Дядя Льоня

Дядя Льоня

            Давно це було. Дуже давно. Ще в минулому сторіччі, майже 70 років тому, але дитяча образа, що, звісно, з роками переросла в таку собі поблажливу усмішку, не забулась і досі. Ніякого туману в пам'яті. Все яскраво, в кольорах і звуках, неначе, не те щоб вчора те сталося, а просто сьогодні зранку...

А сталось от що:

            Село наше було дуже витягнуте у довжину і, за моїми дитячими дослідженнями, складалось лише з трьох вулиць: Ворошилова, Пролетарської, що йшли паралельно одна одній на відстані з півкілометра і Шота Руставелі, що з'єднувала їх у вигляді літери "Н".

             Хати на Ворошилова та Пролетарській простягались намистом лише по одній їх стороні, а майже всю відстань між ними займала піщана дюна, ще з довоєнних часів густо засаджена сосняком та порита ямами і траншеями копачами піску для своїх будівництв, а для нас це було постійнім місцем баталій між нашими вулицями; "Пролетарі усіх країн,  вперед!", "Ворошилівці, не здаються!" - тільки й чулося з дюни, що височіла метрів на 15-20 над селом.

             Недалеко від нашого села був військовий аеродром і над нашими головами раз-у-раз пролітали, ледве не торкаючись вершин сосен червонозорі винищувачі. На той момент військові дії на землі припинялися, і "Пролетарі" і "Ворошилівці" до нестями кричали "ура", кидаючи вгору шапки. Дюна була в повному нашому розпорядженні. З-за неродючого ґрунту на ній ніхто не селився. Майже ніхто...

            На дюні була лише одна садиба і мешкав у ній такий собі дядя Льоня з сім'єю. Подейкували, що в кінці війни командував він автобатом, отже зміг завезти на вершину дюни цілий ешелон родючої землі і побудуватись там. Коли вщухали наші бойові дії, любив я навідуватись в майстерню дяді Льоні. За свідченням сусідів у дяді Льоні були золоті руки і майстерня його була тим рукам під стать. Чого там тільки не було!!! Я стояв з роззявленим ротом і тільки питав:

            - А це для чого? А це? Дядя Льоня охоче пояснював, навіть давав дещо спробувати в мої руки. Словом, почала зав'язуватись справжня чоловіча дружба. Але не судилось...

            Одного разу попросив мене дядя Льоня передати хлопцям, щоб не кидали шапками в літаки, "бо вчора ви ледь-ледь не збили мене"…

            - Дядя Льоня, а ви хіба льотчик?

            - А то! - гордовито відповів дядя Льоня, обвівши майстерню руками, наче закликаючи інструменти засвідчити його приналежність авіації.

            -  Ми ж коли йдемо на посадку, летимо низько-низько. Достатньо малій шишці попасти в двигун, як от тобі й катастрофа - і машина пропала і льотчик загинув... А тут ціла шапка! Добре, хоч не в двигун, а в двері попала... Он вони стоять, подивись! Я в літак поставив нові, а ці привіз показати... Опершись на паркан стояли двері, як я тепер розумію від ЗІС-5 з проломленою фанерною боковиною.

            - От, бачиш! А якби в двигун?

            - Дядя Льоня! То якщо у вас на літаку вже нові двері стоять, то ці вже вам не потрібні? Можете їх мені подарувати?

            - А! Забирай! - щедро маше рукою дядя Льоня...

 Уявіть собі п'ятирічного пацана, що має зріст трохи більший за половину висоти дверей ЗІС-5... Але думати ніколи, треба брати! І я взяв і потяг. Як я вже казав, обійстя дяді Льоні стояло на дюні, на горбочку, що височів над селом, отже Сізіфова доля мене обійшла...

Залишаючи по собі дві чорних смуги дотяг я свій скарб до нашої фіртки, але далі був горбочок, та й фіртка занадто вузька,здолати їх я не зміг, словом, потрібна була батьківська допомога.

Вбіг я до кімнати збуджений, спітнілий від незвичної роботи. Батько якраз обідав.

            - О, синку! Де ти бігаєш? Сідай швидше до столу, мама такий борщик наварила - пальчики пооблизуєш!

            - Тату! - майже закричав я, - нема часу пальчики облизувати! Біжимо швидше у двір! Там у дядю Льоню шапка попала, весь бік йому виламала, добре, що не в те, що, ну як його, ну не в те, що крутить, то він вбився б, то він їх мені подарував, допоможи занести!... Батько нічого з мого белькотання не зрозумів, але було ясно, що справа серйозна, він відклав ложку, піднявся з-за столу, але все ж спитав, здвигуючи плечима:

            - А до чого тут шапка? Що за шапка?

            - Та, Вітькіна, мабуть. Він досі в зимовій ходить, бо вона важка і вище за всіх летить... З тими словами вийшли ми з хати і...

Досі не забуду те здивування, ту образу, той гнів, що охопив мене, коли я побачив дядю Льоню вже аж на самій горі з "літаковими" дверима на плечі.., Я не впав на землю, не забився в істериці. Я ж, хоч і п'ятирічний, але ж мущина, вже добре засвоїв кодекс честі - дарунок відбирати не можна!!! Самий нешанований з нас, пацанів був нездатен на таке...

            ...Я не впав на землю, не забився в істериці,  дядя Льоня просто перестав для мене існувати. Нє, ну скажіть, хіба можна пробачити зраду чоловічій дружбі, що тільки-тільки почала народжуватись?

            ...Пройшло 40 років. Ми переїхали до Києва, я став інженером, одружився, завів діточок, і одного разу нестримно потягло мене до "малої Вітчизни". Походив по вже майже незнайомим вуличкам, завітав до сусідів, згадали минуле, а коли вони проводжали мене на станцію, розказав я їм ту давню історію, що несподівано і колоритно сплила в моїй пам'яті.

            - Ну то, хоч зараз пробач йому, - сказав мені один з провожатих, киваючи в сторону дуже літнього дідуся, що шкандибав нам на зустріч.

            - А хто це?

            - Не пізнаєш? Це ж той самий дядя Льоня...

Зупинились, привітались,

             - Ви мене пізнаєте? Дядя Льоня винувато розвів руками - ні. А історію з дверима від літака пам'ятаєте? - ні!

            - Весела була історія, але я її теж не пам'ятаю... Бажаю вам здоров'я і довгих щасливих років!

            - Дякую!

На тому й розстались без образ, без поганих спогадів і вже назавжди...