Коломия (продовження /багато букафф)

Першою справою зранку, будь-яка людина, що проводить багато часу за комп’ютером, робить собі каву. Арман не виключення. Але якщо більшість моїх знайомих адміністраторів п’ють розчинну каву, то Віталик у цьому питанні виявився гурманом! Він має кавоварку, та добру, запашну каву, яку вміє готувати швидко та професійно! Під час готування кави, моя брудна сорочка була відправлена до пральної машини, а замість неї мені було вручено іншу, яку я б скоріш назвав святковою, ніж прогулянковою. На диво, по розміру вона була як раз на мене, а по фасону та стилю – як раз те, що я полюбляю! Я був неймовірно вдячний за неї.

Після перших ковтків живлющої рідини, ранок, можна сказати, розпочався. Очі розплющились, вуха почали розрізняти звуки, мозок отримав можливість міркувати. Ми з Арманом дивились один на одного, думаючи приблизно про одне й саме. Він гадав, як провести день так, щоб і мене розважити, та й самому встигнути по всіх своїх справах, а я був у роздумах, як чим би себе зайняти щоб і цікаво було, і щоб іншим не задавати клопоту. Наші думки зійшлись на тому, що він запропонував мені піти прогулятись по місту, де він хотів показати мені багато цікавих місць, та я не зміг йому відмовити, бо без гіду хоча б на перші пару годин зорієнтуватись на місцевості в рази складніше.
Ми випили ще по чашці кави, увімкнули комп’ютер, пошарились трішки по Інтернету, бо це є свята традиція кожного завзятого інтернетчика, після чого вже випили ще кави та вирушили у напрямку до центру... Але перед цим випили ще кави (-:

Ранок вихідного, поспішати нема куди, народу на вулицях небагато, транспорту теж, і це стосується не лише нас, а міста в цілому. Повільні люди рухались у різних напрямках зі швидкістю дощових хробаків, повітря сповнене тишею, теплом та спокоєм, які густим шаром огортали усе навколо. Здається, вночі дощило – подекуди були невеличкі калюжі, та трішки парило. Одним словом, атмосфера – саме для прогулянок.

Доки ми йшли, я насолоджувався сільськими пейзажами, та без умовку розповідав Віталю історії з дитинства, які пригадувались одна за одною через асоціації із місцевістю. Слово за слово, ми й дошли до дороги, де мали чекати на маршрутку до центру. Там я забіг у магазинчик, щоб купити собі морозива, але щось не пощастило, та я повернувся без покупок.

Час минав повільно, його вистачало на будь-які роздуми, на будь-які бесіди, на будь-що. Люблю, коли здається, що часу багато. Але це кожен раз, після гальмування, час починає прискорюватись. Іноді набирає таку швидкість, що просто не помічаю, як він пролітає повз мене, і як не крутись, його не наздогнати, та не повернути... зовсім не прислухається до моїх бажань (-:
Арман прикольний. З ним можна спілкуватись не розмовляючи. Він настільки відкритий, що для розуміння його думок не потрібні слова. Такий засіб спілкування нагадує той, що був описаний Стівеном Кінгом у „Сяйві”. Коли раптом він вимовляв вголос те, що я вже встиг відчути з його думок, я аж дивувався – навіщо? (-:

Спочатку ми поїхали до автовокзалу, щоб подивитись, чи мається там щось у напрямку до Дніпропетровська, але на місці з’ясувалось, що ніякого зручного для мене транспорту у них за розкладом не мається, а те, що можна було замовити – йшло лише до Вінниці, куди я по відомим причинам ні в якому разі не хотів потрапити! Тож, ми відразу поїхали звідти до центру, залишивши надію, що із залізницею обставина хоч трішки краща, ніж з автобусами.

Центр міста – невеличка площа, на якій знаходяться безліч кафе та офісів. Більш за все там адвокатських контор, та магазинів будівельних матеріалів. Таке враження, що Коломия займається тим, що консультується із адвокатами с приводу будівлі нового житла, а потім все це втілюють, після чого відпочивають у кафе. Забавно (-:

Ми пройшлись трішки, заскочили у магазин для дітей, де був відділ продажу мобільних телефонів, в якому працював один із знайомих Віталька. Той люб’язно погодився поставити мою мобілку на підзарядку (за бутилу пива), і це було дуже добре, бо я хотів мобілка моя була повністю розряджена, а так хотілось зробити хоча б декілька фотографій!

Віталька запропонував цей час, доки мобілка заряджатиметься, піти щось попоїсти. Час вже був обідній, тож я погодився, що зараз як раз саме час перекусити. Арман сказав, що дуже смачно годують у кафе під назвою „Хвалена Хата”. Це мене спочатку трішки засмутило, бо відразу виникла асоціація із „Пузатою Хатою” та „Картопляною Хатою” – мережами швидкого харчування, із досить високим рівнем розцінок на харчі. Але Віталька щось так захопливо розповів про те, як вони із Мамонтом постійно там обідають смачно та недорого, що я погодився. Тим більше, що якщо він пропонує саме це місце, значить, воно варто того, щоб хоча б подивитись! Якщо я не помиляюсь, то в той час думки Армана були зайняті саме тим, як би мені показати усі найгарніші місця Коломиї. І по його очах можна було побачити, що таких місць – валом, просто бракує часу, щоб усі відвідати.

По дорозі до Хваленої Хати, ми заскочили в гості до Мамонта, щоб покликати його із собою на обід, але те, що ми побачили – нас просто шокувало! Замість бадьорого та веселого, сповненого сил та життєрадощі орка, ми побачили перед собою бліду, знесилену людину, яка ледь трималась у своєму кріслі на робочому місці. Він розповів нам історію про те, як на шляху додому після рок-кафе, на нього напав та покусав злий скажений собака, і що після цього він дуже погано спав, і що вранці йому стало ще гірше. Розповів про те, що лікарі ніяк не хотіли йому допомагати, а замість якихось дій, постійно пропонували йому знайти цього собаку, щоб взяти у неї аналізи. Цікаво, чим вони думали, коли прохали хвору людину піти шукати якусь дворнягу? Віталька сказав, що йому потрібно швиденько змотатись на роботу за грошима, а я залишився із Мамонтом, щоб якось його підтримати.

Доки Арман бігав, до Мамонта прийшли клієнти, які хотіли щоб їм над їх комп’ютером провели шаманський обряд із бубнами та танцями, після чого на ньому відразу почнуть працювати усі програми. Якщо перекласти на зрозумілу мову – вони самі не знали, що вони хочуть, щоб зробили із їх комп’ютером, аби усе працювало. При тому, вони хотіли дізнатись у Мамонта, скільки часу у нього займе на лаштування (справа стосується специфічних бухгалтерських програм, із якими той ще жодного разу не зіткався). Як я розумію той погляд Мамонта, який так і кричав „Суко, ви вбиваєте мій мозок! Якщо ви зараз же не припините, та зруйнуєте його, я вб’ю вас, та захаваю ваш мозок, щоб помститись!”. Бідолашний, у його стані я б мабуть вже давно послав усіх нахер. Я так і не дізнався досі, як закінчився його робочий день, чи відпустили його раніше, чи одужав він... досі хвилююсь.

Із нами Мамонт не пішов, тож до харчевні ми потопали із Вітальком удвох. Що я можу сказати про це місце? Я ВРАЖЕНИЙ ДО ГЛИБИНИ ДУЩІ!!!!!!! Такого я просто не очікував! По-перше, це дизайн! Таку хату, яку вони зробили можна хвалити усім своїм знайомим за дизайн! Суперськи! Інтер’єр витриманий у західноукраїнському стилі, повсюди, куди не кинь оком, цегляні глечики, дерев’яні ложки-черпаки, страви готуються та подаються у домашньому посуді. У меню завжди маються декілька перших страв, других, безліч салатів та гарнірів, напої на будь-який смак від кави-пива до соків-киселів. У мене аж очі розбіглись! Хотілось спробувати усе-усе-усе!

По-друге – це обслуговування! Гарненькі дівчата у вишиванках, та сарафанах перев’язаних широкими поясами, чисто українською мовою питають „Що собі на перше маєте?”, „Будь ласка, а що на друге маєте?”, „А чим ще до страв пригоститесь?”. Млин, вони так дотепно це вимовляли, що я пору разів не втримався, та перепитав „що-що?”, за для того, щоб почути їх звернення до мене ще разочок (-: На відміну від Львівщини, тут один до одного ніде не звертаються „пані” та „панове”, обходяться звичайним „Ви”, але від цього їх звернення не стає грубішим, а навпаки більше приваблює до себе. Я б стояв там за прилавком до нескінченності, та замовляв би усе, що в них мається, будь моя воля, та за відсутністю черги голодних мешканців (-;

По-третє, це самі страви! Хто часто харчується у різних місцях, той відразу зрозуміє, що як було виготовлено. Ті страви, що були запропоновані у меню, та рекламно виставлені прямо перед очима, виглядали та пахли так, начебто їх готувала людина, для тих, кого дуже любить, та піклується, щоб страви були свіжими та смачними. Собі я замовив „маю собі суп гороховий на першу страву”, та „маю собі гречану кашу із ...” ... тут я замислився... гарнірів до каш було так багато, що я розгубився. Тут тобі й смажена курка, тут тобі і салати і млинці, і якісь сири-ковбаси, та інше-інше-інше.

Єдина страва, яку я ніяк не міг розпізнати – була громадка купа чогось незрозумілого, приховане під грильяжем. Я запитав у Віталька, що це, але він не зміг мені відповісти. Прийшлось запитати у дівчат. Вони подивились туди, куди я вказував, посміхнулись, та відповіли, що це куряча котлетка. ХА-ХА-ХА-ХА! „Котлетка”... Нічого-ж собі... А скільки коштує? Гігігігі! 7 гривень! Ну не знаю... „котлетка” розміром із дитячу голову, за таку ціну. А то є ціна за 100 грамів? – Ні, це за штучку! ... Йопт... На цьому мій вибір закінчився – КОТЛЕТКА!!! І нііпьот! Якщо вони помилились із ціною, то це вже не моя турбота, але відмовлятись від такого делікатесу, із незвично- екзотично- величезними габаритами, я просто не можу.

До усього ми взяли по пиву та пішли за стіл, який здалеку виглядав дещо громіздким, але сидіти за ним виявилось дуже зручно.
КОТЛЕТКА РУЛІТ! Супчик мені сподобався. Добрий домашній супчик, який заправляти сіллю чи перцем просто не хотілось, щоб не псувати й без того приємний смак. А ось коли я дійшов до 2 страви – щось у мене йокнуло всередині. Присунута до себе „котлетка”, ще трішки збільшилась у розмірі, і тепер я мав реальні сумніви стосовно того, чи взагалі реально таку штуку з’їсти самотужки! Двома своїми долонями я не міг накрити її так, щоб якийсь її край не можна було побачити. Вона просто велетенська. Прийшлось йти за ножем, бо виделкою таку не вбити (%

Після першого розрізу мені захотілось плакати, та залишитись жити десь тут, біля Хваленої Хати, щоб кожен день дивитись на це чудо кулінарії! Під тонесеньким шаром грильяжу – товстезний прошарок курячого філе, а в середині чого лише не було: сир, гриби, олія, зелень та спеції. Смак передати неможливо. Для себе я просто на все життя вирішив ніколи не купляти котлети „по-київські”, щоб не зрадити цьому справжньому витвору кулінарного мистецтва!

(як добре, що я писав все це після того, як пообідав у нашій їдальні на роботі, інакше б захлинувся власною слиною)

Після ситного обіду, ми пішли забирати мою мобілку з підзарядки. Пива ми з собою не брали, щоб не зіпсувати хлопцю робочий день, та й взагалі, встигне він ще пива напитись, і не лише через цю послугу, а просто (-;

За годину індикатор акумулятора зупинився на позначці 79%, тобто я відтепер мав приблизно добу-півтори активного користування. Це мене повністю влаштувало. Радісний, я відразу увімкнув телефон у режим фотографування та ми вийшли на полювання за яскравими кадрами.

Через квартал, Віталька звернувся до мене із проханням, щоб я побув деякий час сам, бо йому потрібно бігти по справах на роботу, зібрати комп’ютер та щось там ще зробити. Звісно ж я відразу погодився, бо якраз вже був у тому настрої, щоб самостійно побродити вулицями Коломиї, та порозглядати ті місця, у які разом із „гідом” ніколи не потрапиш, бо там, начебто, нічого цікавого та особливого.

Мої очікування виправдались досить швидко. Я вийшов з центру до прилеглих районів, та насолоджувався видами фасадів будівель, рекламними вивісками, подвір’ями, подвір’я котрих були прикрашені клумбами із різнокольоровими квітами. Так! Квіти тут були повсюди! По усій Коломиї не було жодного місця, з якого було б неможливо побачити квіти (-: Через це усе місто мало нарядний та святковий вигляд. Чисті вулички, світлі доглядані фасади домів, вікна та балкони прикрашені квітами та зеленими рослинами. А якщо ще додати до того приємну погоду – сонячну, але без спеки, то картина стає ще яскравішою. Просто насолода для душі!

Ще мені сподобалась об’ява на заборі, яка голосила про те, що 25 числа у молодіжному центрі Коломиї відбудеться свято під назвою „Українські вечорниці”, про які я дізнався ще з Миргороду, коли їздив на одну з таких вечорниць. Запрошувались усі бажаючі, за умови, що вхід у національному вбранні (-: Це мене зацікавило та я пішов шукати той самий молодіжний центр. Хвилин через 15 я його знайшов, навіть без підказок перехожих. Зайшов туди, обдивився навколо, побачив адміністративну кімнатку, де сиділо двоє, та велику залу, в якій ще двоє грали у настільний теніс. Були ще якісь коридори, але мене цікавило дещо інше. Я зайшов у кімнату адміністрації, та запитав граючих на комп’ютерах у пасьянси чоловіків, а де б можна було роздобути собі вишиваночку, щоб потрапити на свято? А вони мені відповіли, що взагалі, майже кожен мешканець має вдома вишиванку, або куплену на базарі, або просто ще від дідусів та бабусь. І що можна за великим бажанням пошукати у сувенірних лавках у центрі, але ціни там такі, що лише туристам на сувеніри згодиться. І що не обов’язково на святі бути саме у вишиванці – достатньо просто нормально причепуритись.

Жаль.. а я так сподівався, що вони підкажуть, де б мені вишиваночку собі дістати (-;

Таким чином я блукав десь півтори години, коли дзвінок телефону нагадав мені про те, що є ще й інші справи, наприклад, поїхати на вокзал, подивитись розклад руху поїздів, та взяти собі квиток. А телефонував мені саме Арман, який сказав, що ще трішки затримується, але мені це було на руку, бо щоб не їздити удвох, та не витрачати зайвих грошей та часу – кожен з нас міг просто зайнятись своїми справами.

Довго я не міг збагнути, де саме мені стояти та ловити маршрутку, щоб вона зупинилась та підібрала мене. Усі авто до залізничного вокзалу ігноруючи мене проїжджали не зупиняючись далі. Але врешті, я зупинив одну з них, заскочив та поїхав. До речі, ціни на проїзд трішки незвичні... я протягнув водію 1 гривню, а він мені дав решту 20 копійок... Дивно. Потім я дізнався, що 1 гривня – то у них максимальна вартість проїзду, а 75-80-копійок – нормальна середня вартість проїзду по місту.

На залізниці мене нічим не порадували. Сказали, що ввечері потягів нема, є лише один, який йде вранці, зі Львову, через Коломию, через Вінницю, через Фастів... коротше, робить афігєнний гак на декілька сот кілометрів, а кількість часу в дорозі – 26 годин. Ну його на фіг, таке щастя, трястися у потязі (невідомо в якому стані буде той вагон, на який дадуть квиток, та що за місце дістанеться), більше доби. Краще вже якось доїду автобусами. Там і кондиціонери працюють, і види з вікна набагато цікавіші. А те, що не досить зручно спати, то це не проблема, можна пристосуватись, та час від часу виходити на вулицю, розім’яти затекли руки та ноги. До того ж, цього разу, я вже маю досвід, як найкраще спланувати маршрут свого руху, щоб переїзд зайняв якнайменш часу, та пролягав через ті місця, де я ще ніколи не був!

Я зателефонував Арману, щоб повідомити його, що свої справи я вже закінчив, та ми можемо зустрітись десь у центрі. Так і домовились. Коли я повернувся, чекати довго не прийшлось, і ми пішли гуляти далі.

Спочатку Арман повів мене до Коломийського музею, про який він сказав, що це найбільший у світі музей крашанок! Ми підійшли туди, сфотографувались, та спробували зайти... але у нас нічого не вийшло, бо у понеділок (чомусь, саме у понеділок!), там був вихідний день!

Тоді Віталик запропонував завітати до одного бару, де працює одна його знайома, попити пива. Я не відмовився. Мені-то яка різниця, де зупинитись на пиво! Тим більше, що після Хваленої Хати, авторитетність його вибору щодо добрих місць відпочинку різко зросла!

По дорозі до нас приєднався ще один хлопець. Руслан, здається. Віталик сказав, що той хлопець сам з Дніпропетровська, але вже певний час проживає у Коломиї. Хоча, на перший погляд, розмовляти було особливо ні про що, але деякі спільні теми все ж мались. Наприклад, тема про дівчат, та тема про переїзди до Дніпропетровська, та тему про пиво, та таке-таке-таке інше.

А потім я побачив барменшу (знайому Армана, яка працювала в тому барі, куди він нас запросив), та мене просто переклініло! Розряд гарячого струму пройшов по усьому тілу, а очі так засяяли, що я аж сам це побачив. Зірвало вежу. Знесло дах. Я дивився на неї тваринним поглядом, а усе, що в мені залишилось – тваринні інстинкти. Чорт, якби ще трішки, я б завалив її прямо там, за стійкою бара. Хоча ні... щось цивільне в мені теж залишилось... Бо я навіть трішки з нею поспілкувався... приблизно так: Вона –„Щось я погладшала... мабуть треба частіше сексом займатись.. хіхі” Я – „Нема питань, коли почнемо?!” ...

Трішки прийшовши до тями я зусиллям волі вивів себе із приміщення до літнього приміщення. Там сів, та намагаючись не думати про барменшу, просто чекав на пиво, за яке пішов домовлятись Віталик.

Довго чекати не прийшлося. Він приніс пиво, але перед тим, як віддати, якось дивно на мене подивився.. А потім, коли вже випили за зустріч, каже – слухай, що ти з нею зробив? Я її такою ще не бачив... Вона у мене про тебе розпитувала, а потім запропонувала ввечері разом погуляти, навіть сказала, що ще одну подругу із собою покличе.

М-де... я відповів якимось жартом, по типу, що сам не знаю, чого це вона... але за себе трішки злякався.

Ще декілька разів та дівчина виходила з приміщення, начебто по якихось своїх робочих справах, але, здається, з мене погляду не зводила. Настільки відверто мене роздивлялась, що я почувся повністю оголеним на людях! Хоча... не знаю, скоріш за все, я сам дивився на неї не менш компрометуюче.

Раптом з’явився парубок у червоній футболці. Він дивився на мене як бик дивиться на червону ганчірку, або як ЧК на ворога народу. Здається, ворухнись я якось невірно – він би пішов бити мені морду (% У мене навіть сумнівів не сталось з приводу чого він до мене так ворожнечо налаштований. Звісно ж – через барменшу! Довго-довго він на мене дивився... І на барменшу дивився... а барменша на мене... а я на неї..

Коротше, той не витримав, та покликав до себе Віталька на розмову. (Віталька, як я вже зрозумів – знайомий з усіма в Коломиї, бо він один з небагатьох спеціалістів у комп’ютерній галузі, тож більшість мешканців, що має якусь техніку – із ним знайомі.) Що там наговорив Віталька – не знаю, але потім він пішов і приніс нам ще пива... та сказав, що барменша закінчує працювати о 12 ночі. (ггггг). Тобто, залишилось чекати на неї саму дрібницю – якихось 5 годин!

Звісно ж, таких планів у мене точно не було. Я хотів додому... якнайшвидше. Тому що ті історії, які мені розповіли на залізничному та автовокзалах, мені дуже не сподобались. Якщо до цього я розраховував на добу, щоб дістатись додому, то тепер вже не був впевнений, що півтори вистачить!

Я сказав Віталику, що нам вже краще зараз збиратись додому, де залишилась висихати моя сорочка. Він погодився, ми зібрались та пішли геть... Скільки разів я озирався, щоб ще раз побачити барменшу?... не знаю.. безліч... але більше ніколи її не побачив.

Ми швидко доїхали додому, я зібрав усі речі, та ми разом вийшли з хати. Віталик збирався до своєї дівчини, а я – на вокзал, щоб звідти куди завгодно, аби тільки розпочати рух у напрямку до Дніпропетровська.

У центрі наші шляхи розійшлися. Арман провів мене як найкращого друга – зачекав на зупинці, доки я сяду у маршрутку, впевнився, що я знайшов собі місце, навіть запропонував мені дрібних грошей, якщо в мене нема таких, щоб сплатити за проїзд. А потім дивився у вікно, щоб помахати мені рукою, коли маршрутка почне рухатись. Хех... може це й занадто або сентиментально, але мені було ДУЖЕ приємно!

Звісно, на цьому пригоди не завершились (-; Але про це – далі ! Пака!

Коментарі

Nikysia

113.08.07, 18:58

Млин......сколько читать.......интересно это +2,но длинно.........это -2.....

Ханік

213.08.07, 19:49Відповідь на 1 від Nikysia

Трішки додав оформлення.
Нажаль, коли текст потрапляє у блог - він має зовсім не той вигляд, як коли його просто набираєш у формі.
А ще... не вистачає часу на те, щоб усе розмалювати, підібрати шрифти...

Не винить мене за це, будь ласка (-;