Три години ночі, Петрович вже годину в лаві, напівлежачі кидав вугілля, залізо тряслось і лязгало. Хотілось зірвати клятий респіратор, геть мокрий всередині, піт з пилом заливав очі.

     Та таки сталося. Шахта перевиконувала план, і на-горах не встигали подавати порожняк, десь там, далеко на поверхні, залізна дорога давала маху, і шахта стала.

    Від  тиші в забої, якось дивно стало чути потріскування пласта, якийсь шум рідини гідравліки по магістралям, тихенький шелест провітрювання. Коли пил розсіявся, і в світлі лампи, можна було побачити пальці на витянутій руці, до Петровича підлізли його друзі, хто просто розтягнувся на мокрій породі, хто тихо бурча про щось буденне, вже ліз за колодою карт. Десь хвилин двадцять буде незапланована перерва.

    Поки тасували засмальцьовану колоду карт, брудними руками, Сашко комбайнер, спитав у Петровича:

-          А чьто Перович, гаварят ты кремль чуть не патапил?

Петрович всміхнувся, і вже не в перший раз став розказувати:

- Служив я строкову в 82 році в москві. Як зараз пам’ятаю 10 листопада, підняли нас по тривозі вечором, побігли через ружпарк на плац, одразу в машини, і кудись поїхали. Десь хвилин через десять хтось шепотом сказав що помер Брєжнев. Їхали недовго, стали біля собору Василя Блаженого. Чомусь поступила команда зняти лавочки з кузова. Моє відділення взявши лавку на праве плече йшло до ГУМа, проходячи повз мавзолей, подумав, а чи давати відділенню команду струнко, йшли першими в колоні. Добре що не дав, кумедно-би було марширувати стройовим з лавкою на плечах.

  Відсиділи ми в резерві в якомусь під'їзді за ГУМом двоє суток. Потім повезли в частину, здали зброю, вдягли валянки і знову під собор. Таки перша лінія очеплення були гебешники, ми друга. Валянки на нас вдягнули, бо був мороз, десь більше п’ятнадцяти градусів. Та прикол був в тому, що красну площу ніколи було чистити від снігу, і її засипали сіллю. От і стояли ми в мокрій солоній жижі, в валянках без калош. Хтось з офіцерів це розумів, але було вже пізно, тому щоб хоч якось нас не дратувати, менше звертали уваги. Що ми тільки не робили, і стояли на одній нозі, поки гріється друга, і плигали, і тупцювали. Та це ще не все, ніхто не розробляв ніяких планів, не встигли, і ніяких замін як в караулі не було. Тому дзюрили прямо під кремлівську стіну, зрозуміло, прикривались від людей як могли.

   Так що думаю добавив я рідини  для руйнування кремлівської стіни.

   Пішов сигнал, і знову залязгало залізо, Петрович намацав свою лопату, і потекло чорне вугілля на-гора, де щирі люди, і чисте тепле повітря.

  У Петровича длинный выходной, это когда выезжаешь на-гора после трех ночных упряжек (смен). И не надо днем спать, можно заняться делами «поверхностными», душевными.

  Опять в гараж, где Петрович любовался на солнце своей «копейкой», подтянулись старые приятели, кто просто так, кто поправить здоровье.

  После третьей росписи в шахматы, (карты, игра в тысячу) Санёк, крепильщик с соседней бригады, спросил Петровича:

- А чё Петрович, зачем ты Ваську послал?, таки вся шахта обсуждает.

- Да послал с горяча, однако

  В шахте нет длинных словосочетаний, типа, а не будете-ли вы добры отойти с этого места, потому, что сейчас сюда упадет пласт породы из кровли. Всё проще, есть слово-команда «бойся», и все в миг ищут безопасное место, если таковое есть.

     И Петрович рассказал, как было дело:

- Отпалили (взорвали) нишу, корвля нормально стоит, пока амонитный газ не развеялся, накинулись лопатами зачищать уголь (таки тонн 10) крепить надо быстро. Тут Васька что-то пытается сказать, б-б-б-б….. Третье чувство подсказало, что кровля ща уопнет, как мыши, кто под секцию, кто на штрек, сдирая локти рванули.     Таки уопнуло, кровля на пяти метрах села. Когда развеялась пыль, в звенящей тишине, прозвучало «бойся». Васька таки выговорил, заикается парень, в экстремальных ситуациях.