Змія шипіла, лежачи в багні:"Мій родовід у сивій давнині!Там велетні, володарі землі,Там динозаври, звірі не малі,Тирани і володарі тиранів,Там ящери з прадавніх океанів!Мої діди над світом царювали!"Одне забула - ті не плазували.

Це марійці - маленький народ, який був майже повністю винищений московитами в 16-му столітті, але все ж таки вижив, і досі намагається зберегти свою національну самобутність:[Приєднана картинка][Приєднана картинка][Приєднана картинка][Приєднана картинка][Приєднана картинка][Приєднана картинка][Приєднана картинка][Приєднана картинка][Приєднана картинка]

Не все, народе, втраченоДопоки в НедочуєвіСліпий кричить: "Побачимо!"А дурень: "Розбудуємо!"

Степ на кордоні між містом і тишею. Глибшає небо. Крізь стрій лісосмуг Вітер крадеться лякливою мишею, Мирно колише не взяте під плуг, Не перем'яте, не перепаскуджене Жадібним наступом мідних голів, Ними не страчене, хоч і засуджене, Срібне, живе хвилювання полів.Мирне повстання на тихих кордонах. Білий кульбабчий десант від степів. Квіти оточують ноги бетонних, Засланих людством агентів-стовпів. Божа природа збирається хмарами,Наче свинцевий тягар над людьми. Поле парує, розбовтує в маревах...

Читати далі...

На Коричневу площу виходять вони,Хоч давно у комуну не вірять,І виводять нащадків-злодюг до стіни,Де могили коричневих звірів.Знову брешуть, розводять ненависть і страх,І не зміняться їхні святині,Бо на їхніх обличчях, ділах, прапорахНевідмивні коричневі тіні!

Провулками жаху я біг до вокзалу. Хиталися тіні безглуздих споруд.Безжальні потвори мене доганяли: Тупе Лицемір'я, Жорстокість і Бруд. Я кинув бажання, забув про розваги, Про дім, де лишилася юність моя. Я біг через місто біди і зневаги Туди, де експрес у майбутнє стояв .От-от він відійде - подалі від горя, В країну любові, добра, чистоти. Я біг, та мене доганяли потвори, Народжені злом стародавні кати.Вмирали вогні. Я ховався за рогом, як злодій.З руїн виповзала смердюча імла.Я біг, захлинався,...

Читати далі...

І знов над Україною загроза.Та спить народ, чи може він німій?Хоч і сліпий побачить власні сльози,Хоч і глухий почує стогін свій!Чи хтось в кайдани закував наш розум?Чи стогін Батьківщини нам чужий?Гендлярське плем'я владарює нами,Жиріє на біді, допоки час.Та схаменіться! Ми народ - не хами,Ми спалах, що попалить нас і вас!Так, ми до нереального терплячі,Як вибухівка, кинута на шлях.Хто спробує зухвалість і удачу,Танцюючи на наших мозолях?Безкарність - то омана. І не бізнесКров бідних сиріт...

Читати далі...

Бруківка, стерта ще у давнині.Старі двори. Криничка мармурова.Які скарби у темряві, на дні,Втопила панна сонна і безброва?Цей барельєф, що бачив стільки втрат,Пошарпаний, ув’язнений в білило –Її Колись, розп’яте на фасад,Останній свідок доль, що відлетіли.Ці дні – живим, для неї ж – тільки сниІ шепотіння вітру на алеї.Он збіг юнак по сходах до весни –Вогонь в очах, та квіти не для неї.Для неї дім, де статуї бліді,Де дах старий приховує примари,Провулки, де велично, як тодіНа мить...

Читати далі...

Вона любила щиро, як дитина,Раділа жити, мріяла про шлюб.Та не оцінить вірність немужчина,Холодний і ледачий себелюб,Нездатний стати другом у дорозіІ затулити серцем від біди...Була війна. Одеса у облозі.І жовтень йшов, підпалював сади.А він лежав поранений чи хворий,Про щось скавчав, трусився і благав.Вона могла ще виїхати морем,Та відійшов без неї пароплав.Минали дні. І біль його, і раниСвоїм теплом загоїла вона.І він одужав. Тільки це омана –Взаємність боягуза-плазуна.Бо час настав кохану...

Читати далі...

Зірка покотилася і впала, Світла діамантова сльоза. Темрява здригнулася, і спалах Менше миті був на небесах. Та чи справді марний і невдалий Шлях-вогонь, що небо розписав? Що дорожче – млява і зів’яла, Чи раптово спалена краса?