Менталітет "крайньохатчинця".

«Поріддя свинопасів вигідне всім поневолювачам»
Як убити в собі раба і здолати самих себе — пояснює психолог Олексій Колісник Ніна РОМАНЮК   

Олексій Колісник за освітою — психолог, кандидат психологічних наук, професор Східноєвропейського університету імені Лесі Українки (Луцьк). Він — уродженець славної Миргородщини, хоча вже багато років живе й працює на Волині. Вважає себе небайдужим українцем, щиро переймається долею нашої молодої держави, тому має активну громадянську позицію й підтримує націоналістичні громадські рухи й політичні сили. «Українці — типово жіноча нація»

— Пане Олексію, банальне, але болюче питання для кожного українця: чому досі не чуємося ми справжньою нацією, хоч носимо вишиванки та шаровари, любимо борщ і рідне сало і формально понад два десятки років ніби вже вільні? Чому змогли маленькі прибалтійські народи, грузини, а ми ні?

— Причин є кілька. Але та, яка дуже працює сьогодні, — це політика «розділяй і грабуй». До прикладу, візьмемо Італію чи Чехію. Коли там історично склалися сприятливі умови й вони здобули незалежність, то їхні керівники поставили за мету розбудувати націю. І зробили все для цього. Коли ж в Україні так склалися обставини, то люди, які прийшли до влади, поставили перед собою зовсiм іншу мету. Їм треба було розграбувати державну власність. Для того, щоб пограбувати, їм не потрібна одностайність населення. І почали нас ділити: за мовою, за церквою, за орієнтацією на Росію чи на Європу. Ви, дурні, бийтеся, а ми грабувати будемо. І дурні б’ються. Як наслідок — українців поділили на дуже багатих і на дуже бідних. Причому так поділили, як у жоднiй країні Європи чи Північної Америки. У країнах, які багатіли століттями, різниця між найбагатшими і найбіднішими не така разюча. А в нас — прірва. Але люди цього не усвідомлюють. І знову голосують за тих, хто їх грабує. Не лише на Донбасі, а й на Волині. Кожен хоче мати синицю в руках, навіть у вигляді двохсот гривень, які пропонують за голос. І не розуміють, що вони продають майбутнє своїх дітей та онуків.

Відповіді шукаймо у минулому. 350 років ми були під Росією і жодного разу не повстали. А Польща за 110 років п’ять разів умилася кров’ю. Є в Луцьку Свято–Троїцький собор. Це колишній костел, який у 1830 році після польського повстання відібрали у католиків як кару за бунт. Але вони все одно не каялися. І тому живуть зараз по–людськи. Сьогодні серед сотні найбагатших людей Європи — чоловік iз десять українців. Але в цьому списку немає жодного з Польщі чи Чехії. Зате рівень життя в цих країнах набагато вищий, ніж у нас. Тобто можемо зробити висновок: українці самі собі вороги. Це аморфна маса, причому дуже матеріалістична. І за цим матеріалізмом не бачить дуже важливого духовного. Оця філософія «якось воно буде», «моя хата скраю», «де два українці — там три гетьмани» — це вбивча філософія. Це шлях у нікуди, який дає можливість одній сотні вирватися і стати над усіма. Надто великий індивідуалізм в українців.

І ще такий чинник. У кожної нації є 10 відсотків людей дуже активних, авантюрних і стільки ж таких, які приймають усе. У нас перших десять найактивніших вибили або викупили, починаючи від козацтва, УНР, вояків УПА, інтелігенції і т. п. А нижню частину, тобто найпасивніших, увесь час підгодовували, створюючи прошарок свинопасів, які не думають про завтрашній день. Тому не маємо пасіонаріїв, тобто людей, готових до жертви заради ідеї. Українці в своїй основній масі не готові до такої пожертви. Таке поріддя свинопасів було вигідне усім нашим поневолювачам. І сьогодні воно вигідне тим, хто над нами. Дивіться, що робиться з протестами. Вони ніби є, але це локально–соціальні, територіальні явища. Кожен протестує сам по собі, коли зачеплені якісь його особисті інтереси. Щоб усі — такого немає.

— Що потрібно, щоб з українського етносу постала нація?

— Головна причина полягає в духовній площині. На жаль, ми не маємо духу. Щоб збудувати націю, треба, щоб дух і духовне переважало матеріальне. Ми ж за матеріальним не бачимо головного. Нам притаманний занадто великий індивідуалізм. У нас немає чуття єдиної родини. А в державі — як у сім’ї: якщо є лад, повага і взаєморозуміння, то буде й матеріальне. Частина українців і досі не почуваються українцями. Умовно нас можна поділити на три групи: українців, хохлів і малоросів. Ми маємо низький рівень ідентичності, а саме за ідентичність іде сьогодні головна боротьба. Бо це боротьба за дух, без якого не може бути нації.

«Після Мазепи проти царя вже ніхто не повставав»

— Чому ж усе–таки ми, українці, такі?

— Нам притаманний матеріалізм, завелика емоційність, слабка воля, комплекс меншовартості. Тобто ми типово жіноча нація. Серед нас мало якісних людей, але багато колабораціоністів, які хочуть служити колишній імперії. Зрадників теж завжди вистачало. Українці навіть соціально не мобільні й витягують своїми руками каштани з вогню для інших. Вони не здатні захистити себе й обирають шлях найменшого опору: вимирають, виїжджають за кордон, бо якість життя в Україні стає гіршою. Люди не розуміють, де причина цього. Тому й голосують за тих, хто робить їхнє життя ще гіршим.

— Свої ґанджі виправдовуємо тим, що багато століть були поневолені...

— Не ми одні. Україна 450 років була поневолена, Прибалтика — на одне покоління менше. Але прибалти були під шведами і німцями й навчилися себе поважати. Бо в державах, де панує право, зростають вільні люди. У неправових державах такі не зростають. Чому галичани відрізняються від інших мешканців України? Бо вони жили в Австро–Угорській імперії, де діяла Конституція. Польща проводила політику полонізації, але вона була демократичнішою, ніж царська Росія. Козаки проти поляків повставали, і не раз. А після Мазепи проти царя вже ніхто не повставав. Батурин Меншиков потопив у крові. Але й тут не обійшлося без зрадника–українця, який показав підземні ходи росіянам. До речі, Польща була правовою державою навіть за часів СРСР. Тому там не було таких репресій, як у Радянському Союзі. І трійки не засуджували людей до смерті.

— Як довго треба часу, щоб українці вичавили з себе російського раба? І чи це можливо?

— Українська нація повстане, коли бути українцем стане престижно. У Чехії в 20–х роках минулого століття влада Томаша Масарика, котрий за національністю був словаком, прийняла всього два закони, які круто змінили історичний шлях цієї країни: було запроваджено чеську мову в державних установах та в освіті. І через деякий час бути чехом стало престижним. На жаль, у нас бути українцем зовсiм не престижно. Російська мова витісняє українську, а ми мовчимо. Росіяни не хочуть вчити українську, бо вважають це нижчим за їхню гідність. Через те українці мають вчитися і знати російську. Зневажають нас, мову, і ми це прощаємо. Бо такі ми гнилі люди. Хоча прихильникам російської в Україні живеться не краще, ніж україномовним громадянам. Бути російським націоналістом не ганебно, а українцям — зась. Володимир Путін, коли Медведєв балотувався на президента Росії, представляв його так: «Він такий же націоналіст, як я». Чи можемо ми вичавити з себе російського раба? Можемо. І часу потрібно не багато. Треба, щоб до влади прийшли українські націоналісти. Вони ще ніколи не були при владі. Але треба поспішати, бо погіршення життя в країні йде дуже швидко.

«Стереотип українського націоналіста створили ще за радянської влади, і він дуже живучий»

— Нас лякають націоналістами, як горобців опудалом. Може, нинішні націоналісти якісь не такі, якими мають бути, якими були їхні попередники?

— Це не так. У Європі на початку ХХ століття було кілька великих імперій. Усі вони розпалися на національні держави, i націоналісти зробили це. У них уже цей процес позаду. Український націоналізм постав на Наддніпрянщині, тобто його започаткували східняки, а втілювати почали українську національну ідею західняки. Та стереотип українського націоналіста створили ще за радянської влади, і він дуже живучий. Бандерівці йшли на смерть заради національної ідеї. По–різному можна розцінювати їхню діяльність, але це були пасіонарії, здатні пожертвувати собою. Так, це була армія без держави, і могло бути все, бо від партизанщини можна чекати чого завгодно. Тут держава була й розстріляла Луцьку тюрму, і не тільки (розстріл в’язнів тюрем у Західній Україні в червні 1941–го. — Авт.). Бандера, Шухевич загинули, і в банках після своєї смерті рахунків не залишили. Вони були суворі до себе і до своїх ворогів.

— Бачите серед сьогоднішніх націоналістів пасіонаріїв?

— Питання інше: чи вистачить у них наснаги, аби вистояти? Спокус для «Свободи» в парламенті дуже багато.

— Кажуть, щоб витравити рабський дух, треба, щоб відійшло покоління, яке народилося в неволі. Великі надії покладаємо на покоління, яке народилося вже у незалежній Україні. Ви спілкуєтеся з сучасною молоддю, чи бачите, що вона справді якісніша за нас?

— Частково. Студенти дуже різні. На жаль, нинішня ситуація не може виховати самодостатніх людей. У молоді в нашій країні немає перспективи. Чи може вирости морально здоровою молода людина в умовах тотальної корупції, продажності, соціальної нерівності?

— Ще чимало українців не святкують 24 серпня як державне свято, бо кажуть: «А що нам дала незалежність?»

— Маленький поляк пишається, що він поляк, а українець — ні, бо незалежність йому нічого не дала. Прибалтам дала, полякам дала, а нам — ні. А чому? Тому що ми не змогли навести лад у своїй державі. Це теж є свідченням нашої низької якості. Ті люди, які були при владі в перші роки незалежності, допустили народження олігархічних кланів і створили ситуацію, коли один відсоток найбагатших людей заволодів 85 відсотками державних багатств. Вони або сліпі були й не могли бачити далеко, або теж хотіли збагатитися. Ніхто про розбудову нації не думав. Стратегічно правлячий клас використовує політику «поділяй і владарюй», а тактично — політику батога і пряника. Вони обидві ефективні й придумані не сьогодні. Це завжди працює. Але те, що ми піддаємося цьому, теж говорить про нашу якість.