Зачем опять врываешься в мой сон?

Давно покрыто прошлое снегами.

Зачем опять с тобой мы в нём вдвоём?

Ведь в жизни пропасть между нами.

Давно уже другая жизнь у нас.

Ты не со мной, и о тебе я не мечтаю.

Зачем опять в столь поздний час

Я это имя снова повторяю?

Кто объяснит, зачем приходит он,

Когда я чувствам новым открываюсь?

Является из прошлого нелепый  сон,

И к сердцу путь он вновь перекрывает.

О тебе говорят – романтик,

Иногда даже ставят в пример.

Так заманчив блестящий фантик,

Ты всего лишь коллекционер.

Ты словами умело бросаешься,

И в охапку сердца собираешь.

Но гляди, дорогой, заиграешься,

Хоть сейчас ты в цветах утопаешь.

Но, увы, есть цветочки с шипами,

Их твой шарм не пленит нисколько.

Среди роз, незабудок и ландышей

Ты всего лишь нарцисс, да и только.

А ведь знаешь, как в жизни бывает,

Попадёшь ты в свою же проекцию.

Кто-то так же с тобой поиграет,

Станешь частью ты чьей-то коллекции.

Нам життя дароване від Бога,

Тільки ми його не вмієм цінувати.

В ньому істина, і правда, і дорога,

Він нас вчить любити і прощати.

Ми усі його живі клітинки.

В нього мить як вічність, вічність-мить.

Ми у морі Всесвіту краплинки,

А в краплинці кожній цілий світ.

Він нам показав життя дорогу,

І напитись дав живильної води.

Він узяв наші печалі і тривоги,

Ми ж його бездушно розп’яли.

Істину в чужих світах шукаєм ,

Поклику душі чомусь не хочем чути.

І трактати філософські ми вивчаєм ,

Та у власне серце боїмося заглянути.

На шматки самі себе ми розриваєм,

Поклоняючись язичницьким богам.

Та кому вклоняємось, від того й силу маєм,

Власну душу віддаємо злим вовкам.

Є у Всесвіті для всіх закон єдиний ,

І ніщо, розділене в собі, не устоїть.

Не злетить увись з одним крилом пташина,

Так і тіло без душі не зможе жить.

Тільки з Ним зумієм зло здолати.

Ми усі – Його єдиний організм.

Є приреченим без тіла орган помирати,

Ми самі ж і запускаєм вбивчий механізм.

Він пожертв і нагород не вимагає,

Всіх дітей своїх любов’ю огортає

Кличе він усіх, й до кожного озветься:

“Ось стою і стукаю…Впустіть до серця…”

Поговори со мною, небо…

Услышь меня, тебя прошу.

Моя душа покрыта снегом.

Я в нём мечту свою ищу.

Поговори со мною, ветер…

Я птицей вольною с тобой парю.

И есть вопрос, но нет к нему ответа.

Ведь я расстаться с небом не могу.

Поговори со мною, сердце…

В тебе я тайну эту сберегу,

О том, как дивным лучиком согреты ,

Вдруг орхидеи расцвели в снегу.

Была я Ангелом твоим, была мечтою,

Была  я  феей изумрудной в твоих снах.

Я белокрылой птицей над твоей судьбою

Парила, призывая  к звёздным небесам.

Закрыв глаза, летя над спящим городом,

Душа не ведала ни страха, ни преград.

Чтоб вдохновение делить с тобою поровну,

Серебряной снежинкою в ладонь твою упасть.

Но слишком  раскачались весы в стороны,

Забыв, что надо равновесие держать.

И плачет светлый Ангел, крылья его сломаны,

Ведь манят звёзды, но не суждено больше летать.

Ти тільки друг, і більшого не буде,

Тож не чекай, і не надійся, не проси.

Лікує час. Усе мине. Мене забудеш.

Прошу,  ти тільки з серця свого відпусти.

Пробач, але тебе я не кохаю,

І не шукай смарагди у моїх очах.

Бо не з тобою в мріях і у снах літаю,

І не тобі дарую ніжність у віршах.

У вальсі білому зірки кружляють.

Прощаючись, летять за небокрай.

Цей срібний вечір я для тебе залишаю.

І вже піду… Мене не повертай.