі - сплять козаки.
А чи ми насправді дурні, а чи ще будем обдурені?
Та, мабуть, заміцно спимо, бо ми є такі, бо ми є такі...

Гіркі слова правди..

А може вистачить такими бути???

Не знаю чому, але не можу вкласти аудіофайл. Знайшов ресурсик у неті. Слухайте та скачуйте тут: http://livemusic.org.ua/song/543945.html