"Твій тихий дім" Галина Гордасевич

31 березня відомій українській письменниці та поетесі Галині Гордасевич виповнилось би 79 років з дня народження, але на жаль її вже немає з нами 13 років. Однак є її творчість, що навічно буде з нами. Пропоную ознайомитись з одним з оповідань Галини Гордасевич, що постає актуально своєю темою миру і війни на сучасний стан в Україні.

більше тут: http://fondhg.io.ua/

Твій тихий дім

Собак було двоє. Один був білий, круглий, кудлатий і дуже життєрадісний. Другий чорний, довгий, гладенький і дещо меланхолійний. Незважаючи на таку відмінність в зовнішності й темпераменті, не було на світі кращих друзів. І обоє вони були такі симпатичні, що всі довкола їх любили. Просто неможливо було не любити цих милих песиків. Одна тільки руда кішка терпіти їх не могла і все намагалась підстроїти їм якусь капость. Через те наші друзі не раз потрапляли в скрутне становище, але щоразу врешті-решт виходило, що руда кішка знову пошилась у дурні.
Андрійко захоплено дивився на екран телевізора і заливався сміхом, як маленький срібний дзвіночок. Теплі рученята обхопили шию, гаряча щічка притулилась до щоки і Галина боялася ворухнутись, щоб не сполохати почуття тиші і спокою, яке сповнило все її єство, кожіну клітину тіла. Щастя... Оце, мабуть, і є щастя, межа всіх мрій, вінець усіх бажань. Життя... Мир... Спокій... Кімната в півтемряві... Ти... Діти... Галина ледь-ледь, щоб не відірвати щоки від личка сина, повернула голову, очима вихопила з темряви профіль чоловіка. Твердий, красивий профіль. І знову хвиля ніжності підступила до горла, навіть вії змокріли. Милі мої, милі! Як я люблю вас, як люблю! І нічого мені в світі більше не треба, тільки щоб ви, і я, і ця тиха кімната, і ці почуття спокою й безпеки. Я щаслива, я щаслива, я щаслива. Я ніколи не думала, що це і є щастя. Це мій дім... Мій тихий дім... Я сама його створила, я в нього вклала всю свою душу, всю свою силу. Кожну річ в цьому домі я купила сама. І не просто купила, а видумала, обдумала, відшукала, вибрала. І коли я платила, кожна копійка з тих грошей була зароблена мною. І тепер всі знайомі кажуть в один голос, що не знають більш милого і затишного дому, ніж мій. І ось біля мене сидить мій чоловік. Я теж сама знайшла його, в цьому величезному світі, серед усіх людей я знайшла його, саме того одного, що мені потрібен. Я пройшла крізь помилки і невдачі, і це було зовсім не просто і не легко, але я відшукала його єдиного. А це мої діти. Я їх виносила під серцем, хоч це тільки у віршах буває прекрасно, а насправді це дуже важко і неприємно. І родила їх, хоч це дуже боляче, і потім стільки намучилась і безсонними ночами, і брудними пелюшками, і животиком, і зубками, і респіраторною інфекцією. І тому я тепер все це так люблю, що воно мені далось нелегко, що забрало в мене стільки років життя. Зате тепер все це і є моїм життям. Моїм щасливим життям... Моє життя... Моє щастя... Мій тихий дім.
- У-у,- невдоволено протягнув Андрійко,- а чому вже кінець? А я хочу ще!
- Завтра, синку, завтра, - Галина дмухнула на золотий чубчик, він розвіявся, відкривши чистий лобик.
- А я на тебе теж подмухаю, от! - Надув щічки, личко стало зовсім кругле, смішне і миле. Дмухає з усієї сили, тоненький струмочок повітря лоскоче біля вуха.
- Ах, ти теж! А я тебе ще раз теж!
- Галинко, - говорить чоловік, - ти знаєш, а мені щось від сміху їсти захотілось.
- Ага, - підтакує Данко, намагаючись скопіювати батькову солідність,- мені теж від сміху їсти захотілось.
- Ах ви, ненажери! Вечеря вже була, треба було наїдатись. А хто буде посуд мити?
- Ну, звичайно, ми з Данком,- говорить Євген.
Данко солідно підтакує:
- Звичайно, ми з татком.
Галина ще раз дмухає в Андріїв чубчик, швидко садовить цю свою радість батькові на коліна і, сміючись, біжить на кухню. "Я щаслива, - говорить вона собі пов'язуючи фартушок. - І я не розумію тих жінок, які проклинають своє життя, вважають себе нещасними, бо ж - і робота, і діти, і домашнє господарство, просто хоч розірвись. А тут нічого розриватись. Треба просто все це робити, та й годі. Бо хіба це не радість, коли ти можеш приготувати смачну вечерю, накриваєш гарно на стіл, кругом нього сядуть люди, яких ти дуже любиш. Люблю... Мабуть, в цьому і є суть. Кожна робота стає радістю, коли її любиш, коли бачиш в ній сенс, коли робиш її для дорогих людей. А якщо сказати собі, що робота, діти, чоловік, прання, шиття, миття - все це божа кара, насильно нав'язаний тягар, від якого нікуди не дінешся, який мусиш двигати до смерті..."
Відчайдушний крик Андрійка. Галина похолола, застигла і в ту ж мить кинулась до кімнати. Андрійко захлинався плачем. Євген ходив по кімнаті, обережно гойдав сина в обіймах, щось намагався йому сказати, розгублений і зляканий.
- Що трапилось? Що ти йому зробив?
- Та нічого я не зробив. Сиділи, дивились телевізор. А тут хроніка воєнна. Він злякався і закричав.
- О господи! Треба тобі було!
- Ну при чому тут я? - спалахнув Євген. - Хіба я знав, що будуть показувати? І що він так реагуватимє?
- Іди, синку, до мами, іди, мій хороший. Ну, не плач, не треба. Мій зайчику, мій горобчику сіроокий, ну заспокойся. Мама тут, мама нікому не дозволить скривдити свого синочка. Ти злякався? Моє сонечко рідне!
Гаряче мокре личко притиснулось до шиї, тяжкі ридання струшують тільце.
- Я не... не...- намагається щось сказати Андрійко, але ридання перехоплює його горло,- не хочу...
- Не хочеш більше дивитись телевізор? Ну не треба, раз він такий нехороший. Не треба, підемо з мамою на кухню, мама погодує свого сина.
Але син відривається від її теплих грудей, від того найзатишнішого місця, де він завжди почуває себе таким щасливим і безпечним, тягнеться рученятами до світлого прямокутника екрану і обурено кричить:
- Не хочу, щоб стріляли в людей!
- Ну й дивак!- говорить Данко. Голос в нього тремтить і зривається. Він теж злякався, але намагається триматись, як це личить мужчині. - Ну чого ти ревеш? Можна подумати, що це правда. Це ж кіно! Правда, татку, це кіно?
Він весь тягнеться до батька, чекаючи від нього підтвердження, заспокоєння. Звичайно ж, це було тільки кіно, так, як вони з хлопцями у дворі грають у війну. І стріляли там несправжніми кулями, і падали люди там просто так, прикидаючись, що вони вбиті. Бо насправді такого не може бути, щоб отак стріляли в людей, які тікають і кричать, і намагаються своїм тілом затулити дітей Це, може, тільки фашисти так робили, але ж фашистів уже давно нема, їх усіх повбивали на війні, на другій світовій війні, коли весь світ воював. А зараз же нема війни, це просто показували кіно, трохи страшне, але просто кіно. Ось і татко зараз скаже...
- Ні, синку,- батько говорить таким голосом, наче він в чомусь винен, - це не кіно. Це документальні кадри.
- А як це - "кадри"?
- Ну, розумієш, це справді розстрілювали людей, а кінооператор зазняв усе на плівку.
Богдан якусь мить сидить нерухомо, намагаючись осмислити почуте. Потім зводить на батька очі і в них таке наївне нерозумінінія.
- То як же? Значить, солдати правда стріляли в цих людей, а цей, що в нього був кіноапарат, знімав усе те? А чому він знімав, а не рятував їх? Дивився, як в людей стріляють, і не рятував...
- Та перестаньте ви!- сичить Галина.
- Їй вдалося заколисати Андрійка. Він знову пригорнувся до її грудей і тільки зрідка схлипує.
- Вимкніть телевізор і марш на кухню! Вечеря холоне. І спати ви сьогодні думаєте, чи ні? Завтра понеділок, вставати рано. Богдане, ти всі уроки поробив?
Вечеряють мовчки. Андрій солодко зітхає, очі його заплющуються, голова хилиться набік. Галина несе його в ванну, змоченою в теплій воді рукою проводить по личку.
- Набігалась, моя дитина, стомилась, навіть вже сама вмитись не може. Ну, гаразд, сонечко моє, мама сама вмиє личенько своєму синові і роздягне його сама. Ось так, тільки дай ручку, а тепер другу, а тепер голівку сюди. От і спить моя дитика, заплющила свої сірі оченята і спить.
Ще раз обережно торкається губами м'якої гарячої щічки, поправляє ковдру і навшпиньках відходить.
- Мамо, - голосно шепче Данко, - мамо, а ти мене забула поцілувати.
- Ну що ти, синку! Як же я можу забути?
- Ага, - ревниво каже Данко,- а ти Андрія більше любиш, ніж мене.
Галина тихо сміється:
- Дурнику малий, хіба може мама одну дитину любити більше, а другу менше? Просто Андрійко ще маленький, за ним треба більше дивитись, щоб не зробив якоїсь шкоди. А ти в мене вже великий, ти мій найголовніший помічник.
Данко бере її руку, притискається щокою до долоні.
- Посидь біля мене, поки я засну,- але тут же перебиває себе: - Ні, іди, їв тебе ж іще робота є, а завтра тобі рано вставати.
Коли вернулась на кухню, Євген вже прибрав зі столу і помив посуд.
- Заснули?
Галина мовчки кивнула головою. Чоловік підійшов до неї, поклав руки на плечі.
- Чого наша мама така серйозна?
- Думаю,- коротко відповіла вона і раптом запитала:- Слухай, ти щасливий?
Євген здивовано зазирнув їй у вічі, потім обережно пригорнув до себе.
- Найщасливіший в світі. Ти в цьому сумніваєшся?
- Ні,- сказала Галина,- ні, я не сумніваюсь. Я просто так. - Обережно звільнилась з обіймів чоловіка.- Я ще не хочу спати. Мені треба трохи попрасувати. Терпіти не можу, коли валяється в шафі непрасоване.
- Ой,- спохватився Євген,- завтра ж перший понеділок місяця - заняття з філософії. Ну, тоді я сяду, дещо перегляну, поки ти тут. Гаразд?
Галина задумано водить праскою. Зовсім крихітні сороченята - Андрійкові, дещо більші - Данкові, зовсім великі - Євгенові. Чоловік в неї з тих мужчин, що називають показними: високий, широкоплечий, зовсім не товстий, а просто міцний. Якщо сини в нього підуть, гарні будуть хлопці. Зрештою, її теж доля не скривдила ні зростом, ні вродою, звичаино, вона не така вже дуже висока, жінці це ні до чого...
В неї знову на душі тихо і спокійно. Так, як тихо і спокійно в її домі. В своїй кімнаті ледь чутно дихають сини, сплять солодким сном. В конусі світла схилився над письмовим столом чоловік. Насупив брови, смішний такий, схожий на Богдана, коли той вирішує свої дуже складні задачі: "У Тані було три яблука. Мама дала їй ще два".
Блискуча праска бітає туди-сюди, росте купа акуратно складеної білизни.
І раптом глухий вибух струшує нічну тишу. Галина чує, як схитнулась в неї під ногами підлога. Жалібно дзенькає віконне скло. Здалеку докоситься гудіння літака. "Ні!-кричить вона в душі, не в силі розімкнути губи. - Ні, не може бутиі Не може бути". А десь з темних глибин давно забутого виповзає цей жах і всвердлюється в хребет льодовою спіраллю. І вже знаєш, що зараз буде рев, який перейде у вищання, і вищання все буде тонше і тонше, аж стане нестерпно тонким, а потім глухо рвоне і земля буде хитатись під ногами. І ніде не буде захисту від того хижого, що проноситься з тріумфуючим ревом над твоєю головою. Так було вже із нею, а тепер воно вернулось і хоче повторитись з її синами.
- Ти нічого не чув? - заглянула Галина в кімнату.
- А що таке?
- Та десь щось вибухнуло.
Євген підвів голову, повернувся до неї, але з його очей було видно, що думає він про щось там своє.
- А, вибухнуло? Це мабуть, на заводі. Це буває, коли треба тиск понизити.
Галина вернулась до праски, але руки в неї дрібно тремтіли, тканина чіплялась за праску, розгладжуючи в одному місці, вона знову м'яла інше і ніяк не могла зосередитись на роботі. Вслухалась в тишу ночі і відчувала в ній щось вороже, якусь невідому і неминучу небезпеку.
І коли знову глухий вибух струснув стіни, вона метнулась в дитячу кімнату, де ще так солодко, нічого не підозрюючи, спали її діти. На мить розгубилась. Котрого першого схопити, затулити, врятувати? Євген кинувся за нею.
- Що сталося, Галинко? Котресь випало з ліжка?
Стояла, вся напружена як струна, дрібно тремтіла. Світ повільно кружляв довкола неї. В серванті ще тонко дзвеніли кришталеві чарки. Чоловік схопив її тверді, напружені плечі.
- Та що з тобою?
Рвучко повернулась і пригорнулась до його широких грудей, хотіла втулитись в його надійні обійми, але звичне почуття спокою і безпеки не приходило, зоставалась холодна і напружена.
- Та що з тобою? Злякалась вибуху? Ну, ти, я бачу, не краща від Андрія! І що в мене за сім'я страхополохів ?
Він ще щось говорив, ніжне і безглузде, цілував теплими губами її очі, скроні, але вона залишалась замкненою в собі і тільки слухала. Потім відвела його руки.
- І нічого сміятись. Ти ніколи не був під бомбами.
- Мила моя, але ж це було цілий вік тому і ти була тоді дитиною. Ти, напевно, й не пам'ятаєш зовсім, це просто ти вмовила себе, що пам'ятаєш.
- Ну, гаразд, гаразд,- стомленим голосом сказала Галина. - Дочитуй свою філософію і будемо спати.
Вона вийшла на кухню, але прасувати вже зовсім не могла. Підійшла до вікна, прислухалась. Потім тихо, щоб не чув чоловік, відчинила вхідні двері і збігла по східцях вниз. Біля їхнього під їзду, як завжди, було порожньо. Зате біля сусіднього сиділа купка бабусь і таємниче перешіптувалась, наблизивши голови. Отак завжди! Чомусь собі вподобали саме оту лавку і щодня сидять на ній. Вранці йдеш на роботу - вже сидять. Повертаєшся опівночі з театру - ще сидять. А що їм робити? Якби в селі, то на городі поралися б, чи качок пасли, чи дітей гляділи б, чи в ліс по ягоди пішли б. А тут діти в садку, городу тільки й того що кактус на підвіконні, їсти приготувати? Так дочка чи невістка повернеться з роботи - принесе і вареники готові, тільки у воду кинути, і котлети, що тільки на сковорідку покласти, і навіть сиру картоплю, що вже почищена. Кулінарія, аякже! Як ми були молоді, то ніяких кулінарій не знали, самі ліпили вареники і непогано виходило. А вже щоб хтось за тебе картоплю чистив!.. А тепер... Дивились, вчора по телевізору театр показували? "Платон Кречет" називається. Так там один посилає дівчину, візьми, каже, в буфеті в мене вино і закуску. Сам голова виконкому, а холодильника в нього тоді не було, о! А тепер тобі холодильники, телевізори, пилососи...
Галина постояла трохи, прислухаючись до нехитрої розмови бабусь. Як вони так можуть? Невже вони нічого не чули? Чи зовсім забули? Ось згадують тридцяті роки, а про сорокові забули? І як ревіли літаки і як в чорному небі ошаліло метались прожектори, і як звідти з вереском падала смерть?
Підвела обличчя до неба. Воно було темно-синє, вщерть сповнене великими червневими зорями. Над дахом протилежного будинку плив червоний вогник. Якийсь літак прямував через ніч своєю дорогою. При цьому гув мирно і діловито і зовсім не збирався ні на кого кидати бомби.
Галина пройшла до вулиці. Тротуаром йшла якась весела компанія. Було чути сміх, хтось неголосно награвав на гітарі, підспівуючи: "Чим же, дівчино, ми не до пари - я і ти?" Кілька голосів підхопили приспів: "Сон-траву я знайду у березневім саду". Співали не дуже злагоджено, але впівголосу, так що не вривались дисонансом в цю тиху ніч.
- Неправда,- раптом вчувся дівочий голос за рогом будинку,- неправда! Для чого ти говориш неправду?
Чоловічий голос щось пояснював, виправдовувався, обіцяв.
Вулицею проїхало таксі, сяючи зеленим вогником.
- І-і-го-ор!- раптом заверещало з балкону шостого поверху.- Ти додому збираєшся іти? Батько вуха обірве!
Галина досадливо стенула плечима і собі пішла додому.
- Погуляти перед сном вийшли? - зачепила її одна з бабусь.- Воно ж, пишуть у журналах, дуже корисно перед сном подихати свіжим повітрям. Ніч же яку бог послав - тиша, благодать.
- Так,- сказала Галина,- справді, дуже тиха ніч. Вона піднялась до себе і, зустрівши стривожений погляд чоловіка, нарешті посміхнулась йому заспокійливо і разом з тим трішки винувато.
- Нічого,- сказала вона,- нічого, вже все минуло.
- Але що з тобою було? Невже тебе так ці вибухи злякали? Але ж це буває, нічого в цьому страшного нема, ти ж сама їх не вперше чуєш.
- Я, мабуть, просто не звертала на них уваги. А сьогодні мені було так тихо на серці і раптом це... І я відчула: от є мій тихий дім, моє сімейне вогнише, а раптом знову війна. А що я можу зробити? Як мені вас усіх захистити? Ну що я одна, що я одна - піщинка, комаха, молекула!
В неї жалібно здригнулись куточки вуст, а очі дивились на чоловіка з гіркою тривогою, тисячолітньою тривогою жінок Землі.

Коментарі

Francisk02

13.04.14, 15:19

Богдан Бо

23.04.14, 15:21Відповідь на 1 від Francisk02

Дякую!

Вуйкобойко

33.04.14, 16:29

В мене хатинка не досить далеко від гранітного кар'єру, так останнім часом доволі тривожно від тих поодиноких вибухів.
Сильне оповідання, дякую.

дТОЛЯізХорола

43.04.14, 19:19

Дякую.

Nika - 2009

53.04.14, 19:25

Гарно написано. Наче просто, буденно, а так щемить.

М_Ірина

63.04.14, 21:49

Згадую, як хтось написав, що вона народилась 31 лютого

Ukraineць

74.04.14, 11:41

Дякую

816.04.14, 16:27Відповідь на 5 від Nika - 2009

А мені видалось, що написано якось слабенько

919.04.14, 20:58Відповідь на 8 від Ukraineць

А мені видалось, що написано якось слабенько
А ви самі пробували що-небудь написати? Спробуйте і побачите різницю вашого "сильного написання". Врешті то ваші смаки. Особисто я люблю чисту і спокійну прозу, прозору і розумну, без надмірностей, а хтось - навпаки.

1019.04.14, 21:00Відповідь на 5 від Nika - 2009

Гарно написано. Наче просто, буденно, а так щемить. Радий, що сподобалось, бо власне так і є, як у вас сказано. Але ж наше життя і складається якраз з простих і буденних речей і втому їх вага і вагомість.

Популярні приколи

відео

Богдан Бо

"Твій тихий дім" Галина Гордасевич

Останні статті

Коментарі