“Сурма”, часопис УВО
В революції кожного народу відігравали й відіграють жінки дуже велику роль, хоча би вже завдяки цій обставині, що жінка вміє зберегти на дні своєї істоти це жіноче серце, що надає їй прикмет грекині, а цілому революційному рухові релігійного запалу, фанатизму.
Із цілого ряду жінок-революціонерок, що на них так багата російська революція, варто присвятити увагу Софії Перовській. Вона походила із аристократичного роду, якого предки займали в Російській імперії дуже відповідальні пости. Батько Перовської був через довгі роки петербурзьким генерал-губернатором.
Був це час, коли то західноєвропейські течії, головно, в області соціальних проблем, начали широко проникати у російський ґрунт. Цілий ряд молодих російських письменників, як Чернишевський, Добролюбов, Михайлів і за кордоном Герцен, начали прояснювати новий рух та промощувати шлях соціалізмові, що в 70-ти роках проявився із великою силою в Росії. Реакція російського правительства для здавлення цього руху, довела до ще більшого його поширення та дала безпосередній товчок до цього, що рух цей із області міркувань, теоретичних дискусій, зборів, відчитів тощо, перейшов у діяльну бойову фазу й полонив усе активніше молоде покоління. При цьому не треба забувати, що остаточно, не соціалістичні кличі, самі по собі, захоплювали молодь, а тільки сам факт спротиву зогнилому порядкові речей, гуртував разом усе, що було свідоміше та із пострахом гляділо в темне майбутнє російського народу.
В один з гуртів революціонерів т. зв. «Чайківців» попадає на порозі своєї революційної діяльності й Перовська. Цей кружок складався спочатку із кількох тільки членів, студентів, і мав більше характер братства; був у ньому майже монарший ригоризм, а ціле братство було овіяне запалом, ентузіазмом та самопожертвою для справи, за яку взялося. Перовська мала в кружкові великий вплив: крім строгості супроти себе самої, відзначалася вона небуденною енергією, стійкістю переконань, що їх не змінювала під впливом проминаючих вражень, та ніколи не гляділа на справи, чи особи під кутом особистих симпатій чи нахилів.
Цінувала її рівно ж велика тверезість ума, що давало їй змогу здержувати гарячіших товаришів перед надто великою загорілістю.
За ініціативою Перовської кружок, що досі займався пропагандою тільки серед студентства, перекинув свою діяльність на робітництво, а згодом і на села. Через цілий час своєї діяльності заступала вона погляд, що без притягнення робітництва й селянства не зможе революційний рух належно поширитися й скріпитися.
Після трьохлітньої пропагандивної діяльності попадає Перовська вперше до тюрми, із групою робітників, чого епілогом був голосний опісля процес т.зв. 193-ох. За вставленням впливової рідні звільняють її за порукою до батьківського дому, де, під наглядом, пробуває через три роки, приневолена здержатися від активнішої революційної роботи. Але й тоді не закладає рук. Виучує фельдшерство із думкою використати його в дальшій революційній роботі.
Зимою 1877-ого року, розпочався процес 193-ьох. З огляду на це, що засуди ще перед судовою розправою були видані й затверджені, обвинувачені відказалися від участі в процесі. Тоді всіх обвинувачених розбито на 17 гуртів,які по черзі мали бути переслухувані в судовій залі. Перовська попадає в перший гурт і її слухають, як першу на судовій розправі. Вона, хоч не мала змоги порозумітися із товаришами відносно дальшої тактики супроти суду, побачивши себе саму в судовій залі, заявила, що не хоче брати в розправі ніякої участі тому, що не бачить на залі цих усіх, із якими вона разом обвинувачена й з якими бажає поділяти спільну долю. Її звільняють.
Після цього вона переходить у підпілля, звідки старається організувати втечі, чи відбиття засуджених товаришів. Кількакратні спроби не доводять до нічого, чим доволі пригноблена виїздить на зазив матері у Крим, де її заарештовують і висилають адміністративним порядком. В часі дороги вона втікає і заки рознеслася вістка про її втечу, опиняється вона в Петербурзі. Тут вона цілий свій час присвячує справі підготовки масового звільнення арештованих товаришів. Підшукує людей охочих до діла, розводить надзір над тюрмою й незважаючи на небезпеку, їде у Харків (куди перевезено арештованих), щоб на місці зайнятися цією справою. Крім дрібної конспіративної роботи, необхідної для переведення плану, вона перебирає на себе нелегке діло достарчування ув’язненим харчів, одягу, книжок і проче. Це все не перешкоджає їй записатися рівночасно, під фальшивим паспортом, на акушерські курси. Все це, як фельдшерство, акушерство робить вона із думкою перевестися згодом на село та зайнятися революційною роботою.
Переведення справи масового звільнення арештованих товаришів, незважаючи на її енергію й самопосвяту, таки не вдалося їй здійснити. Організація «Земля й Воля», що пособляла їй грішми пережила тоді сильні потрясіння так, що не була в спроможності задуманого діла допомагати.
З кінцем 1878-ого року переїздить Перовська до Петербурга, й від цього часу, починається її участь у цілому ряді терористичних актів. Вона бере участь у підготовці п’ятиродного замаху на царя Олександра ІІ. Вона була між іншим душею всіх підготовчих робіт біля підкопу під насип московсько-курської залізниці. Успішний замах на Олександра ІІ-ого проведений дня 1-ого марта 1881-ого року, це у великій мірі заслуга Перовської. Вона, довідавшись в останній хвилі про це, що цар не буде переїздити наміченим шляхом, який був революціонерами під мінований, вибрала інше становище й обсадила його резервом із бомбами. І тільки цій її ініціативі й рішучості завдячували революціонери свою побіду.
П.[еровська] ув’язнена через тиждень після замаху. Постанула перед судом поважна й спокійна. Не оправдувалася ні хвалилася. Дня 2-ого квітня разом із іншими виконано на ній присуд смерті. Кореспондент «Koelnische Zeitung» писав тоді: Софія Перовська проявляє незвичайну силу духа. П.[еровська] лице зберегло навіть рожеву краску, а її вигляд поважний, без сліду чого-небудь удаваного, повне справжньої відваги й самовідречення.»
В прощальному листі до своєї матері каже між іншим Перовська: … «Я зовсім не проклинаю своєї долі, стрічаю її зовсім спокійно, бо давно знала, що так станеться. І справді, дорога моя Матінко, вона не зовсім така сумна. Я жила так, як була в силі. Дожидаю спокійно цього, що мені грозить…..»
Синтаксис автора збережено, правопис приведено у відповідність до сучасних норм.
Джерело: Сурма. Орган Української Військової Організації. – Каунас – Ч. (№) 1 (16), січень, 1929 рік. – с. – 1.
Статья:
http://ntz.org.ua/?p=1794
