Любилось їй гуляти весняною погодою. Сонечко злегка пригрівало, викликаючи ледь помітний рум’янець на щоках. Легені з кожним вдихом наповнювалися ароматами свіжості і пробудження, перші квіточки, що вперто пробивалися крізь ще підмерзлу землю, приємно відтіняли навколишню свіжість нотками казкового передчуття. На очах починалась нова історія кожної травинки, листочка, корінчика, пелюстки. І так невимушено природа малювала свою гармонію, що хотілось підтанцьовувати в такт цьому оживаючому царству. То тут, то там роздавалось цвірінькання пташки, бадьоре і сповнене безумовної радості, і, здавалось, вона неспроста заспівала в мажорній тональності, бо відчувала всім нутром – життя починається знов.

Молода дівчина сиділа на лавці у великому парку,  поволі сьорбаючи вже ледь теплу каву. Навколо не було ні душі, компанію складали лише кремезні широкоплечі велетні, і відсутність зеленого убранства не применшувала їхню величність ані на йоту. Поодинокі горобці нахабно стрибали навколо, вертячи своїми голівками зі сторони в сторону у пошуках смачненького. Однак, крім власних думок, вона не мала що їм запропонувати. Підняла очі догори, ніжно-лазуровий колір неба топив у своїй безмежності і чистоті. Жодної хмаринки не виднілося на небі, тільки безкрайня волошкова ковдра, якою хотілося вкритись з головою.

Сиділа отак, думала про своє, ноги по-дитячому гойдались вперед-назад, довкола не було ні душі. Згадався Славко з його ліричними нотами. Все раптом стало таким звичайним, безумовним, спрощеним. Часом, коли довго чогось шукаєш без відповіді, спіткає проста людська втома, ментальне виснаження, здається, починаєш навіть відчувати біль у м’язах. Вона поставила життя на паузу, а тепер не була впевнена, що хоче продовжити відтворення. Не могла ніяк втямити, як опинилася у цій точці свого шляху, коли сталось відхилення, де сплутала кінець правильної дороги із черговою розвилкою.

Кажуть, самотність – це непосильна ноша, тягар душі, від якого треба якнайшвидше позбавлятись. Коли не маєш до кого спішити, повертаючись додому, коли зранку готуєш каву тільки для себе, коли, скорчившись в ознобі, йдеш в аптеку, бо за тебе нікому цього зробити, думки оповиває смуток, очі поступово тьмянішають, допоки в них не залишається сама лиш пуста безодня. Вона не вважала себе нещасливою, не відчувала жалю до своєї істоти, мабуть, тому що вже давно не відчувала чогось сильнішого за голод або спрагу. Плила за течією, як риба з покаліченими плавниками, підкоряючись кожному пориву вітру, кожному повороту русла, обтісуючи луску об зустрічне каміння, але безперестанку дригала хвостом, хапаючись за життя, в безуспішних спробах щось собі довести. Дівчина піднялась і повільно покрокувала уздовж викладеної плиткою доріжки, беззастережно віддаючи себе на поруки потоку, без опору, залишаючи в серці жевріти крихітне сподівання, що в її світі ще є місце неочікуваному.

А знаете, так бывает. Бежишь, бежишь, не оглядываясь, все куда-то вперед, не успеваешь считать черточки на дороге. Не думаешь, не останавливаешься, тебе двигаться надо, идти, ногами, дальше и дальше, времени нету, каждый день что-то происходит, где уж тут задуматься. Ты участвуешь в забеге на длинную дистанцию, не замечаешь соперников, и самое главное – не видишь финиша, не думаешь о нем, он не имеет значения, твоя цель – бежать.

И вдруг – остановилось время. Все застыло, как на фотографии, черно-белой стеклянной фотографии. И ты застыл на этом снимке, и двигаться уже не можешь, пошевелиться не можешь, и судорожно мысли,  мысли, мысли в голове, роем, как пчелы, жужжат, жужжат, жужжат, до истощения. А порой, и вовсе ничего, затихает шум, полная тишина, мрак, вакуум. И только одна мысль остается, единственная отчетливая мысль, орущая до глухоты, пульсирующая в своем безумии, такая пугающая и едкая до почти ощутимых ожогов на коже, маленькая, крошечная мысль – жив ли я еще?..

Как в пещере, темной, ледяной пещере, без выхода и входа, судорожно сглатываешь и слышишь, как слюна течет по горлу, медленно, вяло, нехотя. По всей коже бегут мурашки, и чем больше прислушиваешься к этому ощущению, тем сильнее кажется, что по тебе ползут большие рыжие муравьи, мерзкие, ядовитые, острыми лапами врезаются в мышцы, оставляя кровяные следы, открытые язвы, гнойные, больные, но не смертельные. Да, жив, ты жив по физическим признакам, прощупывается пульс и на запястье и на артерии, дыхание ровное, нет нужды подносить зеркальце ко рту, любой врач с легкостью докажет реальность твоего существования. Что еще надо, жив и живи, чего расползся, как желе по плитке, живи, кто мешает. И кричишь истошным криком, вопишь лишь с одной просьбой: научите, покажите, как! Но никто не слышит, твой крик глухой, ты нем снаружи.

Так вот зачем? Зачем так жить, кричать, бежать, спешить, прокусывать до крови губы, глотать на ходу слезы, царапаться о ветки, ломать кости, заглушать стоны смехом, но не останавливаться, не отставать от остальных, ни на миг, ни на шаг, ни на йоту, никогда. Быть брошенным толпой, непризнанным, незваным, непринятым, непонятым, ненужным – нельзя. Ты не другой, не личность, не герой, тебя пытались обмануть с рождения, не надо быть собой, а просто надо. Надо делать то, что надо, думать так, как надо, быть, как надо. Отказ, неповиновение, протест – глупец, смельчак-самоубийца, добро пожаловать на снимок, тот самый, серый и холодный. Ты больше не один из всех, теперь ты сам, ты больше не бежишь, стоишь, все онемело, и снова мысль, в конце концов, одна и та же мысль, неизбежно – я живу?!

Шукати істину таке примарне заняття. Воно схоже на міраж, що з’являється мандрівникам у пустелі, які знемагають від спраги і втратили залишки здорового глузду. Плетеш власні думки в омріяну павутину радості, а потім сам потрапляєш у тенета, з яких без гострого леза не вибратись. Так і лежала, вдивляючись у темряву точки, де має бути стеля. Поряд лежав він. Їхні температури більше не співпадали, вона залишилась на пісках літнього розпеченого пляжу, а він віддавав льодяним смаком сніжинок на Різдво.

Десь сходить сонце, осяваючи теплим повітрям когось нового, відливаючись блиском у щасливих очах, а вона спостерігає прекрасний багряний захід, повільний, красивий і неминучий.

Однак, найтемніше перед світанком… І він настане. Завжди настає.

- Ірочка, а Вам подобається, коли мужчини стоять біля Вас на колінах? – я повернулась на голос і мимоволі посміхнулась. Він стояв на одному коліні біля мого стільчика і тримав у руках лампу, яку мався замінити у наземному ліхтарику.

Він відійшов до іншого столику, за яким щойно сіли нові відвідувачі. Наші погляди зустрілися, і знову солодкий повітряний поцілунок зірвався з його долоні у мій бік. Щось дивне коїться у голові. Треба просити рахунок і йти звідси. Але куди? Ще тільки по третій, знайомі підтягнуться в центр лише на вечір. Та й тут не найгірша компанія. Ще один погляд. Цікаво, доречно буде написати на чеці, що його голубим очам геть не пасує золото? Посміхнулась. Вже рефлекторно. Тільки згадавши ці очі…

- Вам не сподобалась паста? – вкотре підійшов до мене.

- Чому ж, дуже смачна. У вас тут взагалі хороша кухня.

- Судячи з того, як «багато» Ви з’їли, щось таки не в порядку. – буденні фрази сказані ним вже переставали такими бути. Його голос заспокоював. Думаю, підручник по квантовій механіці у його виконанні я б з легкістю слухала як казочку на ніч.

Я вирішила прогулятись. Звільнити трохи голову від нав’язливих думок, які не мали змістовних підстав її заповнювати. Та незважаючи на всі мої старання, я як по колу поверталась до його голубих очей, тихого голосу і тих по-дитячому милих повітрульок. Безглуздішої ситуації не пригадаю. На ньому як на ялинці гірляндою світився знак 6.8.2, а я все одно брела по тій вуличці…

Так, увечері ми пішли пити вино. І тоді воно здавалось мені найсмачнішим нектаром у світі. Ми нікуди не спішили, а час летів. Потім дорога додому, боса, шпильки залишились висіти у мої лівій руці. Щось невловимо втрачене відчувається у тій ночі, щось наївне, але від того не менш отруйне. І поцілунок на прощання. Яскравішим за нього був хіба що перший дзвоник, коли я сама калатала його, сидячи на шиї у старшокласника.

Все почалося з посмішки. І зараз я відчуваю, як вона знову займає своє звичне місце на моєму обличчі.