Ставленик кремля відробляє свої "30 срібних монет".

  • 09.11.17, 22:00
Вятрович став персоною нон грата в польщі.
09.11.17.

Історик наголосив, що «демократична Польща зазвучала в унісон з авторитарною Росією»

Міністерство закордонних справ Польщі заборонило в’їзд в країну директору Українського інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу. Про це сам історик написав у Facebook, однак подає він цю інформацію як поки що не підтверджену.

«Вже кілька років є персоною нон ґрата в Росії. Нині кажуть отримав заборону в‘їзду в Польщу. Мене більше непокоїть не обмеження власного пересування, а те, що демократична Польща зазвучала в унісон з авторитарною Росією», – прокоментував він.

Про те, що В’ятровичу заборонений в’їзд до Польщі пише і видання Dziennik.pl, посилаючись на власні джерела.

У посольстві України в Варшаві уточнили, що інформація в ЗМІ перевіряється. Офіційного підтвердження наразі немає.

Читайте:  Польща бачить себе «четвертим Римом» – В’ятрович

Нещодавно міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський оголосив, що його відомство створює «чорний список» українців (зокрема, держпосадовців та політиків), котрим буде офіційно заборонено в’їзд до Польщі. При цьому ці прізвища не озвучуватимуться. Міністр пропонує, щоб усі, хто буде у списку, вже на кордоні з’ясовували, чи можуть вони потрапити до Польщі.

Згодом Ващиковський уточнив, що йдеться про тих, хто на рівні влади блокує ексгумацію польських поховань в Україні та встановлення на цих місцях пам’ятних знаків.

Позицію Ващиковського щодо обмежень на в’їзд підтримав і президент Анджей Дуда.

Читайте: Польща офіційно вшанувала пам’ять чекістів – В’ятрович

Сто літ окупації.

  • 09.11.17, 19:19

Рівно 100 років тому – 7 листопада 1917 року – більшовики здійснили у Петрограді державний переворот, наслідки якого наша нація відчуває і нині. З нагоди круглої дати багато хто кинувся коментувати роль і місце тих подій в історії України. Переважно ці коментарі грішать відвертою поверховістю, якщо не явною маніпулятивністю. Пропонуємо увазі наших читачів матеріал на цю тему, наданий виданню InfA кандидатом історичних наук Євгеном Костюком.

Попри те, що після ухвалення законодавства про декомунізацію Україна майже звільнилася від топоніміки тоталітарного комуністичного режиму, наслідки совєтської окупації дотепер не подолано в інших сферах. Тож одним із пріоритетних завдань в Україні нині має бути системна деколонізація, яку слід здійснювати не лише в культурно-історичній, але й у політичній та економічній галузях. Декомунізація є важливою і невід’ємною, але лише однією із складових процесу деколонізації України. У цьому контексті варто акцентувати увагу на концептуальних проблемах перебування України під совєтською окупацією, зокрема правовому статусі українських земель у цей період.
Загін російських більшовиків під час першої окупації України на початку 1918 року (тут і нижче фото надав Музей Української революції 1917-1921 років)

Російські більшовики одразу після свого приходу до влади прагнули підпорядкувати собі Україну. Втім, їхня спроба взяти під контроль Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1917 року зазнала цілковитого провалу. Тому керівництво більшовиків на чолі з Лєніним взяло курс на підкорення України шляхом збройного вторгнення та окупації українських земель.

17 грудня 1917 року Совнарком РСФСР надіслав Українській Центральній Раді дипломатичну ноту з принизливими ультимативними вимогами до української сторони. При цьому зазначалося, що в разі неодержання протягом 40 годин позитивної відповіді Совнарком буде вважати себе в стані війни з  Центральною Радою. Негативна відповідь легітимного уряду УНР – Генерального Секретаріату на ноту  Совнаркому РСФСР автоматично потягла за собою з 19 грудня, згідно зі змістом ноти, виникнення стану війни між РСФСР й Українською Народною Республікою.

Таким чином, дві суверенні держави, повноправні суб’єкти міжнародного права Росія і Україна розпочали між собою війну.

Захопивши Харків, 25 грудня 1917 року, за сприяння Ради народних комісарів Росії, російські більшовики провели в місті Всеукраїнський з’їзд Рад. На цьому бутафорному «з’їзді» вони проголосили створення так званої «Совєтської УНР» зі столицею в Харкові. Українську Народну Республіку на чолі з Центральною Радою визнавали нелегітимною. 30 грудня 1917 року Центральний виконавчий комітет цієї маріонеткової «республіки» проголосив маніфест про скидання влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату.

Бронеавтомобіль на вулицях українського міста на початку 1918 року

Варто зазначити, що подібну тактику більшовики використовували неодноразово. З метою маскування прямої інтервенції РСФСР в Україну 17 листопада 1918 р. керівництво РКП(б) створило маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. У грудні того ж року без оголошення війни армія РСФСР розпочала чергову збройну агресію проти Української Народної Республіки. Таким чином, РСФСР нахабно порушила Брест-Литовський мирний договір 3 березня 1918 р., згідно з умовами якого, вона визнавала самостійність УНР і зобов’язувалася не втручатися у внутрішні справи України.

Станом на 1920 рік в Україні перебувала понад мільйонна окупаційна армія більшовицької Росії. Архівні документи переконливо засвідчують, що ця армія керувалася, постачалася, озброювалася безпосередньо з Росії. Переважна більшість українців цю армію і сприймала, власне, як окупаційну.

Не маючи вагомої підтримки всередині України, більшовики і надалі поширювали свою владу на багнетах російських військ, все нові частини російської більшовицької армії вдиралися в Україну.

Розрахунок російських більшовиків обстрілює українські позиції в ході першої війни з УНРБудинок Грушевського у Києві, показово розстріляний російськими більшовиками з гармат під час першої окупації

Станом на 1920 рік в Україні перебувала понад мільйонна окупаційна армія більшовицької Росії. Архівні документи переконливо засвідчують, що ця армія керувалася, постачалася, озброювалася безпосередньо з Росії. Переважна більшість українців цю армію і сприймала, власне, як окупаційну. Постійний терор, убивства мирного населення, нещадний грабунок з боку російських окупаційних військ спричинив масштабний спротив українського народу, насамперед селянства. Збройна боротьба українців проти російських окупантів набула характеру справжньої національно-визвольної війни.

Ризький мирний договір 18 березня 1921 р. між РСФСР і Польщею та поразка Другого Зимового походу Армії УНР у листопаді 1921 р. ознаменували собою завершення окупації території Української Народної Республіки. Розстріл вояків Армії УНР 21 листопада 1921 р. під Базаром можна вважати символічним початком панування в Україні російського окупаційного режиму. При цьому варто зазначити, що повстанська боротьба проти окупантів тривала до початку 30-х рр. XX ст.

Отже, впродовж 1917-1921 рр. Російська Совєтська Федеративна Соціалістична Республіка вела бойові дії проти Української Народної Республіки, наслідком яких стала окупація та подальша анексія території УНР Росією.

Українська Соціалістична Совєтська Республіка (з 1937 р. – Українська Совєтська Соціалістична Республіка) фактично не була державним утворенням, не була суб’єктом міжнародних відносин та міжнародного права. Вона була адміністративно-територіальним утворенням у складі СССР, маріонетковою квазі-державою.

УССР не мала власних державних кордонів, війська, власних органів влади, грошової одиниці, не здійснювала самостійної зовнішньої політики. КП(б)У була дочірньою структурою КПСС, повністю підпорядковувалася останній, не здійснювала жодних самостійних дій. Це ж саме стосується і так званого уряду УССР. А Верховна Рада УССР і місцеві ради взагалі були насамперед декоративними органами, які мали створювати ілюзію «влади трудящих».

Визнання на офіційному рівні факту окупації України в період 1921-1991 рр. передбачає визначення політичного режиму, який функціонував в Україні з 21 листопада 1921 р. по 23 серпня 1991 р., як такого, що мав характер окупаційної адміністрації.

Компартійні органи та республіканські органи управління (ВУЦВК, згодом Верховна Рада УССР, а також уряд) керувалися у своїй діяльності виключно загальносоюзними законами та постановами, були повністю залежними від Москви в ухваленні рішень. Так звані конституції УССР були калькою загальносоюзних.

Визнання на офіційному рівні факту окупації України в період 1921-1991 рр. передбачає визначення політичного режиму, який функціонував в Україні з 21 листопада 1921 р. по 23 серпня 1991 р., як такого, що мав характер окупаційної адміністрації.

Наслідком окупації українських земель стали три голодомори, колективізація, фізичне винищення та вислання мільйонів українців, системна русифікація, нищення української культури, цілеспрямована політика руйнування та деформації історичної пам’яті. Від наслідків окупаційної політики російського комуністичного режиму Україна потерпає і нині.

… з метою маскування факту російської окупації та колоніального статусу України у складі СССР офіційні кремлівські історики, виконуючи замовлення панівної Компартії, створили міф про «громадянську війну». (…) цей міф виявився вкрай живучим.

Слід наголосити, що з метою маскування факту російської окупації та колоніального статусу України у складі СССР офіційні кремлівські історики, виконуючи замовлення панівної Комуністичної партії, створили міф про «громадянську війну». Попри явну облудність сконструйованої у кремлівських кабінетах системи уявлень про «громадянську війну в Україні», цей міф є вкрай живучим. І нині у його полоні перебуває значна частина як звичайних громадян, так і професійних істориків.

Склалася парадоксальна ситуація. Наразі є доступ до величезного масиву архівних документів та інших джерел, з яких випливає, що впродовж 1917-1921 років комуністична Росія вела загарбницькі війни проти незалежної України, спрямовані на знищення української державності та окупацію українських земель, яка, врешті-решт, була здійснена наприкінці 1921 року.

Водночас, попри колосальну кількість історичних досліджень, в тому числі фундаментальних монографій, докторських дисертацій, присвячених періоду Перших Визвольних змагань 1917-1921 років, що з’явилися після відновлення незалежності України 1991 року, лише незначний відсоток цих праць містить термін «окупація» відносно тієї політики, яку провадила більшовицька Росія щодо України.

Складається враження, що тема окупації України російськими військами в зазначений період та встановлення на українських теренах окупаційної влади більшовиків досі залишається табуйованою для переважної більшості вітчизняних істориків. Лише тепер ми можемо бачити на власні очі всю згубність такої ситуації для історичної пам’яті української нації, а тож і для самої нації.

Те, що Україна не подолала міф про «громадянську війну», що вітчизняні історики не змогли чи не захотіли донести широкому українському загалу правду про російську агресію та окупацію України впродовж 1917-1921 років, принесло свої гіркі плоди 2014 року. Нерозвінчаний міф комуністичної пропаганди став одним із чинників, які не дали змогу повноцінно інтегрувати населення Східної України та Криму в український соціокультурний та соціоментальний простір. А одним із наслідків цього і стала окупація Росією Криму, російська агресія на Донбасі та окупація частини Донецької та Луганської областей.

Історичний досвід боротьби українців проти російських агресорів в період Перших Визвольних змагань нині є вкрай цінним, адже наразі видно, що новітні російські окупанти активно використовують тактику своїх більшовицьких попередників. Так звана гібридна війна, яку вже майже чотири роки веде проти України Російська Федерація, має свої витоки ще у далекому 1917 році, коли Лєнін розв’язав війну проти українського народу, формально не оголошуючи її. Комуністи і тоді, і пізніше практикували ведення війни, прикриваючись маріонетковими «урядами». Це мало місце в Україні у 1917-1921 роках, у країнах Центральної Європи в цей же час, коли більшовики зробили спробу – на щастя, невдалу – «експортувати революцію». Така ж «гібридна війна» була розв’язана сталінським СССР проти Фінляндії 1939 року.

Те, що Україна не подолала міф про «громадянську війну», що вітчизняні історики не змогли чи не захотіли донести широкому українському загалу правду про російську агресію та окупацію України впродовж 1917-1921 років, принесло свої гіркі плоди 2014 року.

Те саме можна сказати про активне використання п’ятої колони для дестабілізації ситуації в країні, для розхитування державності. Зокрема, йдеться про більшовицькі заколоти в Одесі, Миколаєві, Києві (заколот на заводі «Арсенал») в січні 1918 року. Події весни 2014 року переконливо довели, що Кремль використовує методи, які вже були апробовані більшовиками майже 100 років тому.

Очевидно, що тут не може йтися про збіг обставин. Кремлівські політтехнологи та аналітики уважно вивчають досвід комуністичної Росії у розв’язанні та веденні загарбницьких війн проти сусідніх держав, і, скоріш за все, активно використовують історичний досвід совєтської імперії.

Отже, Українська державність була перервана 1921 року й відновлена 1991 року. Саме від Української Народної Республіки, а не від квазі-державного утворення УССР слід вести українську державність. Визнання того, що Україна є правонаступницею Української Народної Республіки, а також визнання факту окупації території України впродовж 1921-1991 років дасть змогу забезпечити повноцінний державний суверенітет України, подолати наслідки її окупації, посилить консолідацію української нації, забезпечить відновлення її історичної пам’яті.

Євген Костюк, кандидат історичних наук

Воно?

  • 09.11.17, 00:02
У Німеччині легалізували третю стать.

08.11.17.
До свідоцтв про народження так званих інтерсексуальних осіб відтепер можна буде вносити дані, які позначають їхню стать як «інтер» або «різне»

Федеральний конституційний суд Німеччини дозволив вносити до реєстру про народження «третю стать». Судді в Карлсруе посилаються на права людини, які захищає німецька Конституція. Про це інформує DW.

Усе почалося з того, що інтерсексуал, який був занесений до реєстру про народження як людина жіночої статі, подав заяву на зміну його даних на «інтер» або «різне». Згідно з результатами аналізу хромосом скаржника, він не є ані жінкою, ані чоловіком.

Згідно з рішенням суду, до свідоцтв про народження інтерсексуальних людей відтепер можна буде вносити дані, які позначають їхню стать не як «жіночу» або «чоловічу», а «інтер» або «різне».

Відповідні зміни до законодавства німецький парламент має внести до кінця 2018 року.

Писана торба озлоблених збоченців.

  • 08.11.17, 01:01
Вівторок, 07 листопада 2017
 




17:22 

Скандальний спектакль про українського наглядача в фашистських таборах знову показали у Києві

В Києві на Малій сцені концертного комплексу Stereo Plaza відбувся показ музично-драматичної вистави "Суд над Джоном Дем'янюком".

П'єсу написав Джонатан Гарфінкель, канадський драматург єврейського походження. Вистава поставлена в російському Санкт-Петербурзі режисером Іллею Мощицьким. В Києві режисер створив театр "Мізантроп". Прем'єра "Суду над Джоном Дем'янюком" в Україні вперше відбулася навесні. У квітні на вході до київського концерт-холу Bel'etage з'явилася вивіска "Голокост Кабаре", яка викликала шквал критики серед киян і передусім єврейської спільноти міста. Вивіска мала на меті анонсувати виставу "Голокост Кабаре: Суд над Джоном Дем'янюком". Вивіска була знята. Засновники театру вибачилися за інцидент. Проте в Bel'etage тоді відмовили театру у майданчику. І колективу терміново довелося шукати приміщення для показу вистави. Вистава врешті була презентована 28 квітня у виставковому центру "Воздвиженка Артс Хауз".

В Києві на Малій сцені концертного комплексу Stereo Plaza відбувся показ музично-драматичної вистави "Суд над Джоном Дем'янюком"

"Після минулого разу ми казали, що приїдемо, якщо покличуть. Нас покликали. Тоді розгорівся дурний скандал через конфлікт різних сил, пов'язаних з політикою. Через це нам відмовив майданчик, де ми мали виступати. Ми намагалися знайти інший, та нам всі відмовляли. Потім знайшли, але маленький. Тому вимушені були показувати виставу двічі. Цього разу таких проблем не виникло. Я петербурзький режисер, але багато тут працюю. Колеги тільки за, близькі люди теж. Ніхто не каже, що я поганий, бо поїхав ставити спектаклі в Україну. Театр не настільки публічний, як наприклад поп-музика. Політичні справи більше стосуються шоубізнесу, театру - ні", - каже режисер Ілля Мощицький.

В основі п'єси лежить реальний судовий процес над громадянином США українського походження Іваном Дем'янюком. Відомо, що в 1942 році радянський солдат Іван Дем'янюк потрапив у полон, а після закінчення війни емігрував до Америки як "жертва фашистського режиму". В кінці 1970-х Дем'янюку висунули звинувачення у співпраці з нацистами. Передбачалося, що він є "Іваном Грозним", одним з найжорстокіших наглядачів концентраційного табору Треблінка, і в 1988 році Верховний суд Ізраїлю засудив його до смертної кари.

В Києві на Малій сцені концертного комплексу Stereo Plaza відбувся показ музично-драматичної вистави "Суд над Джоном Дем'янюком"

Однак виявлені в архівах КДБ документи спростували цю інформацію. Проте ізраїльське слідство показало, що, потрапивши в полон, засуджений дійсно проходив підготовку в Травніках і був наглядачем у таборах смерті Собібор, Майданек і трудовому таборі в Флоссенбурзі. 2011 року рішенням Земельного суду Мюнхена 89-річний Іван Дем'янюк був визнаний винним в пособництві вбивству 28060 ув'язнених у нацистському таборі смерті Собібор, засуджений до п'яти років тюремного ув'язнення і через похилий вік відпущений на свободу до розгляду поданої апеляції. До неї він не дожив, померши в будинку для літніх людей у віці 91 року. Справа Дем'янюка стала одним з найгучніших в низці аналогічних процесів і увійшла в історію як останній суд над злочинами Другої світової війни.

Ми пропонуємо глядачу вступити в діалог про те, що в ньому самому є від жертви, та від ката

"Тему Голокосту ми помістили в простір кабаре, який перенасичений чорним гумором. Конфлікт цих двох різних речей породжує іскру, яка влучає в больові точки людину. Це незвично для людей , яких привчили реагувати певним чином. Сумно - плачемо, весело - сміємося, голосна музика - танцюємо. У цьому спектаклі стикаються речі зазвичай не сумісні. Ми пропонуємо глядачу вступити в діалог про те, що в ньому самому є від жертви, та від ката. Чи готовий він судити, чи готовий опинитися на місті підсудного. Насправді не важливо, чи винен Демянюк. Якщо спектакль дає чіткі відповіді - він поганий, нікому не цікаво буде на нього дивитись. Ми тому й не намагаємося відповісти на це питання", - каже Мощицкий.

У спектаклі Іван - хороший механік і прекрасний батько, який любить дивитися з сином бейсбол. Та чоловік зовсім не пам'ятає, що робив у 1943-му році. В 1941-му загубився, відстав від своїх і бродив в степах, став військовополоненим. Слухняно виконував все, що накажуть. В дитинстві пережив Голодомор. Щоб вижити, з'їв свого найкращого друга, вирощеного ним особисто з маленького цуценяти. На судах одні докази явно свідчать проти Дем'яньюка, але тут же з'являються алібі. Цим алібі протистоять нові докази і суд триває нескінченно. У абсурд драматург і режисер занурюють глядачів за допомогою кабаре. Актори співають про печі крематорію, жартують про Освенцим і вираховують, що 1,2 єврея за хвилину спалювалося в печах. Основне питання, основна тема вистави: "що ти робив у 1943-му, Джоне?" - залишається без відповіді.

В Києві на Малій сцені концертного комплексу Stereo Plaza відбувся показ музично-драматичної вистави "Суд над Джоном Дем'янюком"

"У процес суду над Дем'янюком залучені три країни - США, Ізраїль та Німеччина. Ізраїлю потрібна була відповідь за один з найжахливіших в світі злочинів. З когось треба було спитати. Спецслцжби Ізраїлю шукали нацистських злочинців. Багатьох знайшли. В1962 році був повішений колишній співробітник гестапо і Головного управління імперської безпеки нацистської Німеччини Адольф Ейхман. Заради нього спеціально ввели смертну кару, повісили, а потім відмінили. В Штатах знайшли Дем'янюка, й це був гучний процес. Для людей, які пережили Голокост було важливо, щоб хтось поплатився. В цьому й заключається абсурд: не можна спитати з одної людини за геноцид. Це фізично неможливо. Навіть, якщо він це робив, то не зрозуміло - не можна з однієї людини спитати за колективний гріх. Німеччині Дем'янюк був важливий і потрібний, щоб показати світу, що він українець, а не німець. Тобто це не тільки їхня вина, а ще були різні національності, які коїли ці злочини. А США прибрала руки. Це був громадянин США, як тільки на нього впала тінь цих злочинів, його відразу позбавили громадянства. Якщо взяти країни, в цій історії позитивних героїв немає. Всі вели себе огидно", - каже режисер.

Перед початком вистави режисер наголосив, що його театр порушує певні правила. Так обіграв затримку на півгодини. А потім запросив глядачів з задніх рядів сісти на вільні місця спереду.

В Києві на Малій сцені концертного комплексу Stereo Plaza відбувся показ музично-драматичної вистави "Суд над Джоном Дем'янюком"

"Третя світова йде повним ходом. В Нью-Йорку знову теракт, в Україні - війна. Ніде не сховатися. Третя світова - це не відкрите протиборство двох сил. Війна ведеться локально. Питання в тому, що її зараз може не бути в якомусь певному місці, але страшно вже стало. Ще років 10 тому здавалося, що Європа дуже безпечне місце. А тепер ні. У мене немає відповідей. Я сам загнаний, мені самому страшно. Коли мені страшно, я роблю спектаклі. А мені страшно щодня. Людина в ХХ столітті себе дискредитувала. Показала на що здатна - від Хіросіми до вірменського геноциду, або геноциду в Руанді. Всі молодці. Людина - це дуже небезпечний звір. Якщо не працювати з його мораллю, не говорити з ним, то в ньому можна посадити все, що завгодно. Ми дзеркало тієї культури, в якій ми ростем. Навіть в свідомому віці нам можна навіяти що завгодно. Людина дуже небезпечна, і з нею варто говорити про неї саму. Культура не завжди в силах стримати. Багато з тих, хто спалював інших людей у печах, мали хорошу освіту. Це їх не зупинило робити зі шкіри інших собі абажури. Багато залежать від влади. Захоче влада перетворити людей в одноклітинні ораганізми - перетворить. Але ці організми в якийсь момент можуть стати неконтрольованими. Потрібнен новий підхід до людини. Завдання театру - вести з глядачем цей діалог. Бо глядач приходить в театр за досвідом, який він не може отримати у звичайному житті. Це й прощання з ілюзіями і їх знаходження , перевірка себе на вшивість та міцнсть. Це як в реальному житті отримати можливість поговорити з людиною, яка пережила нациські табори, Голодомор, еміграцію та суд довжиною в 40 років", - каже Мощицький.

В Києві на Малій сцені концертного комплексу Stereo Plaza відбувся показ музично-драматичної вистави "Суд над Джоном Дем'янюком"

Гостями заходу стали актриси Римма Зюбіна та Дар'я Трегубова, соліст групи "Вагоновожаті" Антон Слєпаков, телеведучий Максим Неліпа.

"Важливо говорити про больові точки. Викриваючи ці проблеми ми очищаємось. Бо Україна - це не рекламний ролик. Це держава з живими людьми. В нашій історії було жахливе. Були зрадники, й були люди, які ставали зрадниками. Хтось робив це свідомо, а хтось під впливом. Я завжди кажу, що коли над твоїми дітьми і дружиною дуло автомата, то патріотом бути складно. Бо є інстинкти і людина живе за законами природи. Мені було б цікавіше, як би вистава гралася українською мовою. Герой був і лишився українцем. Українською виходило б, що ми самі розповідаємо про свій біль. Наявність російської мови спочатку змушує відсторонитися, ніби це погляд збоку. А це не погляд збоку, це відбувається в Києві. Тут теж є патріоти і зрадники. Є дезертири, є ті, кому байдуже, що відбувається в країні. Серед акторів є ті, хто підтримали ДНР та ЛНР. Є які ніколи цього не зроблять. Є люди, які на окупованих територіях залишилися свідомо, а є які змушені. Теми зради, пособництва - про них треба говорити. Фашизм дуже страшний. Страшно зі сцени слухати тексти про те, за якою технологією знищували людей. Фашизм сьогодні не в Україні. Україна зараз сама бореться з тим, щоб у світі його не було. Я люблю, коли в мистецтві мені ставлять запитання, а не крапку. Цікаво спостерігати за актором, як він виправдовується, а де дійсно говорить правду. Суд - це в деякій мірі театр, а прокурор і адвокат - артисти. Процедура, це містерія, яка має свої канони. Чим ти красномовніший, тим більше маєш шанси на перемогу", - каже акторка Римма Зюбіна.

Коли над твоїми дітьми і дружиною дуло автомата, то патріотом бути складно

Вистава йде російською мовою. Окрім Голокосту, у спектаклі згадується й Голодомор.

"Найбільший у світі гріх - гординя. І всі наші війни відбуваються не через кохання чи через жінок, як в романтичних баладах співається, а через те, що хтось в якийсь момент відчув себе ВИЩИМ ЗА ІНШИХ. Тема Голокосту офіційно визнана, а тема Голодомору - ні. Німеччина взяла на себе всі звинувачення з приводу фашистської Німеччини. Там до цієї теми ставляться дуже уважно. Вона багато років спокутує ці гріхи фінансово і морально. Проблема Голодомору - це те, що Росія сьогоднішня, як правоприємниця Радянського союзу ПОВИННА ВИЗНАТИ. А Росія ніколи своєї провини не визнає. Як нерухомість по всьому світу забирати, яка належала посольствам Радянського Союзу - тут вона перша. Голодомор був зроблений в своїй же країні, своїм же керівником. Це Сталін, який в своїй же країні нищив "свій" народ. Не визнавати цього, коли це знає весь світ - величезна проблема. В такому стані Росія не може рухатися далі", - каже Римма Зюбіна.

Проблема Голодомору - це те, що Росія сьогоднішня, як правоприємниця Радянського союзу має визнати

"Історія з Дем'янюком відома і зрозуміла. Сподобалися перепади емоцій. Я розумів, яким буде фінал, але весь спектакль був у стані змішаних почуттів. Сподобалися жарти про серйозне, буфонада", "танці на кістках". Якби це був класичний театр, так би близько до серця не прийняв би. Формат кабаре не заперечує Голокост. (Боже сохрани, це ж не Голодомор) Він лише робить гумор на цю тему більш чорним. Поряд зі мною сиділи люди, які під час опису того, що відбувається з тілами і як їх шпалами перекладають, мали рвотний рефлекс. Позиви точно були. У мене міцна психіка, а от ці люди мене дратували своїм бульканням. Як тільки опис закінчився, вони справді видихнули. Я дивився не тільки на сцену. Зал теж грав. Я вважаю, що герой винний. Є звичайна процедура. Якщо у людини роздвоєння особистості, карати все одно прийдеться тіло. Сама ідея судів в житті, не в театрі грунтується на боротьбі обвинувачення і захисту. Було чи не було. Не важливо, що при цьому він сам відчуває. Вину можна взяти на себе тільки за те, за що соромно. Якщо не соромно - значить все нормально. Завжди це боротьба з совістю. Герой майже до кінця не був винен. До тих пір, поки сам не прийняв свою вину, - каже глядач Андрій Чуковський.

Автор: Катерина Лук'яшко

P.S. Всім, кому не лінь, звісно, що в концтаборах відкручували краники газових камер і спалювали в крематоріях саме євреї євреїв, а не чистоплюї німці, які не бажали мастити цим свої руки і вже тим більше не в'язні концтаборів українці, котрих картаві червоні карателі, починаючи з 1919 року, під час війн, арештів, депортацій, експропріацій та Голодоморів знищували ДЕСЯТКАМИ МІЛЬЙОНІВ. Але чомусь про ці СТРАШНІ ФАКТИ ніхто не сміє ні писати, ні згадувати, не кажучи вже про те щоб в кінематографі чи на театральних підмостках показати? Справа Івана Дем'янюка, якого ототожнюють із американським Джоном Дем'янюком, котрого в свій час  чиновники США швиденько позбавили громадянства і вмили руки, темна й заплутана, попахує міфами. Із розповідей очевидців відомо, що якісь люди із "корочками" шукали по селах України загиблих однофамільців щоб  підставити ім'я солдата Івана на місце якогось садиста. І хоч виявлені в архівах КДБ документи спростували, що такий був, проте СПЕЦІАЛЬНЕ ізраїльське слідство показало, що 89-річний Іван Дем'янюк визнаний винним в пособництві вбивству 28060 ув'язнених у нацистському таборі смерті Собібор..." Чи під силу це ОДНІЙ ЛЮДИНІ??? Чи ви одуріли, озлоблені "данайці"??? Серед СВОЇХ винних шукайте, не промахнетесь!!! 
 Слов'яни, не будьте лохами! Навіть якщо серед П'ЯТДЕСЯТИ МІЛЬЙОНІВ українців озлоблені шовіністи знайшли ОДНОГО ВИРОДКА і носяться з ним, як із ЄДИНИМ на той час катом в писаній торбі, то це не дає право напускати тінь на плетінь й поганити весь український народ. Брехня викликає лишень зворотній ефект. Невже ніхто ніколи не осмілиться показати у всій "красі" Кобу-Сталіна, Берію, Косіора, Власова, Краснова, Пілсудського, Свєрдлова, чи справжній прототип Павлика Морозова, шизофренічки Зої Космодем'янської, чи царя Ірода? Це вам не якийсь ВИГАДАНИЙ ізраїльтянами Козел Відпущення.
 "Насправді не важливо, чи винен Дем'янюк", кажете? - Та ви шо? Він ВАШ громадянин, адже такі прізвища де завгодно стрічаються, навіть в Ізраїлі та Росії. "Важливо говорити про больові точки? Викриваючи ці проблеми ми очищаємось"? - ОЧИЩАЙТЕСЬ, панове, насамперед визнавши своїми Кнесетом та Госдумою Голодомори в Україні Геноцидом нації!!! У вас немає СВОЇХ хіроїв? Один Путін чого вартий? Зображайте. А ми зааплодуємо.

Доофшорились!

  • 06.11.17, 23:32
Із серії"Багаті теж плачуть":
Райські документи. Гроші у раю

Ми любимо казати: тільки в нас не платять податки, тільки в нас багатії хочуть заробляти і не ділитися. Якщо тобі від того стане легше – то ні, не тільки у нас! І це доводить сенсаційне розслідування Paradise Papers про офшорні рахунки політиків з усього світу, зірок шоу-бізу (та ще й яких!) і навіть членів британської королівської родини. От так от!

Окрім імен більше 120 політиків із 50 країн світу, у списках Nike, Apple, Uber, Facebook та інші.

Багатіям вдалося приховати в офшорах близько восьми трильйонів євро!!! 8 трильйонів євро, Карл. Цих грошей вистачило би, щоб видати кожному жителю планети по одній тисячі євро готівкою

У новому розслідуванні фігурують понад 10 українців. Але ми більше в шоці від іноземних політиків та зірок! Глянь лише, хто у списку! Серед інших генсек НАТО, Мадонна, королева Єлизаветта ІІ, Кіра Найтлі, радник Трюдо, близьке оточення Трампа та інші знаменитості. Усі подробиці скандалу та ще більше імен за посиланням.

Жисть поскрєпная. (Відпадний остракізм. Рекомендую).

  • 06.11.17, 02:02
250, або Аборигенетика (две парты с зарисовками)
Автор: Горький Лук | 04.11.2017 23:50

Будет длинновато, но решил не бить на две парты. Так будет понятнее.

***
Очередь в кассу «Обжоры», полная тачка снеди (Ангелы тоже снедают) я уже отстоял и на кассе. Классическая картина «От обезьяны к человеку» в трех фигурах: за моей спиной бабка-пенсионерка в беретике «лихие-сороковые», ватная настолько, что из ушей лезет. Далее я — символизирую переходный период, в камуфляже и с тележкой изобилия, протягиваю дары Запада — кредитную карту — третьей фигуре, молоденькой продавщице, прообразу будущего, юности цивилизации. Юность цивилизации чпокает бубльгумом, и надменно отвергает данайские Дары Запада.

— Терминал не работает.

Шах. Военные не любят нал. Начинаю судорожно грести по всем карманам. Я бы обналичил — но сегодня постный день: к банкоматам при входе в маркет выстроились ходоки со Скорбных Земель. Пенсию, наверное, дали в Ордиле. Только что три морпеха обналичились без очереди — что справедливо, поскольку они на работе, и на минутку выскочили из машины, а немытый гнев Новороссии может подождать — или обналичиться у себя дома в «народной республике. Но в очереди взвыла тетка: «Куда вы лезете внаглую, военные, я из Мариуполя, а не из этих!»

Мариупольскую тетку морпехи вежливо выдернули из очереди и пропустили перед собой. Все правильно, она дома, в Украине, ее обижать нельзя. Очередь немытых глухо сычит. Морпехи спрашивают: шошо? Очередь смотрит в пол и не смотрит на морпехов. Все правильно, чего на этих бандеровцев смотреть русскому человеку? Только зрение портить и язву желудка нагуливать.

Я сегодня за морпехов, поскольку они концептуально в защиту того самого государства, которое сейчас выплачивает немытым пенсии — в обмен на искреннюю ненависть. Справедливость тоже имеет иерархию, и справедливость поступления денег в банкомат выше справедливости очереди лишенцев к банкомату Ну, как я это вижу.

У меня улучшается настроение, а хорошее идет к хорошему, и я налапываю в кармане еще двести гривен.

— У меня сдачи не будет. У вас есть семьдесят пять копеек?

А вот это уже мат. Причем, русский. Хуясебе — кто из нас гипермаркет, девочка? У меня жратвы на шестьсот гривен, но Ангела не пускают в рай семьдесят пять копеек. Сдачи нет, терминал не работает, и что мне делать? Откатывать в зал тележку, или держать очередь, пока я отстою вместе с лишенцами пару часов за налом? Или решительно, как морская пехота… Я смотрю на юность цивилизации, ожидая от нее решения. Юность смотрит на меня и чпокает бубльгумом еще раз.

— Семьдесят пять копеек, — напоминает символ будущего. — Поищите.

В глазах ее чистота доместоса.

— Погодите, молодой человек. Сейчас я в кошельке поищу — это озвучилась из-за спины ватница в берете. Бабуля шарит в кошельке абсолютно советско-трамвайного вида, и извлекает из отделения для мелочи (для мелочи, Карл!) полтинник и четвертак. Кладет их на резиновую дорожку у кассы. — А вам должно быть стыдно, девушка. У вас ничего не работает, сдачи нет, и вы за семьдесят копеек удавиться готовы. За что же вы берете торговую наценку, если торговлю не обслуживаете? Видите, военный стоит! А вам скажу, молодой человек, я бы на вашем месте позвала администратора. Они должны уважать наших военных!
— Зачем звать администратора? — цедит молодое мариупольское быдло за кассой. — Нашлись же деньги. Все говорят, что нет, а потом всегда находят, если хорошо поищут.

Быдло выбивает чек, и трескает бубльгумом. У меня в голове трескается шаблон.

***
Когда я слышу призыв «не обобщать», я ехидно напоминаю, что обобщение — это логическая операция, а полагаться на эмпирическое восприятие каждого поца поштучно, это отходить от логики в эмоции и субъективизм, и вместо планирования результата полагаться на фарт. Типа: «Не все афиняне лжецы, знавал я одного афинянина Балабокла — честнейший человек!» Сама постановка вопроса говорит о том, что какой бы ни был честный малый этот Балабокл, если в описании стоит отдельная оговорка касательно обратной взаимосвязи афинеи и честности, то его долговые глиняные таблички, все-таки, стоит проверить внимательнее. От греха подальше.

Обобщение — полезная штука. Она может давать сбои в частных случаях, но на больших числах работает безукоризненно. И если конкретный честный Балабокл вам долг отдаст (возможно), то при организации кредитного товарищества «Афины-Взаимопомощь» или ипотечного банка «Гермесстрой» вам придется тикать из Афин, зажав бухгалтерию в зубах, шо Фемистоклу после остракизма (безусловно).

В случае с людьми это правило усугубляется еще самосбываемостью пророчеств и социальной энтропией. Если человека постоянно называть сепаром — то он сепаром и станет, а если называть патриотом Украины — то хуй его знает, станет ли он патриотом. Ибо патриотизм требует посылки на фронт собирать — что гораздо сложнее, чем супермаркеты грабить. Энтропия бесплатно в одну сторону работает, в обратную уже надо силы прилагать, а на это не всякий готов.

Поэтому я не стесняюсь обобщать, работая с малопонятными и широкими массивами. Не полагаюсь на то, что змеи бывают неядовитые, а в Махачкале существуют районы, где можно гулять во втянутых в попу люрексовых шортиках, лампочку можно вытащить изо рта, а в России есть либералы. Они то может и есть — в виде флюктуаций — но мы продвинутые пользователи жизни, а не ее отважные первооткрыватели.

Но обобщать надо не как попало, смешивая в одном каталоге ужей, гадюк, водопроводные шланги и сосиски молочные. Для обобщения требуется практический критерий.

***
Касательно — кто живет на Юго-Востоке? Какой критерий для обобщения ваты уместен?

Я писал не раз, что люди здесь очень разные, и для выделения подмножества «сепары» география не годится. К чести Юго-Востока надо сказать, что проблему сепаратизма он в значительной мере взял на свои же плечи, сражаясь на фронте, работая в тылу и наводя порядок на местах. То есть, чечевичная продажность это не общее свойство регионов, а их заболевание. Внешняя инфекция восточных периметров Украины, наложенная на слабый иммунитет населения, расшатанного массовым завозом люмпена в период индустриализации и апгрейда Юзовки до Сталино плюс наложенного позже совкового инфантилизма.

Собственно, от здесь и прописался общинный менталитет, в котором слабо очерчены концентрические круги «ближних — дальних», и еще более слабо обозначены права и обязанности. Которые, собственно, и определяются иерархией кругов. Ближние больше тебе должны, но и ответственность перед ними строже. Дальние — наоборот. Любому же понятно, что «брат» — это не «братишка», и тем более не «брателло».

Например, когда какой-то незнакомец орет тебе: «Братишка, помоги машину толкнуть», потому что его машина наполовину утонула в смеси говна и грязи, имитирующей питерский мартовский газон, а ты спешишь на собеседование в праздничном костюме — вот это самое оно, «русский дух». Когда же вытолкнутая машина, облив тебя говном из под колес, уезжает — естественно безо всякого «спасибо», — это уже очищенная, сжиженная и высаженная на кристалл форма «русского духа» — «духовность». Не просто своеобычное фоновое «русское» отношение к явлениям и событиям, а четкий кодекс поведения, в котором каждая сотворенная хуйня будет обоснована шизофренической логикой — упорядоченной изнутри, но абсолютно дикой снаружи.

Ведь зачем говорить «спасибо», если спасибо в карман не положишь, а денег за услугу «братишки» не берут — на то они и братишки, верно? Помочь почистить пальто? Он спешит. Братишка же не спешил, иначе нахуй послал бы, вместо того, чтобы толкать чью-то машину в дорогом покупном польте. Взялся помогать — значит чувствовал себя обязанным помочь, сам напросился в младшие, пусть обтекает. «Взялся делать — сделай как положено».

В этом неопределенном болотном тумане общинности, не имея четких границ, тают не только социальные отношения между людьми, но и отношения людей с властью и державой. Кто, кому, чем и почему обязан понять невозможно — потому что социальная дистанция устанавливается общинником произвольно, на основании личных потребностей. Вспомните потешные донбасские ролики из ютуба перед избранием Хама на должность Президента: «- За кого будете голосовать? — За этого, как его… Ямкуловича!.. Якуновича!.. Якумовича!.. — А почему? — Так он же наш!»

Это похуй, что он два раза не судимый урлак — главное, что он «наш», значит «братишка», машину поможет подтолкнуть, если надо. Но, полюбасу, даже если нахуй пошлет — то на свой не наденет, а на любой косяк даст попуск и скощуху, еба!

А поскольку формального и понятного хуторянского определения степени родства нет, измерение происходит «на глазок», и результат определяется качеством человеческого материала — насколько позволяет совесть просить у дальнего и отказывать ближнему. Впрочем, я уже вам, кажется, «Кошкин дом» пересказываю: как дать пожрать бедным племянникам — так гони их, Василий! А как дом сгорел — так здрасте, я ваша тетя Кошка.

***
Теперь вроде как все должны бедным донбасским лишенцам — и Киев, и Москва, и ООН с НАТО, и Гринпис, и даже Янык в недалекой географии тоже шото им должен. Киев как бывшая столица, Москва как будущая, Гейропа за все, что сделала и не сделала, Ямкулович (или как его там?) — потому что сам братишкой назвался. Только получить не получается и на спрос ответа нет.

Вот и бредут лишенцы спрашивать за свои горести не с тех, кто в них виноват, а с тех, кто находится рядом — с людей в камуфляже. С кровавой, ебийомать, хунты, карателей-распинателей, домбителей бомбаса, чьи руки по колено в крови.

Бродят, завывая в нощи, в поисках братишек, которые за спасибо толкнут машину. Раньше Киев в горку толкал, держи благодарочку, брателла, потом Москва обещала, толкнула под горку и ушла — и вот хуй его знает как теперь жить-быть, во что верить, и уже во весь рост поднимается сакральный вопрос: «Где же я буду харчеваться?»

Там где пахнет гороховым супом, а не бумажным меню с трюфелями, понятное дело.

***
Выделение ваты в отдельную социально активную страту никак не завязано на политику, и чем дольше я здесь нахожусь — тем больше в этом убеждаюсь.

Никакой платормы, никакой программы, никакого альтернативного мейнстриму планирования будущего. Никаких «земля — крестьянам», «фабрики — рабочим», или даже «айн райхь, айн фольк, айн фюрер». Только глаголы потребления: «жрать», «срать», «врать», «бить», «пить» и подпрограмма отрицания «не работать», «не платить», «не давать».

Комбинируйте как хотите: «жрать и не работать», «срать и не платить», расставляйте пункты в произвольном порядке — и вот вам практическая, а нее декларативная версия политической платформы населения Унылых Земель, и той ваты, которая проживает в Цивилизации. Такой тоже достаточно — они не видели пиздец, творившийся России, они не видят пиздец, творящийся в ордиле, и только когда пиздец вломится к ним в хату, они начнут что-то подозревать и искать с жалобным мяуканием украинских военных симиков, которые им починят провода, включат воду и покормят.

Естественно, с такой политической программой на люди выходить неудобно, поэтому на жадного юзовского жлоба натягивается сакральная кольчужка «русского мира» и выдается колчан выдуманных претензий к Украине. Ну там еще судорожный бред по мелочам — типа «народная республика без олигархов». Хотя адепты этой идеи с трудом вам объяснят что такое «олигарх», и чем он отличается от аллигатора или олигофрена. Олигарх — это тот, у кого денег больше, чем у тебя, и он их неправильно тратит.

Подобной программой может обладать любая асоциальная страта, от гоп-компании во дворе до грантовых ф-министок, потому что нерушима только цель: «жрать и не работать», а обоснование ее можно завернуть в любую прокламацию. Гопники — в АУЕ, ф-министки — в отсутствие грамматического ф-минитива к слову «хуй», а неумытые ордильцы — в единство с Россией, которое, почему-то, невозможно без уничтожения украинского языка, погрома гипермаркетов и возрождения пионерской организации.

И все. Такое впечатление, что где-то в самой Жопе Ада вострубил гемон, и у его адептов, навербованных на полушутейных и нетрезвых мессах-квартирниках, как по команде загорелись красным глаза. Без политической дискуссии, без осознания реальных проблем, без элементарного понимания последствий — просто потому что вострубил, и чертово клеймо ожило, проступило сквозь кожу и зачесалось. И эти зомби, выставив руки и растопырив пальцы, побрели в поисках «братишек», на которых можно будет переложить все свои тяготы и навесить все свои косяки.

«Русский мир» аппелирует не к логике и рациональности, не к справедливости (пусть не всегда рациональной, но, по-человечески понятной) — а к самым отвратительным животным чувствам «чтобы все было, и за это ничего не было». Бунт паразитов, мятеж мошенников, жлобский рокош с лоховским разводом на сложных щщах. Единственный инстинкт — «схапить и уволочь» — так легко отзывается на призыв из Жопы Ада. Остальные требуют, как минимум, аргументации и этического обоснования.

И ни по какому другому критерию этот социальный шлак стратифицировать и обобщить не удастся. Ни по возрасту, ни по географии, ни по языку, ни по политическим убеждениям. И все эти буквы я написал зря — зримого и явного критерия для обобщения у меня нет. Чем больше и выразительнее сволочь — тем сильнее она за «русский мир», и наоборот. Но это не пишется на лбу, или в паспорте. В этом надо убеждаться лично.

Я не верю в мягкую массовую реморализацию немытых путем отмывания, диетического витаминного питания и прослушивания лагидных украинских песен. Поштучный отбор и изучение кредитной истории каждого «балабокла». Если сдохло — то сдохло.

Но отбор внимательный и ответственный. Потому что однажды, вывернув в локте руку подозреваемого, мы можем найти в ней не тридцать сребренников, а семьдесят пять копеек. Те самые. И будет стыдно.

Обобщайте, но проверяйте. А более детальных инструкций у меня нет. Это жизнь, друззя. А за жизнь Форрест Гамп ошибался — это для олигофрена она коробка конфет, а для вас — миска с гречкой. Перебирать ее можно или быстро, или чисто.

Ну, вы сами решайте.

***
Приложение с картинкой.

Пропал свет. У нас на Базе блэкауты бывают разнообразными, как кофе — есть арабика, есть робуста, есть двойные и со сливками, короче — все сорта отключений электричества: центральное, поселковое, обрыв линии, поломка трансформатора, хуйего знает почему, и так далее. На этот раз ветер оборвал и запутал провода.

Вояки сразу завели генератор и закуклились в матрице. Местные, из-за отсутствия матрицы, закопались в солому, и стали сторожко зыркать оттуда глазами-пуговицами (они так несколько дней без электричества сидеть могут, пока «свет не появится» — то есть кто-то не починит), — а мы стали искать обрыв. Нашли, подтащили лестницу, угрозами и лестью загнали Фокса на провода («су-у-уки, я же последний водитель») — и кое как соединили провод через прокалывающий зажим.

Провода тут же снова оборвало в другом месте. Мы их блять опять давай связывать — оборвало в третьем. Потом еще в двух. Те провода еще до изобретения электричества были натянуты, они своего веса не выдерживают. Короче, ветер глумился над нами, шо в той песне Ника Кейва и Пи Джей Харви — винд дид хаул, вин дид блоу. И решили мы больше Фоксом не рисковать, а найти электрика.

Отловили подходящего рукодельца в Марике, надели ему на голову мешок, затолкали в багажник, завезли на Базу, дали денег — и он как следует управился с проводами. Затем щелкнул пальцами, холодильник задырчал, лампочки загорелись, интернет заработал, весна наступила. Дали ему еще денег, опять затолкали в багажник, отвезли обратно в Марик, долго обнимались на прощанье, взяли на память визитку, ну ты заходи, если шо, и умчались обратно постить фоточки в фейсбуки. Хэппи энд? Вот вам хуй!

Бо на следующий день захожу в чипок — последний магазин Человечества на краю Хаоса —
там уже сидит местная богема из последних могикан. Знаете, такие дядьки, которых нельзя согнать с родимой завалинки ни минометным обстрелом, ни свежезаваренным напалмом, ни боевым штаммом сибирской язвы. И пытают меня — а чо света не было почти два дня?

Вопрос сам по себе охуительный. В нашей зоне отсутствие электричества это норма, как дождь в Лондоне. Просто дядьки увидели, что монтер лазит по столбу — и заинтересовались, нельзя ли подарок судьбы дополнительно обложить еще и налогом?

— Ветром провода оборвало. Мы починили.
— А почему свет тусклый и моргает?

Второй охуительный вопрос. Свет, когда он есть, всегда тусклый и моргает. Морганет ныне, моргает присно, и во веки веков тоже моргает. Потому что, блять, тока мало, а потребителей много. Скоро зима, местные предпочитают не тратиться на уголь для обогрева, а палить условно-бесплатное электричество. Странно, что ток вообще туда-сюда ходит по проводам, а не пересыхает в первой же по цепочке хате, где в ушлый хозяин наладил в погребе подпольную выплавку алюминия.

— Потому что напряжение слабое.
— Так чо вы больше не сделаете, раз уж электрика вызвали?

Третий охуительный вопрос и у меня грогги. То есть мы, Ангелы, собрались сюда изо всех уголков страны, чтобы построить местным обломинго электростанцию за свой счет и снабжать их бесплатным электричеством. Ну а хули? Мы же хунта, а хунта им должна по гроб жизни, потому что если бы не хунта, то у них на тополях колосились бы ананасы, а в море вместо мелкой азовской креветки пурнали бы русалки — сиськи пятого размера и вкусный селедочный хвост под пиво.

Но я поднимаюсь с ринга.

— Напряжение в РЭС регулируется.
— Так надо в РЭС сходить, сказать чтобы добавили!
— РЭС в Новоазовске. А ты не ахуел ли дядя, чтобы я к сепарам пошел тебе напряжение добавлять? Племяннику своему позвони, он по оперативным данным как раз там за сепаров воюет — пусть он в РЭС зайдет, просьбу твою передаст.

Хорошая ответочка и сразу нокдаун. Дядька плямкает губами и скребется по полу, пытаясь подняться. Шатаясь, утверждается на ногах, и я слышу до боли знакомое:

— Взялись делать — сделайте как положено

Ниже пояса, блять? Тогда лови с вертушки и заходим на добивание.

— Хочешь чтобы светло в глазах было — так денатурат не пей. Я за электрика семьсот гривен заплатил из личных, не из казенных. Долю за ремонт занести не хочешь? Потому что я в другой раз себе просто отвод от линии кину, а вы сосите хуй, если в потемках его найдете. Я вам ваши ржавые провода за свой счет на новые менять не собираюсь. То вам тускло, блять, то моргает. ТЭНы в гаражах поотключайте, вот и перестанет моргать.

Дядька лежит и не шевелится. Притворяется мертвым. Больше никаких братских обязонов, толкни машину, спасибо в карман не положишь и прочей цыганской фени. Цена вопроса озвучена — половина с семисот. Не казенных-общаковых, личных, из кармана. Заплати и лети. Нема грошей, а халява не пролезла? Тогда лежи, отдыхай, а я пошел. Потому что на слове «деньги» любая отвлеченная философия у хобопоца кончается, а начинается жесткая правда жизни.

Вот и вся новоросская сакральная идеологическая догма до копейки.


Ще одні "бл@тья"- імперці.

  • 05.11.17, 02:35
Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович здивований неоднозначними заявами польських чиновників щодо питань історичної пам’яті.

Так, глава МЗС Польщі Вітольда Ващиковського, хоче заборонити в’їзд в Польщу людям, що одягають мундири СС «Галичина» та «заважають» відновлювати польські місця пам’яті. А польський сенатор Ян Жарина заявив, що Україна у питаннях історичної пам’яті поводиться як варвар, передає Європейська правда.

За словами Ващиковського, люди, які демонстративно одягають мундири СС «Галичина», до Польщі не потраплять. До потенційних персон нон-ґрата політик відніс й тих осіб, які «перешкоджають відновленню польських місць пам’яті».

«Ті люди, які показують чи використовують адмініструменти проти Польщі, також відчують наслідки», – наголосив Ващиковський.

На цю заяву вже відреагував директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, передає Українська правда. Він вважає, що Польща сама створює проблеми, гальмуючи процес взаємної легалізації пам’ятників.

«Це абсолютно неймовірна заява – оголошувати персонами нон-ґрата всіх посадовців за їхню вимогу дотримуватися чинного в Україні законодавства. Це абсолютно небачені підходи до міжнародної політики», – заявив керівник Українського інституту національної пам’яті».

За даними В’ятровича, у Польщі наразі перебуває близько 40-50 українських пам’ятників, які «погано» оформлені згідно із польським законодавством. В Україні таких – понад 150.

Українські представники вже пропонували колегам легалізувати пам’ятники за принципом «всі на всі».

Але, за його словами, Польща з цим не погоджується і не пропонує нічого іншого.

«Тим часом нищаться українські пам’ятники у Польщі й виникають нові незаконні польські пам’ятники в Україні – днями спорудили такий пам’ятник у Вінницькій області», – заявив чиновник.

Як він зазначив, наразі була лише одна зустріч уповноважених органів з питань легалізації. А все інше – політизація процесу.

Згадав директор УІНП і нещодавню заяву польського сенатора та історика Яна Жарина, який звинуватив Україну у «варварській поведінці» стосовно питань історичної пам’яті.

«Україна не хоче належати до римської цивілізації. Вона поводиться як варвар у питаннях історичної пам’яті. У нинішній зовнішній політиці у нас багато спільного, у нас є багато позитивних пропозицій.

Але взаємні відносини будуть дуже неглибокими, якщо Україна не зрозуміє, що значно глибші відносини походять з культурного виміру», – заявив Жарин.

Такі жорсткі звинувачення він сказав у контексті цвинтарів, місць поховань поляків в Україні, де досі не поставили хрести, що «є належним символом пам’яті про загиблих і вбитих поляків у різних обставинах».

На думку В’ятровича, немає жодних підстав до таких звинувачень. Тим більше, Польща сама неналежно реагує на плюндрування українських пам’ятників на своїй території.

«Це мені нагадує нашого східного сусіда, який бачить себе «Третім Римом». Боюся, що вже з’явилися польські політики, які бачать Польщу «Четвертим Римом» – і очевидно, тут ідеться про якісь імперські замашки», – зазначив В’ятрович

«Саме на території Польщі за останні 3 роки 14 разів було сплюндровано хрести на українських могилах. Натомість на українській території було 4 випадки плюндрування польських пам’ятників – усі ті пам’ятники відновлені. На польській території жоден український пам’ятник досі не відновлено», – підкреслив директор УІНП.

Він додав, що саме відсутність польської реакції на вандалізм українських пам’ятників спричинила рішення щодо припинення процесу легалізації польських.

На фото українські надгробки переміщені за огорожу кладовища у Любачеві (Польща, Підкарпатське воєводство) Автор: ukasz Winiewski/Facebook Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2017/11/02/volodymyr_vyatrovych_vrazhenyy_pogrozamy_
polskyh_chynovnykiv_1198223
І ось, польшА, на чолі із ставлеником кремля, не заставила себе довго чекати:https://www.infa.ua/v-yatrovy-ch-stav-personoyu-non-grata-v-pol-shhi-zmi/

Рогалики.

  • 05.11.17, 02:22
Песочные рогалики с повидлом

А вы знаете, какие вкусные песочные рогалики с повидлом? И вообще, как к нам попадают кулинарные рецепты? И становятся любимыми, порой — нашими фирменными? Конечно, скажете: из кулинарной книги, или из Интернета. Тоже верно. Но, все-таки, самые лучшие, проверенные рецепты приходят к нам от наших славных бабушек — любимых мастериц на все руки! Моя бабушка очень любила готовить — в субботу утром надевала чистую одежду, повязывала голову платком и замешивала тесто в большой кастрюле — много же народу придет в воскресенье! И все делала с любовью и радостно.

И я хочу поделиться с вами бабушкиным фирменным рецептом песочных рогаликов с повидлом: сейчас это так легко сделать с сайтом «Люблю готовить».

Ингредиенты:
  • творог — 300 грамм;
  • просеянная мука — 300 грамм;
  • свежее яйцо — 1 штука;
  • сливочное масло — 250 грамм;
  • ванильный сахар — 15 грамм;
  • соль — одна щепотка;
  • разрыхлитель теста — 1 чайная ложка;
  • баночка с повидлом;
  • сахарная пудра для посыпки рогаликов.
Песочные рогалики с повидлом. Пошаговый рецепт
  1. Всыпаем муку в сухую миску.
  2. В эту же миску на терке с крупными отверстиями трем холодное масло, перемешиваем рукой.
  3. В миску с мукой и маслом кладем творог и все хорошо перемешиваем.
  4. Разбиваем яйцо в тарелку и слегка взбиваем вилкой, добавляем к нему соль и ванильный сахар.
  5. Вливаем яичную смесь в творожное тесто, тщательно перемешиваем рукой, добавляем разрыхлитель.
  6. Замешиваем тесто быстро, чтобы масло не таяло — оно должно остаться холодным.
  7. Тесто должно получиться однородным, нежным, мягким и не прилипать к рукам.
  8. Делим творожное тесто на 2 части (в видео на 6): нужно сформировать из него 2 шара.
  9. Заворачиваем шары для творожных рогаликов в пищевую пленку и кладем в холодильник на один час (это тесто может пролежать в холодильнике и пару дней — при необходимости).
  10. Достаем из холодильника шары песочного теста, раскатываем тонко один шар, присыпая мукой с обеих сторон, чтобы тесто не прилипало к поверхностям.
  11. Вырезаем из этого теста большой круг: удобно резать колесиком для пиццы, если его нет — режем ножом.
  12. Делим и разрезаем круг на 4 части, а потом каждую четверть круга режем еще на 6 частей — получились узкие, длинные сегменты.
  13. Широкую сторону сегмента нужно смазать тонким слоем повидла — до середины.
  14. Теперь туго скручиваем сегмент, начиная с широкой стороны, когда повидло начнет заканчиваться — крутим слабей.
  15. Застилаем противень пергаментной бумагой и кладем рогалик песочный кончиком-хвостиком вниз, чтоб не раскрутился. Всего рогаликов должно получиться на один большой противень.
  16. Нагреваем духовку и выпекаем рогалики при температуре 200 градусов 17-20 минут.
  17. Вынимаем противень, даем песочным рогаликам полностью остыть и посыпаем их сверху сахарной пудрой.

    Источник: http://ochenvkusno.com/pesochnye-rogaliki-s-povidlom/

Пончики.

  • 05.11.17, 02:15
Очень вкусные пончики из советского детства

Предлагаю приготовить очень вкусные пончики из нашего детства. Обалденные и очень нежные пончики из дрожжевого теста, посыпанные сахарной пудрой: их вкус переносит в детство, в родительский дом. Это идеальный десерт для семейного чаепития. Пончики получаются очень воздушными, ароматными, от них невозможно оторваться. В приготовлении этого лакомства нет ничего сложного — это легкий рецепт: но результат, без сомнения, порадует ваших близких своим прекрасным вкусом.

Ингредиенты:
  • сахар — 50 грамм;
  • теплая вода — 300 миллилитров;
  • мука — 500 грамм;
  • яйцо — 1 штука;
  • сливочное масло — 25 грамм;
  • дрожжи сухие — 4-5 грамма или свежие — 15 грамм;
  • растительное масло;
  • соль — 1 неполная чайная ложка;
  • сахарная пудра для посыпки.
 Пошаговый рецепт
  1. Для начала подготовим дрожжи: если это свежие дрожжи, то их нужно раскрошить, сухие просто высыпать, добавить немного теплой воды (добавляйте так, чтоб покрыть дрожжи водой) и размешать, чтобы они растворились полностью.
  2. В миску к дрожжам просеять 2-3 столовые ложки муки, добавить немного сахара (половину чайной ложки, без горки) и перемешать: тесто получается по консистенции похожее на тесто для оладий. Густоту теста можно отрегулировать мукой.
  3. Если в тесте есть комочки, то это не страшно: они потом разойдутся. Тесто необходимо накрыть крышкой или тарелкой, оставить в теплом месте минут на двадцать. Тесто должно немного увеличиться в объеме.
  4. В оставшуюся по рецепту воду добавляем соль с сахаром и размешиваем, чтобы они растворились.
  5. В тесто вливаем раствор соли с сахаром, и хорошенько размешиваем.
  6. В миску вбить яйцо, взбить с помощью вилки или венчика, и добавить к тесту. Все тщательно перемешать.
  7. В перемешанную однородную массу понемногу добавляем просеянную муку.
  8. Когда вся необходимая по рецепту мука добавлена в тесто, его необходимо хорошо вымесить: по консистенции оно получается мягким и липким.
  9. Далее необходимо растопить сливочное масло и добавить в тесто (сливочное масло не должно быть горячим). Все перемешать.
  10. На сухую рабочую поверхность без муки выкладываем тесто, а миску, в которой было тесто, немного смазываем растительным маслом.
  11. Мягкое тесто удобней всего месить по французской технологии: тесто подхватываете, вытягиваете, складываете, переворачиваете и опять подхватываете, вытягиваете, складываете, переворачиваете (таким образом делать примерно пять или семь минут).
  12. Совет. Вы можете вымешивать тесто, как вам удобно: главное, чтобы тесто было замешано равномерно. Чтобы тесто не прилипало к рабочей поверхности, можете использовать скребок.
  13. В результате вымешивания тесто получается мягкое, живое и подвижное. Тесто немного липкое, но оно легко отстает и не оставляет следов ни на руках, ни на столе.
  14. Замешанное тесто положить в миску, немного смазанную растительным маслом. Руки также смазать растительным маслом и округлить тесто: собрать края теста к центру, как бы подворачивая их. Получается красивый ровный шарик теста.
  15. Тесто необходимо накрыть пищевой пленкой и оставить в тепле для подъема. Примерно через полтора часа тесто должно увеличиться в объеме.
  16. Если есть время, то подошедшее тесто можно снова обмять и дать ему подняться во второй раз. Обмятое во второй раз тесто накрыть пищевой пленкой и поставить в теплое место: примерно на час.
  17. Рабочий стол смазать растительным маслом, выложить тесто и поделить его в зависимости от желаемого размера пончиков (при этом тесто старайтесь сильно не мять).
  18. Кусочки теста очень нежно закруглить: чтобы они не прилипали к рукам, их можно смазывать растительным маслом. Округленные куски теста накрыть пищевой пленкой, смазанной растительным маслом, и оставить минут на двадцать.
  19. Далее: в каждом кусочке теста проделываем дырочку и очень деликатно растягиваем тесто.
  20. В сковороду налить растительное масло так, чтобы пончик свободно плавал: уровень масла должен доходить примерно до середины пончика (это слой где-то в два сантиметра: все зависит от размеров ваших пончиков).
  21. В разогретое масло выкладываем пончики, обжариваем с двух сторон до румяного, золотистого цвета.
  22. Совет. Обжаренные пончики выкладывать лучше на бумажное полотенце, чтобы удалить излишки растительного масла.
  23. Готовые пончики посыпать сахарной пудрой.

Пончики получаются очень вкусными, просто тающими во рту. Готовые пончики можно посыпать сахарной пудрой, полить глазурью, шоколадом, медом. При подаче добавлять варенье, джемы и сгущенное молоко.

Источник: http://ochenvkusno.com/ochen-vkusnye-ponchiki-iz-sovetskogo-detstva/

Красиве смачне печиво.

  • 05.11.17, 01:05
Очень красивое домашнее печенье с яблоками
Очень красивое домашнее печенье с яблоками

Это невероятно красивое домашнее печенье с яблоками не оставит никого равнодушным, а обычное чаепитие станет настоящим праздником вкуса и аромата! На первый взгляд может показаться, что приготовить такую красоту сложно, но на самом деле это просто. Я сейчас вам расскажу, и вы убедитесь сами!

Ингредиенты:

для теста:

  • маргарин — 200 грамм;
  • сахар — 120 грамм;
  • яйцо — 2 штуки;
  • молоко — 100 миллилитров;
  • разрыхлитель — 2 чайные ложки;
  • щепотка соли;
  • ваниль по вкусу;
  • цедра из одного лимона;
  • мука — 500 грамм.

Для начинки:

  • килограмм яблок;
  • сахар — 6 столовых ложек;
  • сливочное масло — 2 столовые ложки;
  • сок половины лимона;
  • вода — 30 миллилитров;
  • по вкусу можно добавить корицу.
Очень красивое домашнее печенье с яблоками. Пошаговый рецепт
  1. Яйца перетрите с сахаром, добавьте размягченный маргарин, еще раз перетрите. Добавьте молоко, цедру с лимона и ваниль. Муку смешайте с разрыхлителем. Добавьте смесь из муки в жидкую семь и. перемешивая, замесите тесто.
  2. После заверните его в пищевую пленку и отправьте в холодильник на 30 минут.
  3. Пока тесто стоит в холодильнике, приготовьте начинку: очищенные яблоки от кожуры и сердцевины натрите на терке.
  4. К натертым яблокам добавьте воду, сахар, сок лимона и масло. Поставьте на огонь, доведите до кипения и варите на медленном огне, пока не выпарится жидкость.
  5. Достаем из холодильника слегка охлажденное тесто, отщипываем маленький кусочек и раскатываем круглую лепешку. Из лепешки вырезаем треугольники.
  6. В каждом треугольнике ножиком сделайте разрезы (смотрите как на фото), выложите охлажденную начинку и заверните треугольник сначала с одной стороны, затем с другой.
  7. yz0opa4dnqc
  8. Духовку разогрейте до 180 °С и отправьте туда наши печеньки запекаться на 15-17 минут.

При подаче на стол печенье с яблоками присыпьте сахарной пудрой.