"Цей парк колись безладно насадили..."

Цей парк колись безладно насадили –
З роками виріс майже дикий ліс,
Де велетні похмуро оточили
Слабку родину згорблених беріз.
Осінній сум. Оголені і сонні
Тремтять малі до гибелі за крок.
Он деревце, завмерши у поклоні,
Все ж хоче дотягнутись до зірок.
А поруч лавка на брудній алеї.
Там спить, забувши про жорстокий світ,
Дитина безпритульна. Коло неї
Лежить лишайний, виснажений кіт.
Що сниться їм? Напевне дах і їжа,
Живі батьки, веселощі дітей,
Добродій з казки, щедрий, бо заїжджий,
Дарує щось приємне і пусте...
Спить сирота. Вітри чужі гуляють
Крізь ніч одну для різних діточок.
Сухотниці-берези дотлівають
Недопалками радісних свічок.
А зовсім поруч казяться реклами,
Виблискують вогнями казино,
По вулицях південного бидламу
Тече пристойно вдягнене лайно.
Філософи тупого споживання,
Холодні метри цілі і ціни –
Все вищий їх поріг відмежування,
Розбещеніше слуги і сини,
Дівки вульгарні майже релігійно:
Їх ідоли - нажива і самець,
Ссавець чужого – якість професійна,
А серце підміняє гаманець.
Гнітючий морок  їхнього зростання
Задушить все, що може зацвісти:
Культуру – в бруд, зневажено кохання,
Затоптано майбутнє сироти.
Бо світ під ними – наче парк здичілий,
Де буйно розростається порок,
Де дай нам, Боже, витримки і сили
Крізь морок зла тягнутись до зірок!