Спершу документи:

Якщо цю людину, якій доля - лотерейка вручила мандат депутата ВР, почне слухатися СБУ та МЗС, (а воно й не дивно при теперішній владі), то незабаром Україну чекатиме серйозна міжнародна ізоляція. Чомусь я раніше вважав, що тупішого за Вадіка Колєсніченка у ПР немає, але - помилявся.Хоч воно й і десять років тому було зрозуміло, що бандюків до влади допускати не можна, але таке... Владна вседозволеність тепер дає і такі прояви. Що далі? "Больше трёх не собираться"???!! Пришибєєви та Держиморди дорвалися до державного керма і геть уже самі "страх потеряли".  Не впустили до України Бориса Нємцова, тепер Георгія Кіквідзе... у чорному списку біля ста іноземців.

24.11.2013. Івано-Франківськ, дощ...

Слово молодим

Діти

І батьки..

 

і батьки батьків.

і баба Рома (84роки, четверо правнуків)

     

хочуть цивілізованого життя...

Збір підписів до відозви..

черга до столика де збирають підписи

наметове містечко після мітингу..

У місті спокійно. Небайдужі добираються до Києва...

 Усе стає історією, в тому числі і випадки знищення пам'ятників. Поговоримо про це, пам"ятаючи що мотивація, способи та наслідки цього є різними. Звісно я буду прив"язуватися до своєї географії та історії міста, краю. Напевно найпершим пам"ятником, демонтованим у Франківську був пам"ятник Францу-Йосипу, що знаходився на місці теперішньої ротонди на майдані Шептицького.

Це хіба було чи не найпершим, що зробила радянська влада у місті. (Оновлено: Тут обійшлося без червоних. Як свідчать деякі джерела, цей пам"ятник демонтували поляки.) Швиденько по-діловому звільнила місто від ідеологічно чужого пам"ятника, а відтак взялась за громадян. http://blog.i.ua/community/3252/917147/  Я не впевнений чи у короткий довоєнний період радянська влада встигла ощасливити місто "ідеологічно правильними" пам"ятниками, зате після війни процес пішов бурхливо. Знищене війною місто відбудовувалось і сквери та площі заполонили "правильні" пам"ятники.

І от поки галичани, чухаючи потилицю, пробували вкласти у свій провінційний розум ідеологему "Сталін це Ленін", часи пройшли і вони знову були змушені були насилувати власний розум для того щоб розлучити цей дует. За цим разом спільно із рядовими галичанами сильно парились і компартійні зверхники, які ніяк не могли вирішити долю ось цього парного пам"ятника. (фото 1958 року)

Завданняя було вкрай непростим,- як же це зробити? Треба забрати давно уже розвінчаного Сталіна з-під обкомовських вікон, але як бути з осиротілим Леніним?? Прибирати теж? Ідеологічно неправильно і навіть шкідливо. Лишати сиротою збоку, пересунути й поставити по центру будівлі? Так важко думали-гадали, аж поки не нагоріло сильно.Одного прибрали, а іношого "відсиметрували". Зате уроки даремно не пропали і на кінець радянської доби "правильних" пам"ятників у нашому місті була чимала колекція. Одних тільки Ленінів аж от скільки було:

Мешканці краю, натхненні бетонними, чавунними та бронзовими ідолами, натиканими у кожному селі, з ранку й до ночі співали величальні коломийки:                                             " Серце весело заграло і омолоділо                                                                                        Ми провадимо в житя Ленінове діло.                                                                                  Рідній партії спасибі, Ленінові слава,                                                                                  Хай навіки процвітає радянська держава.                                                                            Ой кувала зозулиця у лузі, у лузі,                                                                                      Дуже добре проживати в Радянськім Союзі..." 

Не знати, як довго безтурботні прикарпатці тішили себе такими співаночками, але великий і могутній почав втрачати смак до життя.  Не чекаючи навіть поки Союз почине у Бозі, прикарпатці влітку 1990 року позбирали отих усіх ідолів та й відправили кого куди.

Таким чином Прикарпаття, як і уся Західна Україна, рушило до нового життя, увійшовши в епоху революційного романтизму... Ця епоха швидко минула, а війна пам"ятників продовжувалась. Рівно через десять місяців після демонтажу пам"ятника Леніну сталось наступне: "  10 липня 1991 року о 3.20 годині ночі знищено щойно відкритий пам’ятник Степану Бандері. „Операцію” здійснили шестеро військових у маскувальних халатах. При цьому важко поранено двадцятиоднорічного члена СНУМу Василя Максимчука з Калуша, котрий вартував пам’ятник, а місцевого жителя Ярослава Турчиняка важко побито." 

"Підпільний обком" з тих пір не заспокоюється. Довгий перелік актів вандалізму лиш відрізніється виконавцями та оіфційними поясненнями з того чи іншого приводу. Якщо аналізувати ці події уважно, то їх цілком можна вважати системними, добре організованими та профінансованими. Ось яскравий приклад: "В Україні розпустили громадську організацію, члени якої спиляли Тризуб на Говерлі

За матеріалами СБ України, Харківським окружним адміністративним судом прийнято Постанову про задоволення позову Прокуратури Харківської області у повному обсязі та примусовий розпуск Харківської обласної громадської організації "Євразійська спілка молоді", - повідомили у прес-центрі СБ України.

За матеріалами СБ України, заборонено діяльність низки організацій екстремістського та сепаратистського спрямування. Зокрема, у грудні 2006 року рішенням суду було заборонено діяльність на території України Севастопольської молодіжної організації "Прорив", а у листопаді 2007 року Донецький апеляційний суд затвердив рішення Донецького окружного адміністративного суду про примусовий розпуск організації "Донецька республіка". Нагадаємо, що у листопаді 2007 року окремий гірський підрозділ Євразійського союзу молоді на горі Говерла спиляв і спаплюжив символ окупації України - Тризуб. Також було знищено гранітну дошку української сектантської церкви, розбито гранітний пам'ятний знак, присвячений "Конституції України". Про це йшлося в офіційній заяві Євразійського союзу молоді, розміщеній на їхньому сайті. "Замість символу українських колаборантів - синьо-жовтого прапора над горою поставлений стяг Євразійського союзу молоді. Гора Говерла перейменована на пік Сталіна. Цим безпрецедентним актом євразійського ентузіазму ЄСМ заявив, що час т.з. "незалежної України" закінчився. "Замість потворного лімітрофного утворення ми побудуємо Велику Україну у складі євразійської Імперії", - було зазначено в повідомленні ЄСМ. Також ЄСМ попереджала, що у разі призначення оранжевої мавпи - Юлії Тимошенко прем'єром т.зв. України, вони "не зможе зупинити своїх українських активістів від превентивних акцій прямої дії проти т.зв. керівництво цієї псевдокраїни". Євразійський союз молоді (ЄСМ) — російська молодіжна політична організація. Створена в 2005 році як молодіжна структура Міжнародного євразійського руху, який очолює філософ і геополітик Олександр Дугін." http://www.kryjivka.com.ua/news/141.htm   Як бачимо тут акція явно не антибандерівська. При тому ж ситуація незабаром повторилась. http://clipnews.info/newstopic.htm?id=16061  Лиш у зв"язку із зміною владників правоохоронці  всупереч здоровому глузду та офіційних експертних висновків констатували: сам собі розвалився. Ну проковтнула Україна глумлення над державним символом і розписалася держава у власній байдужості і безпомічності. Зате правоохоронці досить шустро виявили причетних до нищення МАФ Сталін у Запоріжжі. Вистачило і уміння і натхнення. Чи не симптоматично?

Нищення пам"ятників на Західній Українв відбувається перманентно. Нелінивий користувач інтернету самостійно знайде цьому немало свідчень. Але трапилася подія неординарна, я б сказав,- надзвичайна. Одночасно кимось організована і здійснена акція нищення пам"ятників відразу у кількох місцях. Разово знищено чотири пам"ятники. http://zik.ua/ua/news/2013/03/11/397527  Це серйозно. Це виклик і суспільству і правоохорогцям. Цією акцією "підпільний обком" продемонстрував свою організованість, впевненість та відчуття безкарності.  І що? Яка реакція правохоронців? Загляньмо сюди: http://umvs.if.ua/ , сюди: http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/index , сюди: http://www.ifr.gp.gov.ua/ua/news.html  Які будуть у читачів думки з цього приводу? Разом з тим навіть за відсутності належної реакції установ, прямим обов"язком яких є бути на сторожі правопорядку, запитання не зникають і проблема не розсмокчеться сама собою. Підлито велику бочку бензиняки до полум"я суспільного розбрату. Зроблено це саме у дні, коли Україна відзначає Шевченківські дні, коли найчастіше згадуються закличні слова: "Обіймітесь, брати мої..". 

Чи витримає суспільство настільки серйозне випробування, чи втримається від розколу, чи зможе продемонструвати щось протилежне очікуваному провокаторими? Лише це мене цікавить, лише це...

 От приступив до написання тексту, але все ще вагаюсь чи варто забігати вперед паротяга. Хоча в принципі у даній ситуації я сам собі і локомотив і причіп..Лиш скручу дульку, аби не сполохати Фортуну, та й про все по черзі розповім.

Початок цій історії, яка ще має добігти свого логічного завершення, був покладений ще у 1992 році, коли я, безробітний нещодавній репатріант присвячував вихідні дні вивченню околиць Івано-Франківська. В неділю зранечка я сідав на свого восьмишвидкісного "Туриста" та методично об"їжджав ближні та й не дуже околиці міста. У такий спосіб я відкрив для себе Чорний ліс, знищену Посіч, Вовчинецькі гори з Козаковою долиною..... Під час одної із таких поїздок я й потрапив у ліси-луги на околиці Узина. Горбиста місцевість, поросла листяними лісами та порізана численними потічками, чудові лісові та низинні луги, закинуті старі стави справили на мене незабутнє враження і час від часу я став там бувати наодинці чи й з родиною. Зараз уже трохи кумедно пригадувати, як я прив"язував до рами велосипеда оберемок бамбукових вудок, саджав на раму дружину, на багажник Вовку, чіпляв на плечі "Єрмак" і от так спорядженими ми вирушали на декілька днів на відпчинок. Стави дарували нам карасів на юшку, ліс - малину та гриби, а уся природа загалом - усмітнення та вишуканий відпочинок.   Це приказка.

Трохи пізніше я почав відкривати для себе Карпати і, зачарований горами, призабув про Узин та його околиці. Та час від часу, їдучи на Дністер я поглядав на горбик, який чудово було видно з дороги і до якого усе бракувало часу дістатися.  

Аж от позаминулого літа я таки туди завернув і потрапив у невеличку філію раю, якщо так вільно висловитись. Такого різноманіття рослин, зібраних в одному місці до цього часу я не зустрічав ніколи. Крім того я відразу зрозумів і те, що моє знання рослинного світу є близьким до нікчемного... Звісно що було й фотографування "райських" об"єктів з наступним багатогодинним просиджуванням із спробами ідентифікувати "небожителів". Коли минулого року, починаючи з ранньої весни, я почав досить регулярно туди навідуватись, то появилося відчуття, що просто так це уже не закінчиться. З кожним моїм візитом туди у мені зміцнювалась думка про те, що ця місцина заслуговує на статус заповідника.

Початки були майже кумедними, точки прикладення недоречними, але світ не без добрих людей і в кінці минулого літа я вивіз на Ждимирський пагорб групу науковців з Прикарпатського університету. Жодних гіпервідкриттів не відбулося, але були маленькі сенсації. Так з"ясувалося, що ломиніс цільнолистковий у наших краях до цього часу не виявлявся.  

 

Поряд з цим було виявлено потужну і всього лиш другу в нашій області популяцію головатеня високого.

Всього лиш за декілька годин обстеження науковці виявили цілий ряд червонокнижних рослин, комах. Був зібраний матеріал для досліджень, а мені обіцяно науковий звіт. Я тихенько торжествував, хоч і розумів, що насправді нічого й не сталось. 

Аж от учора, прикрашений чотирма підписами, штампом та круглою печаткою університету, науковий звіт потрапив до моїх рук.  В принципі досить скучний документ на п"ять сторінок друкованого тексту, де рябить латиниця, для мене є перепусткою до нового етапу пригод. Тому коротка цитата: " Зважаючи на високу природоохорону цінність та унікальність урочищ "Глинне" й "Залісне" (топонімами прошу не перейматись), на частині їх територій зі збереженою природною рослинністю необхідно:  - встановити заповідний режим;                                                                                          - здійснити заходи щодо запобігання заростанню лучно-степових ділянок чагарниковою та деревною рослинністю, зокрема запровадити регульований режим сінокосіння й випасання худоби;                                                                                                              - постійно проводити моніторинг стану популяцій раритетних видів рослин, тварин та фітоугруповань, внесених до Зеленої книги України.                                                              Для реалізації цих завдань найбільш доцільною категорією заповідання для урочищ буде оголошення їх ландшафтними заказниками загальнодержавного значення".

Ось так. Звісно, я не сидів склавши ручки в очікуванні звіту. Я ввійшов у контакт із двома громадськими організаціями та заручився їх підтримкою. Також було проведено попередні консультації з державною екологічною службою, де також досягнуто взаєморозуміння. 

Попереду ще багато роботи. Організаційної та наукової.  Слід належним чином оформити подання, провести громадські слухання у місцевій громаді та ін., але настрій хороший, робочий. Чомусь впевнений, що створити заповідник вдасться. 

Поки що все...

Дівчатам: 

Хочу привітати усіх друзів з цим позитивним святом та побажати усім побільше мандрувати, оскільки рух - це життя. Якісне.

Побувати на Писаному камені я мріяв давно, але усе якось не вдавалось. Перетинаючи Буковецький перевал, кожного разу поглядав на дорогу, яка веде в його сторону та відкладав це на "колись"...

Аж от після завершення трудового тижня, який закінчився в п"ятницю увечері на Буковелі, я вирішив податися у гори. Задумок було декілька і, заночувавши у лісі вище Ворохти, вирішив податися на Писаний з тим, щоб у такий спосіб провести суботній день, а в неділю завітати на фестиваль "Лудинє" у Косів.

Оскільки поспішати сильно нема куди, ранок проводжу за макрозйомкою, поєднуючи це заняття з дієтичним сніданком.

Зібравши свій мінітабір, вирушаю у дорогу і за кількадесят хвилин добираюсь до Кривопільського перевалу. Звертаю на місцеву дорогу в сторону Костричів, проїжджаю догори скільки дозволяє дорога. Біжу стежкою вгору щоб познімати краєвиди

поглянути здалеку на Петрос та Говерлу і привітатися із старезним буком на гірському роздоріжжі.

Починає припікати. Тому збігаю до автівки і жвавенько спускаюсь серпантином вниз,. вниз... Проїжджаю Верховину, на початку Криворівні роблю зупинку. Забрідаю по коліна у Черемож, фотографую його із видом на Чорногору, спілкуюсь із рибалкою-львів"янином, який ділиться мрією хоч побачити форельку.

Прощаюсь із мрійником та рушаю далі. На підйомі до Буковецького перевалу роблю зупинку для зйомки. Поряд - два автомобілі з російськими номерами. Туристи фотографуються на фоні гірського села. Чую фразу "И как они здесь живут?", усміхаюсь про себе, закінчую зйомку та й рушаю далі.

На перевалі зупиняюсь, у місцевих селянок, які сидять на зупинці, випитую про реальність доїзду до Писаного каменя. Думки порадників розділяються і вирішую їхати скільки зможу. Роздовбеханою дорогою вириваюсь на грунь (хребет), роблю зупинку для фотографування, знімаю панорами, знайомлюсь із радіоаматором із Косова, який вибрався сюди для участі у змаганні.

У місцевої селянки, що кудись поспішала, вивчаю реальність шансів подальшого доїзду, отримую обнадійливу відповідь і рушаю далі. Дорога грунем стає усе прикрішою і на абсолютно сухій дорозі машину починає зносити убік на траву, де колеса починають пробуксовувати. Все. Автопригоди слід закінчувати. Акуратно скочуюсь вниз до місця, де можна розвернутись. Ставлю машину тилом до сонця та лишаю її любуватись краєвидами.  Що ж - далі доведеться пішком. Збираюсь. Тут я роблю величезну дурницю. Не бажаючи паритись у черевиках, йду у звичайних "шльопах".Із собою беру лише апарат та півпляшки квасу. Ледве відійшов від машини як мене наздоганяє позашляховик. Водій помахом руки вітає мене та показує мені, киваючи в сторону моєї "Таврії". Приємно.Відразу скажу - недалеко він заїхав, може метрів триста вище схилом.. Що ж, рухаюсь уверх дорогою. З кожним кроком відкриваються усе нові і нові краєвиди. Знімаю, рухаюсь далі, головою кручу навсібіч, знову знімаю... Дорога біжить плаями, повіває вітерець, який дуже доречно охолоджує тіло. небом пролітають симпатичні кучеряві хмарки, які так і просяться в кадр.                                                   

Врешті дістаюсь до Писаного каменя, про що свідчить інформаційний щит.      Подана інформація розчаровує, а  лісогосподарча мапа скоріше нагадує шпигунську шифрівку. Я ж розраховував на щось таке:   http://gig.if.ua/399/           Наближаючись до кінцевої мети, чую десь ізнизу звук якогось барабубена.   Мені вдається побачити між смереками юнака, який монотонно товче у перкус (ніби так називається інструмент). Трохи згодом він піднявся до каменя і привітно поздоровався. Взагалі, враження від видовища, на яке розраховував, зі старту було розбите купами сміття та сучасними написами різних розмірів та штибів. Не знаю коли і хто завів дурну моду увіковічнювати свою мізерність написами на усьому підряд. Якщо я раніше просто не любив написи в стилі "Тут був Вася", то тепер я це просто ненавиджу. 

Незважаючи на згаданий негатив, місце є надзвичайно красивим, цікавим і з чудовою енергетикою.

 

Пам"ятаючи усе прочитане про Писаний камінь, я захотів знайти щось таке:

Для цього я подерся на камінь і тут вперше пожалкував за відсутністю нормального взуття. Шльопки просто не хотіли служити мені у цьому, а спроби лазити розпеченим камінням босоніж, обмежувались можливістю студити ступні. Словом нічого цікавого самостійно я не знайшов, а розглядаючи каміння знизу побачив небагато. Найцікавішим написом був напис в честь відміни кріпацтва у 1848 році.Врешті спека та відсутність питва погнали мене геть із цього місця. Спускаючись донизу я позбивав усі пальці на ногах і щоразу запинаючсь об камінь, називав себе некомпліментарними епітетами. 

Резюмуюю: Місце цікаве, дуже цікаве. Піду туди ще, але не у пік туристичного сезону. Раджу побувати. Корисну, цікаву інформацію про Писаний камінь можна прочитати тут: http://gig.if.ua/399/ , а як дістатись - тут:     http://www.saga.ua/43_articles_showarticle_2178.html

Бажаю приємних успішних подорожей.

В площині регулярного перегляду теленовин я є людиною старосвітською. Це в тому сенсі, що збереглась звичка, набута ще в радянську добу, дивитись вечірні теленовини.  Хоч вибір каналів зараз куди більший, але у цій замітці хочу кілька слів сказати про канал 1+1, який мене просто дістав учорашніми новинами. Ще тиждень тому новини каналу на вісімдесят десь відсотків  складався з криміналних подій, але поступили якісь нові директиви. Півгодинний вихід новин учора складався з наступного: великий репортаж про бойфренда Є. Тимошенко, репортаж про реквієм "Титаніка" та смерть англійського музиканта, про фестиваль собачих стрижок, ще два репортажі про трагічні випадки, пов"язані із смерю бабусі, на яку впала гілка з дерева  та про загибель двох дітей під стіною занедбаної ферми (мої співчуття рідним та близьким). На тому все. Більш нічим багатомільйонна країна не жила. Країна не сіє, не будує, нічого не планує, немає жодних культурних новин... У країні немає жодних проблем, конфліктів і лишається тільки говорити про те, як правильно вистригти за великі гроші піську породистому дзундзику.

Вітаю, панове журналісти, із професійними здобутками. А я собі пригадав той час, коли вас вистачало і на відверті протести. Напевно Кучма був не такий страшний як оцей НАШ межигірський козел. 

Покажу інший приклад діяльної журналістики. На щастя вона ще остаточно не зникла.

Якщо хтось із світлини не здогадався про кого йдеться, то відразу підкажу. перед нами герої сенсаційного фільму "Шахта №8". Після того, як фільм набув популярності у хлопчаків появились проблеми ви ж обійшли мовчанкою долі людей. Ще б ні - куди важливіше дізнаватись з ким проводить своє дозвілля дочка "ув"язненої №1".

(даю посилання для тих кому небайдужа доля героїв фільму. http://life.pravda.com.ua/person/2012/03/26/99226/  ). 

Не хочу більше про таких журналістів, хай їм буде те, на що вони заслуговують, і також нехай пишеться на небесах та в серцях людей кожному журналісту, який не відділяє свою роботу від нелегкого повсякденного життя звичайних людей. А тим журналістам, які разом із владою почали жити в іншому ілюзорному світі, дарую набір коментарів до згаданого фільму. Тепер це стосується і їх. Вибачайте, купюр не буде. 

коментировать обычными словами этот фильм не возможно...слов нету таких в нашем лексиконе чтобы передать ту душевную боль за наш народ..чтобы выразить от самого сердца большую любовь к нашим украинским людям выживающие и даже мечтающие в тех не человеческих условиях.Я благодарю семочную группу( а где же наши режиссеры которые заканчивают институт культуры Поплавского?) .я хочу чтобы его посмотрел стоящий на коленях украинский народ( украинцам в кожаных креслах и при регалиях этого не понять 

я НАДЕЮСЬ что после народ подумает и о свержении режима в УКРАИНЕ...(так жить нельзя ведь это настоящий геноцид народа своим же гударством и постепенное вымирания нашего народа( то ли от пьянки ..то ли от суицыда...то ли заживо в этих копанках...)....Ведь это БОЛЬШОЙ НАШ ГРЕХ И ЕГО НИКАК НЕЛЬЗЯ ЗАМОЛИТЬ У ГОСПОДА ....ЕГО НАДО ТОЛЬКО ИСПРАВИТЬ ...ПОДНЯТЬ ЭТИХ ЛЮДЕЙ С КОЛЕН...ПОДАТЬ СВОЮ РУКУ...ПОМОЧЬ ЛЮБЫМ СПОСОБОМ ...БОРОТЬСЯ ВМЕСТЕ С НИМИ..

Прочитала комменты-я в шоке!Люди,вы о чем?У нас в Красном Луче(это рядом со Снежным)всеми копанками владеет Наташа Королевская,которая оппозиционерка и Юлина преемница.Шахты закрывал Ющенко,когда был премьером при Кучме.Как вы не поймете все,что какого бы цвета ни была избрана власть ИМ ВСЕМ НА НАС НАСРАТЬ И НА ЗАПАД И НА ВОСТОК.Их не избирать надо,а отстреливать пора,как бешеных собак!

Пиздец, читаю и поражабсь. Многие, из вас, детдом прошли. Какая х.й разница запад или восток, что делите. Пиздеть, мешки не ворочить- надо действовать. Детей жалко они заслуживают на большее. Уже все достало готов до победного. Для умников родился и живу (Киеве).

Но надо двигаться дальше. А все эти причитания про власть и Януковича... Он лично должен сопли вам подтирать или как? Или Ющенко? Или кто? Надо своей головой думать, а не рассчитывать на "доброго царя", вот и вся мораль... А вот тех, кто рожает детей в таких условиях - их точно надо изолировать от общества.

А это означает, что если отрасль экономики, на которую завязаны такие города, умерла, то и города ждет та же участь. И умные люди, раз уж выпало им родиться в таком городе (это от человека не зависит), ищут лазейки, как бы оттуда выбраться. Прав тут был кто-то - если специальность нерентабельна, зачем с упорством мыши, пожирающей кактус, добывать уголь? Телефонистки тоже в свое время исчезли, их заменили АТС. И что? Люди переучились на что-то смежное. Жалко этого парня, жалко его сестру.

Жалко малообразованный туповатый народ. Но ничего не поделаешь. На самом деле все еще хуже. Здесь нет изнасилований, убийств, пьянок и краж, а это основное в Донбассе. И ругать тут некого, сами идиоты, сами по 20 раз одного и того же мера выбирают, ходят с красными флагами в кабаки и на митинги, в раду за 10 гривен вкидывают голоса а потом ноют что жрать охота, так вот вместо вас вам никто ничего не даст и не сделает.

Я в принципе согласен.Остаётся только ждать. Что получилось, что мы касками стучали на площадях? Развал ВСЕЙ промышленности и временная подачка.

В этом вся проблема, что народ цепляется за прошлое уже 20 лет. Совок в канул в лету и это замечательно. Больше говна чем было в совке можно найти разве что в Северной Корее

Чого вы все протыв Донбасса там живит большинстве нормальны люди , рабатоють на кусок хлеба , прокармить семю. Простому гражданину нечиво дылить он бендий, делять нас багатиэ ,депутати за язиками, нацыональностями ,ъх ета вигодно, нынужно нычиво делать , толь кость нада кинуть. Папэ нужно многа деньх, папа грабил регыон , тэпер всю страну , ближайше время вся страна будет такой, (голасуй братуха (песнэ). Жалэю що живем ми ы нашы дети в такой гнилой,бандитськый стране, где челавеческ нечево нест

 Главное, к мэру Енакиево Рухадзе у милицими вопросов нет. К губернатору, местным милиционерам и прокурорским - нет. А к мальчику есть. А что же громадский сектор? Что же общественность? Общественность борется с табачным дымом - это жирнее и безопаснее... вот такая наша реальность. После съемок документального фильма «Шахта № 8» несовершеннолетнего героя фильма шахтера Юрия Сиканова из Донбасса неоднократно вызывали в отделение милиции. Об этом рассказал сам Юрий Сиканов.Донецкие Вести

Старый дядька спрашивает у брошенных всеми детей: Как выйти из этой ситуации? ...А у самого нет ответа. Я была в Донецкой области, в Улаклах, такой нищеты и безнадеги я не видела больше нигде и никогда. Детей как котят раздают добрым людям, если кто согласен приютить. Мои многодетные родственники отдали соседке своего самого толкового сынишку, так он у соседки и вырос, и сделали это из лучших родительских побуждений, т.к. сами дать ему ничего не могли.

Этот фильм сняла режиссер, продюсер, сценарист Марианна Каат, из свободной от России и её влияния Эстонии. И она видит чистыми глазами совковое наследство дружбы с Россией.Эстония свободна, Украина тоже будет свободной.  

На цьому закінчу.  Коментарі взяв тут: http://www.youtube.com/watch?v=h6qEGCGNrhQ

Людям це болить, а от журналістам далеко не всім..

Українсько-польські відносини впродовж своєї тисячолітньої історії пережили декілька драматичних і навіть трагічних моментів. Проте, в пам’яті нинішніх поколінь чи не найболючішою травмою залишається братовбивчий польсько-український збройний конфлікт 1943 року на Волині, коли здетонували міни сповільненої дії українсько-польської історії.   Затиснуті в ідеологічних лещатах комунізму, обидва наші народи були позбавлені можливості вести чесний і відвертий діалог щодо згаданих подій, який спирався б на конкретні факти історії. Огульне засудження комуністичною пропагандою національно-визвольних змагань українців, зокрема діяльності ОУН і УПА, було лише інструментом тотальної совєтизації українського народу, а не іспитом його сумління. Поляки можуть це зрозуміти, оскільки самі, хоч і меншою мірою, пережили таке ідеологічне спотворення історії щодо Армії Крайової. Сьогодні, 60 років опісля трагічних подій на Волині, такого іспиту сумління не оминути.   Це була війна, про яку ідеологи знають більше, ніж історики. Однак достовірні факти, документи і свідчення можуть суттєво спростувати викривлені чорно-білі картини минулого. Дух правдивої історії не терпить таких чорно-білих інтерпретацій, коли з одного боку бачать тільки героїв, натомість з іншого – лише злочинців. Проте, хоч якими ретельними будуть дослідження істориків, фактологічна правда – це лише половина справи. Навіть найнезаперечніші факти, якщо вони ляжуть на ненависницьку основу душі, стануть джерелом нової незгоди й нових історичних порахунків. Тому ми закликаємо обидва наші народи у сповідальному акті сумління знешкодити у своєму серці зерна ворожнечі, визнаючи цим самим нашу віру у вищу правду любові.  Нам близькі слова Президента Польщі Алєксандра Квасьнєвського, що “глибока людська формула ‘вибачаємо і просимо вибачення’ має сенс навіть тоді, коли над кимось не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалося в минулому”. Тому ми, підписані тут українці, зважуємося на те, щоб цим своїм словом промовити водночас і до наших краян, і до польського народу.  Ми схиляємо голови перед тими українцями, які в роки воєнного лихоліття під тиском обставин і з власного вибору взялися за зброю, щоб захищати свою землю і свої родини. Ми визнаємо, що нинішню нашу свободу окуплено, зокрема, ціною їхніх великих жертв, і вважаємо, що українська держава ще не сплатила свій борг перед ними. І складаючи їм свою шану, ми просимо всіх учасників згаданих подій, які сьогодні ще серед нас, а разом з ними і все українське суспільство по-християнськи простити провини тих, хто з польського боку став причиною їхніх понівечених доль. Водночас ми просимо вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю, а в їхній особі – і в усього польського суспільства. Ми висловлюємо свій жаль, що цю зброю було спрямовано також і проти невинних і мирних польських родин, та визнаємо, що насильницьке усунення польського населення з Волині було трагічною помилкою. Сліпа помста завжди уневажнює лицарство зброї, перетворюючи військову сутичку на різанину. Ми переконані, що принцип колективної відповідальності усієї спільноти за вчинки її окремих членів не мають під собою ні євангельської, ні загальнолюдської леґітимації.  Хай же гріх братовбивства, що лежить на обох сторонах, буде відпущено Господом і відкуплено покаянням та щирим добросусідством обох народів. Усе сказане не є спробою прикрасити нашу спільну історію: вона є і славною, і гріховною водночас. Ми також проти маніпулювання історичною пам’яттю заради короткотривалих політичних вигод. Поляки та українці й далі по-різному дивитимуться на свою спільну історію, і це нормально. Проте сьогодні нас турбує, як ми дивитимемось на наше майбутнє. Ми переконані: перепусткою до нового й мирного століття нашої історії може бути не сокира месника й не жало зловорожого слова, а людське серце, що вміє прощати і просити прощення. 

Взято мною тут: http://www.ji.lviv.ua/n28texts/vidkr-lyst.htm

До чого це я? Моя реакція на останні публікації на АйЮЕй. У цій замітці я не маю наміру заглиблюватись в тему розвитку українсько-польського порозуміння чи зачіпати паралельну дуже важку тему українсько-російську. Я хочу поговорити про те, що на нашому ресурсі уже стартували передвиборні технології у вигляді цілого ряду провокативних публікацій. Зрозуміло що партія влади йде до виборів з голою дупою, що усі псевдореформи та "покращення", що усі подачки з бюджету її не врятують. Відповідно відбувається хапання за соломинку у вигляді промивання мізків за принципом "Поділяй та володарюй". Кількість публікацій про шароварників -східняків, патологічних убивць галичан, русинів- будівників "Русского мира", зловорожі наміри сусідніх держав та сусідніх народів-ворогів, заїжджена тема слов"янського братства щораз збільшується і розрахована на те, щоб довести суспільство до найвищого стану нервозності, щоб громадяни були змушені шукати прихистку в "гаранта стабільності".

Звичайно, багато публікацій будуються на історичному матеріалі, який гарненько підсовується зі сторони. Тут дуже доречно згадати фразу з наведеного вище тексту. "...  ідеологи знають більше, ніж історики." До того ж авторитет будь-якого історика ставиться під сумнів.

Я дуже хочу щоб наш народ, якому нав"язано інформаційну війну, її не програв. Для того пропоную використати старий мудрий вислів "Війну виграє не той, хто кого перестріляє, а той, хто кого передумає". З огляду на це пропоную разом передумати оцю всю шушеру, яка все більше навалюється. Мені здається, що ігнорування провокативних матеріалів, спокійний виважений тон у спілкуванні, могли б у цьому непогано допомогти. Разом з тим я з охотою вислухав би й інші корисні думки з цього приводу. 

Чекаю на коментарі. Прошу розповсюдити.

Під такою назвою брати Капранови помістили своє бачення розвитку майбутніх подій в Україні.

Ось коротка витримка: "По-перше, влада відчуватиме все більше проблем з регіонами. Сьогодні ми вже маємо міністра освіти, який не може з’явитися у підпорядкованих йому вишах доброї третини країни. Маємо також спротив призначеним з Києва головам обласних адміністрацій. І це тільки перші кроки. Далі тенденція наростатиме. Втративши легітимність у частині регіонів, влада шукатиме опори в інших. Остаточно оформляться області-союзники, а також ті, куди можновладцям дорога заказана. Підсилене фінансування "своїх" за рахунок "чужих" призведе до відмови регіонів перераховувати податки у Київ. Розвалиться бюджет. З’являться альтернативні всеукраїнські, а потім і суто регіональні гетьмани. Закордонні "друзі" підтримуватимуть кожен свого... Не будемо заглиблюватися далі у це сумне передбачення. Хто бажає – сам легко домалює картину нової руїни. Ми ж із вами спробуємо знову повернутися до історії, щоб пошукати там іншого, більш оптимістичного сценарію."

Тобто на думку Капранових,- попереду на Україну чекає хвиля сепаратизму. 

Раджу прочитати там http://www.pravda.com.ua/articles/2012/03/15/6960648/ та прошу лишити власні думки з приводу тут.

 Надруковано у "Галичині" http://www.galychyna.if.ua/index.php?id=single&tx_ttnews[tt_news]=18415&tx_ttnews[backPid]=24&cHash=d7221b7dbf

Петро ЗАХІДНЯК

62 роки тому, 10 лютого 1940 року, в Галичині та Волині розпочався перший етап організованих «визволителями» масових насильницьких депортацій, що охопили багато десятків тисяч осіб і стали справжньою трагедією для західних українців і поляків. 

Становище загнаних у незвичні, суворі кліматичні умови людей було жахливим: постачання продуктів було вкрай поганим, проживання в нелюдських умовах, напівзруйновані бараки, брак теплого одягу та взуття, постійне недоїдання, антисанітарні умови побуту викликали епідемічні спалахи дизентерії, тифу, цинги. і як результат — голод і велика смертність серед засланців (у четвертому кварталі 1940 року сягала 1,2%, а в першому кварталі 1941 р. — 1,7%). Тобто виселенці помирали тисячами.  Причиною депортацій було не лишень те, що тоталітарна комуністична влада всюди шукала «ворогів народу», а й потреба економіки СССР у робочій силі, особливо у Сибіру, на Далекому Сході й Півночі. Примусово вислані із Західної України люди ставали дешевою і безправною робочою силою, призначеною для заселення й освоєння цих найвіддаленіших територій. Фактично це була форма справжнього рабства в ХХ ст. Планування насильницької депортації із західних областей України та Білорусі розпочалося в Москві ще 1939 року. В ухвалених уже через понад два місяці після окупації західних земель таємних постановах Ради народних комісарів СССР від 5 грудня та 29 грудня 1939 року йшлося про підготовку переселення звідси 21 тисячі сімей. З архіву Головного інформаційного бюро МВС України: «На 25 січня 1940 року на підставі складених заздалегідь списків із західних областей України підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи...»  Перше таке масове виселення зі Станіславської области було проведено 10 лютого 1940 року. Під час нього совєтська окупаційна влада виселила 9 083 людини. Депортаційна акція першого етапу проходила з 10 по 13 лютого й охопила верстви громадян, значно ширші за осадників, про яких зазначалося в офіційних документах того часу. Загалом із західних областей України на 13 лютого 1940 р. було депортовано 17 206 сімейств, або 89 062 особи. Подальші акції здійснювалися щомісяця, а вночі з 28 на 29 червня зі Станіславщини депортували ще 2 519 осіб.  Питання про загальну чисельність депортованого населення Західної України у 1939—1941 рр. досі є дискусійним. З доповідної записки НКВД за 1940 рік на ім’я Сталіна про кількість, умови праці і проживання виселенців із західних областей України і Білорусі довідуємось, що на той час на лісорозробках в Архангельській області використовували 29 660 працездатних осіб, Свердловській — 9 226, Красноярському і Алтайському краях — 8 770 і 1 708 осіб. На основі документів Держархіву РФ московські історики В. Парсаданова і М. Бугай підрахували, що депортація із західних областей України і Білорусі з грудня 1939 по червень 1941 років охопила понад 318 800 сімей, або 1 173 170 осіб. Американський професор Я. ўросс пише про чисельність 1 млн. 250 тисяч депортованих, посилаючись на меморандуми МЗС еміграційного уряду Польщі від 15 березня 1944 рр. Польський дослідник А. Щесняк вказує, що перший етап депортацій, який розпочався 10 лютого 1940 р., охопив 220 тис. осіб, другий 13 квітня 1940 року — 320 тис., третій у червні—липні 1940 року — 220 тис., останній, четвертий, у червні 1941 року — приблизно 300 тис. Але попри ці дещо різні дані очевидним є те, що насильницька депортація 1940—1941 років стала трагедією для величезної кількості західних українців і поляків.

Це всього лиш маленький фрагмент з історії України...