Олена Монова

  • 22.04.21, 10:30
Олена Монова
12 ч.  · 
Я ж таки не втрималась сьогодні, глянула ввечері одним оком потік урочистої деменції від царь-лаптя. Ну оплески, що переходять в овації, промотувала канєш. Про Шерхана, Табакі, пісатєля Кіплінга і те, як імперіалісти хочуть замочити бацьку, вже і без мене всі розказали.
Я хочу зупинитись дещо на іншому. А саме на тому, що чи не вперше за останні роки хуйлятіна зовнішнім питанням відвела насилу відсотків десять своєї промови. Решту часу белькотіло про внутрішні проблеми. І обіцяло, обіцяло, обіцяло. Я навіть вивела для себе цікаву максиму: розкажи мені, кому і скільки ти обіцяєш, і я зрозумію масштаб твоїх проблем. Судячи з пишних обіцянок Путіна роздати купу дєняк регіонам, соціальні і фінансові проблеми всередині балалайні грандіозні, як ніколи. 
Особливо це ясно звучало там, де йшла мова про вирішення проблем з комерційною заборгованістю регіонів Росії. Там був ще цікавий момент, достатньо було звернути увагу лише на один показаник: у них є регіони, у яких обсяг тільки проблемної комерційної заборгованості перевищує 25 відсотків річного доходу регіону. Путін не сказав, скільки всього таких регіонів. Але той факт, що вони є, свідчить про те, що балалайкам краще би вже заткнутись, вшитись з усіх гарячих точок, де вони стирчать, як чиряки на дупі, і вирішувати фінансові труднощі у своєму ж суспільстві.
Тобто, сьогодні цей напівздохлий кадавр не розмахував боєголовками на повну силу не тому, що не хоче (він хоче, ще й як, хотєлкі нікуди не поділись і не подінуться, аж поки не склеїть лапті), а тому, що не може. Вже не може на сьогоднішній день дозволити собі витрачати мільярди доларів на агресивну зовнішню політику та воєнні приготування. 
Але. 
Складається така парадоксальна ситуація, коли саме через масштаб соціальних та фінансових проблем кадавр продовжить залякувати як сусідні народи, так і власне суспільство, витрачаючи на це ресурси. Росія за звичкою створює проблеми іншим, щоб не концентрувалася увага на їх власних проблемах.
Путін не прояснив позицію Росії у відповідь на численні звернення світової спільноти з приводу зростання агресії в зовнішній політиці і присутності в Україні. Не прокоментував прямо ті воєнні приготування, які просто зараз бачить світ, це щодня транслюють провідні  агенції новин.
Але ж звісно, риторика попри все була в звичному гопарьскому стилі, погрози звучали, хоча і неконкретні. Про те, що Росія буде реагувати жорстко на загрози, які сама вважатиме загрозами. Використав Путін і образ червоних ліній, зазначивши,  що Росія буде сама визначати, що вважати червоними лініями.
Тобто погрозливість риторики на тлі максимальної неконкретики — це власне те, як можна коротко охарактеризувати весь той курултай. З чого можна зробити обережний висновок, що принаймні на даний момент рішень про розширення агресії в Кремлі немає.
З Бєларусью поки незрозуміло, треба буде дивитись на результати зустрічі двох кадаврів завтра.

Евгений Евтушенко

  • 21.04.21, 19:15
Евгений Евтушенко
Танки идут по Праге

Танки идут по Праге
в закатной крови рассвета.
Танки идут по правде,
которая не газета.

Танки идут по соблазнам
жить не во власти штампов.
Танки идут по солдатам,
сидящим внутри этих танков.

Боже мой, как это гнусно!
Боже — какое паденье!
Танки по Яну Гусу,
Пушкину и Петефи.

Страх — это хамства основа.
Охотнорядские хари,
вы — это помесь Ноздрёва
и человека в футляре.

Совесть и честь вы попрали.
Чудищем едет брюхастым
в танках-футлярах по Праге
страх, бронированный хамством.

Что разбираться в мотивах
моторизованной плётки?
Чуешь, наивный Манилов,
хватку Ноздрёва на глотке?

Танки идут по склепам,
по тем, что ещё не родились.
Чётки чиновничьих скрепок
в гусеницы превратились.

Разве я враг России?
Разве я не счастливым
в танки другие, родные,
тыкался носом сопливым?

Чем же мне жить, как прежде,
если, как будто рубанки,
танки идут по надежде,
что это — родные танки?

Прежде чем я подохну,
как — мне не важно — прозван,
я обращаюсь к потомку
только с единственной просьбой.

Пусть надо мной — без рыданий
просто напишут, по правде:
«Русский писатель. Раздавлен
русскими танками в Праге».

Во всём мире ценят актёрский талант

  • 21.04.21, 14:15
В Москве не видят смысла в предложении президента Украины Владимира Зеленского о встрече с российским лидером Владимиром Путиным, а также призвали не вмешивать Запад в российско-украинский конфликт.

Об этом заявил ТАСС зампред комитета Совета Федерации по международным делам Владимир Джабаров.

Он назвал слова Зеленского о попытке закончить войну через прямые переговоры с Путиным "заявлением хорошего актера", в котором нет смысла.

"Он (Зеленский. – Ред.) предлагает встречу на украинском Донбассе. С какого перепугу наш президент должен с ним встречаться на Донбассе, который Зеленский, во-первых, не контролирует", – сказал Джабаров

Жуков

  • 08.01.21, 14:02
Ион Деген, "Я и генералы"
Людоед Жуков
Имя маршала Жукова окружено теперь таким ореолом, что упаси Господь поведать о маршале что-нибудь, не соответствующее образу, созданному в десятках, а может быть, даже в сотнях мемуаров.
Летом 1939 года Жуков был не маршалом, а генералом армии, командующим Киевским Особым Военным Округом. Пять звездочек на петлицах. Коренастый генерал стоял в окружении командиров у входа в Могилев-Подольский Дом Красной армии. А на тротуаре, напротив, на расстоянии примерно десяти метров – мы, стайка четырнадцатилетних мальчиков, пожиравших генерала глазами.
Через пустырь на месте снесенного костела неторопливо приближался капитан-пограничник. Он шел из бани со свертком грязного белья, завернутого в газету. Ни сном, ни духом не ведал капитан, что ждет его за углом. Даже на майора не следовало ему напороться. От угла Дома Красной армии до генерала было не более пяти метров. Со свертком подмышкой капитан растерянно приложил руку к козырьку, перейдя на строевой шаг. Лицо генерала Жукова исказила брезгливо-презрительная гримаса:
– Вас что, капитан, не учили, как приветствуют старших по званию? Повторить!
Капитан, багровый от стыда, зашел за угол, положил сверток на тротуар. Вышел на мостовую, чтобы появилось расстояние, необходимое для семи строевых шагов, и прошел перед генералом так красиво, что даже у нас, привыкшим к парадам, дух перехватило. У пограничников была отличная строевая выправка и вольтижировка. Кто-то из мальчишек метнулся к свертку и принес его, чтобы капитану не пришлось возвращаться.
– Повторить! – Сквозь сжатые зубы процедил Жуков.
На противоположном тротуаре, кроме нас, уже собралась изрядная толпа зевак. Семь раз капитан печатал строевой шаг перед генералом. Не знаю, как чувствовала себя свита Жукова. Нам было стыдно.
В течение двух дней пребывания генерала армии Жукова в Могилеве-Подольском вероятно не менее сотни мальчишек установили за ним наблюдение. На значительном расстоянии мы предупреждали командиров и красноармейцев о присутствии самодура. После инцидента с капитаном генерала Жукова на улице не поприветствовал ни один военнослужащий. Они исчезали своевременно.
Во время и после войны мне, свято верившему каждой букве в советской прессе, очень трудно было совместить образ легендарного маршала с запечатленным в отроческом сознании. Я предполагал, я пытался убедить себя в том, что война исправила генерала.
Летом 1950 года вместе с моим другом Мордехаем Тверским я работал в небольшой больнице в Карпатах. Там мы узнали, что Южная Корея напала на Северную.
Мотя закончил войну капитаном, командиром стрелкового батальона. И чином и должностью я был поменьше – лейтенант, командир танковой роты. Следовательно, мы не были даже генералами, не то что маршалами. Но мы знали, что в первые дни сражения обороняющаяся сторона не может продвинуться вперед, да еще с такой невероятной скоростью, с какой продвигались северокорейцы. И главное – они наступали так безграмотно, что мы с Мотей недоуменно переглянулись, прочитав в "Правде" об их потрясающих успехах. Странными показались нам военные сводки и объяснение, кто именно агрессор.
Посмотрев на карту, мы поняли, какой угрозе подвергли себя северокорейцы, наступая подобным образом.
– Ты видишь? – Спросил я.
– Конечно, – ответил Мотя.
– Давай запишем, чтобы потом не спорить, кто заметил первым.
Мы написали. Мотя – "десант в Инчоне". Я – одно слово – "Инчон". Это было настолько очевидно, что даже капитан и лейтенант без труда сообразили, как можно разгромить армию Северной Кореи. Американское командование, оказалось, соображало не хуже нас.
Остатки разгромленной северокорейской армии в панике бежали на север. Американцы, преследуя, пересекли 38-ю параллель. Только навал миллионов китайских солдат, вооруженных советским оружием и ведомых советскими советниками, остановил американцев.
Надо ли объяснять, кто начал войну? Надо ли объяснять, что наступательная операция северокорейцев была спланирована бездарно?
Оказалось, спланирована она была под началом маршала Жукова. Простой расчет на численное превосходство. Навал. Горами трупов своих солдат мостить дорогу к победе. Знакомая стратегия и тактика.
Я вспомнил, как воевали мы. Вспомнил бездарные операции, в которых участвовал. Многие десятки бессмысленно уничтоженных танков. Но главное - никому не нужные человеческие жертвы.

Самый человечный из людей с ласковым прищуром

  • 29.11.20, 15:59
Літо 1921 року. Три роки і вісім місяців з часу приходу більшовиків до влади.
Головний більшовик Володимир Ульянов (Ленін) живе в одному з розкішних маєтків Підмосков’я, яке відібрали у вдови фабриканта Сави Морозова. Їздить в суперрозкішній «Delanay Billville», який належав останньому російському імператору. До послуг “вождя світового пролетаріату” і його дружини ще півдесятка автомобілів з царського гаража.
А в швейцарських банках на ім’я Леніна є вкладів на 75 мільйонів франків.
Головний чекіст Фелікс Дзержинський живе в особняку золотопромисловця Стахеєва, оздобленому італійським мармуром і яшмою. До послуг Дзержинського особиста дача на ПБК – знаменитий палац князів Юсупових. Там для “Залізного Фелікса” навіть бункер обладнали, бо він був неабиякий боягуз.
А ще одна “скромна дачка” Дзержинського – в підмосковному Любанові, колишній маєток поміщика Шліппе. А в Звенигородській волості – ще одна, колишній маєток нафтового магната Зубалова, пізніше відома як “Горки-9”.
На швейцарських рахунках Дзержинського – 80 мільйонів франків.
Стільки ж – у глави виконкому Комінтерну Григорія Зінов’єва.
На рахунках у “більшовика № 2” Льва Троцького в США 11 мільйонів доларів, а в Швейцарії – 90 мільйонів франків. І “скромна дачка” в Черкізово. Там же – палаци Калініна, Свердлова та інших відомих більшовиків.
Про кількість мільйонів на їх рахунках в казковій Швейцарії і кілограмах смарагдів в особистих сейфах не скажу, щоб не засмучувати. Скажу тільки, що в 1921-1922 роках в Південній Африці було зупинено видобуток алмазів – річка діамантів з Росії, що продавались за смішними цінами, зробила її невигідною.
Випереджаючи питання: про мільйони більшовицьких вождів влітку 1921 писала газета “Нью Йорк Таймс”. Ціле розслідування було.
А хочете меню товариша Дзержинського в тому році, коли від голоду гинули мільйони селян і пролетарів?
Понеділок: консоме з дичини, лососина свіжа, цвітна капуста по-польськи.
Вівторок: солянка грибна, котлети телячі, шпинат з яйцями.
Середа: суп-пюре з спаржі, яловичина-буллі, брюссельська капуста.
Четвер: вуха боярська, стерлядь парова, зелень, горошок.
П’ятниця: пюре з цвітної капусти, осетрина, боби метрдотель.
Субота: юшка з стерляді, індичка з моченими яблуками, вишнею і сливою, гриби в сметані.
Неділя суп зі свіжих печериць, курча маренго, спаржа.
І не те гидко, що жили вони в палацах, жерли з срібла і сербської порцеляни солодко і від пуза. І навіть не те, що десятки мільйонів вивозили з країни на випадок якщо доведеться тікати з охопленої війною країни.
Гидко те, що сотні літераторів і тисячі журналістів писали за завданням Агітпрому цинічну брехню про те, як Дзержинський непритомнів із голоду. Як Ленін порожнім окропом з шматочком цукру вприкуску чорний сухарик запивав. Якими вони всі були людяними-прелюдяними і скромними-прескромними.
І виходить в тій огидній історії, написаній радянськими “істориками за викликом”, що “Залізний Фелікс”, колишній закінчений наркоман, не від передозу кокаїну ноги простягнув, а чи то серцевого нападу, чи то від туберкульозу. І що Свердлов помер від іспанського грипу, а не був отруєний Леніним за те, що організував на Леніна замах.
Історія більшовиків, а потім комуністів; історія їх влади – це суцільна мерзенна бридота.
А поки такі факти слід знати всім. Бо останнім часом почалися спроби реанімації “совка” і героїзації тих, хто в ньому панував. І бубонять всі ці товариші одне: “не треба переписувати історію”.
Було б що переписувати …
Для тих, хто розуміє.
Історія – це досвід життя цілих народів. Але ще вона і страшна зброя, яку той же Кремль використовує століттями, замовляючи “історикам за викликом” (і не тільки своїм) потрібні обґрунтування претензій на чужі землі.
Павло Бондаренко

Пам'ятник мислячiй меншостi

  • 04.08.20, 09:57
Коли говорять, що треба поважати думку кожного і кожен має право на свої переконання, хочеться нагадати, що інші переконання можуть привести націю до катастрофи.
Це пам'ятник 96 депутатам Рейхстагу (котрi не голосували за Гітлера), убитих нацистами, які прийшли до влади саме завдяки переконанням більшості