Голова безпомічно падає на розкриті долоні. Мішки під очима заважають бачити, світ як у тумані, ніби сіренький шалик зав’язали мені на очі. Вже далеко за північ, а я постійно оновлюю сторінку контакту з надією побачити напроти рядка «мої повідомлення» омріяну циферку! Та місце залишається пустувати, а я вже доходжу до ручки у безглуздому чеканні. Стіл неприбраний: якісь папери, ручки, що вже давно не пишуть, та не дочекалися своєї черги на сміттєвий бак, сточені олівці і кілька пустих чашок з-під кави. М'яка свіжа постіль виглядає так спокусливо, що я мимоволі тяжію до неї і залишаюсь наодинці з ясним місяцем, Великою Медведицею і власними думками, що як черви, роз’їдають мій розум.

                                                                                                                                                                                       

                                                                                                                                                                                       

Надворі пахне осінньою прохолодою і озоном, що ще так добре відчувається після дощу. Листя тривожно тріпоче, ніби передчуваючи своє  скоре прощання з гілочками, які вже встигли стати такими рідними. Мій погляд лине у сіре небо, збурюючи в уяві якісь спогади і тіні з минулого, і хмари, ніби за велінням чарівної палички стають все густішими і загрозливішими.

Біль у нозі потьмарює розум. Здається, якийсь невпинний дриль просвердлює кожен нерв, дістаючись до самої серцевини та все одно не зупиняючись.

Зайшла до церкви…без хустинки. Я і так походжу на монашку: ненафарбована, у чорному жакеті і такого ж кольору довгих штанях. Погляд постійно когось шукає. А може просто висловлює молитву, що рветься з мого серця, та ніяк не наважиться зазвучати у тиші цього храму. Я не знала як себе поводити, бо востаннє приходила до церкви у років 8, а може 9. Душа вже розправила крила і готувалася до злету, а розум волав навіженим криком забиратися звідси, доки ще не пізно.

Навіщо жити в світі, де тебе всі забули? Коли найвірнішим другом залишився собака, що радісно виляє хвостом, щойно ти повертаєш ключ у замковій шпарині. Мудрі люди жили колись, від султана до простого холопа. «Чим більше я пізнаю людей, тим більше мені подобаються коні.» Чого варта людина? Жмут в’язів, відро крові і мішечок кісток. То скільки, 20 гривень за кіло? На більшу ціну все одно ніхто не наважиться!

Світло з монітора б’є мені в обличчя зухвалими променями.Нова піжама тішить м'якістю і теплотою, а Джим вже зручно умостився на коврику біля ліжка. Не збагну своїх почуттів зараз, та і взагалі чи я щось відчуваю. Інколи боюсь усвідомити, що не відчувала по-справжньому, а лише здобувала досвід…Не думала, що врешті-решт він виявиться безсилим, ще неспроможнішим за мене повернути його назад!

Волошкове поле і маленька дівчинка в жовтенькій суконці, що грається з метеликом, потроху витісняють реальність з голови. Пробуджується підсвідоме і одним влучним вистрілом відправляє свідомість у довготривалий нок-аут. Завтра знову повернеться це відчуття нездатності, але воно буде завтра…а зараз існує тільки я і ця вереснева ніч, знадлива своєю пахучою тишею і довгоочікуваним спокоєм.

                                                                                                                                                                                                                                                       

«Мамина поезія з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особистості. Повстання духу. І слава, що до неї приходила, була не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на свої відродження, на можливість повернутися до себе, на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої нації.»

                                                                                                                            Оксана Пахльовська про Л. Костенко

Б'ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся — Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла... Вернітеся! «Не вернуться! — Заграло, сказало Синє море.— Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, сине! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить... Тільки ворог, що сміється... Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине,— Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люди, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива.. Як господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того — Московщина, Кругом чужі люди. «Не потурай»,— може, скажеш. Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються!.. Тяжко, батьку, Жити з порогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би,— був голосок, Та позички з'їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі і «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люди поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе. Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло. Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу. Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.

                                          Т.Г. Шевченко 1846р.

     Коломийки – традиційний жанр української фольк-музики і хореографії.

Час виникнення цього жанру невідомий. Його назва вказує на місце виникнення: місто Коломия Івано-Франківської області.

Активний процес творення і функціонування коломийок свідчить про життєвість цього жанру.

У коломийках про минуле народу чується нарікання на підневільну працю, гірку солдатчину, на бідняцьке безхліб'я, вимушену імміграцію, протест проти селянського безправ'я, звучать бунтарські мотиви. Найбільший масив становлять пісеньки, в яких ідеться про особисте в житті людей, їх переживання, настрої — це твори на так звані «вічні теми», однаково актуальні для різних епох.

У коломийках розкривається світ дзвінкої краси, чистих, піднесених почуттів, дотепів, іронії, жартів — доброзичливих або й дошкульних, — влучних спостережень побутового характеру, глибоких соціальних узагальнень.

Франко висловився про цей напрямок народної творчості так: "коломийки перекочують й мерехтять, наче перли розсипаного намиста, і тільки «зведені докупи в систему, що гуртує їх відповідно до змісту, вони складаються на широкий образ нашого сучасного народного життя, безмірно багатий деталями й кольорами, де бачимо сльози, й радощі, і спочивки, турботи і забави, серйозні мислі й жанри нашого народу в різних його розверстуваннях, його сусідів, його соціальний стан його життя громадське й індивідуальне від колиски до могили, його традиції і вірування, його громадські і етнічні ідеали»

В. М. Гнатюк радив письменникам учитися на коломийках створювати високомистецькі художні образи, використовуючи народну мову, її характерні звороти, порівняння. Ідейно-естетичні якості коломийок були високо оцінені Лесею Українкою, та М.Коцюбинським. Коломийки навіювали теми, образи, мотиви для багатьох літературних творів. Особливо органічні вони в оповіданнях та повістях І.Франка, Л.Мартовича, П.Козланюка.

Вона сиділа на гіллячці дерева і вдихала аромат нічних квітів, що вже встигли вкрити її довгі коси. Світло місяця проходило крізь листя і ніжно відтіняло її бліду шкіру. Теплий тихий вечір спустився у всі лісові закутки, пташечки щебетали між собою тужливу пісню, яка причаровувала кожного, навіть бувалого мандрівника. Трави перешіптувались про щось потаємне, відоме лише їм.

Вона спустилась на землю до озера, що розкинуло свої сріблясті прозорі шати, у яких замислений місяченько переливався мармуровими тінями. Щось шубовснуло, і вода тихо зануртувалала. Він…це мав бути неодмінно він. Цієї ночі він виграватиме на сопілці мінорні ноти, переливаючи в мелодію усю повноту своєї туги. За ним дівчина спостерігала вже давно, їй подобалось усвідомлювати, що він і не підозрює про пару зеленкувато-сірих очей, які слідують за кожним його порухом. Лише раз у рік заграє сопілка, один лиш раз серце її наповнюється тремтливої тривоги і млосного передчуття. І вона чекає тієї ночі, коли зможе таємно насолоджуватися його грою.

Пісня скінчилась. А він ще довго вдивлявся у темноту, ніби шукаючи когось. У погляді проглядався невимовний біль і благання. Цієї миті погляди їх зустрілися. Глибокі сині очі прикипіли до двох невиразних зелених точок. Він протягнув до неї руку, у якій довірливо тримав сопілку, а вона мимоволі простягнула витончені білі пальці у безсвідомому пориві, та зараз же зупинилась. «Заспівай зі мною!» - прошепотів він, ледве розтуляючи уста, та місце під кленом вже давно було порожнім, лише шмат, відірваний від сукні, легенько погойдувався на вітрі.

Вона повернеться…вона обов’язково повернеться. Колись…пізніше, аби послухати його гру.

Наближався схід сонця, і він перекинувся водопадом, щоб продовжити свій вічний шлях. До наступної осінньої ночі, наступної зустрічі зеленкувато-сірих очей.

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами.

1627р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

1667р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».

1690р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1709р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.

«Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).

1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.

Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1789р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів.

1847—1857рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».

1859р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.

1863р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою.

1876р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

1889р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.

1903р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою.

1933р. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».

1933—1941рр. Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. З 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів або іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала.

30 роки й пізніше: Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були звеличувати СРСР, загарбницьку політику і жорстокість комуністів, керуватися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян, як «старшого брата». Істориків, письменників,  іячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було  палено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь торики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О.Довженко і багато інших. Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських національних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М.Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативному висвітленні.

1947р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.

 

1951р. Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО!

1990р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

P.S. Шановні, у мене у такому випадку виникає лише одне запитання, на яке, мабуть, неможливо знайти відповіді. Якщо української мови "не было, нет и быть не может", то що так наполегливо намагались знищити окупаційні режими будь-якою ціною?!

Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.


В тій країні люблять волю,
Всяк її шука по змозі
І про неї розмовляє —
У острозі, у острозі.


Там усяк говорить правду
Непідкупними устами,
Там за правду щира дяка —
Батогами, батогами.


Там неправді та злочинству
Не вважають і на волос,
Там злочинних зараз лають —
Та не вголос, та не вголос.


Там уряд «блюде» закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних.


Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють «без проволочки»,
А не винен, то й відпустять —
Без сорочки, без сорочки.


В тій країні всякий може
По заслузі шани ждати:
Там на те хрести й медалі —
Для багатих, для багатих.


Там тверезість у повазі,
Видно скрізь тверезу спілку,
Всі там п'ють самую воду —
Та горілку, та горілку.


Там всі люди роботящі,
Там нарівні з мужиками
Всі пани працюють щиро —
Язиками, язиками.


Там широка воля слову:
Кожний пише все, що знає,
А цензура ліберальна —
Все черкає, все черкає.


Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить —
В Сибіряку, в Сибіряку.


Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.


Там зійшлися всі народи:
Москалі, «хахли», поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.


Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.

Панове! Усім відомо, що сьогодні у Києві пройшла мирна демонстрація представників опозиції. До вашої уваги хочу представити один факт, який, думаю, промовить дуже красномовно. Учителька житомирської школи, прийшовши до директора із заявою за свій рахунок на два дні (12.05, 13.05), отримала відмову! «Не пущу! Ти нікуди не поїдеш! Шо, на мітінг зібрався?!» Причина прозвучала просто і прозоро: з міськво поступив дзвінок, у якому в наказовому порядку говорилося, не давати вчителям вихідні на ці дні (11, 12, 13, 14). Процедура ця тривала довго, зі слиною і криками на півповерху… Вчителька все-таки отримала вихідний, та сам факт, панове… сам факт…

Дівчина-легенда, дівчина-пісня, дівчина-душа…

Ця дiвчина не просто так, Маруся  Це - голос наш!  Це - пiсня!  Це - душа!

Народ наш має співучу душу і відкрите щире серце. Ми, українці, маємо пам’ятати ім’я дівчини, яка наповнювала наша душу змістом, любов’ю, відданістю, нескореністю! Дівчина ця вкладала усе своє серце у пісню, пропускаючи кожне слово через душу і віддаючи людям її частку у мелодії!

Багато письменників оспівували прекрасний образ української пісенниці. Та досі багато хто сумнівається у її реалістичності… Але давайте помислимо, чи сприяло загарбницькій владі культивування серед пригнобленого народу образу його натхненниці? Чи могли царі спокійно дозволити розвиватися українській душі – пісні? Удар був спрямований у саме серце українства: у його споконвічну культуру! Почалося перетягування ковдри на себе, масове викривлення фактів, аж до повного заперечення деяких!

Народилася Маруся Чурай у 1625 році на Полтавщині у сім’ї козацького сотника Гордія, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві на багатті.

В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку.  Закохані таємно заручилися, і Маруся обіцяла вірно чекати повернення Гриця з війни. 

Українська література знає багато письменників, і Котляревський гідний місця у п’ятірці найвидатніших. І. Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову лавину, котра залунала «дужче грому». Вчинок Котляревського без вагань заслуговує називатися подвигом. Він перший, за всю багату українську історію, після стількох років поневірянь та утисків з боку пануючих націй, звершив прорив – написав твір розмовною українською мовою, відому всім поему «Енеїда». Веселий настрій «Енеїди» робить її легкою для сприймання, але разом з тим стверджує важливу річ – українська мова жива!!!

  В одній із своїх статей російський історик Михайло  Погодін зробив спробу довести, що українського народу, української мови ніколи не було, немає і бути не може. Саме Котляревський спростував це твердження, видавши в 1798р. першу частину «Енеїди». За словами Франка, Котляревський «з великого пожару України найбільшу спас народу святість – слово». Мова – душа народу. Філософи стверджують: «Український дух, що ожив, вперше проявляє себе у літературі». Історики уточнюють: з опублікування першої частини «Енеїди» Івана Котляревського починається українське національне відродження, тобто процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.