Час бою.

Можливо, комусь  це видасться дивним, але впродовж  майже чотирьох років Віктор Янукович був гарантом незалежності України. Певна річ, ключова причина — не в патріотизмі, а в жадібності: це його мисливські угіддя, і тільки він може запрошувати або не запрошувати когось розділити трофеї. Але коли стало зрозуміло, що пропетляти між Брюсселем і Москвою не вдасться, Янукович опинився перед вибором: він чи  країна. Підписавши Угоду про асоціацію з ЄС, а також Угоду про зону вільної торгівлі, українському президентові довелося б пожертвувати собою. Адже очевидно, що квола, невміло керована українська економіка, яку до того ж розкрадають,   сукупно  з бюджетними втратами першого року від зони вільної торгівлі, а також із дірками, які, безперечно, пробили б російські санкції, — не створили б вигідних умов для перемоги на президентських виборах 2015 р. Тому Віктор Янукович вирішив дати шанс не країні, а собі, здавшись у полон Кремлю. Очевидно, він сподівався, що відсутність  формальних вериг у вигляді вступу України до Митного союзу дозволить йому після виборів утекти "і від дідуся, і від бабусі". Однак низка подій привела його до розуміння — з ілюзіями доведеться розлучитися.  Дим піднімається над Роковою горою.

Склалося кілька  чинників, усвідомлених ним у різні періоди, які стосуються крихкості, ненадійності ключових опорних точок. По-перше, Янукович усвідомив, що професійний та  інтелектуальний рівень його уряду не витримує жодної критики. І питання навіть не в "крисятництві" найбільш довірених, питання — у їхній здатності утримати економіку в зоні турбулентності. Певна річ, ці самі "свої" апріорі перебувають поза полем зору прокуратури й управління "К" СБУ, які, за завданням президента, що оголосив 2014-й — роком боротьби з корупцією, нишпорять у пошуках жертв серед членів уряду, губернаторів та керівників півсотні ЦОВВів. Але недоторканність "сімейних" кадрів не означає професійну спроможність. Янукович це розуміє. По-друге, Янукович обвинуватив олігархів у зраді. Об'єктивне висвітлення подій практично всіма центральними каналами, починаючи з 9 листопада до початку нинішнього тижня, стало шоком для президента. За цей ковток свободи і притомності  варто подякувати  як журналістам, котрі  згадали, що таке справжні новини, так і власникам каналів, котрі згадали, скільки всього за ці роки з того, що перепало Сім'ї, могло перепасти їм. Янукович зрозумів, що не може розраховувати на один із ключових видів зброї передвиборної кампанії — беззастережну підтримку олігархічних каналів. По-третє, майбутній кандидат у президенти побачив, що частина електорату, налаштована до нього опозиційно, —   активна. Його ж прихильники, як свідомі, так і потенційні, — пасивні й розгублені. Та, власне, і місцеві еліти не квапилися слати до запитання листи з проханням запровадити  надзвичайний стан. Хіба що кримський парламент лоба розбив, молячись на вождя. По-четверте, Янукович усвідомив, що головна його опора –  силовики. А  точніше –  кийки МВС і вухо СБУ (про "Альфу", яка ретирувалася скавулячи після першої спроби взяти Онисима в Запоріжжі, ми промовчимо). Але цього явно замало  для перемоги    у  2015-му. І тоді він здався, вирішивши поставити на Кремль — на його гроші, на його політтехнологів, на його  радників, на його медіа, а в разі  чого  — і на його багнети. 

Тепер Янукович абсолютно спокійний. Він не бачить загрози в Майдані; потішається над його політичними лідерами; готує кадрові зміни в уряді; сколочує на вибори стару команду, покликану гарантовано забезпечити новий термін. 

Майдан, що не дав очевидних, відчутних результатів, примусив олігархів втягнути пазурі, — їхня вольниця скінчилася. Канали передано в управління команді, сформованій президентом і його старшим сином. На вершині  піраміди — Олександр Гурбич, перевірений із часів донецького губернаторства кадр, що замикається безпосередньо на Олександра Януковича. Під ним — Юрій Чмир, новопризначений заступник голови АП, покликаний курирувати вироблення і розгін сигналу у ЗМІ. Йому в поміч — dream team: Погребінський, Герман, Костриця. Паралельно відновлюється й російська гілка на дереві виборчої кампанії: у грі —Владислав Сурков та, певна річ, автор плаката про три сорти України — Володимир Грановський, що розім'яв інтелектуальні м'язи у спільній роботі з Глазьєвим. Ще трохи організаційних зусиль, необхідних  для налагодження ланцюга проходження сигналу,  — і медійний асфальтоукладчик рушить із місця. Тисячі газет, радіостанцій, сайтів, каналів покриють корою інформаційний простір. На мою особисту думку, у 2004 р. вибори виграв не Віктор Ющенко, а програв Віктор Медведчук, який закрутив пропагандистські гайки до такої міри, що дозволила  масовому глядачеві здогадатися:  його тримають за повного ідіота. Наміри нинішньої влади, яка гостинно й регулярно приймає Медведчука в Межигір'ї, не дуже відрізняються від реалізованих у 2003—2004 р. Та й біля рояля майже всі ті ж самі. Зрозуміло, найбільш вільним залишиться Інтернет, із якого, за даними соціологів, інформацію отримують 35% громадян країни. Але при цьому не забуваймо, що 93% все ще продовжують отримувати її з телевізора. А крім того, влада перейшла межу: на конвеєр поставлені такі методи, як злом електронних поштових скриньок; несанкціоноване судом аудіо- та  відеопрослуховування; фейкові повідомлення; атаки на сайти тощо.

Однак зачищення медійного простору, за словами джерел DT.UA у штабі Партії регіонів, — це лише квіточки,  порівняно зі ставкою, яка нині  робиться на програму "Агітатор". Деякі втаємничені стверджують, що її прообраз був розроблений і вдало застосовувався в Україні. Зокрема  на окрузі Василя Хмельницького, а згодом — і афілійованого з ним проекту "Громадський актив Києва". Модель була вдосконалена російськими політтехнологами і взята на озброєння штабом Клюєва. Суть програми — не просто в масштабному  скуповуванні голосів, а в легітимації цього процесу! Якщо Віктор Янукович остаточно махне рукою на визнання результатів виборів у світі, то, по-перше, він заощадить від одного до трьох млрд дол., а, по-друге, забезпечить перемогу за рахунок перевіреного способу: масового переписування протоколів дільничних комісій дорогою в окружком. Якщо ж він усе ще спробує опиратися, плануючи після виборів вирватися з дружніх обіймів сусіднього гаранта, то схема забезпечення перемоги у 2015-му буде така. 

Останні довибори довели ефективність методу "скуповування" голосів. Понад те, упродовж  кількох років структури покійного Юрія Левенця досліджували це питання. Отримані дані стабільно показували, що в Києві — місті з найвищим рівнем життя в країні — "частка електорату, готового до економічного голосування", становить 30%. Вдумайтеся в цю цифру! 30%  людей готові продати свій голос. Саме на них розрахована програма "Агітатор". За даними DT.UA, з літа 2013 р. відбувається нагромадження коштів на рахунках, відкритих місцевими організаціями партії влади. Фермери, імпортери, торговельні підприємства роблять вимушені відрахування    у ці фонди. Для чого потрібні накопичувані кошти? По-перше, для укладання договорів із людьми, до  чиїх обов'язків входитиме агітація за кандидата в президенти. Майже 34 тисячі відкритих, законних, із відкриттям рахунків та банківських карток, договорів. По одній ключовій людині — на кожну виборчу дільницю. Головний агітатор укладає такі самі договори з активістами із будинків, розміщених на ділянці. Спільно вони формують   реєстр лояльних і потенційно лояльних виборців, із якими,  своєю чергою, укладають такий самий відкритий договір на надання агітаційних послуг кандидатові. Все прозоро… Вартість цього проекту і його розмах залежатимуть від двох чинників. По-перше, від того, скільки грошей на це вдасться скроїти з державної кишені або не шкода буде витягнути з власної. Спочатку  передбачалося, що оплата рядового агітатора, читай — виборця, буде розбита на чотири транші по 
400 грн в одному — три виплати щомісячно до виборів  і остання — після підрахунку результатів. Ця сума може бути відкоригована. По-друге, остаточно не вирішено: виплати мають проводитися тільки тим, хто голосує за гроші, чи й стійким прибічникам також? У другому випадку  може йтися про півтора десятка мільйонів виборців, здатних забезпечити Януковичу перемогу і допомогти штабові освоїти бюджет. 

Зачистити медіапростір; залякати громадянський сектор; умаслити, якщо дозволить бюджет, пенсіонерів та  бюджетників офіційною копієчкою; і купити потрібну кількість голосів на виборах — ось, власне, план, який вимальовується. Російсько-українська збірна доформовується і виходить на поле передвиборної кампанії. Інше питання: чи одну мету перед собою ставлять, чи єдине завдання вирішують гравці, котрі  ввійшли в команду?

Завдання Януковича полягає не тільки в тому, щоб перемогти на виборах, а й у тому, щоб після перемоги Кремль із ним рахувався. Для Путіна це завдання пріоритетним не є. Господар  Кремля не тільки повірив, що він "генеральний секретар", а й примусив багатьох у світі сприймати його саме так. Він фінансовий завойовник земель. Він політик, що не гидує  користати  людські слабкості лідерів. Він людина, для якої "холодна війна" ніколи не закінчувалася. Він релікт, котрий копіює масштаб минулої епохи. Збираючи Радянський Союз, він закладає у процес ті ж самі помилки, що і його попередники… Але нині скарбничка його перемог і напівперемог вражає: Грузія, Вірменія, Казахстан, Білорусь, Киргизія, південний схід Європи, Кіпр, Сирія, Сноуден... А тепер ще й Україна. Майже. І ось це "майже" Путіна не влаштовує. Незважаючи на міцне рукостискання та теплі сімейні зустрічі біля камелька, Путін Януковичу не вірить. І тому "прокладається" в цілому ряді напрямів. Тут у поміч  Кремлю і жадібність нашого гаранта; і його страх втратити захисне президентство; і лояльність українських силовиків (а насамперед  — українських спецслужб) Кремлю; і економічні багри з порційним кредитуванням та  щоквартальними газоціновими коефіцієнтами. За великим рахунком, Путіну у поміч   дві речі: нездатність нашої пострадянської держеліти до опору та ментальна полярність Сходу і Заходу України. Але тому, ведучи Януковича до перемоги у 2015 р., Кремль вирішуватиме насамперед  свої питання, глибоко проникаючи в систему, намагаючись розставити або активувати своїх людей не тільки на час кампанії. Бо Кремлю потрібен не Янукович, а територія.

Хто й що може протиставити комплексові вищеописаних загроз? Загроз, що їх   ряд не останніх у нашій країні людей сприймає  як фатальні. 

Як і раніше, особливо розраховувати на Захід не доводиться. Вплив США і ЄС, безумовно, мав місце під час  вирішення питання   незастосування сили до Майдану. Однак хто більше вплинув на Януковича — наближені олігархи, які боялися потрапити під санкції у разі кровопролиття, чи західні дипломати — важко  сказати. Самих же  санкцій чи  більш-менш чітких   загроз їх точкового застосування Майдан так і не дочекався. Більшість західних дипломатів схильні вважати, що "загроза санкцій значно ефективніша, ніж їх застосування". Втім, виразно й цілеспрямовано точки застосування санкцій опозиція Заходу так і не назвала. Ще б пак! Якщо не останні люди проводять півдня у штабі, а півдня –    у Клюєва чи  його конфідентів, то звідки ж точності взятися? 

Водночас  Вашингтон намагається тримати українського президента у певному тонусі. Зокрема, за даними DT.UA, днями послу України у США Олександру Моцику (і не тільки йому) вкотре нагадали: насильство недопустиме; зняття кандидатів від опозиції з виборів недопустиме; євроінтеграція України –  безальтернативна. Загалом, усі слова сказано. Ключове тут: "слова". 

Де   справді не завадило б  Заходу підставити плече –  то це у справі зміни правил гри на виборах. Насамперед ідеться про законодавство, зміна якого гарантувала б   неможливість  реалізації  схеми багатомільйонного  скуповування голосів. На шляху корупції такого масштабу, на шляху розтління суспільства мають стати і українська опозиція, і вітчизняне громадянське суспільство, і Венеціанська комісія, якій не завадило б не тільки  домагатися   акуратненької конгруентності українського виборчого законодавства європейському, а  й іноді заглиблюватись в особливості виборчого процесу в Україні.

Конфлікт між Сходом і Заходом, безперечно,   експлуатуватимуть політтехнологи Януковича і  Путіна. Перші — в ім'я  мобілізації та  концентрації електорату, другі —  ради мінування захопленої, але не завойованої остаточно території. Міжрегіональне протистояння сьогодні може бути здемпфоване розшаруванням в іншій площині — між поколіннями. Реакція на зраду у Вільнюсі і саме собою  явище Майдану наочно продемонстрували нам, що у молоді Сходу і Заходу значно більше спільного, ніж у їхніх батьків. Усі дії, спрямовані на збереження цієї спільності, дорівнюють діям, спрямованим на збереження незалежності  та  цілісності України.

Хоч як сумно, але одна з провідних ролей у захисті країни відведена господарям сцени Майдану. Особисто я не сумнівалася в тому, що трійка лідерів дозволить Майдану своєю колосальною енергією обігріти небо над Києвом, оскільки не зможе виконати свою основну функцію — каналізувати енергію громадян на результат. Люди без вчинків за плечима, вторинні лідери, які виявилися неготовими до того, що потрібно не тільки здаватися, а й бути. Протистояння Януковича і "трійки" весь цей час нагадувало мені людину, яка сама з собою змагається в армреслінгу. Коли в загальній  кровоносній системі єдині доларові тільця, досить  просто вирішити, котра з твоїх рук пригне другу  до столу.

Справедливості заради можу сказати одне: ухвалити рішення й повести людей під кулі — зовсім непросто. А в тому, що Янукович свою владу захищатиме до останнього, сумнівів бути не може ні в кого. Про це свідчить як інформація, що просочується із закритих нарад із силовиками в Межигір'ї, так і досвід поведінки кандидата в президенти Януковича зразка 2004 року. Адже саме він на закритій Раді нацбезпеки вимагав силового розгону Майдану. А почувши від Леоніда Кучми: "Ти прем'єр, ти й віддавай наказ, а я не буду", спересердя жбурнув ручку і залишив високе зібрання... Відомо, що Янукович не в останню чергу звинувачував саме Кучму у втрачених п'яти роках свого президентства. Але якщо лідери не готові повести на барикади мільйон, то навіщо було задирати планку вимог? Навіщо чергові безглузді "замахи на карбованець і удари на копійку": "Революція!"; "Імпічмент!"; "Зметемо!"?.. Навіщо "тьорочки" замість оперативних жорстких і системних переговорів, за якими стояла колосальна енергетика Майдану? Навіщо тепер спроби перекинути відповідальність за відсутність перемог на громадських діячів і моральних авторитетів? Навіщо безпорадна жадібність, що закриває сцену для одних і фізично скидає зі сцени інших?

Я дуже хочу сподіватися, що опозиційні лідери зроблять для себе висновок з того, що сталося. Не тому, що я вірю в дивовижне перетворення когось із них. А тому, що вважаю кожного з трьох тяжкою хворобою, яку можна вилікувати, на відміну від смертельної для країни хвороби — Януковича. Мені дуже хотілося б вірити в те, що на виборах 2017 р. у країни відкриється друге дихання. Обличчя, очі, вчинки, постава сотень тисяч людей переконали мене в цьому. Дивовижні люди, які вирішили, що їхня хата не скраю, а в центрі. По-громадянському змужнілі, які постановили, що опозиція потребує такого ж контролю з боку суспільства, як і влада. Люди, які вірять  одне в одного більше, ніж у вождів. Громадяни, чиє розчарування у відсутності негайного результату не знерухомить, як це було після Ющенка, а мобілізує.

 Але якщо в 2015-му все відбудеться так, як задумано в Кремлі і на Банковій, то дихати буде нікому. Тому цілком очевидно, що опозиція повинна висунути єдиного кандидата: цих політиків треба доносити, поки зміцніють якісно інші. 

Ясно, що опозиція має зробити все для зміни правил виборчої кампанії. 

Зрозуміло, що необхідна концентрація інтелекту, сили опору, організаційних ресурсів, об'єднання можливостей політиків і суспільства, спрямоване на системну протидію фальсифікації результатів виборів у всіх перевірених і новоявлених формах. 

Лідери опозиції повинні чітко зрозуміти: думаюча, діяльна частина суспільства переросла їх. Змиріться із цим і прислухайтеся. Цих людей іще недостатньо для того, щоб перестати боятися диму над Мордором. Але це вже схоже на формування армії Середзем'я. Лідери потрібні, як держало прапору. Лідери потрібні для того, щоб розчарування не обернулося озлобленістю. Для того щоб не почалася партизанська війна всіх проти всіх. Зараз не час для безпорадності, пошуку вигід і дворушництва. Щоб "око за око" не переросло в сліпу помсту, а потім не виродилося в мародерство. Зараз час для бою. Спочатку новорічного годинника, а потім — за Україну.