Небачений світом Рай
- 29.09.10, 07:17
- Націоналізм
Андрій Шкіль Зранку 7 січня 1979 року долину Меконгу тишу розірвали вибухи бомб і снарядів. У цей день в’єтнамська армія увійшла до Кампучії і задушила один з найбільш масштабних в історії нашого століття експериментів з побудови спільноти, альтернативи суспільству ліберального кшталту. Мається на увазі те, що звично називають “чотирма роками полпотівського жаху, кривавими експериментами червоних кхмерів над власним народом”. Хоча, також, вважається, що є підстави вважати це “пекло” раєм. Уже сам факт одноголосного несприйняття побудови червоними кхмерами нового суспільства в Кампучії є доволі цікавим. Ось визначення, котрі представники обох таборів давали полпотівському режимові: “повернення до первісно-общинного ладу… до середньовічного варварства” (”Правда”), “порівняння з гітлерівською Німеччиною напрошуються самі собою… тут експеримент є ще більш тотальним” (”New York Times”), “утопічний комунізм” (”Matin”). Засновник “проклятої” держави, товариш Пол Пот (справжнє ім`я – Салот Сар), народився в 1928 році. Уже в 1946 році він вступає до підпільної Комуністичної партії Індонезії і починає брати участь у боротьбі проти американського імперіалізму і його місцевих поплічників. В 50-х роках Пол Пот разом зі своїми найближчими спільниками, котрі згодом очолять побудову в Кампучії “тотального соціалізму” (Ієнг Сарі, Сон Сен, Кхієу Самфан), їде на навчання до Парижу. Очевидно, власне там вони зрозуміли `всю огидність буржуазного способу життя, заснованого на тотальному відчужені. Уже на початку 60-х років Пол Пот організовує в кампучійських джунглях соціалістичний партизанський рух, який одержує особливий розвиток після заколоту в 1970 році і встановлення диктатури Лон Нола. Пол Пот створює Національний єдиний фронт Камбоджі і, що цікаво, об’єднується із скинутим принцем Сіануком, представником традиційного роду кхмерських царів. Фронт звільнює цілі провінції, роблячи очевидним для всіх кхмерів разючий контраст між життям і “смердючим животінням під фактичною владою янкі”. Тому, коли 17 квітня 1975 року колони вбраних у чорну уніформу Червоних кхмерів увійшли в столичний Пномпень, ніхто не чинив їм жодного спротиву. Мешканці стали зустрічати визволителів… Однак, Пол Пот приготував горожанам сюрприз. Солдати почали виганяти їх з будинків, формувати в колони і направляти у сільську місцевість, в гори, в джунглі, на рисові плантації. “Відсьогодні, коли люди хочуть їсти, вони повинні самі здобувати собі їжу на рисових полях. Місто – джерело пороку. Тут володарюють гроші та комерція, а це справляє на людину згубний вплив. Ось чому ми повинні ліквідувати міста” – говорили червоні кхмери. Через два дні двохмільйонний Пномпень й решта кампучійських міст спорожніли. У столиці залишились лише урядові установи, посольства, кілька фабрик і одна крамниця, що працювала два рази на тиждень. Населення Пномпеню скоротилось до двадцяти тисяч, заасфальтованими вулицями буяли тропічні зарості, а поле Олімпійського стадіону перетворилось на великий город. Як висловивсь Пол Пот, побудова “небаченої в світі держави” розпочалась. Усі зв’язки із зовнішнім світом було перервано. Гроші було скасовано, а Національний банк підірвано разом із усім його вмістом. В країні було знищено всі системи зв’язку, пошту, телеграф, телефон. Закрито усі інститути і школи. Спалено усі книги. Про те, що відбувається в країні, висвітлювала єдина газета “Революція”, що виходила раз на десять днів, і котру кхмерам зачитували на політзборах. Суспільство було піддано тотальній мілітаризації. Усю повноту влади було зосереджено в руках “ангкі”, що можна приблизно перекласти як “організація” і що в дійсності означало закриту, майже окультну структуру, керівників котрої, свого роду “вищих невідомих”, ніхто не знав, але очолювана ними організація, тим не менше, досконало здійснювала керівництво революцією. Єдиною основою суспільства “тотального соціалізму” стала комуна, як висловився один із західних кореспондентів Кампучії, “егалітарний сільський кооператив без товарно-фінансових зв’язків”. Радянський агітпроп звинувачував Пол Пота в насадженні “божевільних” концепцій “оточення міста селом”, “великого стрибка”, “опори на власні сили”. Багато спільного у червоних кхмерів є і з ідеями Троцького про мілітаризацію праці. Але існує ще одна течія, котрій відповідають революційні перетворення Пол-Пота. Це… німецький “фолькіш” націонал-більшовизм Отто Штрассера і Ернста Нікіша, з їх опорою на селян і солдатів як єдино революційні класи, ненавистю до буржуазної інтелігенції, проектами відновлення землеробського феодалізму шляхом роззосередження промисловості і перенесення праці у трудові комуни. Ось що писав Нікіш в книзі “Політика німецького опору” в 1930 р., викладаючи свою програму: “f) воля до бідності; простий спосіб життя… g) заперечення гуманітарних ідеалів, виставлення акценту на ідеалах варварських, спрямованих проти західної цивілізації; h) вибір простого життя, в дисципліні та обов’язку. Створення ситуацій, котрі змусять міські маси прийняти такий спосіб життя; і) розвиток усіма засобами військової освіти; j) заперечення принципу приватної власності”. Воістину не сваріть так Гітлера, панове інтелігенти. В райхах Нікіша чи Пол Пота вам би пощастило менше… “Із восьми мільйонів кампучійців мені потрібен лише один” – любив говорити Пол Пот. Звичайно, він був антропологічний песиміст і знав, що “людина є те, що слід подолати”. Усе населення Кампучії було поділено на три частини. У найнижчу потрапили “чиновники-прислужники янкі”, інтелігенція, підприємці, їх було оголошено “ворогами нації” і вони підлягали негайному знищенню. Набоїв на них не витрачали – їх вбивали мотиками, палицями, вбивали цвяхи у скроню, закопували і спалювали живцем. Друга категорія – решта жителів районів, що перебували під контролем властей Лон Нола. Їх насильно переселяли у засновані “комуни” і примушували працювати на благо революції. Накінець, вищу категорію населення складали активні учасники революційної боротьби і жителі звільнених до 17 квітня районів. Вони повинні були скласти ядро майбутньої відродженої кампучійської нації, як висловився Пол Пот, “очищеної від іноземної скверни і ще сильнішої, ніж будівничі Ангкора”. Найбільш відданими та ідейними кхмерами були діти. Вони, не розбещені дорослими страхами та комплексами, склали таємну поліцію Пол Пота, котра нещадно розкривала і придушували будь-які прояви міщанства та буржуазності. Невідомо, чи знав Пол Пот, що свого часу у Флоренції великий Джироламо Савонарола також використовував дітей як “непорочну силу” для боротьби з лихварями – нездатні брехати хлопчаки краще за усіх визначали тих, чиє майно треба було кинути в “багаття марнославства”. Діти завжди загострено відчувають справедливість і не знають прощення для ворогів. “У нашому суспільстві ніхто не має права любити чи не любити. Думає і вирішує ангка. Вона – мозок, а ми – руки і тіло, – говорить 13-літній кхмер, -… до дітей зрадників я не знаю жалоби. Якщо ви хочете врятуватись під тарганів, ви не вбиваєте лише дорослих тарганів”. Як і решті, так і цьому експериментові з побудови великого Міста Сонця, соціалістичної Утопії не дали звершитись. Сьогодні в Камбоджі править король Сіанук, колись соратник Пол Пота, забезпечуючи безперебійну роботу філій американських банків. Китай забув цитатник Мао і проводить політику капіталістичних реформ. У В’єтнамі відкриваються вільні економічні зони. А десь у джунглях, на кордоні з Таїландом, до цього часу існують місця, вільні від впливу капіталізму. Там панують комуни, там люди ставляться одне до одного як брати, там немає грошей та інтелігентів. Там будують свій рай червоні кхмери. І, можливо, там люди уже навчились жити щасливо. Джерело: Андрій Шкіль, „Вітер Імперії”, Видавництво „Євразія”, ISBN 966-7074-01-3. Статья: http://ntz.org.ua/?p=1911
