ОДНА ЗНАЙОМА (нарис)

                                                                                                Єва Філіпович-Магера

                                                                                                                        (м. Рівне)  

  ОДНА ЗНАЙОМА

(нарис)

Маю одну знайому... По при всі наші стосунки, мою симпатію та прихильність до неї – ми, скільки себе пам’ятаю, лише знайомі. Навіть не приятельки.

Прагнути зламати між нами кордон розмежування і сягнути допустимих меж у тісніших взаєминах - визнати свою неспроможність осмислити та й зрозуміти все, що відбувається під час наших зустрічей або тривалого перебування поруч за певних обставин.

Часто відчуваю розгубленість перед її незбагненністю. Воістину потерпаю від мук і страждань у своєму разючому безсиллі охопити серцем та  розумом її сутність. Тому, останнім часом, перш за все прагну розібратися в собі з особистим. Це - не самоціль, а потреба навести лад у власній душі.

Ми бачимося лише раз на рік. Я знаю, що наша зустріч буде тривалою. Хвилююсь, однак голови не втрачаю. Налаштовую себе на філософське сприймання її чергових гостин. Вона ніколи не почувалася, як гостя. Все у ній виказувало господиню. Без усяких сумнівів і вагань ця її манера визнається кожним, хто знав, знає і буде її знати.

Вона ніколи не з'являлась без попереджень. Однак, не раз траплялося що приходила вона непомітно. Не пригадую за нею раптового чи завчасного візиту. Та й запізнювалася вона дуже рідко.

Вражає той феномен, що відразу відчуваєш, під чию руку потрапляєш. Усі це сприймають, як неминучість, і ніхто не влаштовує сцен на знак протесту та не робить з того трагедії.

З нею мені буває важко... Мабуть, це тому, що в її колоритній натурі не вловлюється трепетний імпульс ніжності. Не радість, а меланхолія передається через стрімку різноманітність змін її настроїв і станів. Все в ній виразно бачила і відчувала, а от ніжності - ні. Скороминучу мить її ласки розцінюю, як поблажливий вияв прихильності до армії шанувальників.

Парадокс ще й в тому, що я її люблю. Це почуття єднає мене з іншими людьми, не викликаючи ні заздрощів, ні ревнощів, ні суперництва. В своїй любові перед нею всі ми - рівні. Враження від її величі і краси спонукають не до бездіяльного споглядання, а до роздумів. Їх породжує здивування, одкровення, тихий смуток...

З нею не хочеться літати. Вона не мрійниця, а реаліст. Вся складність її натури полягає в невичерпності і тій повноті, яка у ній є, і яку вона може дати. Ні її матеріальні, ні духовні скарби нікого не принижують і не викликають пересудів. Багатства її неоціненні, однак, вона ні над ким не вивищуються. Вона живе втіхою від тієї радості, якою вона обдаровує інших. Її щедрість нікого не дивує та не породжує ажіотажу. Усім - по заслузі, без нарікань і образ. Це оцінка того, хто чого вартий...

Вона прийде і піде... А я залишуся з її дарунками і власними набутками. Не дорожити ними - не робити висновків, не стати нарівні із нею хоча б у чомусь в пору осені власного життя!

...Осінь знає про мене все. Вона мене приборкувала, вгамовувала, відроджувала і творила - трудилася наді мною увесь цей час, аби я стала гідним втіленням в життя її планів та задумів щодо мене самої ж...