До Дня Поезії, який є сьогодні

ЖОРЖ  ДИКИЙ



ЗІРКА ПАДАЄ

Зiрка падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.

Тiльки грiшним покута провини,
тiльки вбогим прощення i Рай:
зуби оскалом в ницi спини,
очi дiрками впилися в край.

Передайте привiт сторожi!
І молiтесь, i Бога просiть, –
(кiстяки, як штахет в огорожi)
правду слова свого донесiть,

як жирують тi проклятi свинi,
потiм моляться Небу з колiн,
хрестять пики покривлено-виннi,
щоб не з'їла їх зiрка Полин.

Але падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.


ТАК НЕГАРНО

Тепла й любовi серце просить, просить,
а Смерть нещадно свiй ужинок косить, косить...
Для наших душ немає в свiтi мiсця,
вони спадають в землю, наче листя,
i пропадають в перегної часу...
Лиш Ангел пiдрахунки вносить в касу.
Все зрозумiлiш день за днем стає:
нiхто нiколи за життя не виграє!
Ще серце проситься тепла й любовi,
iще душа бунтує у неволi...
Та все мине: життя-буття мине,
любов i щастя колом обмине:
одним – мене,
а iншим – то тебе...


Я НЕ ХОТІВ ЦЬОГО

Розстрiляю чергою тижня
мiсяць, рiк, вiк, тисячолiть ряди...
В'януть квiти, вмирають дiти:
ми йдемо в нiкуди, як в куди...
Не йдемо, так повзем, летим,–
простеляє дорогу нам дим,
вiд пожарищ, вiд згарищ – попiл.
Посипаємо голову. Потiм.
Ізшиваєм розiрванi груди,
вiд огуди йдемо до запруди,
зносим в купи загаслi серця,
ах! – роботи у нас без кiнця!
За Творця наша радiсть оця!
Та довкола запруди – тiнi,
все невиннi, невиннi, невиннi...
Винних в свiтi давно вже немає,
тiльки Бог їх невпинно шукає:
розриває все новi груди...
Хто вiдплатить за тiї труди?
Не його ж б'ють – все нам! все нам!
по раменам! по спинам й горбам!
Я не хочу цей бачити свiт! –
Прямо в очi пропущено дрiт,
трiскотять скорострiли з кутів:
НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО – НЕ ХОТІВ ! ! !



СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,
через яку плисти я мушу,
той плескiт вiчностi човном своїм порушу...
Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –
пророчу долю всупереч життя,
хоч знаю, що мовчати треба,
клякнути ниць й молитися до неба...
Вже пiдповза до нiг моїх змiя,
провалля Тартару чорнотою зiя...
Та Слово сказано – i човен мiй поплив:
для чого був безумний цей порив?..
Не треба сперечатися з Богами
навiть якщо ми схожi за дiлами,
бо все ж вони – Боги, а Я – людина:
життя моє миттєве, як хвилина...
Хисткий мiй човен у віках зника...
Далекі береги й сумна рiка...


БУВ І ПІШОВ

Що хотiлось – те не збулося...
Посивiло моє волосся...
Загрубiли думки i тiло...
Тiльки серце болить, як болiло...
Що в майбутньому – я не знаю...
Але смерть ще свою розпiзнаю...
І скажу їй: – Привiт, Безноса...
Вкороти i менi того носа...
Хай не лiзе в дiла i душi...
Черепи ж до всього байдужi...
Це живi кiстяки ворушать...
Як подiбних до себе не душать...
А менi все осточортiло...
Тож гуляю по свiту я смiло...
І не знаю, що далi буде...
Хто мене спом'яне, хто забуде...
Я не знаю i знати не хочу...
Не вишукую думку пророчу...
Я живу, поки дано звище...
Хай в кишенях протягом свище...
Я живу i вже цього досить...
І земля поки терпить i зносить...
Я живу... А помру – так що?..
Був нiщо i пiшов у нiщо...


Я БУДУ ЖИТИ ВІЧНО

Я буду жити вiчно. Не тому,
що хочу чи не хочу – так вже стало,
що жереб кинуто й менi попало
увiчнити життя й iм'я своє.

Я оминув i славу, i ганьбу.
Сума й тюрма до мене не чiплялось.
Я просто йшов спокійно по життю,
яке менi вiд Господа дiсталось.

А шлях той без початку i кiнця,
де нi вернутись, нi країв дістатись...
Тож я iду вперед, щоб не тинятись,
бо Свiт цей – коло iз тернового вiнця.