Профіль

ivanivna

ivanivna

Україна, Івано-Франківськ

Рейтинг в розділі:

Нудистські пляжі Криму



Ситуація з голим купанням і засмаганням у Криму на сьогодні дуже спростилася.
Пляжі, де дозволено...
Казантип
База відпочинку "Лаванда" - є першим нудистським комплексом в Україні. Необхідно тільки дізнатися час заїздів нудистів, оскільки в якийсь період база працює як звичайний пансіонат. «Лаванда» розташована в досить безлюдному місці. Територія бази обгороджена, але пляж - ні. Берег тут округлої форми. Море мілке, щоб зайти у воду хоча б по пояс, треба пройти метрів 50.
В навколишніх пляжах народу в будні небагато, а от у вихідні багато - приїжджають на машинах і досить щільно окуповують прилеглий до бази берег. Вправо від бази (якщо стояти обличчям до моря) безлюдний пляж ідеальний для голого купання... Детальніше тут

Готельно-ресторанний комплекс «Легенда»

Захід України славиться своїми мальовничими краєвидами, прадавніми етнографічними районами Гуцульщини, Бойківщини, Опілля, Покуття, оповитими старовинними легендами, цікавими казками, історією та традиціями. Увібравши в себе автентичну красу та гостинність мешканців Прикарпаття, на в’їзді до м. Івано-Франківськ, збоку м. Тисмениці, величаво розкинувся готельно-відпочинковий комплекс «Легенда».

Рута-мята


Знаєте, буває в горах туман як туман, а є якєс таке нешєстє, шо може посеред білої днинки мряка така упасти, шо не видно куди ступати, то часто людина і заблудитиси може. А є такі тумани, шо аж душа радіє, краплі води зависают в повітрі і так виблискуют як зірниці на небі, і супокій тоді такий на душі і тілу приємність. Так тумани в горах всєкі бувают, а старі люди уповідают ше таку історію.
Було то кажуть в ті часи коли в горах було гет мало людий, як правило люд тікав сюди з долин, шукаючи порятунку від панської влади, шукаючи волю, хоч яке тяжке тут було життє і багато небезпек чатувало на сміливців. А ще по горам в недоступних кичєрах жили всєкий непростий люд. Раніше називали їх Зимлєними Богами, всілякі мольфарі та віжлуни, та чинтонарі та всякі такі шо христиєнинові навіть невольно називати їх. Жили тут відей з правіку, ніводомо якого роду племені, люди їх боєлиси, але час від чєсу мусіли звертатиси до них, шукаючи поради чи ліку якогос, а чи навіть навпаки ...
Так і було цего разу. Кажут прийшов один чоловік жити, чи то з Косова чи то з Ілінців уже ніхто точно і не уповіст, тай поселивси аж дес під Білов Кобилов у тому місці, яке зарас Прислип називаєтси. Прийшов не сам, а з двома діточками, старшу дівчинку звали Оленка, а хлопчіка звали Іванком. Місце вибрав важке і похмуре, гори вкриті непроникними лісами і скалами, тай тумани постійно там майже трималиси за вершєк Білої Кобили, відлякуючи непроханих гостей. Видно тот чоловік рятувавси від якоїс біди і не хотів аби його легко було найти. Мало помалу вирубував ліси на толоки, поклав якус хатчінку, тай діточки росли йому на утіху та й поміч. Все би було добре, але недалеко жила якас баба, люди казали, шо вона Непроста, шо знає шош трохи ворожити тай чинки може зробити, то люди її таки добре боєлиси, бо була кажут лютої натури, тай фист ненависна до людей. То й чоловікові тому нераз перепадало сварок то за межу то ше за шош.
А Оленка з Іванком обживалиси горами, тішилиси світові і один одному як то можут тішитиси тільки діти. Бувало Іванко нарве квітів тай принесе аби Оленка робила віночки чи вплітала собі в коси. А з понад усих квітів та зілля різного, найбільше їй вдавалася рута-мята. Бувало вплітає в коси червону квітку тай співає:" Ой чія то рута-мята за водою, за водою...." а Іванко сидит і аж рота відкриває так заслуховується.
Але дитяче безтурботне життє скінчилоси раптово наглою смертю їхнего дєді. Виртавси дес ночу з полювання тай попав в такий туман, шо забрів в скали тай вбивси. Так залишилиси Оленка з Іванком гет самі , поки Іванка не забрали до себе в годованці якіс богачі з під Погаря, шо немали дітей , а Оленку май вже старшу взяла до себе в найми тота баба, шо вни жили коло неї.
Гірко було Оленці без дєді тай в розлуці з братиком , а ще гірше було жити в тої баби. Бо вставала до роботи ше за зір, а лягала спати уже при зорях, тай бувало так шо і не ївши, та й ше бита. Але немала куди дітиси, тай мусіла терпіти. Дес вдавалоси Іванкові прибігати до сестри, на коротку хвилину, але так аби баба не дай боже не виділа, бо могло би їм бути лихо обом. Але вже не було співів та ігор і гірко плакалиси один одному. Хоть Іванкові і добре жилоси в годованцях, але завше тянуло до рідної душі, а Оленка нічого не казала як ії тєжко живетси, лиш кратче утирала сльозоньки.
Служба в Оленки була тєжка, робила все в хаті, тай куталаси по надворі лиш мала одну заборону - не вільно було ні під яким предлогом доківатиси до однієї скрині. Баба тоту скриню, берегла як зіницю ока, а як мало шош собі там брати звідти, то Оленку нагонила гет від хати аби вона нічого не бачила. Частенько до баби приходив всєкий люд, бувало і опришки заходили, а іногди навіть пани могли добратиси по якимос своїм потребам. Іногди баба сама пропадала з хати на деякий чєс. За деякий чєс, Оленка зачєла помічати, шо як баба бере шош з тої скрині тай іде кудис від хати, то за недовгий чєс на гори такий падає туман, шо не видно де ступити. А за такої погоди всєкі трафунки трафлєютси, то маржика дес відіб’єтси від отари так шо годі пастухам найти, то людина навіть в такій мряці заблудити, а бувало так шо і скалічитси дес скалами, та всєкє бувало в ту лиху годину. Зачєла тоді Оленка шош догадуватиси, але разом з тим чинити, шо ніц не розуміє, а потихо, крадче слідкувала за бабою.
Якос одного дня єк баба відігнала Оленку від хати, вона лиш удала, шо іде гет, а сама сховаласи тай слідкує за нею. Баба тим чєсом відкрила скриню тай дістала з неї люльку, але то непроста якас така люлька як то люди лакомі попахкати, а якас таки з вигляду непроста тай видно шо з якимос чінками. Баба ту люльку взяла сховала в тайстру тай пішла в ліс , а Оленка назирці за нею крадетси тай аби не дай боже не попастиси на очі старій. А та по мочерам, тай по болотам шукає якіс сухі трави та мохи, тай кладет то все до тайстри. А як, відей, назбирала то шо їй треба було, то пішла на кичеру тай сіла коло каміння в лісі, тай зачєла собі шош там чинтонарити. Оленка підкраласи ласицею ближче аби видіти шо вона там діє, а сама так від страху дрижит, як лист на трепеті, але зарікласи шо будь шо має вивідати бабину таємницу. Ох якби знала бідашка чим то все обернетси, то відей би тікала від баби світ за очі, а втім хто знає шо би вона вчинила.... Баба тим чєсом зачєла набивати ту люльку тими травами тай зілєм шо назбирала, тай почала розкурювати її. А то такий дим повалив з тої люльки і зарас таки зачєв туманом повзти по землі, і ширитиси довкола, розпливатиси білим мороком. А такий жісний так якби живий був, білими мацаками наперед себе ловитси за все шо може ухопитиси і тєгне ховаючи все під своїм білим покровом. Оленка зо страху і дихати забула коли це побачила… Ше страшніше, шо туман так ніби уздрів її, і почав тігнутиси до неї. Оленка нестала дочікуватиси поки її накриє ця біла примара, стрілов полетіла з того місця. Так шо і незчуласи як забігла в хату. Тоді то і Оленка все зрозуміла, і шо смерть її дєді була невипадковою зрозуміла вона. Баба тота була справжньою босорканею-відьмою, шо чинками своїми заводила людей в каліцтва чи то навіть зі світу і всєкі шкоди людем робила.
Вирішила шо будь шо має помститиси бабі і зробити так аби вона не могла шкоди більше людем робити. І так собі поміркувала, шо сила бабина конче має бути в тій люльці, і якшо люльку знищити, то і баба вже буде не така страшна. За деякий чєс пару днів потому, як Оленка вивідала бабину таємницу, стара кудис подаласи надвір по якійсь своїй справі і так вийшло, шо лишиласи скриня без нагляду. А Оленка лиш цего і чекала, миттю отворила ту скриню, дістала люльку, і чуть з переляку не випустила її з рук, бо відчула, як шош незрозуміле вірвалоси в її тіло, якас сила пронзила все її єство, шош чуже і незрозуміле, але Оленка мала тверду волю знищити ту люльку і вкинула її до ватри, шо якраз в печі горіла.
Але ой де там простому вогню доснаги така сила яка таїласи в цій люльці. Та певне.... Вогонь не бравси до дерева, лише вогненними язиками ніби гладив її різьблене тіло, але люлька не горіла. Налякана Оленка виборсала люльку з вогню і вирішила покласти назад до скрині, аби потім зрозуміти потім придумати для неї якус управу якшо її вогонь небере.
Тільки вона закрила скриню, як в хату урваласи баба. Такої страшної і лютої Оленка ще її не виділа. А ще більше за лють в бабиних очах Оленка прочитала відчай і страх. З диким ревом накинуласи вона на Оленку:" Ти все бачила! Як посміла ти взяти те, шо тобі не належит!!!" Оленка перелякано забилася в куток і пробувала з відчую вибрехатиси :"Я нічого не бачила, я нічого нікому не розкажу" .
-"Ах так!"-зревіла ще більше баба.
-"Нічого не виділа? То і тепер не будеш видіти, бо як подивишся на білий світ чи слово якес промовиш, то братик твій дорогий Іванчик в ту ж мить упаде мертвим!"- от такий страшний прокльон наслала люта баба на Оленку. В ту ж мить Оленка нажахана бабиними словами міцно стулила повіки і вже не бачила, а чула як шось глухо вдарилоси об підлогу. То стара босорканя впала мертвою, потративши останні свої сили на страшний прокльон…
От таке буває в горах, Великі таємниці ховаютси межи кєчерами і полонинами, дивні діла і великі мольфи творилиси рані-ше,а ше кажут до потопу, коли тут жили велети багато чого тут такого було шо тепер людина і повірити не може. Тота люлька була з тих часів і мала вона велику силу, велика мольфа в неї була вкладена давніми мольфарами. Мала вона свою душу, і той хто торкнетси до неї мусів злучити свою душу з душею люльки і триста років служити люльці, за це вона зупиняла плин чєсу для своєї служки і ні час, ні слабість, ні інша плинність, не торкаласи того хто мав тут люльку.
Шо було дальше люди по-різному розказуют, певно хто як може собі домислити так і говорит. Але з того чісу Оленку люди май-же не виділи, казали шо тікала вона від людей , тікала наосліп, то падаючи, то далі схоплєласи і тікала з закритими очима. Оленка і справді уникала людей, аби не дай боже не мати спокуси заговорити чи відкрити очі, і побачити світ божий. Аби не заподіяласи нагла смерть її братикові, послідній рідній для неї людині.
Але Оленка вже не була сама, душа люльки манила і кликала її до себе так шо і опиратиси не було сил. Вона давала спо-кій, він туманом заполонював душу Оленчіну, притишував біль та смуток, давав терпіти холод і голод. А ще люлька постійно нашіптувала Оленці про те, яке зілля треба збирати тай в яку пору, як його правильно замовляти і курити, аби утворився туман.
Ніхто достеменно не знав де Оленка, і братик її Іванко, марно приходив на то місце де вони часом здибалися, марно шукав її горами, марно приносив кожного разу руту-мяту. Оленка того дня коли померла стара босорканя втекла з тої ненависної хати в глухі ліси, в такі кєчири, шо не кожен звір туди забридає. Люлька допомогла призвичаїтися до такого відлюдного життя, бо ж тумани стали її очима вона все могла бачити там де туман накриє землю. Не раз вона таким дивним поглядом бачила як шукає її братик лісами , як з кожним роком стає він все доросліший і пишніший легінем. І кожного року як зацвіте рута-мята приносив він це зілля туди, де співала колис йому Оленка в дні їхнього щасливого дитинства.
З роками Іванко став газдою, а шо люди казали шо він прийшов з Ілінців, то прозвали його Ілаком, тай з того чєсу бере поча-ток рід Ілюків. А як розрісси цес рід то люди з під Погара поселилиси нижче трохи тай утворили село Ільці.
А про Оленку люди думали шо згинула вона дес у лісах. Лиш зачєли помічати люди шо зміниласи та місцина з того часу, перестали нападати такі наглі та пудні тумани, які були до того чєсу, перестала маржинка пропадати і люди блудити. Лиш тихими ранками легенький туманець ніби пестив шовкові трави, приносячи вологу у найспекотнішу пору, грав в проміннях сонячними блискітками своїх крапель.
А ше деякі люди кажут, шо туман той пах мятою, і то багато людей переконувалоси в тому шо то таки так є. Ніхто не знав тому причини.
Колис гори були наповнені дивовижною силою, силою не від цього світу, силою дарованою велетами. Але все змінюється з чісом, і нішо не вічне так і сила велетів зникає з нашого світу, а разом з ним все одночас і лякало і захоплювало. Хто може сказати де зарас Оленка? Чи ходит дес в тілі людському лісовими нетрями, а чи примарою жиє між світами виконуючи свою службу, а може вже час її вийшов , може вже минули триста років її служби? Ого ніхто то не може зарас сказати де вона тай шо з нею. Але дес як будете в тих краях біля гори Біла Кобила тай потрапите в туман, то зупинітси на мить, принюхайтесь, може відчуєте запах рутої-мяти....

Зміни до діючих Правил дорожнього руху




Зміни у правилах дорожнього руху зумовлені необхідністю приведення діючого законодавства України до міжнародних стандартів.
Це перш за все, посилення вимог до застосування технічних засобів регулювання дорожнього руху, запровадження європейських зразків дорожніх знаків та дорожньої розмітки, а також введення нових термінів, таких як газон, острівець безпеки, денні ходові вогні, маневрування, регулювальник, удосконалене покриття. Змінами також закріплено пріоритет дорожніх знаків перед дорожньою розміткою. Детальніше тут

Документальний фільм про Квітку Цісик



Як це не дивно, але навіть на 22-му році незалежності України в тіні залишається багато імен визначних особистостей, справжніх патріотів, які зробили значний внесок у культурну спадщину нашої країни. До таких постатей, про яких мало знають, але якими варто пишатися, належить американська співачка українського походження Квітка Цісик. Її унікальний голос відомий на весь світ, пісню в її виконанні було номіновано на «Оскар», її музичний альбом — збірку українських народних пісень — номінували на «Греммі»... Але найголовніше — ця людина популяризувала українську пісню у світі та навіть не знала, як вона популярна на Україні, що плівки з її записами розійшлися протягом трьох тижнів після того, як її платівку раптово привіз з-за кордону канадієць українського походження. Ці пісні у виконанні Квітки мали неабиякий резонанс, особливо на Західній Україні — люди масово робили копії, передавали їх одне одному. Її називали «Голосом Америки та Душею України».

Квітка Цісик народилася і мешкала у США, але все життя вважала себе українкою. Вона з’явилася на світ 4 квітня 1953 року у Нью-Йорку в родині емігрантів з України, які після Другої світової війни були змушені залишити батьківщину, тікаючи на Захід від сталінського режиму. Але жодного дня Цісики не забували свого коріння і мріяли повернутися на рідну землю.

«Наші батьки були великі патріоти. Дідусь біля дверей завжди тримав спаковану валізу — щоб повернутися назад в Україну одразу, щойно вона стане незалежною, але не дожив до того часу, — згадує двоюрідна сестра Квітки Христина. — Нас виховували в українському дусі. Ми з Квіткою розмовляли українською, ходили в українську школу, були членами української скаутської організації «Пласт». Я грала на бандурі, сестра співала українські пісні. Нас ніби готували до того, що ми повернемося назад».

У такому середовищі виростала майбутня зірка. В дорослому віці вона також не втрачала зв’язок з Україною — слідкувала за подіями в країні, підтримувала і спонсорувала молодих українських митців, збирала картини українських художників та вироби гончарів. Але, безумовно, найголовнішою її заслугою перед Україною є два альбоми з народними піснями — «Пісні України» (1980) та «Два кольори» (1989). У роботу над ними вона вклала всю душу. Для створення платівок Квітка запросила найкращих музикантів Нью-Йорка, які свого часу працювали з самим Френком Сінатрою, дуже професійно і вимогливо підійшла до якості звукозапису і аранжування. Цісик випускала альбоми своїм власним коштом — це обійшлося її родині в 200 тисяч доларів США.

Завдяки співачці українські народні пісні зазвучали по-новому — на якісному рівні. Як зазначають спеціалісти, вона позбавила українську музику шароварної мішури. Більше того, нашу пісню нарешті почув увесь світ — обидва альбоми було номіновано на головну міжнародну музичну премію «Греммі». Та найважливіше те, що пісні у її виконанні сколихнули тоді ще радянську Україну, стали уособленням такої бажаної, але на той час ще недосяжної незалежності.

Народна артистка України Ніна Матвієнко стверджує, що саме Квітка змогла зберегти українську пісню в ті нелегкі часи. Таким чином американка Цісик стала втіленням української національної самоідентифікації.

Квітка мріяла записати ще один альбом з українськими піснями — цього разу для дітей. Вона хотіла приїхати з концертом в незалежну Україну, заспівати для земляків вживу. Але, на жаль, її життя перервала страшна хвороба...

«Цісик казала, що двома платівками з народними піснями хотіла внести частинку своєї душі в розшарпане життя українців. Для неї було головне, щоб ці пісні почула українська громада і наші емігранти у всьому світі», — розповідає Алекс Гутмахер, шанувальник творчості співачки і продюсер благодійного проекту «Незабутня Квітка». До речі, пан Алекс — також американець українського походження, один з небагатьох людей, який намагається популяризувати ім’я Квітки Цісик в нашій країні. Він організував Фестиваль романсу імені Квітки Цісик, посприяв у тому, щоб одну із вулиць Львова було названо її іменем, а на будинок, де жили батьки співачки, встановили меморіальну дошку.

«Хотілося б, щоб в Україні в музичних школах та й навіть в середніх дітям розповідали про Квітку Цісик. Щоб кожна дитина почула її голос, — говорить Гутмахер. — Щоб вони побачили, як американка, котра говорила з акцентом, відчувала українську душу і з якою повагою ставилася до української культури».

Цього року — до 60-ї річниці від дня народження Квітки Цісик — Алекс Гутмахер організував у Львові благодійний гала-концерт.

До вшанування пам’яті співачки також приєднався телеканал «Інтер» — зняв власний документальний проект «Квітка. Голос у єдиному екземплярі», який вийде в ефір 5 квітня. А 4 квітня «Інтер» організував спеціальний показ телевізійного проекту у чотирьох містах України — Києві, Львові, Одесі та Луганську. Єгор Бенкендорф, голова правління телеканалу «Інтер», каже: «Ми раді представити нашим глядачам історію дивовижної жінки — співачки Квітки Цісик, творчість якої стала знаковим явищем для мільйонів людей у нашій країні та в усьому світі, які відчувають себе українцями не лише за громадянством, але й за духовною та культурною приналежністю. Її пісні — надзвичайно ліричні та щирі — пробуджують найкращі емоції, думки та відчуття причетності до талановитого українського народу. Відтепер у ефірі «Інтера» з’являтимуться подібні проекти, важливі, на наш погляд, для формування національної об’єднуючої ідеї громадян незалежної України».

Про Чернігів

Є чимало фактів, що свідчать про заселення території сучасного Чернігова ще у прадавні часи. Клавдій Птолемей, наприклад, склав підручник по географії, куди входить 8 книг. У ньому дана добре систематизовані зведення географічних знань про стародавній світ. Він вказав координати восьми тисяч пунктів від Скандинавії до верхів'їв Нілу, від Атлантичного океану до Індокитаю, підставою для чого послужили відомості про маршрути купців і мандрівників. До цього дивовижного трактату прикладена одна загальна карта і 24 спеціальні карти земної поверхні. І на тому місці, де стоїть нинішній Чернігів, вказано місто Сірім. Детальніше тут


Курган "Красуня"

На лівому березі річки Вєрки, навпроти села Мужієва, стоїть курган «Красуні». Назвали його так на честь дочки берегівського пана Андрія Добоша Ілкі. Його замок корду-то знаходився на цьому кургані. Дівчина славилася своєю красою, багато лицарів добивалися її руки. Особливо хотіли її домогтися лицар Валентин та молодий Нялаб, який володів замком руїни якого дотепер збереглися в селі Королево, що за сім кілометрів від Виноградова. Детальніше тут


Бузкова яма

Ніде в світі немає такої, як у Диканьці цікавою пам'ятки, як Бузкова яма. Закладений В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар'єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га, з часом став унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. І досі живе в народі пов'язана з цим гаєм історія. Детальніше тут


Круглий двір

Круглий двір є одним з унікальних споруд Тростянця, був побудований в 1749 році. З 1843 року належав родині князя Василя Голіцина. Спочатку "Круглий двір" планувався як оборонна споруда для захисту від татар. Детальніше тут


Готельний комплекс "Під Явором"


У мальовничому селищі Драгомирчани, за 5 км від м. Івано-Франківська, на території відпочинкового комплексу "Під Явором" розташувався сучасний, затишний готель з однойменною назвою. Тут все продумано до найменших дрібниць – від добре облаштованої території до комфортабельних номерів з усіма зручностями.
До послуг гостей одно-, дво- і тримісні номери класу "Стандарт", а також номер типу «Люкс». Зручні дерев’яні меблі створюють затишну атмосферу для відпочинку. Номери в готелі обладнані, душовими кабінами, с/в.
Водопостачання: гаряча та холодна вода постійно.
Гості готелю можуть замовити сніданок, обід і вечерю в номер або скуштувати вишукані страви української кухні безпосередньо в ресторані, який знаходиться поруч з готелем.  Детальніше тут