Хоррор

Вночі, десь після дванадцятої, раптом почула, як зверху над головою щось глухо гепнуло. Так якби хтось зронив на підлогу мішок бульби з висоти свого зросту. І після цього таємнича тиша.
Відстовбурчила вухо, бо ж знаю, що нагору відселилися жити хазбінд з котом, будують там собі мансарду-гніздо. Бо мансарда дуже помічна штука для волелюбних чоловіків і котів, там можна досхочу курити папіроски, голосно відригувати, чухати яйці, розкидати шкарпетки, дерти пазурями крісло і художньо блювати кормом на дальність в різних місцях (останні два пункти це про кота, повідомляю про всяк випадок, ібо). І ніяка кончена фурія не зіпсує тобі цей парадайз. Бо навіть кончені фурії знають, що це не їх територія.
— Мамо, що це було? — вистромив носа зі своєї кімнати дєткаМонової Стефан.
— Не знаю, синку. Щось впало. Треба йти подивитись, мабуть, — відповіла я, хоча вилізати з-під ковдри дуже не хотілося.
— Валєра!  — гукнула я знизу, задерши голову. — ВАЛЄЄЄЄЄРА!
Ніхто не відповів, лише позаду мене схвильовано сопів дєтка. Подивились одне на одного і стрімко ломанулися нагору по сходах. Відкрили двері — а там темнота і тиша, ніц не видно. І тільки-но я простягнула руку, щоб увімкнути світло, як з того кутка, де стоїть диван, донеслося сердите сичання:
— От якого дідька, га?! Я вже втретє намагаюсь заснути! Я втомився! Я випив снодійне! А ви тут лазите і кричите! ДОКОЛЄ?!
— По-перше, ніарі, бо ми рятувальна експедиція, наступного разу не прийдемо якшошо, будеш тут лежати холодний, і кіт злиже тобі лице до кістки. А по-друге, швидко кажи, що це так апасно гупнуло, раз ми вже тут всі зібрались?
— Це я пожбурив клунком в кота, бо він шкрябав в двері і не давав заснути. А тепер вшивайтеся, експедиція, спасіба.