Польща його засудила на смерть, Гітлер кинув до концтабору,
агент КДБ вбив його у Мюнхені

(Стаття написана в 1997 році. Без відому автора вона була опублікована в Інтернеті в історичному альманасі «Лабіринт часів» в 1999 році у скороченому вигляді, звідки неодноразово передруковувалась іншими виданнями.)

Друга світова війна стала вже надбанням історії. Помирились країни та народи, українці і німці - учасники жорстокої війни - сідають за один стіл, випивають по чарці горілки за мир між народами. А поміж українцями – червоними і жовто-блакитними - громадянами нової України, за незалежність якої віддав життя Степан Бандера, продовжується тихе протистояння…

Хто ж такий Степан Бандера? Не шукайте це ім'я у радянських енциклопедіях. Навіть мертвий він був небезпечним для імперії. Щоб не погрішити проти істини, слід визнати, що у Радянському енциклопедичному словнику Ви знайдете узагальнений іменник «бандерівці»: «учасники фашистських воєнно-терористичних банд українських націоналістів УПА в Західній Україні в 1943 – 47. Назва за ім'ям керівника С.А. Бандери (1908 – 59)». Але у тому ж словнику у статті про Організацію українських націоналістів (ОУН) читаємо, що підпілля було ліквідовано не в 47 році, а на початку 50-х років.

У польській енциклопедії, а для Польщі С. Бандера був державним злочинцем, йому присвячена стаття у 20 рядків. Для 4-х томної енциклопедії це багато. Рядовому читачу, що не мав доступу до альтернативних джерел інформації, буде цікаво познайомитися з її змістом. Тим паче, що авторський колектив польської енциклопедії важко запідозрити у компліментарному відношенні до С. Бандери.

Отже: «БАНДЕРА Степан (1908 – 59), український народний діяч; у 1928 році заснував Українську військову організацію, перетворену згодом в Організацію українських націоналістів (ОУН); у 1936 році засуджений судом до страти (замінена на довічне ув'язнення) за участь у підготовці замаху на міністра внутрішніх справ Б. Перацького; вийшов на свободу внаслідок початку розпочинання 2-ої світової війни; у 1940 році очолив фракцію, що відкололася від Організації українських націоналістів - (ОУН-бандерівці); до червня 1941 року співпрацював з німцями, після невдалої спроби виступити за незалежність України був в серпні 1941 року кинутий в концтабір Заксенхаузен, де знаходився до лютого 1945р. В результаті цього арешту став ворогом обох режимів в рівній мірі; після війни керував своєю фракцією ОУН і очолював Українську підпільну визвольну раду. Убитий у Мюнхені агентом КДБ».

Перш ніж переходити до українських джерел, подивимося, що написано про С. Бандеру у Енциклопедичному словникові Другої Світової війни Федеративної Німеччини 1986 року видання. У нім сказано, що С. Бандера – український національний лідер. Користуючись обставинами війни, прагнув добитися незалежності Українській державі, що суперечило політиці Гітлера. Після проведених публічних акцій він був схоплений 12.07.41 року і перебував у концтаборі до 25.09.44 року. Після війни залишився на Заході. Поліг жертвою радянських агентів.

У виданому у Києві в 1999 році Універсальному словникові-енциклопедії ми читаємо, що С. Бандера – український політик. Додаткові відомості такі: він став ініціатором Акту відродження Української держави, який був проголошений у Львові 30 червня 1941 року. За відмову скасувати Акт був ув’язнений німцями до концтабору. Після війни очолив Закордонні частини ОУН.

Для розуміння подальшого необхідно приділити декілька рядків термінології. З легкої руки класиків марксизму-ленінізму в радянських словниках був поставлений знак тотожності між поняттями націоналізм і шовінізм. Тому націоналізм визначався як теорія і практика міжнаціональних відносин, заснованих на перевазі однієї нації над іншою. Проте батьки-засновники українського націоналізму вказаних класиків не шанували і в поняття націоналізм вклали інший сенс, тотожний тому, який даний, наприклад, у енциклопедії «Британніка». У ній націоналіст визначений як особа, що розглядає служіння своєму народу (нації) вищим власним громадянським обов'язком. На відміну від інтернаціоналіста, який своїм громадянським обов'язком вважав служіння всьому людству. На мій погляд обидві мети є надзвичайно гідними і заслуговують пошани. Що саме так розуміли сенс даного терміну бандерівці підтверджується цитатою з брошури «Хто такі бандерівці і за що вони борються» Петра Полтави, виданою нелегально у Львові в 1950 році: «Ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами тому, що центральне місце в нашій ідеології займає вчення про націю. Відповідно до цього вчення ми, націоналісти.... вважаємо саме, що.... суб'єктом історії є народи, нації;.... за наш вищий наказ вважаємо благо і щастя українського народу. Найвищим, найважливішим завданням українського народу зараз ми рахуємо боротьбу.... за національне і соціальне визволення українського народу, за побудову української, дійсно незалежної держави.... Ми, українські націоналісти, не шовіністи.... До всіх народів миру ми плекаємо щирі симпатії. Зі всіма народами миру.... ми хочемо жити у дружбі і співпраці».

Отже, Степан Андрійович Бандера («бандера» – в перекладі сучасною мовою означає «прапор») народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий Калушського повіту Галичини (зараз - Івано-Франківська область), що входив у той час в Австро-Угорську імперію, в сім'ї священика греко-католицького обряду. У сім'ї він був другою дитиною. Окрім нього в сім'ї росли три брати і три сестри. Батько мав університетську освіту – закінчив богословський факультет Львівського університету. У батька була велика бібліотека, частими гостями у домі були ділові люди, громадські діячі, інтелігенція. Серед них, наприклад, депутат австро-угорського парламенту Я. Веселовський, скульптор М. Гаврилко, підприємець П. Глодзінський, які йому доводилися дядьками. С. Бандера в автобіографії писав, що в дитячі роки він ріс в оселі батька і діда у атмосфері українського патріотизму, живих національно-культурних, політичних і суспільних інтересів. У 1918 році він пережив хвилюючі події відродження української держави. Батько брав активну участь у цих подіях, він був обраний депутатом парламенту західно-української Народної Республіки. Особливий вплив на національну самосвідомість С. Бандери справили урочистості, що проходили в січні 1919 року з нагоди возз'єднання західно-української Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу. Літом того ж року до Галичини вторглися війська Польщі, озброєні і посилені Антантою. Батькові довелося відступати у Велику Україну. Повернувся він в 1920 році. Українська Народна Республіка перестала існувати. Галичина була окупована Польщею.

Тим часом восени 1919 року Степан склав вступні іспити в українську гімназію класичного типу у місті Стрий. Навесні 1921 року померла мати Мирослава Бандера від туберкульозу. Сам Степан з дитинства страждав ревматизмом суглобів, і цього року тривалий час лежав в лікарні. Проте у вільний від занять час він працював у господарстві діда. А починаючи з четвертого класу С. Бандера давав уроки, заробляючи кошти на власні витрати. Навчання в гімназії проходило під наглядом польських властей. Але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст. Проте головне національно-патріотичне виховання гімназисти отримували в шкільних молодіжних організаціях. Разом з легальними організаціями Пласт і Сокіл, були і нелегальні гуртки, що займалися збором коштів для підтримки нелегальних українських періодичних видань, бойкотом заходів польських властей. Починаючи з четвертого класу, Бандера входив в нелегальну організацію, в її керівний орган гімназії. У 1927 році С. Бандера успішно склав іспити на атестат зрілості.

У 1928 році С. Бандера вступив до Львівської Політехнічної Школи на агрономічний відділ і до 1934 року пройшов повний курс за фахом інженера-агронома. Проте захистити диплом не встиг, оскільки був заарештований.

На території Галичини в різний час діяли різноманітні легальні, напівлегальні і нелегальні організації, що ставили собі за мету захист українських національних інтересів. У 1914 році українські емігранти з царської Росії заснували «Союз визволення України» (СВУ), який вперше недвозначно поставив собі за мету домагатися створення незалежної української держави. У 1920 році в Празі група офіцерів заснувала «Українську військову організацію» (УВО), що поставила за мету боротьбу з польською окупацією. Незабаром на чолі УВО став колишній командувач «січових стрільців», які входили в армію УНР, досвідчений організатор і авторитетний політик Євген Коновалець. Найбільш відома акція УВО – невдалий замах на главу польської держави Пілсудського, вчинений у 1921 році. Під патронажем УВО перебували патріотичні молодіжні організації. Степан Бандера став членом УВО в 1928 році. У 1929 році у Відні українські молодіжні організації за участю УВО провели об'єднавчий конгрес, на якому і була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), куди увійшов і Бандера. Пізніше, в 1932 році, відбулося злиття ОУН і УВО. Остання стала підрозділом ОУН.

Хоча Польща окупувала Галичину, її влада над західними українцями залишалася проблематичною на погляд країн Антанти. Це питання залишалося предметом обговорень західних держав, особливо Англії і Франції. Українська більшість Східної Галичини відмовлялася визнати законність польської влади над собою. Зазнали бойкоту перепис населення 1921 року, вибори у польський сейм в 1922 році. Польський уряд діяв так, ніби Східна Галичина була споконвічно польською землею. Деякі радикальні українські організації вирішили не обмежуватися бойкотом і саботажем, приступили до проведення терористичних актів. В кінці 1923 року після чергового запевнення, даного Польщею західним державам у тому, що вона гарантує Східній Галичині автономію, використання української мови нарівні з польською у державних установах, а також відкриє український університет, Рада послів погодилася на суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Українським населенням ця звістка була сприйнята з великим розчаруванням. Біля 1930 року обстановка загострилася. У відповідь на акції непокори українського населення польський уряд приступив до широкомасштабних операцій по «пацифікації» населення, в нинішній термінології – «зачистці» території Східної Галичини. У 1934 році у Березі Картузській було організовано концентраційний табір, в якому знаходилися близько 2 тис. політичних увязнених, переважно українців. Рік потому Польща відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй по дотриманню прав національних меншин. Періодично робилися обопільні спроби пошуку згоди. Одна з них була зроблена після замаху членів ОУН в 1934 році на життя міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, в результаті якого він був убитий. Цей акт засудили найбільша українська політична партія Українське національно-демократичне об'єднання і глава греко-католицької єпархії митрополит Андрій Шептицький. Але ці спроби не давали відчутного результату.

За участь у підготовці замаху на Перацького С. Бандера був заарештований і на початку 1936 року разом з одинадцятьма іншими обвинуваченими був засуджений Варшавським окружним судом. С. Бандера був приречений до страти. По амністії, оголошеній польським сеймом раніше і по іншому приводу, страта була замінена довічним увязненням. Утримувався він у в'язниці в умовах суворої ізоляції. Після нападу Німеччини на Польщу містечко, в якому знаходилася в'язниця, бомбардувалося. 13 вересня 1939 року, коли становище польських військ стало критичним, тюремна охорона розбіглася. С. Бандеру випустили з камери-одиночки увязнені, що звільнилися, українські націоналісти.

ОУН при чисельності близько 20 тис. членів мала великий вплив на українське населення. У організації були внутрішні конфлікти: між молодими малодосвідченими, нетерплячими і досвідченішими і розсудливішими, такими, що пройшли війну і революцію, між керівництвом ОУН, що жили в комфортних умовах еміграції, і основною масою членів ОУН, що працювали в умовах підпілля і поліцейського переслідування. Є. Коновалець, використовуючи свій дипломатичний і організаційний хист, міг гасити суперечності, не давати їм розвиватися. Загибель Коновальця від рук радянського агента Судоплатова в 1938 році у Роттердамі стала важкою втратою для націоналістичного руху України. Його наступником вбачався найближчий соратник Андрій Мельник – добре освічена людина, стримана і терпима. Фракція його прихильників, скориставшись тим, що більшість їх суперників – бандерівців – знаходилося у в'язницях, в серпні 1939 року на конференції в Римі проголосила керівником ОУН полковника Мельника. Тут слід зазначити, що ОУН мала розгалужену структуру: разом з регіональними відділеннями були і закордонні відділення, в основному на території колишньої Австро-угорської імперії, а також на території Італії. У Римі знаходилось центральне правління. Подальші події набули драматичного оберту для українського національно-визвольного руху.

Опинившись на волі, С. Бандера прибув до Львова. За декілька днів до цього Львів був зайнятий Червоною Армією. Спочатку знаходитися там було відносно безпечно. Незабаром через кур'єра він отримав запрошення прибути до Кракова для узгодження подальших планів ОУН. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилася у в'язниці. Довелося нелегально переходити радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Після нетривалого лікування, після нарад в Кракові, а потім у Відні, Бандера був делегований до Риму для переговорів з Мельником. Події розвивалися стрімко, а центральне керівництво проявляло повільність, що не влаштовувало Бандеру і його прихильників. У вересні 1939 року Бандера поставив завдання перед регіональними відділеннями створювати озброєне підпілля для боротьби з будь-ким, хто стане на шляху до незалежності України. Список розбіжностей – організаційних і політичних, які необхідно було усунути в переговорах з Мельником - був достатньо великий. Незадоволеність членів ОУН з підпілля керівництвом ОУН наближалося до критичної точки. Крім того, була підозра у зраді найближчого оточення Мельника, оскільки масові арешти в Галичині і Волині заторкнули переважно прихильників Бандери. Головна ж розбіжність була в стратегії ведення національно-визвольної боротьби.

Бандера зі своїми однодумцями вважали за необхідне підтримувати контакти ОУН як з країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, не зближуючись ні з яким угрупуванням. Розраховувати необхідно на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили не спроможна. У незалежності України західні країни не зацікавлені. Це ними було вже продемонстровано в двадцяті роки. Німеччина ж тоді визнала незалежність України. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Створювати озброєне підпілля не можна. Це викличе роздратування німецьких властей і репресії з їх боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.

Не зумівши досягти компромісу, обидва угрупування проголосили себе єдино законним керівництвом ОУН. У лютому 1940 року у Кракові фракція Бандери, в яку входила в основному молодь і складала чисельну більшість ОУН, провела конференцію, на якій відкинула рішення римської конференції і вибрала своїм лідером Степана Бандеру. Таким чином оформився розкол ОУН на бандерівців – ОУН-Б або ОУН-Р (революційна) і на мельниківців – ОУН-м. Надалі антагонізм між фракціями досягав такого напруження, що вони нерідко билися з таким же озлобленням, з яким вони билися проти ворогів незалежної України.

Відношення німецького керівництва до ОУН було суперечливим: служба Канаріса (абвер – військова розвідка) вважала за необхідне співпрацю з нею, нацистське партійне керівництво на чолі з Борманом не вважало ОУН серйозним політичним чинником, тому відкидало будь-яку співпрацю з нею. Користуючись цими суперечностями, ОУН вдалося сформувати український військовий підрозділ «Легіон українських націоналістів» чисельністю близько 600 чоловік, що складався з двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд», укомплектованих українцями переважно пробандерівської орієнтації. Якщо німці планували їх використовувати в підривних цілях, то Бандера сподівався, що вони стануть ядром української армії. У 1942 році німецьке командування розпустило легіон.

Hа території Західної України, що відійшла Радянському Союзу по пакту Ріббентропа-Молотова, розвернулися в 1939 – 1941 роках масові репресії. Були арештовані керівники і активісти політичних партій і громадських організацій, багато хто з них був страчений. Було проведено чотири масові депортації українського населення із зайнятих територій. Першим етапом на схід було вивезено 220 тисяч чоловік, другим етапом – 320 тисяч чоловік, третій етап охопив 240 тисяч чоловік, четвертий етап – 300 тисяч. Відкривалися нові в'язниці, в яких утримувалися десятки тисяч заарештованих.

Священика Андрія Бандеру з двома дочками Мартою і Оксаною НКВД заарештувало о третій годині ночі 23 травня 1941 року. Оксана була далека від політики, і те, що її теж заарештували, батька дуже засмучувало. Незабаром батька розлучили з дітьми. Увечері 8 липня в Києві, куди його перевезли 28 травня, на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу без прокурора і захисника А. Бандері був ухвалений смертний вирок. У вироку мовилося, що він може бути оскаржений протягом п'яти днів з моменту вручення на руки копії вироку. Але розстріляли Андрія Бандеру вже на другий день. Похмура паралель: фашисти заарештовують сина Степана, а в цей час (всього через п'ять днів) комуністи знищують його батька. Марту і Оксану без суду відправили по етапу в Красноярський край на вічне поселення, де їх перегонили з місця на місце кожні 2 – 3 місяці аж до 1953 року. У архівах зберігся список 235 книг і журналів, спалених працівниками НКВД як контрреволюційні. Серед них «Історія України-Русі», «Повість временних літ», «Про бджільництво», журнали «Нива», «Науково-літературний вісник» та ін. У протоколах допиту на запитання слідчого про політичні погляди о. Андрій відповів: «За своїми переконаннями я український націоналіст, але не шовініст. Єдино правильним державним устроєм для українців вважаю єдину соборну і незалежну Україну». Гірка чаша не минула і третьої сестри – Володимири, але випила вона її пізніше – заарештували її, матір п'ятьох дітей, молодшому з яких було 10 місяців, разом з її чоловіком Теодором Давидюком у 1946 році. Засуджена вона була до 10 років каторжних робіт. Працювала у таборах Красноярського краю, Казахстану, у тому числі і у Спаському таборі смерті. Вижила, відбувши повний термін, додали поселення в Караганді, потім дозволили повернутися до дітей на Україну.

Поспішний відступ Червоної Армії після початку війни мав для десятків тисяч заарештованих трагічні наслідки. Не маючи можливості всіх їх вивезти на схід, НКВД прийняло рішення про негайну їх ліквідацію незалежно від їх вини. Часто підвали, забиті затриманими, просто закидалися гранатами. У Галичині було знищено 10 тис. чоловік, у Волині – 5 тисяч. Ще до приходу німців родичі увязнених, що розшукували своїх близьких, стали свідками не тільки цієї поспішної, безглуздої і нелюдської розправи, але і свідоцтв пекельних тортур. Все це потім німці продемонстрували Міжнародному Червоному Хресту.

Користуючись підтримкою батальйону «Нахтігаль» 30 червня 1941 року у Львові на багатотисячному мітингу у присутності декількох німецьких генералів, але без санкції на те німецької адміністрації бандерівці проголосили «Акт відродження Української держави». Було також утворено Український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецько, найближчим соратником С. Бандери. Крім того, услід за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені загони Оунівців по 7-12 чоловік, всього біля 2000 чоловік, для організації українських органів місцевого самоврядування, перехоплюючи ініціативу у німецьких окупаційних властей. Один з таких загонів очолив молодший брат Степана – Богдан, де він і загинув у 1942 чи 1943 році.

Реакція німецьких властей на акцію бандерівців у Львові відбулась досить швидко: 5 липня в Кракові був заарештований С. Бандера. а 9-го - у Львові Я. Стецько. За ними до Німеччини вирушила дружина С. Бандери Марта з тримісячною донькою Наталкою. У Берліні, куди доставили їх для суду, С. Бандері пояснили, що німці до України прийшли не як визволителі, а як завойовники, і зажадали публічної відміни Акту відродження. Не добившись згоди, Бандеру ув'язнили спочатку у в’язницю, а потім - у концтабір Заксенхаузен (відмітимо, що у тому ж концтаборі знаходився Яків Джугашвілі), де Степан утримувався до 27 серпня (за іншими джерелами – до грудня) 1944 року. Оскільки німці вимушені були піти з України, а бандерівці воювали як з німецькими, так і радянськими військами, німецькому командуванню виявилося вигідним звільнити його. При звільненні Бандері було вчинено пропозицію про співпрацю, яку він відхилив. На волі його чекали сумні новини: братів Олексія, доктора політекономії та Василя, випускника Львівського університету факультету філософії, у 1942 році у Освенцимі забили насмерть ув’язнені поляки.

Восени 1941 року мельниківці у Києві також спробували сформувати український уряд. Але ця спроба також була жорстоко придушена. Було заарештовано і на початку 1942 року розстріляно в Бабиному Яру понад 40 провідних діячів ОУН-м, зокрема відому українську поетесу 35-річну Олену Телігу, голову спілки письменників.

До осені 1941 року порізнені українські озброєні загони Полісся об'єдналися в партизанське з'єднання «Поліська січ». У міру розгортання масового нацистського терору на Україні розросталися партизанські загони. Восени 1942 року не без примусу з боку ОУН-бандерівців відбулося об'єднання партизанських загонів бандерівців, мельниківців та «Поліської січі» в Українську повстанську Армію (УПА) на чолі з одним з організаторів ОУН, вищим офіцером недавно розпущеного батальйону «Нахтігаль» Романом Шухевичем (генерал Тарас Чупрінка). У 43-44 році її чисельність досягала 100 тис. бійців і вона контролювала Волинь, Полісся і Галичину. У її складі були загони інших національностей – азербайджанців, грузин, казахів і інших націй, усього 15 таких загонів. До весни 1944 року командування Радянської Армії і НКВД відносилося із симпатією до українського націоналістичного руху. Проте далі радянська пропаганда починає Оунівців ототожнювати з гітлерівцями. З того часу для ОУН-УПА надходить другий етап боротьби – вони починають воювати також і з Радянською Армією. Ця війна продовжувалась майже десятиліття – до середини п’ятдесятих років.

УПА вела озброєну боротьбу не тільки з нацистськими і радянськими військами, постійна війна йшла і з червоними партизанами, а на території Волині, Полісся і Холмщини наджорстокі битви відбувалися з польською Армією Крайової. Цей озброєний конфлікт мав велику передісторію і супроводжувався етнічними чищеннями в самій бузувірській формі з обох боків. ОУН-УПА в кінці 1942 року зверталася до радянських партизанів з пропозицією про координацію бойових дій проти німців, але домовлятися не вдавалося. Неприязні відносини перейшли в озброєні сутички. А вже в жовтні і листопаді 1943 року, наприклад, УПА провела 47 боїв з німецькими військами і 54 з радянськими партизанами. Після офіційного закінчення Другої світової війни проти УПА вели бойові дії регулярні війська Радянської Армії. Так, в 1946 році відбулися близько двох тисяч боїв і озброєних сутичок, в 1948 – близько півтори тисячі. Під Москвою було організовано декілька баз підготовки кадрів для боротьби з партизанським рухом в Західній Україні. З розсекречених матеріалів стало відомо, що на 15 лютого 1945 року в західних областях України діяли 292 винищувальних батальйони і 2 336 груп сприяння. Частина з них була екіпірованою під бійців УПА і відрізнялася пекельною жорстокістю по відношенню до мирних жителів. Даний факт останнім часом став надбанням гласності російських ЗМІ. У вказані роки серед увязнених Гулагу кожен другий був українцем. І лише після загибелі 5 березня 1950 року командувача УПА Р. Шухевича організований опір в Західній Україні пішов на спад. Окремі загони і залишки підпілля діяли до середини 50-х років.

Після виходу з концтабору Степану Бандері потрапити до України вже не вдалося. Центральні органи ОУН після закінчення війни знаходилися на території Західної Німеччини. На засіданні ради керівництва ОУН Бандеру обирають в бюро керівництва, в якому за ним закріплюють Закордонні частини ОУН. На конференції у 1947 році його обирають керівником всієї Організації українських націоналістів. До цього часу в Закордонних частинах виникає опозиція Бандері, яка дорікає йому в диктаторських амбіціях, а ОУН у тому, що вона перетворилася на неокомуністичну організацію . Після тривалих дискусій Бандера вирішує подати у відставку і їхати до України. Проте відставка прийнята не була. Від частини посад вдалося позбавитися. Конференції, що проводилися, в 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обирали його главою керівництва ОУН.

15 жовтня 1959 року Степан Бандера відпустив охорону і увійшов до під'їзду будинку, у якому він жив із сім'єю. На сходах його зустріла людина, яку Бандера вже бачив раніше у церкві. Із спеціального пістолета той вистрілив у обличчя Степану Бандері струменем розчину цианістого калію. Бандера впав, пакети з покупками покотилися вниз по сходах. Особливістю вбивства цією отрутою є повне маскування під смерть від серцевого нападу.

Вбивцею виявився агент КДБ 30-річний українець Богдан Сташинський. Незабаром особисто Шелепін у Москві йому вручив орден «Бойового Червоного Прапора». Крім того він дав дозвіл на шлюб із німкенею зі Східного Берліну. Проти цього категорично виступали начальники нижче рангом. Через місяць після весілля, яке відбулося у Східному Берліні, Сташинський був направлений разом з дружиною до Москви для продовження навчання. Прослуховування домашніх розмов з дружиною дало підставу начальству підозрювати Сташинського в недостатній лояльності до радянського режиму. Його відрахували з школи і заборонили покидати Москву. Його дружині у зв'язку з майбутніми пологами весною 1961 року було дозволено виїхати до Східного Берліна. Після багатократних відмов. На початку 1962 року прийшла звістка про несподівану смерть дитини. Для похорону сина Сташинському було дано дозвіл на нетривалу поїздку до Східного Берліна. Були вчинені посилені заходи по спостереженню за ним. Проте за день до похорону, якраз напередодні дня зведення берлінської стіни, Сташинському з дружиною вдалося відірватися від супроводу, що слідував на трьох автомобілях, і втекти до Західного Берліна. Там він звернувся у американське представництво, де зробив зізнання у вбивстві Степана Бандери. А також у вбивстві двома роками раніше активіста ОУН професора Л. Ребета. Так само на сходовому марші, там же в Мюнхені, тим же цианістим калієм. Висновок лікарів свідчив: смерть від серцевого нападу. Вибухнув міжнародний скандал, оскільки на ХХ з'їзді КПРС в 1956 році СРСР офіційно проголосив відмову від політики міжнародного тероризму.

На суді Сташинський дав свідчення, що він діяв по вказівці керівництва СРСР. 19 жовтня 1962 року суд Карлсрує виніс вирок: 8 років тюремного увязнення суворого режиму. Верховний Суд ФРН залишив вирок без зміни.

В день трьохріччя смерті Степана Бандери на суді виступила його дочка Наталія. Вона сказала, що втрата батька є важкою і непоправною, але не єдиною втратою. Її рід по батькові і матері буквально знищений. Її дід по матері був полковим священиком і загинув у 1-у Світову війну. Бабуся, вчителька по професії, виховувала дочку і сина, дядька Лева, одна. І бабуся, і дядько загинули у 2-у Світову війну. Здоров'я її матері Ярослави Бандери зараз підірване. Після арешту батька в 1941 році її мати з нею, немовлям, відправилася до Берліна, щоб бути ближче до чоловіка. Роки війни в чужій країні для матері з маленькою дитиною на руках були роками фізичних і душевних страждань. Після виходу батька з концтабору він зайнявся справами ОУН. «Ми з матір'ю під вигаданими прізвищами вимушені були ховатися від радянських еміграційних властей і КДБ, агенти яких діяли на всій території Німеччини і Австрії. З татом бачилися ми рідко, кілька разів на рік. Якийсь час в 1947 році ми жили у лісі у відокремленому будиночку, в маленькій кімнаті без електрики, в сутужних умовах, оскільки на той час у мене з'явилися маленький брат і сестра». Шестирічній Наталії доводилося ходити за шість кілометрів лісом до школи. Сім'я недоїдала, діти росли хворобливими. У 1948–1950 роках вони без батька під вигаданим прізвищем жили у таборі для біженців. Зустрічі з батьком були такі рідкісні, що вона навіть забула тата. Чотири роки після цього вони жили у маленькому селі Брайтбрун. Тут батько міг бувати з сім'єю частіше, майже щодня. Не дивлячись на зайнятість, тато приділяв час для занять з дітьми українською мовою. Брат і сестра в 4-5-річному віці вже вміли читати і писати українською. З Наталкою він займався історією, географією і літературою. У 1954 році вони переїхали жити до Мюнхена. Тут батько зміг бувати удома регулярно.

З 13 років Наталка почала читати українські газети, в яких часто зустрічала ім'я Степана Бандери. Хто це – вона не знала, поки один з його товаришів, які тата супроводжували постійно, випадково не обмовився. Її припущення несподівано підтвердилися. Вона зрозуміла, яка відповідальна таємниця для неї відкрилася, і що цю таємницю потрібно берегти від маленького брата і сестри, які могли проговоритися у дворі або в школі.

Свій виступ Наталія Бандера завершила словами: «Мій незабутній тато виховав нас у любові до Бога і України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога і незалежну вільну Україну».

Могила Степана Бандери знаходиться на мюнхенському кладовищі.

1 січня - день народження Степана Бандери у селі Старий Угринів на Калущині. Один з епізодів його життя - кількарічне ув'язнення у нацистських застінках. Як це було? Що хотіли від нього гітлерівці?

Провіднику ОУН Степану Бандері присвячено велику кількість різного роду досліджень. В українській та зарубіжній історіографії періоди його ув’язнення є зовсім недослідженими та оповиті різними міфами.

Особливо, це стосується періоду в концтаборі Заксенгаузен в 1942-1944 рр. Переважно дослідники подають одні й ті самі дані про цей період життя, однак, не встановлено хронологію його ув’язнення.

Архів концтабору по війні НКВД переправило до Москви й він досі є закритим для дослідників.

31 березня-4 квітня 1941 р. у Кракові на Другому Великому Зборі ОУН Степана Бандеру – "Сірого" було обрано головою Проводу.

Бачучи неминучість війни між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіним – Бандера вважав, що у цьому збройному конфлікті можна буде здобути вимріяну його поколінням Українську державність.

Акт відновлення державності 30 червня 1941 року. Як це було (ФОТО)

23 червня 1941 р. від імені ОУН за підписами Степана Бандери і Володимира Стахіва було вислано на 14 сторінках Меморандум до Адольфа Гітлера, в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням організації є відновлення незалежної Української Держави:

"Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу […] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію".

В нацистських планах "Нової Європи" про таку державу як Україна не могло бути й мови.

Уряд на чолі з Ярославом Стецьком ґестапо заарештувало та відправило по концтаборах.

3 липня 1941 р. відбулися двосторонні бесіди Бандери, Володимира Горбового, Василя Мудрого, Степана Шухевича, Віктора Андрієвського із заступником державного секретаря Генерал-губернаторства Ернестом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюлов і полк. Альфредом Бізанцем у Кракові з приводу Акту 30 червня.

Краще ніколи, ніж пізно. Акт 30 червня 1941 року як помилка націоналістів

На погрози Кундта застосуванням репресій, якщо ОУН не припинить своєї діяльності, вождь ОУН заявив: "Ми вступили у бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. [...] ОУН – єдина організація, що вела боротьбу, і вона має право, на підставі тої боротьби, творити уряд".

Щоб схилити Бандеру до співпраці та відкликати Акт 30 червня, 5 липня 1941 р. ґестапо арештувало його біля Белза і через Люблін відіслали до Кракова.

Наступного дня його викликав на розмову шеф уряду Генеральної Губернії Бюглер та вимагав відмовитися від проголошеного Акту.

Після негативних відповідей Бандеру помістили під домашній арешт й разом з жінкою Ярославою і дочкою Наталкою відправлено 9 липня в Берлін, де помістили в тюрму ґестапо на Ліхтерфельде-Ост.

Степан Бандера з дітьми, вже по війні. Перший зліва - чільний член ОУН Степан Ленкавський

У столиці ІІІ Райху з Бандерою постійно працювали полковник абверу Ервін Штольце, СС-штурмбанфюрер Вайнман та професор Маркерт з ОКВ.

20 липня лідера націоналістів перевели під домашній арешт у Берліні на вул. Дальманштрасе.

Бандері і Стецькові запропонували створити підконтрольну Крайову раду, а згодом і Дорадчу раду при Райхскомісаріаті.

В цей час відбулися численні розмови Бандери і Стецька з військовиками та партійними чиновниками багатьох відомств. Також вони писали різноманітні послання, пояснення, комунікати, декларації і меморандуми на ім’я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших діячів нацистської Німеччини.

Різдво Христове у жутті і визвльній концепції Ярослава Стецька

За дорученням керівництва ОУН літом 1941 р. в Берліні було сформовано спеціальну групу для збирання коштів й продуктів для Бандери, Стецька, Стахіва, Осипа Тюшки, Івана Габрусевича, Юліана Химинця, Романа Ільницького та інших в’язнів.

На ці потреби від Проводу ОУН було передано зв’язковими в Берлін 30 тис. марок, а також продукти - через Романа Шухевича від старшин Дружин українських націоналістів (батальйонів "Роланд" і "Нахтігаль").

Ця ж група допомагала Ярославі Бандері і її дочці, які у свою чергу постійно з іншими дружинами (Марією Габрусевич, Марією Врецьоною і Марією Химинець) носили передачі в’язням та передавали грипси.

Українці в "Аушвіці". Радянські, бандерівці і втеча Євгена Бендери

14 серпня 1941 р. Бандера, після вимог професора Ганса Коха, написав відкритий лист райхсміністрові Альфреду Розенбергу з неприйнятністю відкликання Українського Державного Правління і призупинення діяльності ОУН.

11-12 вересня Маркерт, Кох, професор Бергард фон Менде проводили бесіди зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Володимиром Стахівим і Ріко Ярим, щоб ОУН "віддала долю України в руки Німеччини, конкретно її Фюрера з терпеливим очікуванням на остаточну перемогу", інакше всіх очікують арешти і концтабори.

Після успіхів вермахту у вересні 1941 р. на Східному фронті (оточення і взяття Києва), в Берліні почали діяти рішучіше по відношенню до українських націоналістів.

15 вересня 1941-го Бандера був відправлений у центральну тюрму гестапо в камеру № 29 на Прінцрегентштрасе. Одночасно провели масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні і Європі. В ув’язненні опинилися півтори тисячі оунівців.

Василь Бандера, який був закатований у Аушвіці

Братів Бандери Василя та Олександра було закатовано у кінці липня 1942 р. у концтаборі Аушвіц. У Херсоні [є версія, що в Миколаєві] ґестапо розстріляло третього брата Богдана. Та у львівській в’язниці - вбили брата дружини.

Одночасно НКВД у Києві розстріляло 10 липня 1941 р. батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори.

На початку січня 1942 р. Бандеру розмістили у камері-одиночці № 73 концтабору Заксенгаузен. У ньому був спеціальний блок № 9 (Камерний дім, а українські в’язні його називали "Бункер").

Головний наглядач за блоком Курт Еккаріус підпорядковувався начальникові табору штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю. Серед в’язнів блоку були комуністичні лідери з усієї Європи, радянські генерали, німецькі єпископи, українські, польські і румунські націоналісти, французькі міністри, англійські офіцери розвідки і пілоти літаків, сини Сталіна, Нансена та маршала Італії Бадольйо, представники аристократичних родин Європи.

Всього в ув’язненні у "Бункері" перебувало 80-90 осіб. Переважна більшість із них отримувала допомогу від Червоного Хреста чи від власних родин.

Одна з перших фотографій Бандери після виходу на волю. Німеччина, 1946 р.

Згідно даних німецького агента штазі Отто Зайделя, Степан Бандера був у дружніх стосунках із художником Оддом Нансеном. Цей норвезький велетень взяв його під свою опіку і допомагав усім, що мав, особливо - продуктами. Він малював портрети ув’язнених, зокрема і Бандери - з гострими й суворими рисами енергійного обличчя. У 1947 р. вийшли щоденники Нансена про цей концтабір.

Зі спогадів Тараса Боровця – "Бульби":

"окреме царство есесів у царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в’язнів і навіть домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Европи".

Отаман зазначає, що завдяки Бандері і д-р Лапічакові діяла своєрідна пошта, яку називали "кібель-поштою": під час прогульок в’язні залишали записки в квітнику або закидали в камеру до зазначених осіб. Найбільшим враженням для в’язнів було постійне бомбардування військових заводів.

План концентраційного табору Заксенгаузен

За свідченнями чільного діяча ОУН-р, теренового провідника Німеччини (1941-1942) Василя Безхлібника – "Беркут" й в’язня Заксенгаузену, блок № 10, Степан Бандера в умовах суворого режиму концтабору проявляв чудеса конспірації та був неперевершеним організатором обміну інформації, газет і харчових пайків. З ним Бандера зустрічався у лікарні блоку № 9, де проходив процедури. Безхлібник інформував Провідника про становище членів ОУН в німецьких концтаборах, ситуацію в Україні та міжнародні події.

Як, де і коли виникла ОУН Степана Бандери?

Інший в’язень, чільний діяч ОУН-м Євген Онацький, описує режим перебування в даному концтаборі у камері №70: ніяких розмов з іншими ув’язненими під час прогульок по подвір’ю, підйом ранком о 5.00, застеляння ліжка та прибирання камери, вихід до умивальника. Опісля сніданок, о 12.00 обід, вечеря о 18.00, які завжди приносили у камеру. Якість їжі була дуже поганою, кожен в’язень мав сам помити посуд.

Для в’язнів було три категорії харчування і оунівцям приділялася остання. День завершувався о 20.00 ляганням спати. Онацький із захопленням згадує символічні Різдвяні подарунки 1944 р.: від Ярослава Стецька та маленьку передачу солодкого печива від Степана Бандери.

За спогадами провідного члена ОУН-м Дмитра Андрієвського, Бандера, виявляв під час ув’язнення товариськість, допомагав продуктами, тим хто був у скруті. Дізнавшись про смерть Олега Ольжича він запропонував уночі після другого дзвінка вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання.

Віллі Вірзінґ - ґестапівський ліквідатор ОУН

22 липня 1943 р., за допомогою Стахіва, відбулася зустріч Бандери з Головним комендантом АК С. Ровецьким – "Грот", який сидів в камері № 71. Темою їх розмов були подальші перспективи українсько-польських взаємин, політика західних союзників та прихід в Україну і Польщу більшовиків тощо.

Згодом свою позицію ген. Ровецький виклав у листі польським в’язням: "вже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації".

Про перебування в концтаборі Заксенгаузен полковник Андрій Мельник писав:

"Місцем проходу був трикутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли до себе, і високим муром, що відділював барак від решти табору.

Вже попереднього дня завважив я в однім з відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, що більше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: "Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28" і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім "зондербараці". Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: "Ольжич" і побіч цього хрестик. [...]

Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: "Хто ви?" і у відповідь появляється на шибці напис "Степан Бандера".

– Ну, і здибались, – подумав я. – Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником.

Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже і остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі".

Після довгих консультації з серпня 1944 р., нацистське керівництво прийняло рішення про звільнення лідерів ОУН. Рішення про звільнення Бандери та Стецька було затверджено 25 вересня 1944 р. на нараді Розенберга і начальника головного управління безпеки Райху Е. Кальтенбрунера.

Бандері пощастило покинути Заксенгаузен живим, але десятки тисяч в'язнів лишились там навічно. Фото з блогу http://gavailer.livejournal.com/

27 вересня 1944 р. Бандеру звільнять і вивезуть з концтабору в околиці Берліну. Будуть отримувати під домашнім арештом, пропонуватимуть співпрацю в Українському національному комітеті (УНК), який мав визнати провід генерала РОА Андрія Власова. Такі умови запропонував шеф головного бюро СС, генерал Г. Бергер 5 овтня 1944 р.

Бандера відмовився входити в УНК, натомість, запропонував замість себе адвоката Володимира Горбового.

Бергер зазначав: "Бандера – це незручний, упертий і фанатичний слов’янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців".

Також переговори такого характеру проводили професор фон Менде, СС-штурмбанфюрер, доктор Фріц Рудольф Арльт і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф.

Сучасний вигляд коридору у бараку "Целленбау", де утримували Бандеру та інших чільних оунівців

Наприкінці грудня 1944 р. гестапо відправляє Бандеру в Берлін, де утримує під домашнім наглядом. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. На початку січня до нього прибули чільні діячі ОУН (Микола Лебедь, о. Іван Гриньох, Василь Охримович) з листами, інструкціями від Проводу.

Для родини Бандери було виготовлено фальшиві документи на прізвище Романишиних.

1 лютого 1945 р. Бандера з родиною за допомогою Лебедя, під час авіаційних бомбардувань в атмосфері загального хаосу, втекли з-під нагляду до Тіролю. Їх супроводжував Андрій Пеленичка – "Плевак". Згодом Бандера переїде до Відня і далі продовжить діяльність у керівництві ОУН.

Допоможіть нам.
1) Вся, хто готовий будувати збирається у робочій групі: www.facebook.com/groups/10mbk/
2) Інформаційна сторінка історії будівництва тут: www.facebook.com/kordon10m

Після зміни влади в країні ми очікували на боротьбу з корупцією, реформування органів влади та на зміни в підходах до управління. Але вже з перших днів діяльності "наступників" ставало зрозуміло, що схеми "попередників" нікуди не поділися.

На прикладі діяльності найбільшої державної газовидобувної компанії ми спробували розібратися, що змінилося після перемоги революції, та чи змінилося щось узагалі.

Трохи історії

21-23 лютого 2014 року, після кривавих подій у центрі Києва та втечі екс-президента Віктора Януковича, депутати почали масово тікати з Партії регіонів. Одними з перших були "найвідданіші" члени партії, не чужі газовому бізнесу. Наприклад, Володимир і Сергій Кацуби, Ярослав Москаленко й інші. 

У цей же час повним ходом ішов процес реалізації амбіцій окремих парламентських діячів щодо створення власних фракцій у Верховній Раді. Зокрема, з'явилася депутатська група "Суверенна європейська Україна" під проводом іншого "нафтогазового" бізнесмена Ігоря Єремєєва, куди й увійшли названі вище Кацуби та Москаленко.

Сергій Кацуба

Паралельно відбувалися зміни керівників у переважній більшості державних органів та компаній. На які, щоправда, мало хто звертав особливу увагу на тлі окупації Криму та військового конфлікту на Сході.

Зокрема, нове керівництво отримало й "Укргазвидобування" (УГВ). Головою правління держкомпанії став Сергій Миколайович Костюк. Ця людина раніше працювала в УГВ заступником начальника відділу реалізації і була звільнена через скорочення посади у вересні 2013 року. Після цього Костюк був працевлаштований у НАК "Нафтогаз" на посаду заступника директора департаменту реалізації газу.

За нашою інформацією, новий керівник УГВ має близькі стосунки з одним із власників компанії МПП "Феон", яка, своєю чергою, пов'язана зі згаданим вище депутатом Москаленком.

Ярослав Москаленко

Першим заступником Костюка став Олександр Юрійович Сомов. Раніше він працював головою правління в газовидобувній компанії "Пласт", що належала ще одному видатному діячеві сучасності – депутату від "Батьківщині" Миколі Мартиненку, який є головою парламентського комітету з паливно-енергетичного комплексу.

Зараз "Пласт" належить народному депутатові Олександру Оніщенко, який був близьким соратником екс-міністра палива та вугільної промисловості Едуарда Ставицького.

Заступником голови правління УГВ було призначено Вадима Олександровича Шленчака. Це один із власників мережі АЗС "Калина", яку 2011 року планувало придбати УГВ. Утім після відмови Мінекономіки в наданні дозволу на цю угоду більшість заправок під брендом "Калина" було продано мережі WOG Ігоря Єремєєва.

Володимир Кацуба

Начальником департаменту МТР "Укргазвидобування" став Геннадій Юрійович Лазарєв. Раніше ця людина працювала першим заступником голови райдержадміністрації в місті Дергачі Харківської області. Головою цієї райдержадміністрації був Володимир Кацуба. За інформацією Forbes, його син Сергій Кацуба пов'язаний із закупівлями "вишок Бойка".

Новопризначені керівники "Укргазвидобування" мають очевидні зв’язки з Миколою Мартиненком, групою Ігоря Єремєєва та її новоспеченими членами – родиною Кацуб та Ярославом Москаленком.

Усе б нічого, якби за такий стислий період нове керівництво УГВ не встигло допомогти заробити за рахунок держави компаніям, пов’язаним із названими вище поважними людьми.

"WOGом по слідах Курченка"

Саме скраплений газ ми заправляємо в балони та автомобілі. Саме зі скрапленого газу почалась імперія Сергія Курченка. Саме за схеми зі скрапленим газом "младоолігарха" оголошено в розшук.

Згідно з законом, щомісячний обсяг виробленого скрапленого газу компаніями, в яких є частка держави більш ніж 50%, має бути проданий через аукціон для потреб населення.

За результатами конкурсу Міненерговугілля 2013 року, біржею для реалізації скрапленого газу держкомпаній була визначена "Перша незалежна біржа", яку пов'язують із Курченком.

Але після втечі Курченка в лютому місяці разом із серверами "газової" біржі продавати скраплений газ стало ніде.

Нормативні акти, які регулюють порядок реалізації скрапленого газу, не змінилися. Тобто виходить, що вся реалізація скрапленого газу державних компаній поза біржею Курченка - незаконна. Адже нова влада не встигла ухвалити відповідні рішення для дерегуляції цього питання.

Зараз "Перша незалежна біржа" пише листи на адресу Міненерговугілля з вимогами та погрозами. До речі, цілком на законних підставах.

Звісно, продавати скраплений газ необхідно хоча б тому, що зупиняти виробництво - вкрай невигідно. Але якщо вже продавати з порушенням закону, то ціна має бути ринковою.

Та чи зацікавлені нові керівники УГВ продавати скраплений газ за ринковими цінами?

Перша реалізація газу поза аукціоном "після Курченка" відбувалася ще за "попереднього" керівництва УГВ.

24 лютого, вперше за чотири роки, УГВ на добровільних засадах почало реалізацію скрапленого газу поза аукціоном, за прямими договорами, встановивши ціни реалізації на рівні 9780 грн/т.

Уже 27 лютого "Укртатнафта", яка є одним з індикаторів ринку завдяки прозорим механізмам реалізації скрапленого газу через "електронні" торги, спробувала продати газ за тією самою ціною, але безуспішно.

На наступний аукціон, який планувався на 7 березня, "Укртатнафта" оголошує ціну 9000 грн за тонну скрапленого газу. УГВ встановлює таку ж ціну реалізації за прямими договорами. Боротьба за покупця триває на конкурентних засадах.

Ігор Єремєєв

А далі стає цікавіше. Наступне рішення щодо ціноутворення вже ухвалює нова команда керівництва УГВ. 13 березня ціну на газ встановлено на рівні 7602 грн за тонну, що майже на сімсот гривень нижче за ціну аукціонів "Укртатнафти" у відповідний період.

Газ за цією ціною поза аукціоном могла купувати єдина компанія – "ВОГ Трейдинг", яку контролює Ігор Єремєєв.

Ціну реалізації для "ВОГу" не змінюють майже місяць - до 20 квітня. За цей час було підписано шість доповнень до договору купівлі-продажу скрапленого газу на загальний обсяг майже 30 тисяч тонн та на загальну суму понад 200 мільйонів гривень.

За цей час на адресу "ВОГ Трейдинг" було відвантажено залізницею тільки близько тисячі тонн газу. Весь інший обсяг "ВОГ" перепродає.

У період із 14 березня по 20 квітня, коли діяла єдина ціна для "ВОГу" від УГВ, "Укртатнафта" проводить безліч торгів. Але різниця в цінах у першій декаді квітня сягає майже 3500 грн на тонні.

УГВ не реагує на це та не змінює ціни для "ВОГу". Навіть після проведення 9-го та 16 квітня власного аукціону, де газ продавали за ціною понад 10 тисяч грн за тонну, державна компанія не змінює ціни і продає "ВОГу" газ по 7602 грн/т.

Ще цікавіше те, що в умовах договору на продаж газу "ВОГу" вказана можливість для УГВ змінювати ціну залежно від кон'юнктури ринку. Але цим правом державна компанія вирішила не користуватися.

Ще більш недалекоглядним виглядає порушення менеджментом УГВ підписаного договору з "ВОГом" у частині умов оплати.

Так, у договорі продажу газу компанії "ВОГ Трейдинг" вказана 100% передоплата. Але фактично товар із кінця березня відвантажується без оплати. Борг "ВОГ Трейдинг" станом на 1 квітня становить майже 21 мільйон гривень, на 16 квітня – вже 56 мільйонів. Станом на 20 травня борг не погашено.

Відповідальний заступник голови правління УГВ, підписуючи доповнення до договору, бере на себе відповідальність за реалізацію товару за неринковою ціною. Хоча має всі можливості підвищити ціну. Та ще й відвантажує товар без оплати, порушуючи умови договору.

Голова правління Костюк, якій підписав договір і зобов'язаний контролювати його виконання, чомусь також нічого не робить.

Наостанок зазначу, що, знаючи особисто найбільших покупців газу, які придбали його у "ВОГ Трейдинг", було не складно запитати, чи розрахувалися вони с приватною компанією. Відповідь: "Звісно, ще у квітні".

Залишилося запитати керівників державної компанії, чому не змінювали ціну та продавали набагато "дешевше за ринок", чому відпускали товар без передоплати та чому нічого не робиться для повернення грошей?

Слід нагадати, що саме за відпуск компаніям Курченка природного газу на безоплатній основі за аналогічними договорами було затримано екс-керівника "Нафтогазу" Євгена Бакуліна. Його звинуватили, навіть незважаючи на те, що всі документи НАКу було "вкрадено", та й узагалі, за нашою інформацією, не він це робив.

Ми запитали ПАТ "Укргазвидобування" ще у квітні, чи здійснюється відвантаження без попередньої оплати, чи нараховуються відсотки за користування товарним кредитом, чим забезпечена відстрочка платежу, якщо вона має місце, чи здійснює компанія реалізацію товару поза аукціонами та за якихи цінами?

Компанія ігнорує закон "про доступ до публічної інформації" та протягом місяця не надала жодної відповіді.

Недоотриманий прибуток від зазначених порушень становить десятки мільйонів гривень, не отриманих коштів за товар - понад 50 млн грн. Ми сподіваємося, що цими фактами займуться компетентні органи. Навіть незважаючи на те, що вони дуже активно шукають компромат на попередників, хоча самі працювали та все бачили на власні очі, але чомусь нічого не робили.

Редакція INSIDER готова надати можливість висловитися з приводу діяльності УГВ усім згаданим у тексті особам.

http://www.theinsider.ua/business/537de0b6aece7/

першій публікації з циклу розслідувань діяльності державної компанії "Укргазвидобування" (УГВ) йшлося про те, які депутати в "новій" владі мають вплив на керівництво компанії, про нові-старі газові схеми та про те, хто заробляє з їх допомогою.

Але скраплений газ – не єдина "тема" для вимивання державних грошей.

Люди, які взяли під контроль УГВ, успішно "заробляють" десятки мільйонів гривень на продажах сировини для виготовлення бензинів.

Золото "бодяжників"                                         

Після революції та втечі екс-президента Віктора Януковича почалася стрімка девальвація гривні. На початку березня курс коливався біля 9 грн за долар. Сьогодні курс близько 12 грн за долар.

Громадяни відчули подорожчання палива на автозаправках, яке завжди тягне за собою подорожчання будь-якої продукції. Держава підвищила ціни на газ для населення.

Одними з перших почали дорожчати бензин і дизельне паливо. Це зрозуміло - ми імпортуємо майже 90% обсягу внутрішнього споживання.

В Україні працюють тільки два переробні заводи: Кременчуцький НПЗ (Полтавська область), що належить ПАТ "Укртатнафта", та Шебелинський ГПЗ (Харківська область), яким управляє ПАТ "Укргазвидобування". Все решта - імпорт.

Якщо на початку березня ціна бензину марки А-95 коливалася біля 12 грн за літр, то сьогодні він коштує близько 16 грн.

Навіть якщо вітчизняні нафтопереробні заводи будуть тримати низьку ціну на продукцію, це нічого не змінить на ринку. Це принесе тільки збитки самому заводу. Цей факт чудово розуміють в "Укртатнафті", яка фактично перебуває у приватній власності нинішнього губернатора Дніпропетровської області Ігоря Коломойського. На жаль, цього не розуміють в УГВ, що належить державі.

З приходом молодої команди менеджерів, які, за їхніми ж словами, отримали компанію в дуже складному становищі, УГВ уже третій місяць не змінює ціну реалізації сировини, яку покупці використовують для виробництва бензинів.

УГВ продає продукт під назвою "Деетанпропанбутанізований конденсат" (ДЕПБК). Це сировина, що схожа за своїми властивостями на низькооктановий бензин та використовується для виробництва бензинів А-92, А-95 та альтернативних бензинів, які виготовляються з додаванням спирту.

Цей продукт зазвичай купують "бодяжники", які нехтують євро- та будь якими іншими стандартами. Доводячи товар до "кондиції", вони продають його на заправних станціях як дешевший продукт вітчизняного виробництва.

Ця сировина не обкладається акцизом, дає додатковий прибуток виробнику та компанії, яка виробляє з нього бензин. Але зараз мова не про "бодяжників".

Обсяг виробництва ДЕПБК із використанням потужностей УГВ відносно невеликий – близько 6 тисяч тонн щомісяця. Ціна реалізації продукції безпосередньо залежить від ціни на бензин.

Своєю чергою, вартість бензину залежить від курсу гривні до іноземних валют та світової ціни на нафту.

Логічно, що разом зі зростанням ціни бензину на АЗС сировина держкомпанії для його виробництва також подорожчала пропорційно. Таким чином держкомпанія отримує додаткові кошти та сплачує більше податків до держбюджету.

Так, але не так. У якийсь дивний спосіб керівництво УГВ не помічає зростання ціни бензину на АЗС, не помічає зростання ціни бензину "Укртатнафти" та імпортних цін.

Ми дослідили, як змінювалися ціни на імпортний бензин, як не змінювались ціни УГВ та хто на цьому заробив.

Труднощі ціноутворення

Офіційно державна компанія не публікує прайс-лист на таку продукцію. Ціни тримають у секреті. На запити щодо цін і можливості придбати товар компанія не відповідає.

Ми дізналися актуальні ціни УГВ, покупців та обсяги товару, який було продано з березня 2014 року і до сьогодні.

Остання ціна, яку було встановлено попереднім керівництвом компанії 6 березня 2014 року дорівнювала 9 150 грн за тонну з ПДВ. Курс долара, встановлений Нацбанком у цей день, становив 9,2359 грн за долар.

Ціна на імпортний бензин А-92 цього дня дорівнювала 13 786 грн за тонну з ПДВ.  Різниця в ціні ДЕПБК та імпортного бензину А-92 дорівнювала 4 636 грн на тонні.

Ми взяли різницю 4 636 грн як базову знижку на ДЕПБК від ціни імпортного А-92.

Враховуючи те, що, згідно з суспільною думкою, попередня влада крала завжди та дуже багато, ефективність нової влади повинна бути набагато вищою, адже "нові" не крадуть. Тобто ця знижка повинна поступово та суттєво зменшуватися.

У таблиці нижче наводиться порівняння середньої ціни імпортного бензину А-92 за період "попередників" і незмінної ціни держкомпанії.

	6 березня "попередники"	14-31 березня "нові"	Квітень "нові"	травень "нові"
А-92, імпорт, ціна в грн	13 786	15 785	18 232	18 000
ДЕПБК, ціна продажу від УГВ у грн	9 150	9 000	9 000	9 000
Проданий обсяг, тонн		2 936	6 474	6 500
Знижка від ціни А-92	4 636	6 785	9 232	9 000
Недоотриманих коштів, грн		6 309 464	29 754 504	28 366 000

Якщо за останньою ціною, встановленою 6 березня "попередниками", різниця становила близько 4 600 грн на тонні, то за час нового керівництва різниця сягнула 9 000 грн на тонні.

Тож, напевно, держкомпанія тримає низьку ціну для того, щоб хтось отримав зиск. Тобто ще майже 5000 грн на тонні хтось заробляє, але не державна компанія. 5000 грн на тонні дорівнює майже  3,5 грн на одному літрі бензину. Ви бачили у квітні-травні бензин по 12 грн за літр?

УГВ має шість дійсних договорів на продаж ДЕПБК, але хто ж ті щасливчики, які мають можливість купувати сировину за "пільговою" ціною?

Усе ті ж самі обличчя

Виявилося, що це компанія "ВОГ Трейдинг" (договір) народного депутата Ігоря Єремеєва, компанія МПП "Феон" (договір), яка пов'язана з депутатом Ярославом Москаленком, одним із найближчих соратників Єремеєва, та ще одна компанія – ТОВ "Юкра" (договір).

Остання не має очевидних зв'язків із публічними людьми. Згідно з Держреєстром юросіб, її засновували два підприємці – Інна Присєдько та Максим Рачин. Але, за певною інформацією, "Юкра" пов’язана з одним із нових заступників голови правління УГВ.

Дивлячись на підпис та посаду особи, яка підписує договори з названими вище компаніями, не складно зрозуміти, хто є тим "невідомим заступником".

Якщо взяти знижку від ціни імпортного А-92 – 4 636 грн на тонні, яка діяла станом на 6 березня, за базову, то ми побачимо, що з 14 березня до 1 червня за рахунок додаткових знижок державна компанія недоотримала близько 60 мільйонів гривень.

Наприкінці березня компанія "ВОГ Трейдинг" припинила купувати сировину для виготовлення бензину напряму.

Замість "ВОГу" з’явилася невідома компанія ТОВ "Клевер ПМ". Договір між УГВ і "Клевером" тут. Керівник і засновник компанії Дмитро Шестаков має адвокатське посвідчення. Уставний фонд компанії – 6 000 грн.

На прикладі продажу одного дня стало зрозуміло, чому "ВОГ" сховався.

У нашому розпорядженні опинилися документи, які підтверджують зв'язок "Клевер ПМ" із компаніями групи "ВОГ". Також ці документи - пряме підтвердження того, що ринкова ціна товару відрізняється майже на 5 000 грн на тонні від ціни, яку тримає державна компанія УГВ.

9 травня за договором №006/дк-14 між УГВ і "Клевер ПМ" відвантажуються 4 цистерни ДЕПБК загальною вагою 238,76 тонн за ціною 9 000 грн за тонну з ПДВ. Отримувач цистерн на станції "Васильків-1" – компанія "Укртрансоіл-2009".

Ця фірма пов’язана з попереднім керівником Міненерговугілля Едуардом Ставицьким, який виїхав із країни разом із президентською "сім'єю". Засновник "Укртрансоіл-2009" – Олег Деменок, який був керівником мережі АЗС Ставицького "БРСМ-Нафта".

У той самий день перемоги вже компанія "ВОГ Рітейл", яка також входить до групи Єремеєва, продає ті ж цистерни безпосередньо компанії "Укртрансоіл-2009", але вже за ціною 14 035 грн за тонну з ПДВ.

Таким чином Єремеєв використовує "Клевер ПМ" як "прокладку". Зрозуміло, що маржу, яка становить близько 5 000 грн на тонні, або майже 55%, легше поховати на "прокладці".

Компанія Ставицького "Укртрансоіл-2009", також маючи прямий договір з УГВ, за яким вона отримувала товар до березня 2014 року, сьогодні купує сировину через "прокладки". Зараз їм не продають напряму.

Ціноутворення також викликає запитання до керівників УГВ. Адже в договорах з усіма покупцями в пункті 4.1 вказано, що держкомпанія має право змінювати ціну, залежно від кон'юнктури ринку. Цим правом державна компанія не користується на користь приватних підприємців.

На мою думку, це яскравий приклад корупції нинішніх можновладців і керівників державних компаній, які з великим задоволенням і злорадством спостерігали за купами золота та готівки, що їх знайшли у квартирі того ж Ставицького.

Від INSIDER:

Редакція готова надати можливість висловитися з приводу діяльності УГВ усім згаданим у публікації особам і представникам зазначених компаній.

Компанія ТОВ "Західна нафтогазова компанія" (ЗНГК), згадана в інфографіці, пов'язана з Олексієм Тамразовим, який є автором тексту. Він був першим застпником голови УГВ з 2010-го по 2014 рік.

Зі зміною керівництва УГВ 2014 року держкомпанія більше не продає скраплений газ і нафтопродукти ЗНГК. За словами Тамразова, ЗНГК купувала паливо в УГВ винятково за ринковими цінами.

http://www.theinsider.ua/business/538c94c21f417/

Також "подарунок" від колишнього співробітника Курченка. Зарплата за літо 2013. За що такі зарплати? Sevgil Musaieva може прокоментувати

Ще багато цікавого. НАК, податкова, митниця, міністри. Опрацюю, та помаленьку буду публікувати