Скляний фасад iз великою вивіскою «Сбербанк Росії» в самому центрі Тернополя муляв очі місцевим патріотам (читай — переважній більшості тернополян) уже давно. І в контексті всіх останніх дій «братньої» сусідньої держави залишається лише дивуватися, що у цю скляну стіну ніхто не запустив бодай одну цеглину. Однак терпіння таки вичерпалося, хоч наразі протест було виражено у цивілізованій формі. Позавчора тернопільська Самооборона Майдану спільно з активістами низки інших громадських організацій пікетувала місцеве відділення «Сбербанку Росії». Головною вимогою до керівництва фінустанови було її закриття до 15 червня поточного року. В іншому випадку самооборонівці обіцяють заблокувати роботу всіх її відділень на території області.

Останньою краплею для громадських активістів стало недавнє відкриття Генпрокуратурою України кримінального провадження за підозрою у фінансуванні терористичних акцій у південно-східних регіонах нашої держави. Відтак, окрім вищезгаданої вимоги до керівництва «Сбербанку Росії», тернопільські самооборонівці звернулися з проханням до працівників банку — проявити свою державницьку позицію і звільнитися, до Державної служби охорони — розірвати договір про надання цій установі відповідних послуг, до власників приміщення — розірвати договір про оренду, і до клієнтів — забрати свої вклади.

«Ми розуміємо, що в банку працюють прості люди, які дорожать своїми робочими місцями, — сказав у виступі під час пікету комендант Самооборони Майдану Тернопільщини Іван Ковалик. — Однак це неприпустимо, щоб у нас під носом процвітав бізнес тих, хто спонсорує терористів». Керівники ж тернопільських відділень «Сбербанку Росії» про свої подальші дії надавати коментарі журналістам і громадським активістам відмовилися, аргументувавши, що це питання у компетенції прес-служби центрального офісу в Києві.

Мій співрозмовник — Валерій Кравченко, голова громадської організації «За реабілітацію Першотравневої двійки», правозахисник і літератор. Завдяки йому українська громадськість знає про Георгія Москаленка і Віктора Куксу, які 1 травня 1966 року вивісили на даху Інституту народного господарства синьо-жовтий прапор і були за це покарані радянською системою. Валерій Кравченко багато чого прояснив у «справі» Сергія Параджанова, зібрав чимало доказів безпідставності обвинувачень щодо ще одного шістдесятника — Василя Овсієнка. Як бачимо, період 1960-х років особливо цiкавить дослідника. Не дивно, що схвилювала пана Валерія і подія, якій щойно сповнилося півстоліття, — пожежа, що знищила значну частину безцінного духовного надбання України.

— Хіба лише письмова згадка про легендарну українську поетесу муляла очі радянським ідеологам? — почав розмову Валерій Кравченко. — Ось погляньте, перелік літератури, вилученої під час арешту Михайла Гориня. Тут що не книга, то з історії України. І кожній дано оцінку — застаріла, буржуазно-націоналістична, ідейно шкідлива, ворожа до радянського ладу. Мабуть, переглядаючи ці видання, кадебісти шаленіли від однієї думки, що все це зберігається в офіційних бібліотеках і принаймні теоретично доступне читачам.

— Тобто ви дотримуєтесь точки зору, що за постаттю новітнього українського Герострата — Віктора Погружальського, який 24 травня 1964 року підпалив бібліотеку нібито з особистої помсти, стояли якісь могутні невидимі сили, що ставили за мету знищення україніки?

— Так. І навряд чи варто ховатися за евфемізмами. Ці сили не є і не повинні бути таємницею. Це КДБ СРСР.

— Мушу констатувати, що навіть зараз далеко не всі поділяють ваші міркування. Ось, наприклад, стаття Олега Бажана і Юрія Данилюка, яку можна прочитати в iнтернеті. Ще у вступній частині автори зазначають, що «справа Погружальського» виявилась значно «простішою», ніж гадала українська громадськість, починаючи від Євгена Сверстюка та інших шістдесятників. Левову частку тексту присвячено «неоднозначній» особистості палія. Виявляється, раніше він був Погужельським, а прізвище змінив, бо хотів відмежуватися від батька — ворога народу і матері, яку переслідували за хронічне невиконання трудоднів у колгоспі. Наголос робиться на вкрай складному характері Погружальського. Словом, читача підводять до висновку: офіційна версія суду, який відбувся наприкiнцi серпня того ж 1964 року, в цілому прийнятна, і вбачати у страшному злочині «руку КДБ» підстав немає. Але особливо вражає кінцівка. Виявляється, за Бажаном і Данилюком, україніка під час пожежі ЦНБ постраждала чи не найменше. Згоріли переважно фонди літератури з географії, медицини, деяких технічних дисциплін.

— На щастя, подібними «розвідками» коло джерел, які проливають світло на пожежу в ЦНБ, не вичерпується. Якщо версія про «руку КДБ» така сміховинна, то чим пояснити терор і тотальне переслідування, які чинила тодішня влада за самі лише спроби поширити в самвидаві знаменитий памфлет Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським»? Анатолій Шевчук, брат відомого українського прозаїка Валерія Шевчука, спробував був у житомирській друкарні розтиражувати памфлет. Житомирський суд у 1966 році засудив «зухвальця» до п’яти років суворого режиму. Зберігання і поширення цього тексту стало чи не головним пунктом обвинувачення у справах Михайла та Богдана Горинів, Михайла Осадчого, Івана Геля, Михайла Косіва, Мирослави Зваричевської та інших шістдесятників.

Як відомо, першою пожежу виявила о 6.00 прибиральниця Меланія Денисюк. Вона побачила на підлозі в одній із зал бібліотеки непритомного чоловіка, якого добре знала, а також і другого — незнайомця, який, помітивши її, поспішив вистрибнути у вікно. Так жінка розповідала «по свіжих слідах». Але дуже швидко її змусили змінити свідчення. У подальшому, зокрема й на суді, Меланія Денисюк говорила лише про одного чоловіка — Віктора Погружальського. Незнайомця наче й не було. Хоча люди, близькі до цієї жінки, зазначали пізніше, як вона страждала від того, що її змусили свідчити неправдиво. Вона бачила саме двох. Ким же був той загадковий «другий», і чому тодішня влада була так зацікавлена в його буквальному «розчиненні»? Утім Меланія Денисюк була не єдиним свідком, який ще перед судом пройшов «інструктаж» у кабінетах КДБ. З бібліотекарів та інших причетних брали підписку про те, що вони «не патякатимуть зайвого».

А суд? Це була комедія, а не суд! Враження було таке, що розбирали не страшний злочин проти цілої нації, а бурхливі життєві пригоди ексцентричної особи і донжуана. Скільки у Погружальського було жінок, що він їм дарував, чому розлучався, як ділив із ними майно тощо. А чого варте «важливе» твердження підсудного про те, що він «бачив перед собою не книжки, а фізіономію ненависного директора бібліотеки» — В.С.Дончака, який, мовляв, не давав йому, старшому бібліотекареві відділу марксизму-ленінізму, ходу по службових щаблях, всіляко пригнічував, затискував. Тут треба завважити, що підпал було здійснено у більш як 30 місцях на різних поверхах 8-поверхової будівлі ЦНБ. Невже весь цей час емоційного палія «переслідувало» обличчя ненависного директора?

Суддя ревно стежив за тим, щоб процес проходив саме в такому руслі. За найменшого натяку на «політику» він втручався і різко обривав того чи іншого свідка. А чого варті його утиски праці журналістів. «Что вы там пишете?!» — грізно лунало з його вуст.

Утім до біографії Віктора Погружальського, засудженого згадуваним судом на 10 років, варто було б придивитися уважніше. Я більш ніж упевнений, що є в ній фрагмент, який свого часу не пройшов повз увагу того ж таки КДБ. Схильний до кар’єрного росту син «ворога народу» потрапив на гачок всесильної служби — це поза сумнівом. А далі було, як кажуть, справою техніки.

— Що ви можете сказати з приводу спогадів історика Сергія Білоконя? Вони разюче відрізняються від згадуваної статті двох авторів, але містять деякі розбіжності, які варто було б пояснити.

— Безперечно, наведені Сергієм Білоконем факти заслуговують на увагу. Зокрема, листи відомого бібліографа Ніни Шеліхової від 27 грудня 1963 і 25 травня 1964 року до Федора Максименка. Звичайно, в цих документах більше емоцій, ніж холодного розрахунку, і багато в чому опис перебігу подій ґрунтується на чутках, які поширювались Києвом миттєво. Але цінні листи тим, що один із них датований задовго до події, а другий — написано тоді, коли полум’я ще «гуготіло». Пожежу гасили майже три доби.

Сергій Білокінь наводить недоведену (але й не спростовану) версію щодо наявності на місці пожежі в ЦНБ слідів калію і фосфору. Перший має дивну властивість: він палає то дужче, що більше надходить вологи. До речі, про воду. Її не стало у всьому навколишньому мікрорайоні саме тоді, коли пожежні машини з усього Києва приїхали гасити пожежу, і не було упродовж двох годин. Посилаючись на спогади деяких очевидців, Сергій Білокінь пов’язує цей прикрий факт із вибухом, що начебто стався перед цим уночі під розподільчою пожежною ринвою на розі вулиць Горького і Володимирської, хоча сам не пригадує такого вибуху і навіть розмов про нього.

Тепер щодо розбіжностей, про які ви кажете. Вони стосуються, головним чином, переліку тих архівних документів, книг і рукописів з розділу україністики, які загинули в полум’ї страшної пожежі. Що ж, можливо, з архівом Центральної Ради вийшло непорозуміння, і він, на щастя, зберігався і зберігається не в ЦНБ. Були й інші неточності. Але хіба це так суттєво? Зате Сергій Білокінь дуже доречно вводить пожежу 1964 року в контекст інших подібних інцидентів, зокрема докладно описує загибель значної частини резервних фондів ЦНБ 26 листопада 1968 року в будівлі нинішнього Свято-Георгіївського собору Видубицького монастиря. Так, є розбіжності в деталях і подробицях, які наводять різні дослідники, оцінюючи найменування загиблих раритетів та й загальну їхню кількість. 500 тисяч одиниць чи 600 тисяч — зараз і не встановиш. Адже «месник» Погружальський в пориві свого «благородного гніву» не забув спалити і «святеє святих» — картотеку україністики, яка принаймні дала б змогу встановити, що саме ми втратили безповоротно, а що ще можна відновити. До того ж велика частина україніки була ще не систематизована і лежала валом.

— Заради справедливості згадаймо й деякі слушні зерна, які, попри недремне око КДБ, спливли на процесі Погружальського.

— Мабуть, йому його «куратори» обіцяли менший термін і взагалі легше покарання. Адже наприкінці суду Погружальський явно зірвався. Він із відчаєм у голосі почав доводити, що й до нього українські книжки знищувались, причому регулярно. Високоповажний суд, щоправда, тут же «поправив» підсудного, запевнивши, що ті знищення були цілком законними (?). Описуючи пожежу на території Видубицького монастиря 1968 року, а також обставини, які їй передували, Сергій Білокінь подає конкретні адреси «хрущовок» у різних районах Києва, в підвалах яких роками гинули в результаті постійних підтоплень і сирості ті самі «резервні фонди». Зрештою, директора ЦНБ В.С. Дончака та інших теж притягнули до відповідальності, хоча й не кримінальної. Але хіба від цього легше?

Чи варто нині копирсатись у минулому, дошукуючись істини? Варто хоча б для того, щоб не потрапляти на гачок отаких новітніх, з дозволу сказати, дослідників, які переконують нас у тому, що україністика у травні 1964 року не постраждала, а відсутність питомих джерел пояснюється тим, що їх просто не існувало.

Статті по темі: