Андрій Юродивий

Особливий календар Передріздвяних українських народних містерій

Час від часу українська культура породжувала дивовижні за задумом та виконанням твори, які значно випереджали досягнення сучасної їм науки і, як правило, більшістю науковців не сприймалися. Особливо часто це траплялося тоді, коли основою твору ставала глобальна проблема, дослідження якої вимагало залучення джерел різного роду. Отже, закономірно, що твори такого плану приречені або на невизнання, або на довге забуття.

Подібна доля спіткала і працю Ксенофонта Сосенка "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора", видану 1928 р. у Львові.

За характеристикою двох релігійних свят (які, як показав К. Сосенко, мають глибокі народні корені) приховано розв'язання питання про походження українського народу, процесу етнічного формування українців та їхньої культури, починаючи з того часу, відколи вони пам'ятали себе окремим народом. Ця ідея була особливо актуальною у 20-і роки (хоча не менш актуальна й нині), коли загострилася проблема возз'єднання українських земель у єдину державу та досягнення нею справжньої незалежності. Інакше кажучи, не лише з наукової, а й з політичної точки зору книга К. Сосенка була непотрібна жодній з держав, до складу яких входили землі України. Чи не тому мало хто знає про неї й сьогодні?

Автор належав до тих науковців, які глибоко усвідомили той незаперечний факт, що будь-яка розвинута система світогляду (незважаючи на те, визнає вона це чи ні) не може існувати без пояснення процесу творення світу, закономірностей його розвитку та кінця. Не випадково у книзі ми знаходимо у зв'язку з цим і матеріали про глобальні катаклізми (як образи варіантів кінця світу) та справедливе зауваження про те, що за своїм характером відчуття творення та кінця світу у давньому світогляді було, очевидно, тотожнім як відчуття переходу від зруйнованого старого до створюваного нового світу. Такий перехід відбувається під час дванадцяти святовечірніх днів, коли відбувається «відкритість» (розрив) у нескінченність Всесвіту. Світове божество сходить у світ людей....

Частина висновків К. Сосенка може бути кваліфікована як безумовні наукові відкриття.

Доктор іст. наук М. Чмихов

Таким відкриттям є Календар Передріздвяних українських народних містерій.

Українське Різдво – Свято Різдва Світа і хвали Господу-Творцю

Провідною думкою українського прадавнього свята Різдва була ідея народження Світу і поклін Творцеві, що підтверджується святковими співами про нього:

Коли не було з Нащада Світа Святий Вечір!

Тоді не було Неба ні Землі Добрий Вечір!

А но лем було Синєє Море Святий Вечір!

А серед Моря Зелений Явір Добрий Вечір!

На Явороньку Три Голубоньки Святий Вечір!

Три Голубоньки Радоньку радять Добрий Вечір!

Радоньку радять як Світ сновати Святий Вечір!

Та спустимося на Дно до Моря Добрий Вечір!

Та дістанемо Дрібного Піску Святий Вечір!

Дрібний Пісочок посіємо Ми Добрий Вечір!

Там Нам ся стане Чорна Землиця Святий Вечір!

Та спустимося на Дно до Моря  Добрий Вечір!

Там дістанемо Золотий Камінь Святий Вечір!

Золотий Камінь посіємо Ми Добрий Вечір!

Там Нам ся стане Ясне Небонько Святий Вечір!

Небонько Світле Сонінько Добрий Вечір!

Світле Сонінько Ясен Місячик Святий Вечір!

Ясен Місячик Ясна Зірниця Добрий Вечір!

Ясна Зірниця Дрібні Звіздочки Святий Вечір.

Одиноке Прадерево стоїть серед космічного моря – перших вод на Початку Світа. Воно та Правода причетні до народження: Сонця, Місяця, Зорі, Зірок, які є праобразом першої родини: "Ясний місяць – пан господар, Ясне сонце – його жена, Ясні зорі – його діти".

Як співають Колядки на Святу Вечерю до людей приходить сам Господь у супроводі космічних Світил. Для них готуються первісні жертви земних плодів – страви на Святковому столі.

Одночасно зі святом Різдва Світу в Україні відзначається Різдво Христове. Зрозуміло, що християнська ідея про народження Спасителя світа співпадає з давньою вірою українців у Бога Творця, що він навідається до своїх людей, принесе їм блага і охоронить від злого. Дивує такт народу, що так обережно і вдало поєднує християнські ідеї зі староукраїнськими:

Святи, Боже, вечереньку

На святий вечір!

Ходит сам господар по світлойцї,

Ставит столики в три рядойки,

Кладе обруси все шовковії,

Кладе ножики все ж сталенії,

Просит Боженька на вечерейку.

Посадив Бога посеред стола,

Святу Пречисту при другім столі,

Усі святії та коло неї.

Приймає Бога зеленим вином,

Святу Пречисту солодким медом,

Усі святії шумнов горівков,

Свою челядку чисто водою

І сам п'є воду з свою женою.

Світит їм Сонце в одно віконце,

А Ясен Місяць в друге віконце,

Яснії Зори світят довкола.

.

Також на Таємній вечері присутній, у вигляді снопу пшениці, прадід родини Дідух – дух дідів, всіх попередників роду. Саме внесення дідуха до хати 6–го січня є сигналом початку святовечірньої обрядовості.

Щедрий Вечір – величне Українське свято Води

Другою такою ж великою дією з присутністю Творця є Щедрий Вечір . Він приходить 18-19 січня разом зі Святими Водохрещами. Цей Вечір святкується подібно до Свят-Вечора.

Парне Святкове коло

До обох Святих Вечорів народ готується заздалегідь. Як свідчать етнографічні записки, за два місяці перед святом Народження Ісуса Христа в Україні відбуваються різні народні містерії з худобою, вогнем, водою, які не мають зв'язку з ідеологією свята Різдва Христового, як й ті християнські, що співпадають у цей час з народними. При тому провідні ідеї українського передріздвяного часу виступають так виразно, що дозволяють здогадатися про ідеологію самого Різдва.

Український Передріздвяний час поділений на тижневі й місячні періоди. Цих тижнів і місяців є подвійне Коло. Одне Коло спрямовано до Різдва-Коляди, друге – до Щедрого Вечора.

Святорізвяне Коло Свят: від 08.XI до 07.XII минає один місяць; а від 07.XII до 06.І (Різдво) – другий місяць;

Щедровечірнє Коло Свят: від 21.XІ до 20. минає один місяць, а від 20.ХІІ до 19.І, (Щедрий Вечір) – другий місяць.

Дати проведення Свят обох Кіл співпадають з датами Християнських свят, які вочевидь були введені підчас христианізації. Окрім того привертає увагу календарна Місячна норма однакова для Святоріздвяного й Щедровечірного Кола: Святкові дні позначають 27-ий день і кінець місяця, і що ці Святкові дні без огляду на Христианську релігію мають у народній містиці велике значення.

Святорізвяне Коло Свят

Початком цього часу є 8.ХІ н. ст., присвячений народом св. Юрові. Український народ вважає Його покровителем домашньої худоби. Після 8.ХІ н. ст. народ віддає худобу під Його охорону, щоб боронив її перед вовками. Християнська церква (східна) установила в цей день свято св. Димитрія, котрий з св. Юром творить аналогічний тип великомученика.

Кінчає перший місяць, що відноситься до Різдва, Воведення (04.XII). Ввечері перед Воведенням відбуваються містерії з вогнем і водою; опівночі жінки сідають голі на порозі хати та прядуть "самосівні" коноплі, а вдосвіта вводять молоду худобу до хати. Все це є натяком на початок Світу.

Перший (семиденний) тиждень другого Різдвяного місяця починається днем св. Катерини 07.ХІІ н. ст., а закінчується днем св. Андрія 13.ХІІ н. ст. День св. Катерини називають святом дівочої долі, бо цього дня дівчата ворожать і закликають Долю. Під "долею" вони розуміють шлюб Цей тиждень, присвячений еротичному зворушенню молоді – вечерницям, музиці, товариським забавам і шануванню Місяця. Задля андріївських вечорниць печуть круглу пшеничну паляницю, „Калету“ або „Короля“, обмазують її медом і, вважаючи її нареченою в образі Місяця в повні, вішають на шнурку посеред хати. Кожний з присутніх парубків намагається надкусити Калету, перетворюючи її у спадаючий зі своєї сили і краси Місяць. Надкусана Калета – символ зменшуючого Місяця. По Його зникненні наступить Новий Місяць, відновлена Астральна Сила, що несе для землі і для народу нове життя, нове добро:

Їxав Молодець, Хоробрий Стрілець.

Коня поганяв, Калету шукав.

Зійди, Калето, зійди Круглая.

Калета зійшла, щастя принесла.

Печем Калету, ой, Дірявую.

Калето, паxти, Дівчино, цвіти.

Калета паxтить, Козака манить.

Високо скакав, Калету кусав.

Калету зловив, дірку прокусив.

Калету ламав, криxти розкидав.

Ой, ті криxтоньки, сяють Зіроньки.

Сяють Зіроньки, малі дітоньки.

Диво-Калета світ ізродила.

Ой, Ти Калето, ой, Медовая.

Xто Тебе місив, xто Тебе змастив.

Xто Воду носив, xто Тебе смішив.

Мене місила Красна Дівчина.

Красна Дівчина, як та Калина.

Калето, місись, Житечко, зродись.

Калето, котись, звірино, родись.

Їли Калету, їли Медову.

Кругла Калета світ звеселяла.

На св. Андрія також відбуваються містерії злуку Води з Вогнем – містерії парування: для ворожіння майбутнього гаряче розтоплене олово виливають на холодну воду. Тож маємо нагадування великої містерії Різдва Світа, в котрій головними творчими силами були Вогонь та Вода.

Закінчується другий місяць Передріздвяного кола Святим Вечором.

Щедровечірнє Коло Свят

Початком цього часу є 21.ХІ н. ст., присвячений народом св. Михайлові. У цей день відбуваються містерії з худобою.

Кінчає перший місяць, що відноситься до Водохреща, день св. Варвари –день особливих реліґійних і філософійних міркувань, а за ним через три дні слідує Свято Миколи. Цей Святий за всіма своїми ознаками – народний Прадід і речник народу перед Богом. Його шанування проявляється Святочними містеріями з худобою. Особисті прикмети св. Миколи аналогічні до християнського св. Ніколая.

На третій від св. Миколи, а вступний нового місяця, день св. Анни (Непор. Зачаття Пр. Д. М.). Дні св. Миколи та св. Анни з давніх часів є Святковими, як "полазні" з шануванням молодняка домашньої худоби й молоді, передовсім молодих хлопців, що навідують того дня хати.

У 1966 році мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін писав: "Донецьк збагатився незвичайною "картинною галереєю". Вписана в просторінь вулиць і площ, відкрита сонцю й вітрам, вона стала невід'ємною часткою міста. Її щодня бачать люди: барвисті мозаїчні панно прикрашають стіни новітньої споруди, збудованої зі скла, із  сучасних будівельних матеріалів, конструктивної за архітектурою (архітектори Й. Каракіс, В. Волик, П. Вігдергауз, А. Страшнов).  Це – експериментальна середня  школа № 5".

Школа стала справжньою лабораторією. На учнях випробовувались шаталінська методика викладання та комфортність перебування у будинку. А на його стінах Алла Горська, Віктор Зарецький, Григорій Синиця, Галина Зубченко створили новий сучасний монументальний живопис. Народжувалась нова мистецька національна українська школа. Її засновник заслужений  художник України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Григорій Синиця казав: "Моя мета – навчити мислити і творити. Й розуміти: народне мистецтво – це велика філософія у народних образах". Школа стала ще й справжнім мистецьким музеєм просто неба.

Наші предки були справжніми мудрецями. Система знань, проявлена в писанках, карпатських тарелях і інших творах народного мистецтва, стверджує існування в наших пращурах 8-го і вище рівня світосприйняття. В той час, як сучасна матеріалістична наука послуговується 4 вимірним способом (три просторові координати та час) і може аналізувати менше 10% об'єму інформації.

Отже, нас і наш час від тої доби ділить провалля. Так начебто маємо справу з різними народами. Прийшов час повертатися до давньоукраїнських принципів життєзабезпечення. Розумні батьки були справжніми екологами і вчили дитину вітатись і розмовляти з Природою, Сонечком, Вітром, Водою, Землею, Травами, Деревами, птахами, звірами, з усіма сущими на світі.

Саме оті давньоукраїнські принципи життєзабезпечення розкриває донеччанам комплекс мозаїчних панно на школі № 5 ("Космос", "Вода", "Вогонь", "Земля", "Життя", "Надра", "Сонце", "Вітер", "Прометеї"). Вибір цієї теми був невипадковим, адже школа була з поглибленим вивченням біології.

Майже кожна зустріч з відвідувачами "музею просто неба" супроводжувалася "відкриттями". Так, моя знайома угледіла постать, що сховалася в стовбурі верби (панно "Вітер"), як Мавка з "Лісової пісні" Лесі Українки, 

знайомий студент зауважив, що у оленів на панно "Життя" замість рогів ростуть дерева, а шестирічна Василина побачила на них замість квітів писанки. Мабуть у ті хвилини дух Алли Горської перебував з нами і розкривав очі. 

Лесю Танюку одяг динозаврів (панно "Надра") нагадав свити та юпки Людмили Семикиної, якими вони захоплювалися в 60-ті роки. А ще раніше Надія Світлична відкрила мені значення червоної полоси на цьому панно, яку саме вона запропонувала зробити. Це – та народна кров, пролита за волю, що за пророцтвом Рудольфа Штайнера стане поштовхом відродження України. І як підтвердження тому знак Дао - символ великої життєдайної сили.

Знак Дао, більше відомий як "інь-янь", або "Ор і Дана" (вогонь і вода).

Та найбільше вражаючим  було відкриття під час екскурсії, проведеної для лікарів. Ще я не встигла сказати ні слова, як вони притулилися до мозаїчного панно "Вода" з вигуками: "Вони випромінюють!". На панно зображено медузу у вигляді трипромінника. Трипромінник – універсальний оберіг – енергетичний резонатор, який проявляє себе на всіх електромагнітних хвилях діапазону людського біополя і невидимого для ока ультрафіолетового кольору. Він оберігає людину від низьких енергетичних випромінювань, хвороб, від поганого ока та патогенного випромінювання з-під землі[1]. 

Класичне зобрадення Дерева Життя є також трипроменевим знаком. Автори мозаїк розмістили його на панно "Життя". 

А панно "Сонце" буквально втягує. Спіральне символічне зображення сонця має давні корені. Такі форми зустрічаються в природі дуже часто, починаючи від спіральних галактик і до вирів і смерчів, від раковин молюсків до малюнків на людських пальцях, і навіть молекула ДНК має форму подвійної спіралі. Спіраль – дуже складний і багатозначний символ. Але передусім – це символ великої творчої (життєвої) сили як на рівні космосу, так і на рівні мікрокосму. Спіраль є символом часу, циклічних ритмів, зміни сезонів року, народження і смерті, фаз "старіння" і "зростання" місяця, а також самого Сонця[2]. Подібна спіраль – Знак Дао –  є й на панно "Надра".

Отже, мозаїчний комплекс "Школа" – не лише історична пам'ятка монументального мистецтва України, а й оберіг.

ЩО БИВАЛО — ЄСТЬ І НИНІ!

 Як тепер єсть, так і било,

То весело, то унило.

Бивал день, била і ноч,

Раз погода, то знов дощ. 

Люди їли, люди пили,

Грішили і чесно жили,

Прилежний все роботав,

А лінивий і вдень спав.

 Багатим все ізбивало,

Убогим недоставало,

Все бивал розличний сан,

Били слуги, бил і пан.

Били і суть люди праві,

Били хитрі і лукаві,

Били мудрі, і таки

При них били дураки.

 Добрі люди все любились,

Злії за губи водились,

Старці в церкву радо йшли,

Молодії до коршми.

Одні богу ся молили,

Другі на судьбу худили,

Бил добрий і злий народ,

І плідний і лихий год.

 Били сейми і собори,

Перемир’я і роздори,

І война била, і мир,

Чума, голод — потім пир.

Біднії всегда страдали,

Все лиш гроші панували,

Той найчастше тучно жив,

Хто обманял і крутив.

 Женщини всегда бивали,

Яко цвіти в модній зали:

Легкі, зміннії, як вітр,

Їх обичай всегда хитр.

Молодці все хвати били,

І дівчата їх любили,

Вінчалися з ними враз,

Як прийшов на теє час.

Як тепер, так прежде било,

І весело, і унило, 

І так будет всегда тут,

Докіль люди ще живут.

Лиш одного не бивало,

Що тепер аж вот настало:

Не бивало в п’ять аршин

Дутих женських кринолин.

Останнім часом доводиться чути від молоді бажання мати вишиту сорочку, але не просто будь-де куплену, а замовлену, або зроблену власноруч. Та ще й таку, щоб відповідала національним традиціям. 

Мені відомий такий випадок, коли на спині сценічної чоловічої свити було вишито дуже колоритне зображення Великої Матері, більш відоме як Берегиня. На ньому правдоподібно змальовано процес виходу дитини з материнського лона. Подібні орнаменти доречні на подушках, або жіночій сорочці, бо в них вкладено побажання щасливого завершення пологів. Чи вдягнув би чоловік ту свиту, якби знав, що на ній зображено? Відмовився б він і від сорочки, з орнаментом, що не відповідає його віку, сімейному стану.

 Подібні випадки трапляються, на жаль, і з дівочими сорочками, коли їх орнаментовано за правилами парубоцьких сорочок, або одружених жінок. Наприклад, під час Великого Посту дівчата та жінки одягали сорочки, вишиті нитками синього, або голубого кольорів. Але якщо дівчина одягала таку сорочку на свята чи вечорниці, то її дражнили "пісною дівкою". Це правило не торкалося літніх жінок. До Дня матері, а його відзначали з прадавніх часів, донька у Чистий четвер підбирала нитки для вишиття сорочки на подарунок мамі. А нитки мали бути голубими або синіми. 

Тут – одна-єдина порада: не чіпай того, чого не знаєш. Існують готові зразки, музейні і приватні колекції. Але, якщо зразки – середини 20-го століття, то нема гарантії відсутності прикрих помилок. Вони стосуються не лише еклектики (поєднання різних стилів), а й часткової емансипації жіночої та фемінізації чоловічої сорочок.  

Знання про те, як оздоблювати чоловічу, а як жіночу сорочку, традиційно передавалося від матері до дочки. Тому до середини ХХ ст. не існувало питання чоловічих і жіночих узорів та правил їх розміщення на сорочці. Кожна жінка була фахівцем у цій галузі. Ну а сьогодні про те, що вишивали на дівочих сорочках можна дізнатися з весільних пісень, які виконувалися після обряду комори. 

Та казали вороги-люде,

Що Олюся нечесна буде.

Аж вона чеснесенька,

як ружа повнесенька.

Отже ружа ознака незайманості дівчини. А після обряду комори дівчина стає калиною:

Марусечко калино, малино!

А на тебе дивитися мило.

Андрієчку повная рожЕ!

А на тебе дивитися гоже.

Або:

У лузі калина

Весь луг закровила,

Доброго батька дитина

Весь рід звеличила.

Проте під час перезви, коли запрошують у гості до батьків молодого, батькові молодої вже дякують за м'ятоньку.

Дякуємо тобі татоньку

За твою шудрату м'ятоньку.

Відчуваєте, як символіка дівчини та молодиці змінюється залежно від її статусу.

Великі квіткові узори дівочих сорочок нагадують цвіт шипшини, яку в народі й назвали ружею. Подібні до них, але із загостреними пелюстками – узор рути; заломлені у вигляді меандра зелені стебла біля неї – узор м'яти; зовсім дрібні квіти у вигляді суцвіття – узор калини. І калина, і рута, і м’ята - вже не для дівчини.

Одружена жінка у піснях - ягода, пава, перепеличка чи якась птаха. Зображення квітів, птахів на рукавах одруженої жінки має бути парним. Поширений мотив - дві квітки, що ростуть з однієї гілки.

Злиття двох ідентичних узорів у вигляді квіток чи звичайних ромбів характерні як для жіночих, так і чоловічих сорочок. Тільки у жіночих вони розміщуються на рукавах, а в чоловічих - на грудях. Власником такої сорочки може бути одружена особа.

У новітні часи почали орнаментувати й пазухи жіночих сорочок, бо вже ходять без корсету чи кептаря. Зображення ягід та птахів увійшло в традицію декорування й цього елемента жіночої сорочки.

Дехто припускає, що орнаментування відіграє оберегову роль, а тому прикрашалися ті частини одягу, які вважалися рубіжними для проникнення злих духів у тіло людини. Але достовірної інформації про це, переданої на рівні легенд, нема.

Упродовж ХХ ст. вишиванки, як правило, були невід’ємною частиною весільного вбрання вони також одягалися й на свята. Весільна сорочка зберігалася все життя, її тримали на смерть. Вважалося, що без весільних сорочок на тому світі подружжя не зможе впізнати один одного. Цієї традиції дотримувалися і у нас на Донеччині, про що я дізналась під час етнографічної експедиції до Ново-Азовського району.

А донеччанка пані Надія Сукова, рід якої походить з Волині, розповіла, що коли в дитинстві вона тяжко захворіла, то її мати, не будучи певною чи немовля виживе, почала вишивати сорочечку на поховання, щоб впізнати на тому світі своє дитятко, коли сама помре.

Отже, вишита сорочка, як ідентифікуючий атрибут святкового і поховального вбрання, – явище доволі відоме. Окрім того, сорочка-вишиванка була своєрідним паспортом, який узором, технікою виконання, кольором оздоблення свідчив про місцевість, сімейний стан і вік її власника.

Наприклад, про вік власника сорочки свідчила ширина орнаменту на грудях. Дитячі сорочки та сорочки літніх чоловіків ( за 50 років ) оздоблювалися вузенькою стрічкою вишивки.

Про вік жінки свідчив не тільки колір ниток (яскраві тони у вишивках для літніх жінок не використовувалися), а й орнамент.

Жіночі сорочки здавна прикрашалися узорами у вигляді хвильок, зиґзаґів, зубців, пружків, діагональних разків, квіток та квіткових розет.

Дівчинка-підліток одягала сорочку, вишиту «півниками» , 

відчайдуха могла вишити поділ «розетками», які зазвичай були на чоловічих сорочках і говорили про мужність та рішучість. 

Вид «баранячих ріжок» на дівчачих сорочках свідчив про те, чи досягла дівчина 16 літнього віку, коли вже можна було до неї залицятися. Закриті «баранячі ріжки» - ні, 

відкриті  – так.

Дорослі дівчата та молодиці носили красивий, багато орнаментований одяг. На подолах сорочок розміщалися «сонце-коло»,

«стоячі жабки»,

«вутячі лапки».

Після народження дитини на подолах з’являлися «гребінці» («оленячі ріжки») ,

 або хрести:

У жінок, яких доля позбавила можливості мати дітей, були вишиті «лежачі жабки»:

У жіночих сорочках орнаментувався переважно комірець, рукав та поділ, а в чоловічих – комірець, груди та поділ. Чоловічі сорочки прикрашалися стрічковими орнаментами з ромбів, квадратів, прямих хрестів, стилізованих дубових чи букових листочків. Використовувався й орнамент, пов'язаний з оленем.

От як свідчить про це колядка, в якій тур-олень також є дійовим персонажем:

Гордий та пишний, пане Іване,

Що ж ти ой собі згорда счинаєш,

Згорда счинаєш, коником граєш?

Слуги ба й кажуть: – Це наш пан їде? –

Матінка каже: – Це мій син їде!

– По чім ти єго ба й розпізнала?

– Розпізнала-м го по сорочечці.

На нім сорочка, як день, біленька,

Як день біленька, як лист тоненька.

–Де ж вна ой шита? – В сонці, в віконці.

– Де ж вна золена? – В злоті й зільниці.

– Де ж вна ба й прана? – Края Дуная.

– Де ж вна кручена? – В коня стремені.

– Де ж вна сушена? – В тура на розі.

– Де ж вна тачана? – В Львові на столі.

– Де ж вна вбирана? – В царськім обозі.

Колядки зберегли інформацію, що зображення оленя на весільній сорочці було обов'язковим:

Росте дерево, тонке, високе.

Тонке, високе, в корні глибоке.

На тім дереві сив сокіл сидить.

Сив-сокіл сидить, далеко глядить.

Ой видить же він на синєє море,

На синім морі корабель пливе.

А на том кораблі гречная панна

Шив-вишиває брату сорочку.

А на комірі місяць та зоря.

А у пазусі райськії пташки,

А у пелені тури-олені.

Ой як я буду брата жинити,

Місяць та зоря будуть світити,

Райськії пташки будуть щебетати,

Тури-олені будуть гуляти.

Ой дай Боже!

Добрий вечір!

Давні хлібороби ділили світ на три зони: верхнє небо з запасами космічної води, середнє небо із сонцем, смугами дощів і хмарами та землю з рослинами та тваринами.

Таку ж картину світобудови подано і в цій колядці. В ній дівчина вишиває на сорочці картину Всесвіту. Дві небесні сфери доповнені однією земною.

А от наступні колядки на цю ж тему (вишиття сорочки) мають інший варіант картини Всесвіту:

Ой на Дунаю, на бережечку,

Стояла золота корабійка,

В тій корабійці красная панна

Шила брату, вишивала кошульку.

На ковнірці – зоря і місяць,

На пазушках–райськії пташки,

На рукавцях – сивці-голубці,

А на придолі – тури й олені.

– Як ти, брате, будеш женитися,

Місяць і зоря будуть світити,

Райськії пташки будуть щебетати,

Сивці-голубці будуть гукати,

Тури й олені будуть скакати.

А вже ж ти, брате, оженився,

Місяць і зоря за хмару зайшли,

Райськії пташки в рай полинули,

Сивці-голубці – на новії сінці,

Тури й олені в ліс подибали

А ось дівчина вишиває сорочки батькам:

Не угинайся, буковий мосте,

Через тебе ідуть тури і олені,

На тих оленях високий терем,

А в тім теремі красная панна,

Шила-вишивала отцу кошулю,

Отцу – кошулю, а матці – другую.

Коло ковнірця–яснії зорки,

На пазушках – ясний місяць,

А у полах – сиві голуби;

Сиві голуби гукнули в борі,

Ясні зорки полинули под небеса.

У цих колядках картина світу поділена на три сфери: небесну, земну, нижню. Небесна сфера розчленована на три частини, бо і зорі, і місяць, і голуби відносяться до небесних символів. земна сфера також поділена на три частини. В ній дівчина сидить у високому теремі, терем – на оленях, а олені на буковому мості. Нижнього світу – світу померлих –колядка, яка має віншувальні функції, торкатися не може. Але підтекстово підкреслюється його наявність образами букового мосту й води, які є верхньою сферою нижнього світу. Отже довершена картина Всесвіту є дев'ятикомпонентною.

Як бачимо у колядках не обходиться і без образу оленя. У санскриті більша частина назв оленя походить від коренів, що означають "швидко бігаючої" тварини. можливо використання образу оленя в колядках пов'язане саме зі швидкістю його пересування, що свідчило, думаю, про здоров’я . 

У ХХ ст. для українців вишита сорочка стала свідоцтвом національної та людської гідності. У мордовських таборах українки голодовкою виборювали право на вишиті комірці, хусточки, чим і відрізнялись від інших. А в'язні-чоловіки переховували вишиванки, або рушники, які їхні матері та дружини клали у вузол серед обов'язкових речей.

Тримали у себе вишиванки й українські повстанці.

Як душа відлетить моя вранці,

На дорогу до вічності стане—

Поховайте мене в вишиванці,

Щоби серце зігріти востаннє...

Щоб червоний та чорний кольори

Візерунки життя зберігали

І в холоднім безмежнім просторі

Рідну землю мою нагадали...

І хоч тіло сповила скорбота,

Все ж на цьому і в іншому світі

В нескоренній душі патріота

Україна завжди буде жити !

(Юрій Гук)

Поету - композитору Олександру Шевченко одна бабуся розповіла як у кінці сорокових років у карпатському селі темної ночі постукали у віконце хатини повстанці - і просили господаря прийняти на лікування пораненого товариша. Сім'я прийняла бійця. Його сховали у стодолі на сіні. Їсти йому носила маленька дівчинка, донька господаря. Їй було 11 чи 12 років... Коли хлопець одужав і зібрався повертатись до лісу, то залишив дівчинці на згадку свою чорну сорочку, вишиту жовтими та червоними кольорами, і сказав: «Як виростеш і народиться в тебе син, подаруй цю сорочку йому – нехай носить і пам'ятає про нас»... І вона виконала заповіт повстанця. Вперше її син одягнув ту чорну повстанську вишиванку, коли йшов на площу Ринок, де того дня вперше після радянських часів у Львові було піднято синьо-жовтий прапор. Олександр Шевченко говорить: «...  коли я тримав у руках ту сорочку, йшла така енергія і сила від неї... на другий день я написав пісню. І в тій пісні якраз та історія викладена. Пісня називається «Чорна вишиванка...»

Чорна вишиванка

Слова: Олександр Шевченко

Музика: Олександр Шевченко

Десять років горіла земля у людей під ногами.

Десять років стогнала земля від ворожих чобіт.

Десять років карпатське село вже не спало ночами,

Десять років чекало синів своїх біля воріт.

 Кожен день за селом у лісах скреготять автомати.

Кожен день умивається ранок в гарячій крові.

А холодної темної ночі до нашої хати

Принесли молодого хлопчину брати лісові.

 А коли партизана Карпати покликали сині,

І коли вже нарешті настав розлучатися час,

Він сорочку свою позоставив на пам'ять дівчині:

«Нехай носить твій син і нехай пам'ятає про нас».

 Приспів:

Чорна-чорна була та сорочка, чорніша від ночі.

Чорна-чорна, як смерть. Чорна-чорна, як свіжа рілля.

Чорна-чорна була та сорочка, як хлопцеві очі.

Чорна-чорна була, як моя українська земля.

Довго-довго лежала сорочка у маминій скрині,

Довго-довго чекала пошани, людського тепла.

І нарешті настала пора: я вдягнув її нині;

По щоці у матусі тихенька сльоза потекла.

 І в душі зазвучали ніколи нечувані струни,

І сама мимоволі  розпрямилась гордо спина.

Що б не сталось зі мною і де би у світі не був я,

Передам ту сорочку онукам своїм і синам.

 Приспів:

Чорна-чорна вона, та сорочка, чорніша від ночі.

Чорна-чорна, як смерть. Чорна-чорна, як свіжа рілля.

Чорна-чорна вона, та сорочка, як хлопцеві очі.

Чорна-чорна вона, як моя українська земля. (x2)           

 https://www.youtube.com/watch?v=3T1e7PDAKP0

Якщо повстанці тримали чорні вишиванки на поховання, то сьогодні ці сорочки набули іншого змісту – шанування Героїв УПА.

Але може вмерти:

Ви самі її, ледачі,

Ведете до смерти!

Не хваліться,

що живе ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава.

Ваші предки торгували

Людськими правами,

Їх продавши, породили

Нас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах

Ви козацьким родом:

Ви раби, хоча й пани ви

Над своїм народом.

Україна вам не мати,

Є вам інша пані,

Зрадних прадідів нікчемних

Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,

Хто боровсь за його,

Ви ж давно покірні слуги

Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди – трупи

Без життя і сили,

Ваше місце – кладовище,

Яма та могили.

Як живі покинуть мертвих,

Щоб з живими стати,

«Ще не вмерла Україна»

Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих,

Прийде та година,

Що ділами, не словами

Оживе Вкраїна.

При набутті Україною незалежності традиційний народний одяг почав входити в наше буття. Подібне явище спостерігалося ще 150 років тому серед молоді та інтелігенції, які почали усвідомлювати себе українцями. Зрозуміло, що під час існування Російської імперії та відсутності Української держави саме через народне вбрання, у якому виразно окреслена самобутність українського етносу, можна було, навіть мовчки, проявити себе українцем і вказати на належність до такої давньої культури, як українська.

Опанас Сластіон у своїх спогадах про навчання в Петербурзькій академії мистецтв у 1874–1882 рр. також акцентував увагу на мотивах одягання народного вбрання: «Мартинович, небіжчик Васильківський та й я – були стрижені в кружок і по можливості носили українську одежу, – правда, се були традиції часів давніших, т. зв. тоді “хохломанства”, та нам се було байдуже, бо головна мета – аби «вони» знали, що «ми» існуємо й будемо існувати». І хоч до Академії мистецтв у Петербурзі приймали представників різних національностей, а випускали тільки російських митців, друзі лишилися українцями.

Також відомо, що майбутній художник Михайло Гаврилко, збираючись на навчання в Петербург до художньо-прикладного училища на початку ХХ ст., не послухав поради справити собі європейський одяг, а замовив українське вбрання з червоними чоботами. Такий колоритний вигляд постійно привертав увагу охочих подивитися на нього. М. Гаврилка виключили з Художньої академії і посадили в тюрму за організацію студентського страйку. Після Першої світової війни М.Гаврилко стає одним із організаторів війська Українських січових стрільців та Сірої дивізії Армії УНР. Хвиля червоного терору знову примусила М.Гаврилка змінити стек на шаблю. Він створив козацький загін, який боровся проти більшовиків у районі Диканьки та Божкового. У жовтні 1920 року Гаврилка видав агентам ЧК нібито його найкращий друг. Червоноармійці катували отамана, а потім спалили живцем у топці паровоза на станції Полтава (нині станція Полтава-Південна). Майже вся творча спадщина Михайла Гаврилка знищена. У 1956 році, через три роки після смерті Сталіна, за вказівкою з Москви, всі його роботи зі Львівського художнього музею були спалені. Тож ще більшу цінність становлять поодинокі роботи, котрі вціліли в родині, приватних колекціях, музеях Європи.

Дослідники сходяться на думці, що процес публічного вираження української самоідентифікації в одязі був започаткований Т. Г. Шевченком. Із цього приводу І.С.Тургенєв писав: «У високій, баранячій шапці, в довгій темно-сірій чумарці з довгим смушевим коміром, Шевченко мав вигляд справжнього малороса, хохла. Портрети, що залишилися після нього, дають загалом вірне про нього уявлення». Якщо до Шевченка кожух і смушева шапка вважалися лише верхнім одягом українського селянства, то Тарас Григорович вклав у це вбрання нове символічне значення – свідомого атрибуту українства. Т. Шевченко ігнорував існуючі правила, за якими одяг поділявся на міський і сільський, елітний і простонародний, загальноєвропейський та етнічний, і водночас не допускалося його перемішування.

Софія Русова (Ліндфорс) - відомий український педагог згадує, як наприкінці 1870-х років вона разом із простими мешканцями Чернігова відправилася на поклон до київських угодників. Але зробити це не вдалося: біля Ніжина її – дворянку, одягнену не за статусом, у компанії з простими «бабами» зупинив урядник.

Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток». Причому любив одягати вишиванку і в будні, і в свята. Водночас чоловічу вишивану сорочку, оцей обов’язковий елемент українського національного строю, Іван Франко носив з європейським костюмом-трійкою. І це був новаторський підхід до трансформації образу українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і модерні запити нової епохи.

Сьогодні, як і тоді, використання народного одягу викликано не потребами матеріального стану чи заведеного укладу життя, а свідомим проявом власної позиції.

22 травня 2014 року, коли Дружківку захопили бойовики, Анатолій Водолазький вийшов до пам’ятника Леніну на одиночну акцію протесту. Його знімав оператор, міліція просила залишити це місце. Він простояв з Державним прапором в руках десять хвилин, потім невідомі у масках забрали його до підвалу. Міліція не допомогла, просто спостерігала. Прапор, який патріот тримав у руці, бойовики кинули собі під ноги. «Я дав собі слово: якщо виживу, ходитиму туди щороку. Я вижив, хоч мене й катували там, вибили зуби, заставили носити пісок мішками. Це було у Краматорську. Якась жінка, що йшла повз, побачила це і хотіла допо- могти, вона зі мною носила мішки піску, я розшукую її вже три роки, хочу подякувати», – говорить народний герой України Анатолій Водолазький.

Надія Савченко - українська військова, штурман- оператор вертольота Мі-24 16-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України, старший лейтенант. Народний депутат України 8-го скликання. Герой України (2015). Під час війни на Сході України 2014 року брала участь в антитерористичній операції як доброволець батальйону «Айдар». При цьому залишалася діючим офіцером ЗСУ, беручи участь в АТО в межах двох відпусток. Водночас написала рапорт на звільнення зі Збройних Сил України. У боях біля селища Металіст під Луганськом, йдучи за пораненими, потрапила в полон терористів 18 чи 19 червня 2014 року. Опинилась на території Росії і звинувачена у вбивстві російських журналістів, хоча вже була у полоні проросійських сепаратистів. Більше року Надію Савченко утримували у СІЗО в Росії.

Василь Сліпак — український оперний  співак (контртенор, бас-баритон), соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України у складі добровольчих формувань, позивний «Міф». Загинув у бою поблизу Дебальцевого.

Павло Павлов (позивний «Аскольд») – волонтер-психолог, учасник Майдану, доброволець батальйону «Айдар». Народився і жив у Донецьку. Заздалегідь готувався захищати Батьківщину: «Коли у 13-му році Яник почав затискати гайки, я відчув, що потрібно якійсь військовій справі навчатись, бо у нас ще буде кров і війна. Саме тоді не витримав ватного руху – і десь тижнів за два до початку Майдану хотів їхати у Французький легіон (унікальна військова складова французької армії, що комплектується з іноземців). Але не доїхав, тому що почався Майдан, на якому був від самісінького початку. Після Майдану шукав нові підрозділи і навіть не збирався йти у військкомат. Деякий час намагався зібрати такий підрозділ сам, шукав підтримку. Ми хотіли їхати і вихоплювати «сєпарів» по Донецьку. Я думав це звести до якоїсь структури, тобто підійти до цього більш професійно. Коли у червні повернувся до Києва, один знайомий запропонував поїхати в батальйон «Айдар» на Луганщині. Я поїхав подивитися і залишився там».

Людмила ОГНЄВА,

заступник головного редактора газ. «Україна козацька», 

член Національної спілки журналістів України,

член Національної спілки народних майстрів України

ПЕРЛИНИ українського монументального мистецтва на донеччині.  "Лілея", Івано-Франківськ. 2007.

У книзі розповідається про твори монументального мистецтва, створені групою художників-однодумців з різних міст України, які працювали у Донецьку та Маріуполі у 1965-67 роках. Мова йде про комплекс мозаїчних панно на стінах Донецької школи № 5, панно “Жінка-Птаха” з крамниці “Рубін”, панно у маріупольському ресторані “Україна”.

Розкривається зміст цих творів та мистецька концепція Григорія Синиці, за якою вони створювалися.  Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Алла Горська, Геннадій Марченко та Григорій Синиця були творцями національного напрямку в українському монументальному мистецтві. З ними на окремих етапах працювали Олександр Коровай, Іван Кулик, Василь Парахін, Григорій Пришедько, Борис Плаксій, Надія Світлична.

Книга розрахована на тих, хто цікавиться історією рідного краю та України.

Погортати сторінки книги можна тут:

https://boryviter.etnoua.info/novyny/knyha-perlyny-ukrajinskoho-monumentalnoho-mystetstva-na-donechchyni-ljudmyla-ohneva/