Для тих,хто ще проти всіх.

Попелюшка.

Читаю газети, інтерв’ю, коментарі до них. Ось владико вважає  його
українським демократом, у якого щось не завжди виходить, ось якась Таня
дуже переймається його долею: «Та він слабкий, а так він гарний» -
різномаїття думок, поглядів, точок зору.
А, дійсно, який він, та звідкіля взявся, як, взагалі, стають великими
цяцями. Не наполягаю на історичній достеменності, а здебільшого
керуючись інтуіцією, маю своє бачення цього питання.
Наприклад, Гавчук. Був Головою Президії Верховної Ради, так званого
колективного президента, а, як з’явилася посада президента, так він, як
би, автоматично, її й заняв.
Або ж Дучма – екс-директор «Южмашу», екс- член ЦК КПРС. Все чин-чином.
А цей звідки вистрибнув, немов той біс з табакерки? По-перше, у зв’язку
з тим, що я не маю ніякого бажання звати його президентом, треба ж таки
визначитися, як його називати. Останім часом ходила собі поміж люду
така побрехенька:
- Імпичмент, імпичмент, усі хочуть його з’їсти, не можна ж – піст.
- Та його можно. Бо він ані риба, ані м'ясо.
Отож таку людину в Україні звуть «воно». На тому й зупинимося.
Так ось сиділо Воно у зачуханій сільскій ощадкасі та й не мало собі й
поняття про «совецьку» систему підбору кадрів. Але система його знайшла.
Відомий банкір / вели-и–ика людина/ Вадим Грецьман хрещену заміж
вирішив віддати. Дівчина ж гарна, та дуже тиха, /скромна/, ні тобі на
дискотеку, ані на виставку яку. Ну, як воно в нас було – якщо який
негаразд, куди йти, хто допоможе – отож, рідна наша партія. Йде
Грецьман у ЦК: «Таке діло, хлопці, мені у керівництво Сільхозбанку
потрібна свіжа кров. Знайдіть мені, будьте ласкаві, молодого, бравого
хлопця-фінансиста з села.» - «Нема питань, любий Вадиме Батькович!»
Зараз по обкомах цидулю - «відшукйте та предоставте». А у Сумському
обкомі недовго й шукали  та відшукали  - ось Вам молодий, і високий, і
красивий, і прикордону службу пройшов /у писарчуках, правда/, член КПРС
з 1977 року. А прізвище Попелющенко. /Тож для москалів скажу, що
«попелюшка» то є по вашему «золушка», бо Воно ж «из грязи да в князи»/.
Зараз же й посаду дали та й весілля відгуляли. А Воно ж тепер і кабінет
має, та й підлеглих туча, одних замісників троє, а Воно сидить, кофе
п’є та щоки налуває – бо ж начальство От як!

РОЗДІЛ II. ПЕРШІ МІЛЬЙОНИ

А Воно ж тепер і кабінет має, та й підлеглих туча, одних
замісників троє, а Воно сидить, кофе п’є та щоки налуває – бо ж
начальство От як!
- Ой, - кажуть, - Вікторе Андрійовичу, Ви стільки кофе п’єте, це ж зле.
- Та ні, - відповідає,- ми з дитинства привчени, дома завжди кофе пили.
- Вон воно як! У Вашій-то Хоранжовці?
- Та батко тільки кофе пили. Звичка.
- Це ж відкіль така звичка?
- Чотири роки у Німеччині, Там і звик.
- А що він там робив?
- Як у 41-м до полону попав, так до 45 –го по таборах.
- Ага, там його, бідолагу, у таборах до кофе й привчили?
- Ну да.
Чогось до пам’яті приходить Дем’янюк, загубивший у таборах біля 30000
душ, й писавший листа до Віктора Андрійовича з проханням звернутися до
президента Штатів не відправляти його на суд до Німеччини, бо він
боровся з комуняками. Де боровся - по таборах? Мабуть, привчав кофе
пити.
Отак сидить Воно, п’є кофе, щоки надуває, та хресний його не забуває.
- Ти ж, Вітю, тепер голова сім’ї, треба ж годувати, та на одну
зарплату, мабуть, тяжкувато. Так? Отож. Я завтра до тебе чолов’ягу
направлю, ти йому папірця підпиши, а він потім до тебе зайде й
віддячить.
Далі Воно вже п’є кофе із коньяком.
Тут би й казочці кінець. Та ні. ГКЧП. Незалежність. У країні бардак.
Звертається до нього «дружбан» - це з нових друзів, банковських – такий
собі Мітькін.
- Ти до Москви рублі перераховуєш?
- Звичайно.
- А бува, що губляться?
- Бува. А що з того?
- Та є тут двійко схемок – перерахуєш, ніхто не знайде, жодна собака. А згодом вони вже у долярах, у банку Нью-Йорка.
- А Москва спитає?
- Так вони ж у дорозі губляться?
- Губляться.
Так Воно стало одним з перших доларових миліонерів України та все тишком-нишком. І руки тут ні до чого.

РОЗДІЛ III. БАНКІВСЬКІ СПРАВИ

Потім був банк «Україна». Кредити летіли – аж гуло. Банк худів, брат Петро жирів. Банк здох. Руки теж ні до чого.
Згодом Національний. Перший зам Стелькин, є кому працювати, Воно ж
коньяк попиває, кофеєм запуває, щоки надуває. Отака, брат, у нас работа.
Раптом. МВФ щось занервувало, гроші в офшор пішли, а у звітах – все аж
блищить. Скандальчик, кримінал. Ну, туди-сюди, іди сюди. Іван Степанич
Хрущ, з нових «дружбанів», все владнав, та й дипломатичне знайомство
відбулося – дипломат сам-на-сам Самому передав. Взагалі – хеппі-енд.
Правда, зам зама сів, й досі сидить, та Воно, дякуючи Богу, нічого не
нідписувало, а навіщо ж тоді зами? Чисті руки – це перше діло.

РОЗДІЛ IV. У ПРЕМ’ЄРАХ
 
Якось прийшов Іван Степанич.
- Ти,Віть, тут таке діло. Скільки тобі у банку сидіти, давай, друже, в прем’єри.
- :???
- Ти не хвилюйся, я все перетьор - Дуче згодний. Бери ще двійко дипломатів та й пішли. Питання вирішене.  
Вот так  старик Дучма его заметил и на премъерство соблазнил.Зазвичай,
особиста зкстріч, настанови. «Ти ж тільки Срулю не бери у зами», -
каже. «А хто ж робити буде?»- «Ну, диви».
Гуля /Дучма її помилково Срулею називав/ реве та й стогне – енегетику
розкрутила, гроші до казни мільярдами пішли, а Воно п’є та щоки надуває.
Вхопилася Гуля за вугілля. Отут їй кранти прийшли. Дучма розхвилювався
– моїх хлопців не чипать! / До сторони/ Хлопці порожняк не гонють.
Панікович приїхав – дипломат привіз, я до них приїхав – два грузять.
- Так шо здавай Срулю – пиши папір.
А Воно ж зарікалося – я своїх замов не здаю, сам піду, а не здам. Здав.
А якже? Лички ж. То Ви не знаєте, що таке задля селюка лички? Воно ж
прем’єр! Як у Хоранжевці з’являється – то пилюка аж неба в’ється – тож
наш прем’єр приїхав та раптом – де ж лички? Та хай Бог милує. Сдав.
Зам  замом, а лички ...
А її тут під білі ручки та й на нари.
- Тобі в ЄЕСУ податкова нарахувала несплату податку?
- Та був суд – не було ніякої несплати, все ж з’ясовано.
- Несплати, може, не було. А ось пеню на цю несплату податкова
нарахувала, а про пеню в рішенні суду ані бульк. Так що давай, голуба,
на нари.
Підсумок. Один зам зама банківський – на нарах, другий – урядовий. Ото тобі - своїх не сдаю.
А народ ніби немов би зачарований – «О, Попелющенко – це голова, гривну
народив / про Грецьмана вже й забули/ й урядом керує, Дучму не слухає».

А на Дучму голоштані пруть «Ганьба, геть, геть.» Знайди ти їм цього
клятого Гонгадзе. Життя нема. Тут Іван Степанич, спасибі. Крутнувсь.
- Слухай, Данілич, теба звернутися до народу усіма гілками влади – президент, прем’єр, Голова Верховної Ради.
- Та цей сучонок заковерзається, злий, що Срулю прибрали.
- А він Вам Срулю, а Ви йому офшор, він боягуз страшений.
Та й підписали втрьох, усіх фашистами назвали, й після цього, чи від
цинизму цього листа, чи народ притомився. Але виступів зменшило, а годі
й зовсім затихло.  
І ось бачить Дучма – другий термін кінця добігає. Піти тихо, як Гавчуку
не вдастся – за ці два термини чого тільки не було, згадають й Гонгадзе
й Чорновола, не до ночі кажучи.
І Люда пиляє, вже віршами почала балакати: Любий твій дружбан Єльцов,
                                                                                        Той підклав собі сенцо,
                                                             А у тебе ідійота справа дме вже г...цом.
- Да є ж і в мене.
- Хто? Отой злодій кишеньковий? Хто ж за нього голосувати буле? За кишенькового?
- Да він не кишеньковий, він кидало. Та ніхто нічого не знає. Гарний господарник – та й годі.
- А якщо люди дізнаються?
- То погано буде. А так гачок добрячий. Спасибі Льовкіну.  Догодив.
- Ось Воно було б до діла. На гачку він у тебе гарному. Хай накиває до
опозиції. Треба його з уряду викидати, а народ його ще більш любитеме –
слов’яни скривджених люблять.
Зателефонував, каже, знімати  будемо, а той – у сльози, у Дучми шелепа
на коліна впала. «Ти диви, знав, шо Воно дуркувате, але це вже край.» А
той.
- Т а Ви ж мені як батько. Та защо? А що люди у Хоранжевці скажуть?
- Ти, синку, не хникай, а так і кажи: -«Я ще повернуся, я це так не
залишу», а народ, він же локшину любить, вони тебе ще прохати будуть,
щоб ти ними керував, та й я допоможу. Будеш в мене президентом, ну,
після мене. Ось побачишь. Коли мені віри немає, спитай ось Людку, вона
тебе, дурика, любить. Так шо ,не голоси, з’їзди у гори, відпочинь,
горілочки попій, чи ти більш до коньячку, ну, дивись, а я тобі скажу,
коли до ціх крикунів приєднуватися – хай ще добре тебе попрохають.

РОЗДІЛ V. У ОПОЗИЦІЇ
 
Так усе й вийшло. Пішло Воно опозицією керувати. Сидить еофе п’є, щоки надуває. Заходять друзі, жаліються:
- Ми ж бабки кидаємо, кидаємо, та як у прорву – то листівки, то бігморди, грошей не вистачає.
Що робити? Треба батьку телефонувати.
- Ось такі справи кепські – грошей нема.
- Та це не біда. Дам тобі двійко мужичків з грошами. Чекай.
Прийшли двоє - один Деребань, другий Нестоянь /очі бігають/, але гроши принесли.
Знов не так. Друзі незадоволені.
- Хіба ж можна у нашу світлу силу таких злодіїв брати, на них навіть тавра ніде ставити.
Щоки надув.
- Я тут присідатель. Так і каже – не голова, а присідатель.
Вийшли друзі. А один такий жвавий, веселий завжди – Жбанів й каже.
Розповім
я Вам, хлопці, такий собі випадок, біжить у метро ескалатором москаль,
натуральний, у Москві народжений. Вони ж завжди кудись поспішають.
Біжить, раптом бачить – стоїть амбал у москвичці, руки у карманах.
Москаль тут зрозумів, хто це й питає:
- Ти звідкіля таковський?
А той задоволений, що з ним натуральний москаль розмовляє, тай каже:
- Дик я тамбовський.
- То-то видно, що такий х..йовський.
- Дик я-то що нічаво-о, а ось присідатель у нас – от то раз...бай.
Посміялися та розійшлися. Та того ж вечора цей анекдот один з друзів
Йому розповів, та хто розповідав, та хто ж голосніше сміявся. А Воно,
ясна річ, юмору не розуміє, розуміє тільки, що коли сміялися з
присідателя, тобто з нього. Воно губу закусило, але промовчало. Та ж
злопам’ятне, Воно довго пам’ятатиме.
І знов кофе, знов з коньячком, суші, те да се.
А народ проголосував – аж 23 %. Та в Гулі 6%. Оце так опозиція. У
Європи аж груди від гордісті ледь з плаття не повискакували. Америка
здивована – приємна несподіванка. Усі Його поздоровляють.
З радощів телефонує «батькові».
- Знаю, знаю, я за тебе радий, а тепер дуй-ка ти у гори – відпочинь від
трудів правідних, горілочки попій, чи ти більш до коньячку, ну, дивись.
Треба в Раді більшість здобувати, перемовини вести, а присідателя нема.
Тик-мик, тудої-сюдої, а більшість вже є, і без опозиції обійшлося. І
Деребань з Нестоянем вже у більшості голосують, збігли.
Ось тобі лідер опозиції – усю перемогу прогуляв. Європа якби й не гордилася, у другий бік дивиться.
З госдепу телефонують послу у Київ:
- Що там таке? Що трапилось?
- Гульяй-Васья!
- Що-що?
Та це така російська ідіома, перекласти важко, одним словом, сибарит, працювати не любить, та й не може.
- А якже – відомий банкір?
- Він і у банківський справі знає тільки, як красти. Він усе життя за
чиїйсь спиною. Спочатку за спиною Вадима Грецьмана, потім прийшов до
нього зам - Стелькін, а він тільки щоки надувати може.
- То з ким же працювати?
- А вибору немає, можно тільки поспівчувати Україні.
Здивувалася Америка, та для себе прояснила, що Воно так і є Воно.
А народ у подробиці не заглиблюється, де, хто відпочиває, де, хто не спить, працює.
Ура! Попелющенко! А Воно щоки надуває.
 
РОЗДІЛ VI. КАНДИДАТ

Наближаються президентські вибори. Дучма з більшостью у Раді висувають кандидатом Паніковича.
Та ось невдача. На той час Панікович з гачка у Дучми зірвався –
потрапили у пресу гріхи Паніковича – двічі судимий, шапки у темряві з
людей зривав. виявилося, і не гачок це зовсім.
Справа у тому, что за Советів, як казав у одному анекдоті наш дорогий
Ілліч,  дисидентів не було, а були сиденти, отсиденти і досиденти, а
досиденти – це, у більшості ті, що за віком ще не потрапили у сиденти.
І так історично склалося, що у Донбасі виявилося якось більше цих самих отсидентов, ніж у інших місцях.
Тому отсиденти в ціх краях споконвічно були у пошані. Це люди, які вже
мають досвід, якого досиденти ще не мають, але мають колись одержати.
Тому більш досвідчені у авторітеті. Тепер уявіть, у якому авторітеті є
людина, яка маючи неодноразовий досвід, зуміла зробити кар’єру и стати
претендентом на вищу посаду у державі.
Та, власне, Дучме вже не потрібні були гачки на жодного з претендентів,
так як у нього була готова нова інтрига, фахівцем на які він був
визначним, якщо пам’ятати, що він, працюючи парторгом ЦК на Южмаші,
з’їв трьох директорів, щоб потім самому бути директором.
Інтрига була в тому, щоб у передвиборчий боротьбі так напружити
пристрасті, щоб вибори були яко мога більш брудними, з багатьма
порушеннями, причому, з обох сторін, щоб довести цю схватку до
Верховного Суду,  у якому вже було готове рішення про відміну
результатів виборів, призначення нових виборів з відстороненням від
участі у них обох претендентів. Подальше було ділом техники.
Вибирається ні на що не претендуючий президент. Рада приймає зміни до
Конституції, які передають основні повноваження президента прем’єру, і
в це крісло спокійнесенько пересаджується Дучма.
Усе було продумано, усе було пораховано, усе було підготовлено, але...
Усі плани, усі задумки, інтриги були зметени Майданом. Цього Дучма не передбачив, та й ніхто не міг передбачити.
І тут стає важливим, що Воно було у Дучми на гачку, крім того, з
урахуванням того,  що Воно дурнувате та боягузливе, кращого наступника
й не треба.
Верховний Суд виніс потрібне рішення. Верховна Рада прийняла зміни до
Конституції, які повинні були довести країну до хаосу та безвладдя. Що
дало можливість Дучмі заявити: «Україні було погано з Дучмою, тепер
подивимось, як буде Україні без Дучми». Він пішов, але він пішов
пророком. А уходив довго. Не поспішаючи. Спокійно видавав укази.
Роздавав звання, нагороди, майно. Особливо милий був указ про
преміювання заслужених, серед яких був зять президента , доларовй
мільйонер Мінчук. Йому з барського плеча була пожалувана 1000 гривен.
Що ж – це мало рацію – копійка рубль береже. У сім’ї  знагодиться.
А виконуючий обов’язки прем’єра головний геолух Хазаров штамповав
постанови. Розкрадання державної скарбниці йшло великанською ходою.
Одною з постанов уряду було закріплення багаточисельних пільг за другим
президентом, що навіть призвело до образи першого президента, але на
нього ніхто вже не звертав уваги. Не до того.

РОЗДІЛ VII.  НАРЕШТІ

Зараз же після третього туру третьому президентові зателефонував другий.
- Ну шо, синку, я тебе вітаю! Не скривдив?
- Ой, батьку, спасибі!
-
Отож і гарно.Ти нас з Людкою слухай – усе буде гаразд! А тепер дуй-ка
ти у гори – відпочинь від трудів правідних, горілочки попій, чи ти
більш до коньячку, ну, дивись. А – отруєння, та розумію, та всеж менш
докторів слухай, якщо помалу, то можно й багато, гірш не буде. Ну, с богом!
З госдепу телефонують послу до Київа:
- Що, знов? Гульяй-Васья?
- Знов.
- Да, тяжкий випадок.

РОЗДІЛ VIII. ЯК ПОЧНЕШ...

Інавгурація пройшла, як у багатих. І все б гарно, так знов ця... Тільки
командири скінчують заводити майдан «По-пе-лю-щен-ко», зараз же народ
«Гуля!Гуля!» Навіть донька питає: «А що це вони кричать?» Добре мати
знайшлася: «Та це вони голубів кличуть» - «То і я хочу – Гуля!»
-  «Годі, це тобі не личить, ти донька президента, і не повина драти
горлянку, як вони, зрозуміла?» - «Зрозуміла» - «Молодець»
А Воно перший визіт – до Москви. «Здрасьте, Владимир Владимирович,
привет Вам от Леонида Данилыча, Вы не переживайте, мне Леонид Данилыч
всё объяснил, я на тот же процент согласен.» «Какой процент? О чём
разговор? Я Вас что-то не пойму.» - «Да я об этой схеме газовой.» - «Вы
только избавьте меня от всяких вонючих газовых схем. Если Вы хотите
заниматься какими-то схемами, то флаг Вам в руки и создавайте своего
посредника между своим «Нафтогазом» и Вашим же РУЭ, а меня в эти
делишки не втягивайте».
З тим і поїхало. Встиг, оце ще  дати інтерв’ю одній газеті. «Усі волали
бути прем’єром. Проходу не було. Отмороз назбирав 226 підписів
депутатів. Ідинах каже, що в нього вже є досвід – був вже прем’єром.
Вороженко ходить слідом – тільки, що не стогне, соплі жує, а злодійка
так ножа до горла ставить, а, якщо подивитись на підсумки голосування
по областях, де вона була куратором, усюди програла».
Таке інтерв’ю. Усіх помічничеів-соратничків  обіс..в.
Аналогичний випадок стався якось у одному провінційному містечку. Сидів
собі ребе, очікуючи вечерю, та ось заходе жінка й каже, що до нього
молодик з Київа.
- О! З Київа! Клич, клич! – Заходе молодик.
- Що трапилось?
- О, шановний ребе! В мене до Вас велике прохання. Я вперше у Вашому
благословенному містечку по комерційній справі. Зупинився на постоялому
дворі, а маю велику суму грошей. Та мешканці постоялого двору довіри
мені не додають. Чи не можна до ранку залишити гроші у Вас? – Та
витягає зза пазухи великий пакунок.
- Звичайно, звичайно, які речі! Тільки, розумієте, це ж гроші! Та й сума не маленька! Так шо покличмо свідків.
- Хая! Поклич мені Мойшу та Хаїма.
Прийшли Мойша та Хаїм.
- Це мої перші помічники. Ось пан молодик звернувся до мене з проханням. Повторіть, будь ласка.
Молодик повторяє.
- А тепер у Вашій присутністі та присутністі цих двох шановних осіб я
беру Ваш пакунок з грошима та ложу його до сейфу, ось так, і замикаю.
Йдіть, пане молодику, з богом, та спіть спокійно. Зранку приходьте та
заберіть свої гроші.
Зранку прихолить молодик та прохає свої гроші.
- Звиняйте, пане молодику, - каже ребе, - про які гроші йде мова? Щось я не пам’ятаю.
- Якжеж? – то блідніючи, то червоніючи, каже молодик, я ж учора залишив
пакунок з великою сумою грошей, та Ви його у сейф сховали.
- Я? Та шо Ви таке кажете?
- Та при цьому Ваші помічники були.
- Хая, Хая! Клич сюди Мойшу та Хаїма.
Прийшли Мойша та Хаїм.
- Слухайте, любі друзі. Ось прийшов до мене зранку молодик та й каже,
що учора вечері він, якби, у Вашій присутністі залишив мені велику суму
грошей. Я чогось такого не пам’ятаю. А Ви?
- Ні, не пам’ятаємо, - кажуть обоє разом Хаїм та Мойша.
- Ну, йдіть, каже їм ребе, а Ви, молодику, почекайте. Йде до сейфу. Виймає пакунок з грішми та віддає гостю.  
Хлопець нічого не розуміє, але все ж таки питає:
- А навіщо Вам усе це треба було?
- А якжеж? Ви там у Київі усіх знаєте?
- Так.
- Ось розкажіть усім- з ким я повинен працювати!
Оце ребе! Оце така манія величі, а скільки спесі, яке марнославство,
скільки бажання принизити ближнього, щоб на фоні принижених піднятися
вище, так високо, щоб ребе і у Київі побачили та відмітили!
Ні, а наше Воно хотіло, щоб його у Москві побачили та відмітили. А це «дві великі різниці»

 
(Тетяна Коробова).