Принц і його обладунки

Вона посміхалася, дивлячись на фото, яке промовляло так багато. Два обличчя злилися у ніжному поцілунку, а руки схрестились у пестливому доторку. У каміні потріскують дрівцята, ніби шепочучи щось на зрозумілій тільки собі мові. Фотокартка, як і її попередники, полетіла у полум’я. Краї почорніли враз і зав’яли у лічені секунди, віддавши вогню колишні спогади…

Дівчина з чорнявим волоссям і зеленими відкритими очима йшла літньою полудневою вуличкою у  ніжно-голубій сукні і гарненьких босоніжках, що так вигідно підкреслювали її фігуру. Саме сьогодні вона йшла лише тому, що вже не мала сил сидіти у чотирьох стінах у пошуку нового візерунка на шпалерах, мучити себе безсонням, яке було найгіршим катуванням із усіх існуючих! Горло відмовлялося ковтати їжу, а камін спостерігав її згорблену з чашкою кави у тремтячих руках. Йшла, бо так званий лікарняний давно закінчився, і її вимагали на роботі. Рутина пронизувала гострим списом до самого ядра клітин усього тіла і не було шляху з цієї безвиході. Запасні виходи були закладені стосами паперів, що вже встигли накопичитися і заметені сніговими кучугурами її сердечної зими.

Дівчина промайнула звичайнісіньке дерево, але чомусь пожовкле посеред  серпня. Йшла з чупа-чупсом в роті і дитинство нагадало про себе водночас. Те наївне миле дівча любило уявити себе принцесою, яка вірно чекає принца у блискучих обладунках! Те дівча не знало, що принци це пересічні чоловіченьки, які поводяться заворожливо зухвало, а за початковим показним блиском ховається звичайний маргінал, який хоче здійснення мрій за помахом чарівної палички і шукає Попелюшку лише тому, що в комплекті йде хрещена-фея.

Легкий бриз привітався з її вустами, а вона відповіла ледве помітним відгуком кутиків губ. Гострі голки залазили під шкіру і з кожною миттю діставались все глибше і глибше… Ноги відмовлялись ходити, руки відчувати, легені вже не дихали. Невже і серце готове зупинитись? Ще мить – і воно зупиниться, тук-тук, тук…тук, тук…….тук…..Яке голубе небо! Лише у тиші помічаєш його красу і неосяжність. Хмарки нагадують примар з минулого, які вперто відмовляються відступати і все продовжують свердлити, роздовбуючи її гранітне серце, яке він так легко покришив повівом льодяного подиху…

 

Не залишилось нічого, крім розтоптаних гордощів і минулих ілюзій. Кольори змішались, картинка помутніла і пензлик відмовляється малювати…

Квіти давно зав’яли, але вона чомусь ніяк не може викинути їх, ніби оберігає якусь приємну бувальщину, що вже давно відійшла у забуття. Душа її страждає, очі вицвіли від сліз, а він у цю хвилину ніжиться з іншою, білявою, з карими очима…