Голоси в моїй голові –
Неначе
Неналаштований приймач
Між хвилями
Голоси знайомі
Чи тільки я так хочу
Випадкові збіги між мільйонів можливостей
Чому я саме тут і зараз?
Чи це не те, що я думаю?
Просто багата уява,
Нездорові нерви?
Але…
Я відчайдушно кручу ручку приймача
В надії натрапити на свіже повітря
І…
Я вірю у сни і прикмети
А раптом покличеш
Ти.

Остерігайся часом упередження,
Бо раптом виявиться хибним твердження?..
Частіше думка більшості безлика,
Стереотипи – помилка велика.

Часу загусклий сироп,
Простору трясовина,
Гравітація – сотня зірок,
Чорна діра – інший вимір.

Вільний вночі лише – сон,
Здатний порвати кайдани,
Реальні ще так недавно,
Й мрії здійснить в унісон.

Півкроку, ще тільки півкроку…
Я на волю хочу з розпуки
І з суцільно десятого року.
Я прошу лише – дай мені руку!

Блукаючи світами в сні й реальності
(Що більше претендує з них на справжність?),
Торкнусь рукою подорожника
(Позбутись остраху порожнього,
Звільнить від затісних жалючих пут),
Так схожий – дотик твоїх уст.

Коли сон утікає крізь пальці, Як холодна вода з крана, вранці – Я не хочу розплющувать очі І дивитись в вікно після ночі. Йди вже зимо, далеко на північ, Вже набридли твої заметілі. Зберегти б всі фрагменти видіння І пірнути в солодкі глибини                     моря                               назавжди.

Реальність-хамелеон: То фіолетово темна... …Глянь, під яким кутом Стане вона, як планета З космічної висоти. Захочеш – пристрасно-червоною. Або ж – віддано-синьою: То колір весняного неба Початку весни Ще сонячно-жовтою кольору літа Сріблясто-блакитною осінню, миттю – Інертно-білою (проте, непростою, Як і сам колір-веселка) зимою З весною Реальність-хамелеон, Збережена ніким не торканою Окрім тебе

Піднімуся так вранці-рано
Я обличчям стану до сходу
Омину всі будинки, бульвари
І людей, що спішать на роботу.

Де тебе я шукаю щоденно
Та одне все. Лиш вкаже цей шлях
Вірний напрям – який є південний,
Його бачу і вдень, й по зірках.

Я до тебе прийду рано-вранці
босою.
За сходом сонця по траві по
росяній.

Коли треба брести навмання
Й коли здається що слова
Особливо не роблять погоди
У безсиллі ступлю у одну із ночей
Щоби згодом
Набиратися втоми наступного дня

Щось невловиме запахом весни
Торкнеться вуст.
Не ти то часом спогадом мені?
Ось раптом десь у місті озирнусь –
Й тебе побачу зовсім поруч!
Візьму за руку, обійму,
Ітиму прихилившись, доти…
(Із посмішкою, наче в ідіота.
А там, можливо, і продовження години)
… Аж тут, зрадливий гад, дзвенить будильник.

Прийшла весна, усе буяє,
Кричать коти по закапелках у дворах.
Немає холоду і майже снігу вже немає,
Піднесення і легкість у серцях.

Не зіпсують нікому настрою брудні калюжі,
Проблеми й неприємності не зіпсують,
Бо все зимове – холоднеча, стужа –
Не встигнеш озирнутись – проминуть.