Вона була нестримною у своїх поривах волі, а він щокроку озирався по сторонах, неначе перевіряючи, чи силуети минулого не спостерігають за ним у цю хвилину. Вона носила високі підбори і щиру посмішку на устах, а він дивився прямо, не помічаючи нічого зайвого. Вони йшли по вулиці, взявшись за руки , і червона стрічка її серця намагалась з’єднатись із його, але щораз вітер розвіював їх у різному напрямку. Обійми вже не приносили задоволення, а більше походили на виконання якогось примарного обов'язку перед знайомими, бо їхні допитливі, удавано співчутливі пики ще більше дратували.

У чайник вода набиралась лише на одну чашку, у раковині вже не збирався посуд, бо кожен мив за собою. У холодильнику не було харчів, адже ніхто більше не їв удома. Все частіше ліжко пустувало то з одного, то з іншого боку, не маючи інакшого вибору, як здогадуватись про перебування його власника у цю конкретну ніч. Стіни вже не ставали свідками сварок, ніхто не задавав питань, лише гавкіт собаки час від часу прокидав навколишність від затягнувшогося мовчання.

Один француз сказав, що кохання живе три роки. Вже не згадаю його прізвища, завжди ламала язик на тому. Хтось назвав його банальним песимістом, романтичним нездарою, а я скажу, що ця людина переповнена оптимізму і надії, бо існують ті, хто довів, без особливого на те наміру, що кохання живе не довше зірваної квітки. І як часто не міняй воду, є лише два шляхи: вона або зсохне, або згниє. Чи варто починати із смерті? В чомусь оксюморон, а найчастіше звичайна буфонада. Двоє завжди стартують із фінішу, приймаючи шахову полосу за свисток.

Вона пила зелений чай із цукром, а він вважав, що це вбиває. Він відносився до травоїдних, а вона не уявляла свого життя без бутерброду зі свіжою шинкою. Вона слухала рок, а він обожнював Бетховена і Моцарта. Вона завжди використовувала сонцезахисний крем на пляжі, а він зневажав цю хімію. Вони безперестанно кохали один одного: у думках, у жестах, на підлозі в кухні, у вбиральні улюбленого ресторану, на папері, на екрані, у погляді, під час сну, коли приймали душ, розраховуючи математичну формулу і пишучи чергову статтю. Не було місця, хвилини, клаптика території, секунди, коли б один не проклинав іншого із тією ж пристрастю, що віддав у ліжку. Вони закохувались один в одного щодня, одночасно ще більше люблячи себе у дзеркалі. Для них не існувало меж, проте вони постійно заковували себе у рамки.

Якось прокинувшись уранці він не помітив їхнього фото на полиці, а на кухні знайшов попільничку із двома недопалками. Вона ніколи не курила в приміщенні, він категорично забороняв це. Усе навколо смерділо тютюновою отрутою. Він поспіхом відкрив вікно, бо цей запах вивертав його навиворіт. Це вже було занадто, Рубікон перейдено. Вона забагато на себе бере, час їй наповнити свою валізу і викликати таксі. Годинник на стіні сповістив, що вже десята…

Цей пейзаж був їй знайомим, він дивував її в дитинстві, захоплював, коли вона повернулась сюди підлітком, а зараз просто навіював спокійну необмеженість. У цьому місті все бачилося інакше, чи то простіше, чи просто не так я усюди. Твої проблеми нікому не цікаві, крім хіба що твого спотвореного збоченого розуму. Потяг зупинився і провідниця спустила сходи. Якийсь хлопець допоміг знести валізу. Повітря… Давно, не помічала, що дихаю. Останнім часом я лише безпорадно подихала. Остання пелюстка впала додолу, і вона рушила, ступаючи невідомими кроками нового шляху.

Ворона летіла у сірому безмежному небі, виглядаючи собі здобич. Її життя вже давно зафарбувалося у тон хмурного горизонту, і пори року були не в змозі його змінити. Єдиними крайнощами палітри залишилась міцна кава кольору безмісячної ночі і червона помада, якою вона і досі обводила обережні лінії своїх губ, щоб приховати їхню мертвенну блідість. День проходив у звичному раціоні з ранкового душу, струменів якого більше не відчувала її шкіра, з метро, де кожну хвилину вона проводила у безглуздому очікуванні тієї ж зупинки, у символічному відвідуванні роботи, від котрої паморочились нерви і розтягувалася ненависна посмішка на обличчі, із десятків випитих чашок кави та із сотень недопалків у попільничці, до яких уже не було діла.

Мучило лише одне питання. Навіщо? Навіщо кожного дня самовільно поміщати себе у замкнене коло безвиході, беззвучних криків, що скували кожну клітинку душі залізними ланцюгами, та боязкого підкорення навколишньому, до якого вона сама себе засудила. Її серце більше не пам’ятало аромати спілого колосся в полі, перших весняних квітів, теплих доторків сонячного проміння, прогулянок босоніж по вранішній росі… Воно наскрізь просочилося огидними газами мегаполіса, трунком нікотину та холодом промерзлого асфальту.

Повикидати б усе геть. Із серця, з розуму, звільнити душу від набридливих думок, що як терміти повільно роз’їдали її зсередини шматочок за шматочком. Вдягти яскраву сукню, запалити очі, що лише ледь тліли присипані товстою ковдрою попелу буденності. Позбутися зайвого багажу та підняти свою повітряну кулю якомога вище, кудись до хмар, і скупатися у їхній ніжності, поринути у безмежність, з’єднатися з нею, стати одним цілим, прорости новим стеблом і розпуститися квіткою живої надії…

Прийшла на вокзал, тримаючи у тремтячих руках лише один квиток. Знайшла свій вагон, сіла на вказане місце. Речей у неї не було, лише власні думки і яскрава сукня. Почав накрапати дощик, по склу текли маленькі краплинки, потрохи торуючи собі шлях, зустрічаючи на ньому інших і вже разом йдучи далі. Здається в цей момент вона вперше посміхнулася собі, ще несміливо, але нарешті природно. Просто дивилась у вікно, а потяг потихеньку рушив, і за ним вона залишила колишні втрати, вірячи, що попереду зустріне сонце.

Она бродила темными улицами незнакомого города, где каждый фонарь ехидно улыбался навстречу. Шла, неся свою пустоту миру, который не находил места для нее. Где-то послышался свист скрипящих колес машины, что резко рванула на зеленый, с другой стороны доносился чей-то пьяный хохот, а из-под ее каблуков отчетливо исходил глухой цокот. Глаза светились, как у кошки, которую заперли в беспросветную тесную кладовку ловить мышей за крохи черствого хлеба и ссохшуюся рыбную кость. С каждым днем становилось все более безразлично, проснется ли она завтра. А может быть желание обратного и заполонило ее безликие мысли. Изредка проезжавшие мимо машины как один сигналили вдогонку, а некоторые не ленились опускать стекла, чтобы спросить цену. Сердце уже не возмущалось и не поднимало бурю гнева, а лишь тупо билось в унисон с отстукиванием ее туфель. Сны все реже приходили в гости, возможно, потому, что ей уже не осталось о чем мечтать, а возможно, потому что она не помнила, когда спала в последний раз.

На улице уже становилось достаточно холодно, и кроме короткой юбчонки и дряхлого свитера ее больше ничего не грело. Сейчас бы промочить горло чем-то покрепче… Дрожащие пальцы вынули последнюю сигарету, пачка полетела вместе с ветром искать лучшей судьбы. Зачем так, кому должна и как надолго хватит сил расплачиваться за предыдущие ошибки незнакомых жизней? Выпивка уже становится навязчивой идеей, это ведь невыносимо, невозможно больше самой оставлять на теле открытые раны, потому что не слышно вокруг ничего, кроме диких криков изголодавшихся стервятников.

Остановилась на перекрестке, в ожидании того, о чем она давно перестала просить. Все ее мольбы отзывались глухим эхо внутри, а вопросы разбивались о бетонные стены безразличия. Уже несколько метров, как за ней плелась местная облезлая дворняжка. Кошка со сломанными когтями и обезумевший от голода пес не лучшая парочка для вечерней прогулки. Но он так и не прекращал следовать позади. А она уже не предавала этому значения…

Не осталось правды в этих неспешных шагах. Ни капельки, вовсе. Она представляла себя хитрым паучком, плетущим ловкую паутину лжи и лицемерия, дергающим за веревочки, наблюдая последние конвульсии еще не осознавшей своего положения жертвы. Но на самом деле роль мушки в этой пьесе досталась именно ей. И занавес потихоньку опускается, фонари гаснут, а она продолжает свой путь, отдавая ночи последние мгновения…

За вікном хазяйнує осінь, остаточно вступивши в свої права одягає дерев’яних велетів у різнобарвні шати. Люблю я осінь. Бродиш одинокими вуличками, тікаючи подалі від шуму проспектів і площ, шурхаючи листя під ногами споглядаєш як малеча мостить собі м'яке багряне сідельце, весело копирсаючись довкола. Спокій оповиває невловимим коконом, просто гойдаєшся над усім, злегка примружуючи очі, і згадуєш минулі часи, а може когось у них, що давно пройшов, безслідно, та подекуди встиг на своєму шляху полоснути лезом і зник за поворотом. Доторкаєшся і відчуваєш колишні шрами, про які не згадував вчора і не згадаєш завтра, але сьогодні, в унісон із осіннім шелестом пожовклого вбрання і потріскуванням гілок на напівголих деревах, мимоволі виринають спогади, що вже не здаються такими болючими, а просто зливаються із сірим промерзлим асфальтом.

Присіла на лавці, закурила, дим повіявся відомою лише йому стежкою та невдовзі і геть розчинився у  привечірньому тумані. Я підняла стомлені очі до хмурого неба. Вдивлялась у повільний плин повітряних подушечок, що здавалося от-от розплачуться. Мої ж сльози вже давно вигоріли… Як і твій образ у глибинних пластах підсвідомості. Ти не приходиш більше до мене уночі, я сама роблю це, коли у вихідні по телевізору немає улюбленого серіалу. Приходжу, знімаю свого промоклого плаща, ти вішаєш його до шафи, а мені пропонуєш випити чаю. Як і колись заварюєш зелений із трьома кубиками цукру. Та зараз він уже нічим не відрізняється від того, що продають у рундуках швидкого харчування, а може там таки смакує краще. Обводжу поглядом знайому кімнату, у якій здавалось провела життя. Насправді ж, банально не вистачає фізичного, як би трагікомічно це не звучало.

Відчуваю себе жуйкою, що прилипла до обридливої поверхні, та незважаючи на всі зусилля, не може її покинути. Де той, хто здатен від’єднати мене від твоїх зогнилих решток, що лещатами вчепились у мою і без того спотворену тінь? Кажуть, головне бажання. А я скажу просто – не знаю. Це і є моя відповідь на ваші зауваження, питання, поради, що тільки встигай ловити,усі комірки вже забиті ними вщент. Я хочу просто ходити цими осінніми вуличками і вдихати чисту прохолоду свіжості, пропускати її через легені і розчиняти всередині, щоб підсолодити свій червоний чай, бо від його солоності вже тріскає мозок.

Тієї миті нічого більше не хотілось. Лише лежати у м'яких обіймах чоловічих сильних руках і прислуховуватись до його серцебиття, що поступово ставало спільним. Мимовільно затримуєш подих аби почути його, на обличчі з’являється посмішка, в чомусь дитяча, але водночас така щира. Час зупиняється для неї, і зовсім не хочеться поновлювати його хід. Куди вже поспішати з цього солодкого пекла? Затримати в пам'яті хвилину насолоди, вільності, безсвідомого польоту, міцніше притулитися до знайомих грудей, вдихнути запах приємних до запаморочення парфумів і забути на хвильку про завтрашній холодний ранок, який одразу стирає невпевнені фарби вічності.

За вікном досі накрапає дощ, ритмічно відбиваючи ноти власної симфонії. Вітер супроводжує його мелодію, а шелест пожовклого листя доповнює оркестр. Десь там гуляє правда, гола і холодна, намагаючись достукатись до її дверей. Та вона міцно закрила їх цієї ночі, віддавшись спогадам і мріям, забувши про реальність, залишивши її за бортом свого корабля, що сьогодні пливе не за течією.

Чорно-білі сни заповнюють уяву, кудись біжиш, тікаєш, та ніяк не знайдеш прихистку серед непроглядного лісу, що тільки місяць ледь-ледь пробивається крізь його густе гілля. Різко підвелася, не розуміючи, де зараз і навіщо, хто біля неї, чому так пронизливо гуде у шибках. А може і не прокидалась? Можливо це ще продовження сну, і підсвідомість намагається дістатися до реальності та зробити її такою ж холодною і загрозливою, як хвилі осіннього моря.

Найважливіше, що ти тут. Нехай лише до ранку, але решта потім, не зараз, так приємно відчувати твою ніжність, без слів, вони ж бо не потрібні. Пригорни міцніше і не думай про завтра, ми того варті.

Десь за горизонтом мріяли зорі. Місяць освітлював море, і по його доріжці бродили мрії. Дерева навівали прохолоду весняної ночі, перешіптуючись відомою лише їм мовою. Казка була тут, усе дихало нею, усе нею пахло. Вона гойдалась на вербовому гіллі і струмок співав їй колискову, обережно перебираючи краплі на своїй арфі. Небесне світило відображалося у її янтарних очах, тонучи, не здатне витримати тієї недосяжної глибини. Біла накидка на тендітному тілі була ніби подарована ангелами, а можливо вона була їм сестрою. Ніжна шкіра, тонкі вуста, тендітні риси, варті пензля Всевишнього...

Вона любила розмовляти з травами, щиро посміхалася сонцю, наспівувала чаруючі мелодії разом із пташками. Боса ступала по живій землі, зливаючись з нею у єдиному танці. Мрійливий спокій, цвірінькання коників, веселі хороводи світлячків, перехлюпування русалок були її світом, до якого ключ лежав у доступному лише їй місці, десь поза межами всього і в той же час саме тут.

Вона літала, не маючи крил, бо в серці жило щастя, спогад, ніколи не забутий, нікому не дозволений, завжди коханий. Невідомо було як і коли, та напевне знано, що судилася ще одна зустріч очей, ще один доторк рук, ще одне злиття губ... Нехай колись, віра була живіша за неї саму. А зараз... Гарна галявина, строкате різноманіття квітів кличе до своєї колиски, загойдує у мареві снів, де зустріч неодмінно станеться, сповнена любові та ніжності.

Навіщо ти мене переслідуєш? Чи ж бо легше тобі? Мені точно ні… Я давно сказала нам обом – досить, не буде, втомились, а ти мене мучиш. Я лише хочу далі жити своїм життям, простим, не новим, як колись. Хочу згадати його, відновити не тільки у пам’яті, збудувати щось своє, а ти щораз руйнуєш мій казковий замок подувом вітру… Полетіли піщинки, ти піднімаєш хвилі в океані, а я, крихітна світловолоса дівчинка, сиджу на березі, знесилена, зі сльозами на маленьких оченятах. Зводжу нову споруду, та який би міцний мур не будувала з кожним разом, твоя хвиля його долає…

У подуві літнього вітру, у шелесті зелених каштанів, у відблиску окулярів прохожих я відчуваю щось знайоме, від тебе, бажане, але занадто болюче. Годі! Припини! Набридло! Не можу… Ти вільний і байдужий, подорожуєш невіданими краями, чаруєш і летиш далі, а я залишаюсь пташкою у клітці із відкритими дверцятами, та крила вже давно забули, що таке політ. Ось так тиняюсь вулицями у пошуках втраченого, чужа серед своїх і незрозуміла решті…

Незвично якось, знаєш. Мабуть… Проте ні, усі «мабуть» я давно перегорнула. Сама викреслювала на папері товстенним олівцем картини, спільні, колись безцінні, а зараз не знав світ гіршої отрути. Так дивно, я дійсно вірила своїм старанням, щиро виривала сторінки і віддавала їх на поталу червоним полум’яним язикам. Маленька, ще нерозумна дитина сподівається, що колись тато таки повернеться із далекого плавання…

Не ходи за мною, я ж бо знаю, що не турбота тебе веде. Вважаєш, сама винна? На Бога, скажи як каятись, і я зіб’ю коліна в кров, та тільки б зупинити знесилююче марення, втекти нарешті, повернути ключ у дверях, крізь які ти не проникнеш до мене. Смішна… Втекти від себе захотілось, яка наївна безпорадність. Та я знайду ті двері, обіцяю, просто очі ще остаточно не скинули пелену, шкіра не позбулась твоїх загублених доторків, а я так і не звільнилась від чорного, як сажа, вельона вдовиці…