Балада про зраду.

Вона любила щиро, як дитина,
Раділа жити, мріяла про шлюб.
Та не оцінить вірність немужчина,
Холодний і ледачий себелюб,
Нездатний стати другом у дорозі
І затулити серцем від біди...

Була війна. Одеса у облозі.
І жовтень йшов, підпалював сади.
А він лежав поранений чи хворий,
Про щось скавчав, трусився і благав.
Вона могла ще виїхати морем,
Та відійшов без неї пароплав.
Минали дні. І біль його, і рани
Своїм теплом загоїла вона.
І він одужав. Тільки це омана –
Взаємність боягуза-плазуна.
Бо час настав кохану рятувати,
І вже вона над прірвою життя:
„Таких, як я, наказано зібрати.
Замучили страшні передчуття.”
В її очах надія дотлівала,
Душа кричала: „Милий, не пусти!”
Він позіхнув: „Іди, якщо сказали.”
Вона пішла і щезла назавжди.
Її дорога пролягла до гетто,
Вона брела голодна крізь вітри,
Її чекав спокійний кулеметник
І кулями здірявлені яри.
Мільйони раз скалічену, убиту
Закопано у тисячі ровів
І попелом розвіяно над світом
На білосніжність хмарних островів.
Її благання Всесвіт полонили,
На всіх шляхах сльоза її і кров,
Ніхто не знає, де її могила,
Ім’я у неї – Зраджена Любов!

А він все жив на святкуванні плоті,
Гуляв і пив. Давно пройшла війна.
І раптом він прокинувся самотній
І на весь Всесвіт крикнув: „Де вона?”
Та світ мовчав. Схилилися в знемозі
Над плесом верболози молоді.
Мовчали медоноси при дорозі
І надмогильні насипи руді.
Він кинувся шукати – тільки марно.
Були німі тополі на межі,
Мовчали кладовища, і примари,
І випалені смертю рубежі.
Всі у вогні згоріли, з ким дружив.
А він все жив, занадто довго жив.

        2.

Ведмежий ліс. Околиця Росії.
Глухий куток прадавніх чаклунів.
Безмежжя. Тиша. Борошна насіяв
Мороз-мірошник з маревних млинів.
Нам до весни на сплячку, до барлогу,
Як в цих лісах дороги занесе,
Бо тут нудьга доб’є і домового:
Гітара, карти, самогон – і все!
До нас прибився спитий і похмурий
Старий бродяга, сивий, як зима.
Йому налили повну стаканюру,
Дід випив і в куточку задрімав.
А поміж нас розмова йшла тягуча,
Ціничний брех – хто і скількох любив.
Один сказав: «Жінки – то плем’я  суче!»

Старий схопився й ледь його не вбив:
„Я все життя самотній і проклятий,
Бо вірну душу кинув у біді.
Як смієте про Неї так казати,
Мерзотники і дурні молоді!
Хто вам сказав, що старість за горами,
Що кинеш цю й зустрінеш ще одну?
Не встигнете відмитися від страму,
А вже ногами станете в труну,
Тож їх не витирайте об коханих,
Бо за сльозинку з їхнього лиця
Понесете ви найстрашніші рани,
Щоб виплакати очі до кінця,
Захлинетеся соромом неволі,
Страшним ярмом затягнуті в борги...”
І впав додолу, скорчився від болю,
І ангел смерті вийшов від тайги.

        3.

Старий бродяга відійшов до ранку.
Коли розтали залишки імли,
Загомоніло птаство на ділянках,
І від морозу сосни загули.
Старого ми поклали у могилу,
Яку забудуть через рік чи три,
Та вірили, що він зустріне милу
На тому небі, де не б’ють вітри,
Де зорі сяють і дощі не плачуть,
Де під шатром одвічної весни,
Як Вищий Суд, вона його пробачить.
І плакали за себе і за них.