Знову Сирість країну гріє,

І Холод тішить душу її.

Чом чорноземи в піски перетворили?

Валяємось, як ті свині, в багні...

Що зробили з милозвучною мовою?

Чому ж так з традиціями повелися?

Держава - хвора, не звіть ви її здоровою,

А згвалтували її Ненажери із товстими рильцями.

Ще не здалась Україна! Ще ні!

Не піддалась провокаціям,

Затулила Правдою рот Брехні.

Їй начхать на партії, фракції.

По цимбалах їй та Політика,

Вже і так забруднила весь люд,

У парламенті коється містика.

Іноземці запитають: "Ще стоїть та країна?"

А ми скажемо разом: "СТОЇТЬ!"

Розфарбовані всі в синій колір,
Позшивались в людей їхні губи,
Вже затихли Галас і Гомір,
Вже одягнуті чорні костюми...
Рот закритий стрічками білими...
Ось такого чекали майбутнього?!!!
По кутках люди виють слізьми біло-сірими,
Бо не має в країні щось путнього...

Схаменіться нарешті, вкраїнці!!!
Об`єднайтесь!!! Воно того варте.
І зніміть окуляри ті сині,
Підніміться з колін! Нумо! Встаньте!!!
Покажіть всю любов до країни,
До тієї, що ніжно плекала.
Хай квітує, живе Україна!!!
Вона й так на це довго чекала.
Українці, якнайшвидш підійміться
Й дорогої секунди не гайте,
І за руки скоріше візьміться...
І не серцем - душею Вкраїну кохайте!!!

Україно, молюся за тебе,
Як за матір гріховно-святу,
За блакить твого вічного неба
І за ниву твою золоту.
Україно, молюся за славу,
За твою непокору століть,
За столицю твою златоглаву,
Що по груди в тополях стоїть.
Україно, молюся за мову,
За божественну мову твою,
І за вроду твою калинову,
Від якої добрішим стаю.
Україно, молюся за пам`ять
Убієнних за волю синів
І за тих, що у душах запалять
Пломінь правди, щоб край наш заяснів.
Україно, лише в милосерді
Час єднання синів настає.
То нічого, що ми не безсмертні,
За безсмертя молюся твоє.
Отче наш, у Твоїм часоплин
Все минає - ридай не ридай.
Прости, Боже, гріхи Україні
І надалі грішити не дай.

"Відпусти ти мене", -  я благаю,
Бо не можу плести життям далі.
"Відпусти ти мене", - я вже прошу.
Знаю, що в житті ти, напевно, хороший.
"Відпусти ти мене", - я вже плачу,
Бо не можу с тобою інакше.
"Відпусти!!!". Я кричу, що є сили.
"Відпусти ти мене сизокрилий!"
"Відпусти... ", - я тобі вже шепочу,
Залишитися друзями хочу.
І я хочу літати, як птаха,
Як птаха крільми тріпоче.
Розумію, що ти - не невдаха
І кохання від мене ти хочеш.
Але ж я прошу тебе милий:
"Відпусти ти мене, мій коханий."
Ти для мене, можливо, єдиний
І навіки друг мій бажанний.
Але з інших світів ми з тобою
І не маю до тебе любові,
Тому ніжно і палко благаю:
"Відпусти..., щоб я птахом взлетіла у далі."

Вельмишановні державні діячі, що поставлені на захист порядку і процвітання нашої країни! При розпаді Радянського Союзу, Україна почала нове життя, її громадяни, вже "вільної держави", сподівались, що ця ж "вільна держава" буде інтегрованою у світове співтовариство на рівних правах, наступе справжня демократія, досягне найвищого рівня розвитку культура. Пройшло 18 років... І де ж, скажіть на милість, це Все? Де хоч малесенька крихітка того, що обіцяли? Чому лише вміють стояти на добре скомпонованих лозунгах, плакатах, пропагандах? Де ж діяльність? Ідеш по вулиці села і бачиш лише зруйновані чи зведені півстоліття тому будівлі. Все в занепаді, люди в пошуках кращої долі виїжджають у міста або за кордон, залишаючи навіть квіти на підвіконнях ще прадідівських домівок. Таке враження, що 30-ти кілометрова зона Чорнобиля поширилася вже на всі села України. Чому? Тому що люди, маючи вищу освіту, в кращому випадку, торгують на базарах, або взагалі не мають роботи і "сидять вдома".Чому? "Розгул цинізму. Культ речей. Нічого святого. Кар*єроманія. Чиннодральство. Шукання протекцій. Тоді "після мене - хоч потоп"" (Олесь Гончар) Чому? Бо всім байдуже в якому стані знаходиться освіта, цензура, духовні багатства, а "зациклюються" лише на матеріальних статках. Чому? Тому що культура молоді досягла апогею своєї ницості. Може Ви не згодні з нами? І вважаєте, що Україна скоро стане членом ЄС, НАТО, ввійде до країн "Великої вісімки" і посідатиме хоча б друге місце по рівню життя населення. Справді?????... На Вашому обличчі також усмішка? І ми дуже гірко сміємось, коли бачимо маленьких дошкільнят, що знають більше нецензурної лексики, ніж "сапожник" чи сидять у дванадцять років у барах і вживають спиртні напої, а в тринадцять - двійня на руках. А що ж можна сказати про вісімнадцятилітніх, які навіть не підозрюють як розшифровується слово "ВНЗ" і хто такий Бетховен. Таке враження, ніби в театр ходять або останні на Землі романтики, або люди, які хоч трішки мають поняття про культуру. Що ми, такі розумні, пропонуємо? А ось Вам: 1. Будь ласка, фінансуйте сферу культури так, щоб кошти були не лише в кишенях, а й безпосередньо направлені в культуру. 2. Гуртки повинні функціонувати не лише на папері, а й в реальному світі. 3. Згадайте, якщо буде час, про бібліотеки, у яких книжки - антикваріат заповнюють сучасне письменство, про дороги, на які без сліз не глянеш, про будинки культури, в яких постійні відвідувачі - кажани, миші, таргани і інші поціновувачі прекрасного. 4. Нас задовільняє медичне обслуговування. Особливо тоді, коли прийшовши в лікарню, тобі кажуть: "Хочеш жити - тікай!" 5. Просто цікаво: а в нас є Міністерство Цензури? Бо постійно хочеться, зібравши з сусідів матеріальну допомогу, віддіслати кошти нашим "зіркам". 6. Зробити зарплати такі, щоб з них не лише сміятися, а й купувати на них щось. 7. ЗНО - штука весела, звичайно, особливо, коли спиш чотири години на добу, друзів і рідних бачиш по двадцять хвилин на день, а найцікавіше - це до цих пір експеримент і не має гарантії, що ти вступиш до ВНЗу. З повагою дві свідомі громадянки незалежної, суверенної, правової України. (Нагадуюємо про свободу світогляду і вільнодумство, згідно з чинним законодавством і Конституцією України)

Рідний краю мій, гарний і величний,

Чудовий для нас ти й незвичний.

Ріднішого краю не бачила нині.

Здаєшся великим маленькій дитині.

Широкі поля і безкраї простори,

Зелені рівнини й високі ті гори.

Своєю красою вражаєш повсюди

Дивуються навіть віддалені люди.

Високі дерева, прекрасні квітки,

Ромашки у полі і грають дітки.

Соняшник влітку завжди розцвітає.

Прекрасніше ніде у світі не має.

І водні багатства чарують нам очі.

Побувши у нас – не захочеш у Сочі.

Україною наш край тепер зветься

І пісня у небі з пташками несеться.

Лунають навколо дзвінкі голоси.

«Вставай, наша думка і далі лети!»

І хай уся Україна пісню почує оту,

Щоб нарешті справжня людина

Отямилася від сну,

Щоб і ще раз розквітли квіти.

Сонце з-за хмари зійшло,

Щоб раділи українськії діти

І минуле тепер відійшло.

І наостанок я побажаю

Хай надалі цвіте наший край

Про нього багато вже знаю

Скоріш і ти пізнавай!

Вірш, навіяний твором "Я (Романтика) М.Хвильового

Мамо! Щиро, мамо, каюсь.

За усі проступки, мамо, вибачаюсь.

Я не знаю, мамо, що зі мною сталось

І Добро і Зло в душі моїй змагалось.

Нене, що ж мені робити?

Як без тебе мамочко прожити?

Я помилку визнав свою, мамо.

Пізно зрозумів. Я знаю пізно уже стало.

Ти моя Марія, ти моя кровинка…

Й по щоці тече гірка сльозинка.

До цих пір я чую ніжний запах,

Коли ти рідненька поливали м’яту.

У твоїх очах дві блищать сльозинки

Працювала плідно, як маленькі бджілки.

І на що я проміняв тебе, матусю?

На жорстоку і кроваву революцію?

На бажання й нездійсненну мрію?

На оте холодне і нещасне «вірю»?

Я не знав, що вже я не людина.

Я не знав, що вже я став твариною.

Я – нікчема! Це я визнаю.

Не цінив тебе, а тепер люблю!!!

Мені здається, що слід усім задуматись над тим, як ми відносимось до своїх матусь, своїх найдорожчих і найкращих подруг...