„Чому Господь не зцілить Україну,
Не дасть їй щастя, перемоги, честь?
Все мне її, як непокірну глину,
І кожен раз виліплює якесь
Аморфне тіло, може й не мерзенне,
Та все одно якась вона не та,
Бо як народи кличуть поіменно –
Наш між останніх, наче сирота...”-
Так думав я, присівши на підгірку
Над чаклуном-лиманом, де вночі
Молився степ піднесено і гірко
За аріїв, прадавніх орачів.
Кургани їхні ще з часів пророків
Тут заглядають в небо крізь бур’ян.

А я поставив дачу кривобоку
Якраз над похованням аріян,
Над їхнім древнім, страдницьким погостом,
Де притомились стели кам'яні,
І звідти тихо, зречено і просто
Славетні предки виділись мені.
Та я не чув їх. Серце зачерствіле
Не розуміло музику живу,
Бо витратив і молодість, і силу
Як покоління ціле – на грошву.
Глядів не в небо, а під всі спідниці,
Старанно слухав шахраїв, кликух,
Складав рахунки, не подав каліці,
Отож душею знидів і оглух.
Й нема кого спитати – всі навколо
Однакові перевертні землі,
Оглушені попсою і футболом,
Засліплені кар’єрою у злі.
Всім, як маяк, ворожки й гороскопи,
Своє святе забули, як чуму,
Рвемося з рабства в рабство – до Європи.
Тоді чому ж питаємо: „Чому?” 

Цей парк колись безладно насадили –
З роками виріс майже дикий ліс,
Де велетні похмуро оточили
Слабку родину згорблених беріз.
Осінній сум. Оголені і сонні
Тремтять малі до гибелі за крок.
Он деревце, завмерши у поклоні,
Все ж хоче дотягнутись до зірок.
А поруч лавка на брудній алеї.
Там спить, забувши про жорстокий світ,
Дитина безпритульна. Коло неї
Лежить лишайний, виснажений кіт.
Що сниться їм? Напевне дах і їжа,
Живі батьки, веселощі дітей,
Добродій з казки, щедрий, бо заїжджий,
Дарує щось приємне і пусте...
Спить сирота. Вітри чужі гуляють
Крізь ніч одну для різних діточок.
Сухотниці-берези дотлівають
Недопалками радісних свічок.
А зовсім поруч казяться реклами,
Виблискують вогнями казино,
По вулицях південного бидламу
Тече пристойно вдягнене лайно.
Філософи тупого споживання,
Холодні метри цілі і ціни –
Все вищий їх поріг відмежування,
Розбещеніше слуги і сини,
Дівки вульгарні майже релігійно:
Їх ідоли - нажива і самець,
Ссавець чужого – якість професійна,
А серце підміняє гаманець.
Гнітючий морок  їхнього зростання
Задушить все, що може зацвісти:
Культуру – в бруд, зневажено кохання,
Затоптано майбутнє сироти.
Бо світ під ними – наче парк здичілий,
Де буйно розростається порок,
Де дай нам, Боже, витримки і сили
Крізь морок зла тягнутись до зірок!

Це село – хатин добитих ряд,
Мертва школа, ферма в запустінні,
Яма там, де був великий склад,
І іржаві бочки керосинні.
Геть від них, на гору, де один
Вимовчуся, грішний і безвинний,
Бо невдаха, блудний горе-син,
Я нарешті в серці Батьківщини!
Тут – біда, безвір’я мовчазне,
Люд байдужий, панство крадькувате.
Не зустрінуть прийшлого мене
Потом діда вилощена хата,
Сад і церква, сірі куполи,
І могили вільного козацтва.
Шкурники покрали, розтягли,
Що не догромило комуняцтво.
Тут – пітьма, далека від зірок,
Світ вузький – від ями і до школи,
Де життя – падіння, чи урок,
Так і не засвоєний ніколи.
З чим до них я? Чи приніс любов?
Чи спроможний тут хоч щось змінити
Той, хто власну долю обійшов
Так, щоб кров і сльози не пролити?
Я любив розваги і диван,
Прагнення і хтивість до безмірства.
Переплутав храм і балаган,
Свято й сором, мудрість і блюзнірство.
Знав тягар не праці, а морок,
Звик мовчати і ховати очі.
Кожен крок мій – проспаний урок,
Згубний і буденний мікрозлочин.
Переплюнув безліч перепуть.
Скільки сил змарновано? Не знаю.
Повернувся, та мене не ждуть,
А мої повчання не сприймають.
Та хоч хтось згорів у боротьбі?
Чи не тим спаскуджено країну?
Бачу, наче в дзеркалі, в собі
Шлях наш спільний в нинішню руїну.

Брат наш хворий, брат наш дуже хворий.
Брат наш не одужає ніяк.
Люте горе, наше давнє горе:
Брат паскудник, кривдник, маніяк!
І давно немає нам спокою
Від його ненависті, образ.
Змалку брат не дружить з головою,
І готує ножика на нас.
"Нєту вас! Ви - видумка поляков,
Чьтоб убіть єдіний русскій мір!"-
Брат страждав з дитинства переляком,
На весь світ кидався, наче звір.
То гуляли наші за Окою,
Мали гріх, і народився він.
І тепер немає нам спокою
Ні вночі, ні вдень, ні через тин.

Кажуть, брат пьяниця і нероба,
Кажуть - здирник, підколодний гад.
Він не винний - то його хвороба.
А для нас він брат, нещасний брат!
Брат - не винний! Винні злії люди,
Що його нацьковують на нас:
"Всє хахли - мазєпи і іуди!
У Рассєі сваравалі газ!
Чьто ти врьошь? Какая голодуха?
Клєвєта на Русь і на мєня!"
То лихий заніс йому у вухо.
Хворий брат не тямить, де брехня.

Іноді стає він, наче дикий,
Та немає в тім його вини -
Марить брат, що грізний і великий,
Навіть коли всереться в штани.
Марить брат про гонор, месіанство
Вірить підлим, молиться брехні.
І сміється посполите панство
З хворої дурної маячні.

Іноді, під брязкіт балалайки,
Під тримтіння хворої руки,
Брат заводить надоїлі байки
Про союз братерський навіки:
"Вмєстє ми пайдьом супротів НАТО,
Скажєм: "Бля, Амєріка, заткнісь!"
Брате, брате, нерозумний брате!
Схаменися брате, схаменись!
Є земля неорана під боком,
Хатка є, і діточки свої.
Що ж ти лізеш завидющим оком
На чужі достатки й врожаї?
Маєш все, і навіть забагато.
Нащо мариш про чужі лани?
Брате, брате, нерозумний брате,
На своє подвір'я зазирни!
Зрозумій - ніхто тобі не ворог,
Тож не сип отруту на межі.
Не роби собі і людям горе
Для здоров'я власної ж душі.
І не треба цілий світ повчати,
Як в самого негаразди скрізь.
Брате, брате, нерозумний брате,
Схаменися брате, схаменись!

Не багато хочемо ми, брате:
Ні, не допомоги, ні вигод -
Перестань нарешті нам брехати
Й зневажати бідний наш народ.
Як не можеш з нами сумувати,
На місцях страшних для нас подій,
То зумій хоч, брате, промовчати,
Чи хоча б відверто не радій...

І хоч злий шепоче нам на вухо:
"Він не брат вам, а найгірший кат!"
Віримо - отямиться братуха,
Віримо, що схаменеться брат.