"Я убийца"! - Наемник снайпер из Белорусси убивает украинцев.
- 16.07.14, 19:17
ФЕЙК?
Не схоже. По очах видко, що з психікою є прооблеми.
ФЕЙК?
Не схоже. По очах видко, що з психікою є прооблеми.
Російські телеканали, вслід за державним «Першим каналом», вже кілька днів мусують інформацію, яку розповіла на камеру жінка, яка назвала себе жителькою Слов’янська Галиною Пишняк. Ця особа розповідає, що нібито вона стала свідком того, коли українська Нацгвардія 5 липня, у день звільнення міста Слов’янська, стратила маленького сина і дружину ополченця у центрі міста на очах у натовпу громадян. Жодних підтверджень цієї «страшної страти» не надано і представники різних ЗМІ вже назвали цей матеріал «Першого» ще одним продуктом «геббельсівської пропаганди Кремля».
У сюжеті від 12 липня «Перший канал» Росії надав слово матері чотирьох дітей, народженій нібито на Закарпатті, Галині Пишняк, яку нібито кореспондент «Першого» знайшла в Ростовській області серед біженців: «Центр міста, Площа Леніна, наш міськвиконком – це єдина площа, куди можна зігнати всіх людей. На площі зібрали жінок, тому що мужиків більше немає. Жінки, дівчатка, старики. І це називається показова страта. Взяли дитину трьох років, хлопчика маленького в трусиках, у футболці, як Ісуса – на дошку оголошень прибили. Один прибивав, двоє тримали. І це все на маминих очах. Маму тримали. І мама дивилася, як дитина спливає кров’ю. Крики. Розпач. І ще взяли надрізи зробили... щоб дитина мучилася. Там неможливо було! Люди свідомість втрачали. А потім, після того, як півтори години дитина мучилася і померла, взяли маму, прив’язали, без свідомості, до танка і довкола площі три кола провели. А коло площі – один кілометр».
Російський публіцист і драматург Дмитро Голишев дослідив, як він пише у Facebook, що Галина Пишняк проживає в Обухові Київської області, де її й знайшла кореспондентка «Першого каналу» з Ростова Юлія Чумакова та вмовила озвучити страшну шпаргалку за мотивами одного з епізодів телесеріалу «Ігри престолів». А згідно з профілем «ВКонтакте», Пишняк із дівочим прізвищем нібито Астапенко проживає в Донецьку і народилася в містечку Міжгір’я, що на Закарпатті. Хоча в сюжеті «Першого» Пишняк розповідала все погано текстуально змонтованим російсько-українським суржиком, який нічого спільного із закарпатськими діалектами не має.
Голишев також вважає, що текст до цього так званого інтерв’ю Пишняк написав один з ідеологів російського нацизму Олександр Дугін, тепер професор МДУ, і виклав його в інтернеті на своїй сторінці у Facebook за три дні до оприлюднення цього інтерв’ю "Першим» російським".
У Слов’янську про таку страшну страту нічого не чули.
Журналіст російської «Нової газети» Євген Фельдман узяв інтерв’ю в мешканців Слов’янська з приводу цього інтерв’ю Пишняк «Першому каналу» Росії. Але ніхто із багатьох опитаних людей, які були на центральній площі Слов’янська, нічого не чув про такий жахливий сценарій державного російського каналу.
Навпаки, багато з опитаних Євгеном Фельдманом, обурювалися таким сценарієм російського державного телеканалу: «Такого не чули і навряд чи таке було… Якби таке було, то всі, то все місто знало б. А такого не було – це все плітки… Якби це було на площі, то вся б округа знала, а ми тут поряд живемо».
Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська відмовилася навіть коментувати журналістам цю історію, сказавши лише: «Нехай це буде на сумлінні співробітників «Першого каналу».
Українська влада повинна якомога скоріше приступити до переговорів із терористами, які діють на сході України.
Про це заявила канцлер Німеччини Анґела Меркель, повідомляє прес-служба уряду Німеччини за підсумками зустрічі Меркель із російським президентом Володимиром Путіним у бразильському Ріо-де-Жанейро.
"Обоє зійшлися на думці, що якомога скоріше повинні бути проведені прямі переговори між українським урядом і сепаратистами у форматі відеоконференції", – сказано в повідомленні.
Состоялось совещание Президента России с членами Правительства. Такие встречи с присутствием камер и журналистов проводятся для передачи сигналов точного московского времени и потому особенно интересны. Рекомендую внимательно прочитать. Многие вещи и цифры, озвученные на совещании, давно всем известны и не раз озвучивались. Сегодня они были ещё раз повторены с вполне определённой целью.
Что было сказано:
1. Евросоюзу.
Соглашение об ассоциации Украины с ЕС создавало угрозы не столько экономике Украины, сколько экономике России. Практически сразу после подписания начался бы неконтролируемый завал российского рынка беспошлинными европейскими товарами и товарами третьих стран, что немедленно бы больно ударило по российским производителям. Более того, Украина вынуждена была бы разорвать с Россией десятки и сотни соглашений, противоречащих условиям ассоциации. В итоге, ассоциация несёт сдвоенную угрозу именно России — по сути она уничтожила бы двусторонние взаимовыгодные торговые-промышленные связи России и Украины и привела бы к вытеснению товаров российского производства товарами европейскими и третьих стран.
Мы хотели по-хорошему, по-человечески. Мы пытались договариваться. Предложенные компромиссы и конструктивные предложения были отвергнуты ЕС.
Еврочиновники упёрлись как козлы, изображая из себя баранов. Или наоборот…
Жаль. Будет по-плохому.
2. Украине.
Не смотря на все сложности в отношениях, не смотря на всю антироссийскую и откровенно фашистскую антирусскую риторику хунты, мы выполняли все обязательства и сохраняли все связи, тем самым обеспечивая промышленности Украины заказы на 15 миллиардов долларовживыми деньгами. Все авансы оплачивались вовремя и в полном объёме.
Не хотите по-хорошему — будет никак. Россия готова отказаться от украинского производства. Полностью.
3. Европе и немножко Украине.
Газа у Украины нет. И не будет. Отпустим ровно на столько, на сколько оплатите за месяц.
Для обеспечения транзита в Европу на сезон осень-зима 14/15 в ПХГ Украины надо закачать газа на 4-5 миллиардов долларов.
Если у Украины не найдётся этих миллиардов, к осени Европа останется без газа.
4. Украине и немножко Евросоюзу.
Общая сумма долгов, которые могут быть предъявлены Украине, составляет 16,6 миллиарда долларов.
Путин: я надеюсь, что инициативы российского Министерства иностранных дел по выравниванию ситуации, по изменению её к лучшему будут иметь последствия и результат будет положительный. Во всяком случае, надеюсь, что временно исполняющие обязанностиразличных уровней не наделают там ничего такого, что нельзя было бы исправить.
Теперь складываем.
Временно исполняющие обязанности различных уровней, как вежливо назвал Владимир Владимирович хунту, довели обстановку до грани, после перехода которой многое уже нельзя будет исправить.
Всё, это предел.
Теперь или ЕС+США+Украина немедленно принимают российские условия и немедленно начинают воплощать в жизнь инициативы нашего МИДа
или…
- Россия отказывается от всех промышленных заказов на Украине. Потери Украины составят 15 миллиардов долларов ежегодно. И безвозвратно.
- Россия закрывает свои границы для украинских товаров и товаров, следующих транзитом через Украину.
- Россия закрывает Украине газовый кран.
- Россия выставляет Украине требования покрытия долгов на сумму 16,6 миллиарда долларов.
- Россия не гарантирует газ Европе на ближайшую осень/зиму до оплаты недостающих объёмов в ПХГ Украины на сумму 5 миллиардов долларов.
По сути это ультиматум.
И ультиматум не только хунте и Евросоюзу. Остальным (НАТО и США) всё было доходчиво обозначено раньше.
Это последний шанс сохранить возможность выправить ситуацию. К сожалению, нет гарантии, что все это понимают.
krasvremya.ru
Так, самопроголошений начальник штабу зі Слов'янська, який підпорядковується лідеру терористів Ігорю Гіркіну обурювався, що Росія недостатньо допомагає їм зброєю та технікою.
Начальник штабу зі Слов'янська, який відмовився себе називати, повідомив, що лише в Слов'янську вони отримали "три танки і три БМП".
"Мова йде про Слов'янськ, я не кажу про інші міста", - додав він.
У свою чергу самопроголошений лідер сепаратистів Павло Губарєв додав, що на Донбасі "є підрозділи, які озброєні до зубів, але вони не воюють".
"За останні три тижні ми отримали танків 30-40, їх не було раніше", - додав у свою чергу "начальник штабу".
"А бойові розрахунки танкам не потрібні?" – обурився Губарєв.
"Разом з цим доставляються СКС (саморозрядний карабін Симонова), ПТРС (протитанкова рушниця Симонова) часів Великої вітчизняної війни. А чому не поставляються ПТКРСи (протитанкові керовані реактивні снаряди), Хашими (РПГ – реактивний протитанковий гранатомет)? " – обурився начальник штабу Стрілкова.
"Ми зараз переходимо в сферу ПТКРС", - у свою чергу сказав бойовикам Кургінян.
"Це дуже важливо, бо проти нас виставлені купа танків і у нас немає чим бити… з 5 ПТКРСів лише один спрацював", - відповів йому начальник штабу.
"Я вважаю, що до останнього часу військові поставки йшли до вас жахливо.. приблизно до 3 липня. Починаючи з цього моменту, вони пішли краще. Їх категорично недостатньо, тому в нас розбіжностей немає. Моя задача переконати російську громадськість, що у вас має бути багато "Фаготів" (ПТРК), багато "Корнетів" (ПТРК), надати вам багато "Ігл", і звичайно, ви маєте отримати не таку автоматичну зброю, як у вас зараз", - сказав Кургінян.
"Думаю, що і зі зброєю ми допоможемо, і будуть ті пристрої, які я назвав, і буде техніка, яка вам необхідна", - сказав він.
12 декабря 2013 г. в Москве состоялась конференция ведущих аналитиков, на которой обсуждались сценарии развития России на ближайшее десятилетие. Почти все докладчики сделали вывод, что РФ в нынешнем виде осталось 5, от силы 7 лет существования. «Точка невозврата» уже пройдена и скорость деградации основных сфер, на которых базируется целостность и безопасность страны, вошла в критическую фазу. Если рассматривать базовые столпы государства (армия, экономика, население, системы связи, наука), которые и обеспечивают выживание страны как целостности, то в РФ они находятся в стадии упадка, что делает наше государство похожим на карточный домик, готовый рассыпаться от малейшего «ветра нестабильности» изнутри или извне.
В ближайшем будущем ход мировой политики будет определяться конфликтом двух крупнейших центров силы - США («мировой лидер») и КНР («претендент»). Россия не сможет избежать участия в этих военных столкновениях, хотя бы потому, что ее ресурсная база представляет собой «лакомый» кусок для многих государств, особенно сопредельных. Кроме того, не стоит забывать, что исключительно все пограничные с РФ государства (кроме Беларуси) имеют территориальные претензии к России. Даже маленькая Эстония претендует на часть Псоквской области. Участие в любом крупном конфликте будет иметь катастрофические последствия для экономики РФ и ее территориальной целостности.
Осознавая вероятность обострение в ближайшем будущем военной угрозы на российских границах, руководство РФ предпринимает шаги для усиления безопасности страны. Так российский военный бюджет в последнее время заметно вырос и является третьим в мире по величине (после США и Китая). До 2020 г. предусмотрена реализация комплексной программы перевооружения ВС, так, помимо спуска на воду нескольких военных кораблей, должно быть построено 20 подлодок типа 885 «Ясень», 8 подлодок типа «Борей». Для усиления ПВО в войска должно быть поставлено 30 ЗРК «Витязь», 100 ЗРК «Панцирь». Идет разработка РС-18 «Стилет» и РС-20 «Сатана». Планируется довести до серийного выпуска истребитель последнего – пятого – поколения. До 2020 г. армия должна быть оснащена техникой нового образца на 70-75%.
Вместе с тем, есть все основания утверждать, что до 2020 г. Российская армия не успеет перевооружиться. Темпы насыщения войск новой техникой крайне низки: так, только 4% танков на вооружении ВС РФ изготовлены после 2000 г., остальные имеют срок службы более 15 лет. Доля современного вооружения в войсках НАТО составляет 60-65%, тогда как у нас – лишь около 10%. Основная часть боевой техники создана ещё во времена СССР. Лишь наличие ядерного оружия и современных средств доставки спасает Россию от повторения судьбы Югославии, Ирака, Афганистана, Ливии и Сирии.
Один из главных родов войск современной войны – авиация - находится далеко не в лучшем состоянии. Во время грузинского конфликта 2008 г. российские ВС потеряли целых шесть самолетов! Фактически десятую часть парка авиации тогда еще существовавшей 4 воздушной армии. И это в столкновении со слабым противником всего за 5 дней войны. Российские удары с воздуха наносились неуправляемым оружием, поэтому авиация не только не смогла подавить грузинскую артиллерию, но и разгромить маршевые колонны противника! А что делать, если война будет с серьезными войсками, а не с карикатурной армией Саакашвили? С ВВС США, которые уже сейчас имеют на вооружении истребители пятого поколения F-2 Раптор и перспективный F-35 (планируют довести их количество до 2000 штук в скором времени)? А у нас основа ВВС, по сути, советские самолеты конца 80-х гг. четвертого поколения - СУ-27 и МИГ-29. Аэродромная сеть РФ меньше, чем у РСФСР в два раза. По заявлению начальника Генштаба, 200 истребителей МИГ-29 не могут подняться в воздух, а это треть всего истребительного парка авиации
Численность армии сокращена до миллиона человек, что явно недостаточно для защиты страны с самой большой территорией. Интересный факт: Китай, имея на сегодняшний день двухмилионную армию, теоретически может мобилизовать 120 миллионов человек. К сожалению, мобилизационные возможности РФ фактически равны нулю, поскольку склады «второго эшелона», которые могли бы обеспечить резервы вооружением, были уничтожены по приказу сверху. Это свидетельствует о том, что российское руководство почему то не рассматривает возможность крупномасштабных не-локальных войн. После разгрома кадровой армии СССР в 1941 г., войну выиграл именно отмобилизованный резерв, что не мешало бы иметь в виду нашим генштабистам. Тяжелейший удар нанесен по костяку ВС. Из них усилиями господина Сердюкова изгнано 200 тысяч офицеров с советским образованием и большим опытом, 150 тысяч прапорщиков и мичманов-профессионалов. Все «историки» либерального окраса в один голос утверждают, что Сталин обезглавил армию накануне войны. К слову, тогда из рядов РККА было убрано 8 тыс. офицеров, связанных с группой Тухачевского. Сейчас Сердюков увольняет 200 тыс. офицеров, и это преподносится либеральными СМИ как «реформа»! В результате сердюковских реформ сломана проверенная и эффективная войсковая структура: во главу угла поставлена бригадная система раннего натовского образца. Маршал «Табуреткин» ликвидировал иерархию «армия–дивизия–полк–батальон», вместо нее введены какие то непонятные «бригады», что не позволяют себе даже голландцы - дивизий нет только в РФ и Ватикане. Сведение к бригадному управлению хорошо для войны с чеченскими бандитами, но с армией, скажем, США и КНР, у которых есть дивизии, наша бригада по численности и огневой мощи не справится, это факт. Если в других странах основное тактическое соединение это дивизия, а у нас - бригада, то мы заранее в более проигрышной ситуации, потому что бригада меньше по численности и слабее насыщена вооружением. Скажем, все играют в футбол командами по 11 человек, а вы идете своим путем и у вас команда 6 человек, и как? Каковы ваши шансы на победу? Вы можете выставить одновременно две футбольные команды против одной противника, чтобы уравновесить численность, но и здесь вы будете в худших условиях, потому что у противника один тренер (одно управление), у вас - два. Одно управление лучше, чем два. Как это ни парадоксально, удар одной рукой сильнее, чем удар одновременно двумя руками. Поэтому с решением тактических задач дивизия справится лучше, чем бригада. В результате всех этих сокращений сухопутные войска РФ имеют лишь 39 боеспособных батальонов.
В случае войны РФ способна противостоять только ЕС и Китаю (раздельно), и то – с учетом применения ядерного оружия. По обычному (неядерному) вооружению мы можем соперничать только с Китаем, но проигрываем Европе. По обычным (неядерным) вооружениям РФ уступает НАТО – в 10 раз, США – в 8 раз, с учетом ядерного оружия – в 5 раз. Возможные военные союзы РФ с другими странами (Индия, Беларусь, Казахстан) принципиально ситуацию не изменят: если с Европой еще можно воевать, то участие в конфликте США не оставляет никаких шансов. К слову, почти половина всех военных расходов мира приходится именно на США.
Вызывает опасение то обстоятельство, что Россия практически перестала вкладывать средства в науку. Доля расходов на НИОКР в РФ составляет лишь 0,16 % от ВВП, тогда как в США 2,7%, или в 17 раз больше, чем у нас в относительных цифрах, и в 100 раз - в абсолютных! Доля затрат КНР на НИОКР – 1,7% от ВВП, Индии – около 2%. В 70-е гг. двадцатого века Советский Союз производил 25 % от мировых научных результатов. По классическому экономическому показателю – объему научной продукции на один доллар СССР превосходил на порядок все страны мира. В настоящее время развитие науки тормозится гигантскими хищениями в госкорпорациях, так, около 2 млрд рублей было похищено из средств на развитие ГЛОНАСС. А ведь важность науки и образования понимали даже советские вожди в 20-е гг., недаром деньги вначале вложили в систему общего образования, сделав грамотными почти все население, и только после этого приступили к индустриализации. Таким образом, Советская Росссия, взрастив собственные инженерные кадры и создав собственную науку, сумела, наконец, получить подлинную научную незавиисмость от Запада. А ведь в дореволюционной Российской империи патентов на изобретения выдавалось в 10 раз меньше, чем в Европе, из которых 90% приходилось на иностранцев. Доходило до того, что даже подшипники во время Первой мировой мы приобретали за границей. Сейчас Россия отстает от Запада почти во всех сферах науки. "Распиаренное" РОСНАНО, как установили ревизоры из Счетной палаты, несмотря на многомиллиардные потоки из федерального бюджета, смогло выдать только два годных к коммерческому использованию продукта. Остальные проекты оказались провальными - съев кучу бюдженых денег, они так и не смогли выйти на уровень окупаемости и заинтересовать потенциальных инвесторов. Относительный паритет сохраняется только в сфере ВПК, наша военная продукция по многим параметрам не уступает, а зачастую и превосходит западную. Однако, ввиду неумелых действий высшего руководства РФ, «экспортная оборонка» потеряла много перспективных рынков. Так, после сдачи Кадаффи, мы лишились военных заказов на общую сумму в 4 млрд. долларов.
Значение средств связи в современном мире сложно недооценить. Без них (в случае их вывода из строя во время военного конфликта) страна в один момент превратится в неуправляемую территорию, скатившуюся в хаос. Передача информации между разными регионами (да даже между соседними городами) будет мгновенно блокирована. Без сомнения, если финансы - это кровь общества, то связь - его нервы. Все оборудование (99%) телекоммуникационных систем в РФ – иностранного происхождения (основные производители CISCO, Alcatel, Sagem, NEC, китайские Huawei и ZTE). Ежегодно закупается импортного телекоммуникационного оборудования на сумму 10 млрд долларов. Сотовые операторы «Вымпелком» и «Мегафон» недавно отдали свои станции в Сибири на «аутсорсинг» шведской компании «Эриксон». Возможно, с точки зрения получения прибыли это и оправдано, но исходя из интересов кибербезопасности, не выдерживает никакой критики. Как известно, иностранное оборудование связи имеет недекларированные возможности по его управлению. Недаром Комитет Конгресса США запретил китайским Huawei и ZTE работу на территории страны. В Китае и США вся телекоммуникационная сеть построена на отечественном оборудовании. РФ рискует в случае войны с Западом или Китаем оказаться в состоянии паралича всех систем связи, которые будут просто отключены.
Огромные опасения вызывает демография. Само качество народа за последние годы резко снизилось, и в этом смысле эпоха Путина кардинальных изменений в демографические процессы не внесла. Русское население вымирает ускоренными темпами, замещаясь мигрантами. По статистике, из мирового списка вымирающих городов 40% приходятся на РФ. Вот еще несколько показателей, отражающих состояние в данной сфере: 1) 6 млн. российских граждан страдают душевными расстройствами, 5 млн. - наркоманы, более 6 млн. болеют СПИДом. 2) Каждый день в Российской Федерации производится 10 тысяч абортов, 7 миллионов браков в РФ бездетные. 3) Ежегодно в России совершают преступления около 3 миллионов человек; заключенных в стране свыше 1 миллиона - больше, чем в СССР в период сталинских репрессий. 4) Потребление спиртного в РФ - 14 литров условного спирта на человека в год (по другим данным - 18 литров); с уровня 8 литров начинается физическая деградация нации. 5) В России проживает 31 млн. детей до 18 лет, из них здоровы не более 30 процентов: 3,5 млн. - инвалиды, 1 млн. - наркоманы. Детей-сирот 750 тысяч (больше, чем по окончании Великой Отечественной войны, когда детей-сирот было 678 тысяч). Два млн. детей безграмотны. Около пяти миллионов беспризорных. 6) Сибирь и Дальний Восток готовы стать необитаемыми; 40% жителей Дальнего Востока и Сибири хотят уехать из региона из-за дороговизны, наркомании, алкоголизма, социальной неустроенности и отсутствия перспектив.
Весьма сильны в РФ и сепаратистские тенденции. ЧР фактически уже выведена из юрисдикции РФ, де-факто это полноценное национальное государство, мало управляемое из Москвы. Во многих национальных республиках (Татарстан, Башкирия) идет процесс медленного вытеснения русских с руководящих постов, что дает основания предпологать - элиты этих образований уже сейчас, исподволь, готовятся к возможному распаду России. Кроме того, даже жители русских окраин - на Дальнем Востоке, в Забайкалье, будучи в большей степени экономически связаны с соседним Китаем, чем с Центром, высказывают недовольство необходимостью "кормить" Москву, которая им ничего не дает.
Самые серьезные опасения вызывает экономическая безопасность Российской Федерации. Российский бюджет на 70% наполняется за счет «сырьевых» денег. 90% российского экспорта – это сырье (нефть, газ, металлы, лес), доля машиностроения упала до 2-10%. Структурно наша экономика выглядит даже более отсталой по сравнению с дореволюционным периодом. Так, производство обуви в РФ находится на уровне 1900 г. 92% крупной российской промышленности, банков и пр. – это иностранная собственность. Страна задыхается от финансового голода. Фактически РФ отдана на откуп ростовщическим по своей сути коммерческим организациям - банкам, которые выдают кредиты под невообразимо высокие проценты (между прочим, запрещенные на западе как "ростовщические"), что местный бизнес не имеет возможности взять деньги на развитие. Окупамыми становтяся только торговые комплексы и торговые сети, которые за счет больших оборотов и стабильного спроса на продукты питания и товары первой необходимости, могут быстро "отбить" кредиты даже с высоким процентом. Машиностроительная отрасль такой возможности не имеет, она задушена высокими ставками и произвольно взвинчиваемыми монополиями ценами на топливо и электроэнергию. При этом капиталы бегут из России, что является самым прямым индикатором неперспективности промышленного освоения РФ при нынешнем экономическом курсе. Так, в 2010 г. из страны было выведено 33 млрд. долларов, а в 2011 уже 80 млрд. Несмотря на то, что РФ располагает золотовалютными запасами в сумме примерно 500 млрд, ее корпоративный долг (долг резидентов РФ) западным кредитным учреждениями, обязательства по которому тоже несет государство, превышает 600 млрд. Такая ситуация, когда государство не может удовлетворять требования кредиторов, близка к дефолту. Огромной ошибкой нынешнего руководства РФ было расчленнение Единой энергосистемы страны на кучу мелких сбытовых компаний. Высокие тарифы на электроэнергию, обусловенные коммерческими интересами мелких посредников, делают невыгодным практически любое производство на территории РФ, т.к. расходы на элетроэнергию - это значительная часть затрат в общей доле издержек. Даже либеральная Великобритания отказалась от приватизации энергетической отрасли, вернув в руки государства эту отрасль хозяйства.
Степень деградации РФ можно определить, зайдя в крупный супермаркет типа Ашана, Мосмарта и т.п. или в магазин автозапчастей для автомобилей ВАЗ. Российских товаров там почти нет (даже молотки и топоры китайские, не говоря уже о болгарках, дрелях, перфораторах, гаечных ключах). Так же степень деградации нашей промышленности можно определить по самому современному российскому автомобилю «ЛАДА-ПРИОРА» - контроллер «БОШ», сцепление «ЛЮК» (Германия), АБС «Бош», шатунно-поршневая группа импортная, кондиционер корейский, ГРМ - сборная солянка из Германии-Китая-Польши, блок цилиндров обрабатывается по импортной технологии, даже железо, говорят, корейское.
Таким образом, как отмечают эксперты, Россия не имеет возможности обеспечивать свою безопасность. Ее ВС отстают от армий вероятного противника в несколько раз по всем видам вооружений и численности личного состава. По стране прокатилась деиндустриализация, которая сделала мертвыми целые регионы (счет мертвых деревень и поселков на Севере, в Сибири, Дальнем Востоке, Центральной России уже идет на десятки тысяч). Экономика России полностью зависит от иностранного капитала, и чтобы поставить нашу страну на «колени», достаточно просто ограничить импорт, что грозит, во-первых, самым настоящим голодом для местного населения, поскольку собственное сельское хозяйство не может обеспечить всех нужд в продовольствии даже на 50%; а во-вторых, лишит страну товаров первой необходимости, ибо теперь даже гвозди на прилавках российских магазинов - китайского происхождения. Помимо кризиса материальной сферы, наблюдается деградация «живого материала» - населения. Оно самым натуральным образом спивается, наркоманизируется, развращается и вымирает (т.н. «русский крест» - превышение численности умерших над родившимися).
Есть все основания утверждать, что нынешняя РФ как целостность уже не существует. На уровне правительства самым серьезным образом обсуждается вопрос о сдаче Дальнего Востока в концессионное пользование иностранцам, а это есть не что иное как завуалированное признание того факта, что мы потеряли дальневосточный регион. То, что РФ существует в нынешних границах, не есть заслуга нынешних правителей, это лишь результат благоприятного стечения обстоятельств. Все дело в том, что нынешняя мировая экономика на короткое время стабилизировалась по линии Запад-АТЭС. Первый печатает валюту и облигации, второй (в первую очередь, Китай) производит товар под эту денежную массу, тем самым обеспечивая занятость для своего почти двухмиллирдного населения. Пока наблюдается процесс взаимовыгодной кооперации – Запад потребляет, Китай производит. Постепенно наращивая свое благосостояние. Поэтому между «мировым лидером» в лице США и «претендентом» КНР нет жесткого противостояния, это звенья одной цепи мировой экономики, и нарушение в любом из звеньев может, во-первых, обвалить уровень жизни жителей Запада (если они не будут получать на свои рынки дешевые азиатские товары, ибо почти все производство с Запада выведено в Китай), во-вторых, остановить гигантскую фабрику под названием Китай, если Запад перестанет предъявлять спрос на китайские товары, что будет иметь не просто негативные, а самые катастрофические последствия. Но! Этой системе осталось существовать от силы 5-7 лет. Денежная масса не может раздуваться бесконечно. Рано или поздно этот пузырь должен лопнуть. На Западе это понимают. Уже сейчас в США прорабатывается идея создания на базе НАФТА единой конфедерации по типу ЕС. При этом американское правительство в одностороннем порядке откажется от доллара и заменит его на новую валюту - «амеро». После такого «кидка» Китая как главного держателя долларовой массы и облигаций США, взаимная зависимость между Западом и КНР сойдет на нет. При этом резко обострится борьба за ресурсные регионы. Фактически весь мир уже поделен: Запад силой сверг легитимные правительства в ряде государств с богатыми нефтеносными полями (Ливия, Ирак, Египет), и установил там свой контроль. Через 5-7 именно такой сценарий ждет и Россию, ибо в ситуации краха мировой экономики, резко обострится фактор военной силы. На сегодня у России нет возможностей, чтобы отбиться от врагов (как это мог сделать СССР, который имел паритет с Западом и Китаем, и был в состоянии одновременно вести войну с НАТО, НОАК и ВС Турции). Дезинтегрированная Россия не сможет противостоять давлению извне, и в случае военного конфликта просто развалится. При этом такой развал вполне может предшествовать и военному столкновению, а война станет способом прибрать к рукам отдельные осколки России.
Оскільки аналіз поразки опонентів Петра Порошенка
не проводив тільки лінивий, спробуємо розібратись, яким же чином
переміг кандидат, якого ще три місяці тому ніхто не розглядав на посаду
президента, а фаворитом українських виборів був зовсім інший політик. Як
виглядає формула створення лідера нації за лічені тижні.
Кулуарні домовленості
Із самого початку Порошенко
зробив ставку не на публічне висування, а на кулуарні домовленості.
Його висування відбулось за результатами таємної зустрічі у Відні, в
якій, крім майбутнього фаворита гонки, взяли участь Дмитро Фірташ та
Віталій Кличко. Цю зустріч Петро Порошенко довгий час заперечував, не
дивлячись на те, що про це написали не тільки австрійські газети, а й
вітчизняна преса. Однак саме після цієї зустрічі стався з'їзд партії
«УДАР» 29 березня, на якому виявилось, що кандидатом в президенти є не
Віталій Кличко, а Петро Порошенко. Це рішення стало шоком навіть для
численних членів цієї партії, які стільки років працювали на імідж і
рейтинг Кличка.
Так само, за допомогою кулуарних домовленостей, були призначені всі довірені особи Петра Порошенка.
Більшість із них, як вже зауважили журналісти, належали до «старої»
управлінської еліти, а чільна частина навіть прямо перейшла до нового
фаворита з партії регіонів. Взагалі, команда, яка працювала на Петра
Порошенка на цих виборах, так і лишилась темною плямою. Знали хіба що
його керівника штабу - Віталія Ковальчука - який періодично звертався до
інших кандидатів із вимогою знятись на користь «єдиного демократичного
кандидата». Варто було б запитати пересічного виборця Порошенка - а чи зараз він знає когось із виборчої команди свого президента? На жаль, відповідь буде, швидше за все, негативна.
До речі, саме зняття з виборів на користь іншого кандидата - також є
формою кулуарної політики. Тому що виходить, що кандидат в президенти,
за яким стоять виборці, «передає» їх іншому кандидату ще до того, як
дізнався, скільки їх взагалі є. З одного боку, це демонструє відношення
до самих громадян, які бажали бачити на посаді президента саме цю, а не
іншу людину. Вони розглядаються як біомаса, «підзвітні особи», які
слухняно проголосують за того, на кого їм вкажуть. З іншого, - це
демонструє, що самі ці кандидати не відчувають себе представниками
народу і тому легко відмовляються від амбіцій. А дарма, тому що ці
вибори продемонстрували - навіть за такими клоунами як Ляшко, стоять
живі люди, які можуть навіть створити «виборчий феномен».
Апогеєм кулуарної політики стало переманювання цінних кадрів з лав
політичної сили Юлії Тимошенко. Починаючи із Юрія Луценка, який на
початку виступав на з'їзді партії «Батьківщина», а потім зненацька
перейшов в табір Петра Порошенка.
Так само вчинив навіть колишній політтехнолог, Олег Медведев. Можна
припустити, що Порошенко саме йому зобов'язаний своїм виграшним слоганом
«Жити по-новому», який запозичено із передвиборчої кампанії «Блоку Юлії
Тимошенко» зразка 2007 року. Слідом за ними аналогічну стежку
проторував ряд народних депутатів, за рахунок яких і було куплено «вагу»
кампанії, зокрема Луценко і Томенко виступали «на розігріві» всіх
публічних акцій Порошенка.
Це - перший компонент унікальної формули.
Агресивний піар
Другим важливим чинником перемоги Петра Порошенка став агресивний піар.
Тільки офіційно передвиборчий фонд Порошенка склав 90 мільйонів
гривень. Для порівняння, його головна опонентка витратила всього 40
мільйонів. А була ж іще неофіційна частина, наприклад, чергова церемонія
відкриття вінницького фонтану, на якій вперше було явлено тандем
Луценка і Порошенка.
Залишимо за дужками питання моральності такої помпи і таких витрат в
умовах, коли населення буквально по 5 гривень збирало на потреби
пограбованої януковичем української армії. Проаналізуємо те, як вони
були використані.
Перш за все, із самого початку країну було
попросту засіяно бігбордами із символікою «П». Таким чином створювалось
підгрунтя для майбутнього маркетингового удару. Саме так діють великі
бренди, готуючи викид на ринок якогось нового продукту. Спочатку цільова
аудиторія повинна звикнути до символіки, а потім цю символіку
прив'язують до товару. В даному випадку піар був розділений на класичні
три етапи:
- просування символіки кандидата;
- просування слогану кандидата («Жити по-новому»);
- просування основного бенефіту, який отримає виборець від його обрання («мир і зупинка війни»).
Сам товар... ой, вибачте, кандидат та його якості не висвітлювались і не просувались. Тобто: із самого початку Порошенко
був поданий населенню не як кандидат в президенти, не як політик, який
буде представляти країну і керувати нею, а як маркетинговий продукт,
«купівля» якого принесе бажаний результат, причому миттєвий. Адже
сумнівно, щоб хтось із виборців вважав, що зупиняти війну Петро
Порошенко буде цілих п'ять років.
До основних елементів піару
Петра Порошенка ми повернемось трохи пізніше, а зараз зосередимось на
двох цікавих аспектах. Тому що в піарі Порошенка не було двох важливих
елементів, які завжди присутні в арсеналі політика.
По-перше, від Порошенка,
дійсно, не було чутно жодного слова критики стосовно опонентів. Це
стосується не лише Юлії Тимошенко, а й інших кандидатів. Якщо стосовно
Тимошенко все зрозуміло - критикувати її було кому і без Порошенка,
оскільки це майже національний спорт. Тож, цю частину роботи за
Порошенка зробила журналістська братія (частина якої прямо перейшла до
політичного кіллерства) та громадянське суспільство. Решта кандидатів в
президенти запоєм топили себе самі - починаючи від Гриценка, який своїми
блогами тільки упевнював суспільство в своїй малоадекватності, і
скінчуючи Богомолець, яка почала як лікар Майдану, а скінчила мало не
закликом «почути Донбас». Таким чином, Порошенко створив ілюзію своєї
неконфліктності, свого перебування над політикою. Саме збереженням цієї
ілюзії і пояснюється його ухиляння від дебатів, і поява виключно в
лояльних аудиторіях (бажано - в однині). Адже будь-яка політична
дискусія передбачає і конфлікт - конфлікт ідеологій, конфлікт підходів
до державного розвитку, нарешті, просто відмінності в баченні.
І тут ми підходимо до іншої речі, якої не було в піарі Порошенка.
А саме - стратегічного бачення місця України. Таке бачення було навіть у
Ляшка, а от про те, якою Україну в майбутньому бачить Порошенко, ми
дізнались... тільки на інаугураційній церемонії. І навіть там він
обмежився тільки загальними словами. Що, в принципі, теж цілком
пояснювано: основною темою останніх трьох місяців була війна. Людей
попросту не цікавила стратегія, їм потрібно було щось тут і прямо зараз.
Саме тому стратегічне бачення замінив маркетинговий слоган «оберемо
президента вже в першому турі», який тут же було підкріплено масованим
ударом по психіці виборців у вигляді соціологічних опитувань.
Таким чином, другим компонентом формули перемоги був агресивний піар,
заснований на поданні політика як товару, призначеного для задоволення
миттєвого попиту.
Заперечення реальності
Тепер повернемось до тематики плакатів та слоганів Порошенка.
Думаю, мало хто зауважив, з чого вони почались. А саме - із коміксових
картинок, «Жити по-новому - це...». Вони одночасно зачіпали дві важливі
струни в уявленні виборця. Перша - асоціація із дитинством, адже
переважна більшість нинішніх громадян свого часу купували жувачки «Love
is...» із аналогічною графікою. А дитинство у всіх асоціюється із миром і
злагодою. Одночасно ці картинки створювали відчуття, що скоро все
завершиться, як у казці. Цікавий момент: серед цієї серії була і така -
«Жити по новому - це звільнити Схід від диверсантів і поребриків».
Картинка була підкреслено мирною і пацифістичною, на якій стояли
рядочком громадяни і солдати, махаючи прапорами.
Тоді як нам
тепер відомо, що насправді нічого пацифістичного там немає і не було, а
була прелюдія до жорстокої і кривавої війни.
Сам Порошенко цієї
прелюдії підкреслено «не помічав», навіть коли, за його власними
словами, подорожував Донецькою та Луганською областями. Цей епізод також
лишився непоміченим широким загалом. А дарма, тому що саме із цих
невеличких цеглинок склалось уявлення, що Порошенко це - мир. І воно
було закріплено серією «ударних» сітілайтів під гаслом «Зупинимо війну -
оберемо президента в першому турі».
Такий підхід має своє
пояснення. За останні три місяці в день відбувалось більше новин, ніж
раніше за тиждень. Умовно це можна назвати «ефектом спресованого часу». В
таких умовах людина підсвідомо хоче, щоб їй хтось сказав, що все буде
добре. Що сонечко буде світити, що хлопці не будуть гинути. Людина, яка в
цей момент почне називати речі своїми іменами, зразу буде сприйнята в
штики, і на неї неодмінно накинуться «ага, то ти за війну, ти хочеш, щоб
гинули наші хлопчики». Тоді як до людини із підкреслено мирною і
пацифістичною спрямованістю підсвідомо тягнутимуться як до якоря, адже
вона обіцяє, що все буде добре.
І якось забувається, що мир
після війни сам по собі не настає. За нього необхідно платити ціну,
наприклад, в формі уступок, компромісів, сепаратних угод. Рідше - у
вигляді перемоги над ворогом. Однак саме цю частину Порошенко
акуратно обходив. У його заявах звучали більш ніж обережні слова
стосовно НАТО, стосовно санкцій проти Росії, стосовно військових дій на
Сході. Основою його риторики був виключно мир, який автоматично настає
після його обрання президентом. Яким саме шляхом він настане, так і не
прозвучало, навіть під час інаугураційної промови.
Українцям
цього було досить. Вони уже були готові психологічно до заперечення
реальності і віри в те, що якась магічна дія (наприклад, обрання
президента в першому турі) автоматично відновить мир і злагоду в країні.
Таким чином, третім компонентом формули перемоги було прив'язування
«настання миру і злагоди» із обранням в президенти Петра Порошенка, і
використання хвилі суспільної втоми від війни.
Ефект «політичної амнезії»
Нарешті, останнім компонентом перемоги Петра Порошенка
була його підкреслена аморфність, про що ми уже побіжно говорили в
попередньому розділі. Його образ сконструювали самі виборці, базуючись
на своїх же уявленнях про те, яким повинен бути політик, і довільно
витлумачуючи його дії. Фактично, з Порошенка зліпили таке собі дзеркало,
в якому кожен бачив те, що хотів побачити. Одна категорія бачила
міцного господарника. Інша миротворця. Треті бачили в ньому
євроінтегратора. Четверті побачили «нове обличчя».
При цьому
яскраво проявився ефект політичної амнезії, який дбайливо плекався в
суспільстві ще режимом януковича. Полягає він у тому, що у нашого народу
дуже коротенька пам'ять, і дуже часто її роль виконують не власні
спогади, а... телебачення і газети. Інакше не можна пояснити, наприклад,
що люди забули, хто саме був міністром в уряді Азарова в 2012 році, і
що саме Петро Порошенко зіграв ключову роль в політичній кризі 2005
року.
А Порошенко
- медіа-магнат. Йому належить канал із величезною аудиторією по країні.
Таким чином, із усіх кандидатів він був єдиним, хто мав усі засоби для
активізації ефекту «політичної амнезії» і подати себе як цілковито
нового політика. І він цими засобами успішно скористався, перетворивши
себе на своєрідну «пустографку», яку кожен відтепер міг заповнити за
власним бажанням.
Саме тому у штабі Порошенка таку
знервованість викликали навіть просто публікації біографічних довідок з
життя їх кандидата (достатньо нагадати скандал у Вінниці із атакою на
штаб «Батьківщини»), а зараз акуратно підчищено статтю у Вікіпедії,
звідки прибрано всю «зайву інформацію», включаючи відомості про зустріч
із Фірташем у Відні.
Що і не дивно, адже якщо орієнтуєшся на
політичну амнезію, треба уважно слідкувати, щоб до широкого загалу не
дійшла ніяка інформація, яка могла б активізувати власну пам'ять
виборця. Адже тоді він виявить, що перед ним не «пустографка» і не
«новий політик», а людина із надзвичайно багатим і пістрявим політичним
минулим, яка брала участь в численних політичних скандалах.
Саме тому останнім і, можливо, ключовим фактором перемоги Порошенка є політична амнезія переважної більшості населення.
Підсумок
Сьогодні Порошенко
прийняв присягу і виголосив довгу інаугураційну промову, звичайно,
добре продуману і виважену. Його привітали представники всіх країн і всі
українські політики, включаючи його головну опонентку Юлію Тимошенко.
Здавалось б, необхідно відійти і просто дати працювати новообраному
президенту.
Але не будемо забувати, що головною і ключовою
вимогою Майдану була не просто нова влада, а контрольованість нової
влади та її підзвітність народу.
А як нова влада буде керувати,
перш за все демонструють не промови та декларації, а те, як саме вона
прийшла до керма. Перехідний уряд із Олександром Турчиновим і Арсенієм
Яценюком на чолі прийшов до влади як результат перемоги Майдану. І
сьогодні, після його ста днів, ми можемо упевнено констатувати - вони
витримали свій іспит, вистоявши під градом критики з усіх боків, і в
умовах війни із Росією. Так само, як вистояли під градом критики на
Майдані, і в умовах війни януковича проти власного народу.
Тепер перед нашими очима новий президент, який прийшов до влади за
допомогою «нової формули успіху», і головне питання в тому, чи зможе і
чи захоче суспільство його контролювати. Ось і давайте перевіримо, як
він керуватиме. Дійсно робитиме корисні для України речі, а чи буде й
далі користуватись кулуарами, медіа-ресурсами та миттєвими настроями
суспільства.
Вячеслав ІЛЬЧЕНКО,
політолог, спеціально для
На столичних виборах цього разу не було жодних інтриг в питанні, хто ж стане мером. Чого не скажеш про вибори до Київради. До останнього було не зрозуміло, які ж з 35 партій потраплять до столичного парламенту, і скількох представників команди одіозного Черновецького вони проведуть.
Кличківський «Удар», який переміг з явною перевагою, сформує у Київраді власну більшість: близько 30 депутатських мандатів команда Кличка отримає за партійним списком, ще не менше 40 місць партія добирає в округах. Точні цифри можна буде називати після оголошення офіційних результатів виборів.
Проте водночас вподобаний киянами «Удар» виступив в ролі перепустки до Київради для багатьох членів команди Леоніда Черновецького, зусилля якої по дерибану землі ще довго згадуватимуть жителі столиці.
Не надто публічних соратників Леоніда Михайловича «Удар» провів до Київради під своїм брендом за партійним списком та по мажоритарці. Тим же, хто добре відомий киянам своїми «подвигами», партія Кличка забезпечила повне сприяння. У багатьох округах «Удар» навмисно висував від себе явно непрохідних кандидатів, щоб не створювати одіозним соратникам Чорновецького зайвої конкуренції.
Інколи це спрацьовувало, та в деяких випадках тотальна перевага «Удару» на столичному електоральному полі зіграла злий жарт: одіозні й багаті самовисуванці програвали нікому не відомим людям, висунутим виключно для створення видимості боротьби. Це траплялось просто тому, що виборці орієнтувалися на популярний сьогодні партійний бренд, а не прізвища...
Разом з тим, вибори до Київради продемонстрували прикрий факт: наскільки кияни виявилися готовими зробити революцію, настільки ж вони виявилися не готовими захищати результати цієї революції. Жителів столиці, здається, взагалі не цікавило, кого вони обирають – вони повністю довірились партійному бренду, за яким в багатьох випадках суцільна пустота.
У прохідній частині списку «Удару» сумнівних кандидатів декілька – далося взнаки небажання відверто псувати репутацію політичної сили нового мера одіозними фігурами.
№9 у списку «Удару» - Сергій Палій. Це людина забудовника-«регіонала» Василя Хмельницького. Палій працює в ТОВ «Центр-Інвестресурс», яке належить «регіоналу». Деякі ЗМІ стверджують, що ця кандидатура була внесена до списку за квотою Петра Порошенка.
№11 у списку – Ігор Кононенко, діючий депутат Київради, куди обирався за списком Блоку Черновецького. Кононенко є неофіційним куратором столичних виборів від Порошенка.
Під №18 серед списочників «Удару» до Київради пройшов Михайло Макаренко, діючий депутат Київської обласної ради від Партії регіонів.
Набагато цікавіші результати виборів у мажоритарних округах. Користуючись тим, що місцевих політиків кияни знають гірше, ніж всеукраїнських, по мажоритарці оптом і вроздріб балотувалися десятки представників команди Черновецького. І багато хто переміг – в тому числі й завдяки «Удару».
ВО №1. Тут перемогу святкував колишній голова Голосіївської райдержадміністрації Києва Юрій Курінний, який входить в орбіту «регіонала» Василя Хмельницького. Курінний висувався від партії «Права воля України», яка стала реінкарнацією Громадського активу Києва.
ВО №5 та ВО №13. За квотою «Удару» до Київради потрапив сімейний тандем – Ігор Баленко та його син Артур. Баленко є власником мережі супермаркетів «Фуршет». Він діючий депутат Київради, куди обирався від ГАКу.
ВО №7. Сергій Левада від «Удару». Колишній член ПР, радник екс-голови КМДА Олександра Попова. Левада – кум відомого київського «регіонала» Василя Горбаля.
ВО №8. Переможець – самовисуванець Олександр Супруненко. Його рідний брат В’ячеслав – зять Леоніда Черновецького, зараз перебуває у міжнародному розшуку. Олександр Супруненко до виборів 2012 року був народним депутатом від Партії регіонів, але програв вибори у столичному мажоритарному окрузі.
ВО №9. Віталій Павлик. Депутат Київради, в 2008 році обирався за списком Блоку Черновецького. У команді «космічного» мера відповідав за юридичні питання. На цих виборах очолював список Демократичної партії України, від якої балотувалася значна частина соратників Черновецького.
ВО №10. Переміг ще один представник ДемПУ Сергій Кримчак. Секретар комісії з питань земельних відносин, міського будівництва та архітектури при Черновецькому. Причетний до дерибану багатьох відомих об’єктів столиці – від Гостинного двору до Жукового острова. Сам Кримчак заявляв, що його залякували.
ВО №11. Самовисуванець Володимир Гончаров. Людина діючого секретаря Київради Галини Гереги, власниці мережі супермаркетів «Епіцентр».
ВО №22. Представник команди Кличка Олена Овраменко. Овраменко обиралася до Київради за списком Литвина, потім перейшла до Черновецького, співпрацювала з Поповим.
ВО №28. Тут переміг «ударівець» Олесь Маляревич. «Ударівець» він досить умовний – Маляревич є засновником ТОВ «Кіномедіа Едвертайзінг», яке входить до орбіти колишнього секретаря Київради Олеся Довгого.
ВО №30. Владислав Михайленко від «Удару». Михайленко є помічником депутата від Блоку Черновецького Віталія Лавриненка. Сам Лавриненко має тісні зв’язки з Вадимом Столаром – колишнім нардепом від «Нашої України» та ПР, засновником «Еліта-центру».
ВО №31. Вадим Столар. Обирався до Київради у 2006 році за списком «Нашої України», але у 2010 балотувався до парламенту вже від ПР. Столар – один із засновників «Еліта-центру». Забудовник, що разом з партнером Вагіфом Алієвим звів над станцією метро «Театральна» скандальний офісний центр, який після численних акцій протесту передав столичній громаді. «Згідно з попереднім підрахунком, за мене віддали свої голоси близько 40% виборців», - похвалився задоволений Столар на своїй сторінці у facebook.
ВО №35. Можливо, найскандальніший та найвідвертіший «злив» округу командою Кличка. Тут перемогла екс-заступниця Черновецького Алла Шлапак. І якщо «Батьківщина» висунула серйозного кандидата (діючого голову Печерської РДА Геннадія Кривошея), то «Удар» явно грався «в піддавки»: Кличко висунув Оксану Подколзіну, яка… є однокурсницею Алли Шлапак та входить до орбіти вже згаданого Олександра Супруненка. Такий цинізм навіть викликав обурення деяких соратників Кличка.
Народний депутат від «Удару» Ірина Геращенко вже обіцяє подати на Шлапак до суду за те, що та нібито використовувала символіку «Удару» в своїй агітації. При цьому факт висування командою Кличка явно підставного кандидата Геращенко не особливо турбує. «Подивимося на роботу фракції в Київраді, там є чимало порядних людей. Когось висувала «Солідарність». Я буду дипломатична. Але Шлапак не висував ніхто. І вона підло використовувала символіку («Удару» - «Главком»), бо без цього б нікуди не пройшла. Мені все одно, з ким вона у владі дружить. Своє ім'я я точно ганьбити не буду і сьогодні від себе як депутата подам на неї всі відповідні скарги», - запевнила Геращенко на своїй сторінці у facebook.
ВО №36. Перемогу святкував кандидат від «Удару» Михайло Терентьєв. Ще один приклад неприхованого «зливу» округу командою Кличка: Терентьєв – помічник Алли Шлапак, який очолював її приймальню на виборах 2012 р.
ВО №41. Округ, де «Удар» також зіграв у піддавки. Тут самовисуванцем балотувався забудовник і колишній заступник Черновецького Валерій Міронов. Проти нього «Удар» висунув нікому не відомогоОлексія Панчука – у прес-службі партії навіть не мають його телефону. За дивовижним (але від того не менш цинічним) збігом обставин і Міронов, і Панчук місцем своєї роботи вказали одну й ту ж фірму - ТОВ «Вайн Хауз Групп». Та така оборудка в підсумку зіграла з Міроновим, який вклав у свою кампанію не малі гроші, злий жарт. Перемогу святкував співробітник його фірми Панчук. Однак, за інформацією «Главкому», «переможець» може зняти свою кандидатуру, щоб мандат дістався Міронову, якщо той у підсумку покаже хоча б другий результат. Поки ж… в цьому окрузі досі рахують голоси.
ВО №43. Самовисуванець Олександр Пабат. Як повідомив Пабат «Главкому», «переміг з перевагою 2 тис. голосів». Пабат – лідер скандально відомого ГАКу, який в 2008 році пройшов до Київради і своєю безпосередньою участю допомагав дерибану майна столичної громади командою Леоніда Черновецького. На цих виборах ГАК практично повним складом сховався за партійними прапорами «Правої волі України», а Пабат пішов окремо.
Окремо слід сказати про кілька округів, де крупні партії виставляли відверто слабких кандидатів, щоб дати можливість перемогти заможним самовисуванцям, однак бренд виявився сильнішим за гроші і депутатами стали маловідомі люди.
ВО №25. Округ був відданий на відкуп бізнесмену Олексію Новікову - людині екс-секретаря Київради Олеся Довгого. Однак переміг адвокат Олександр Харченко від «Удару».
ВО №32. Явну перевагу мав Анатолій Брезвін – людина Миколи Азарова, колишній головний податківець. А перемогла маловідома представниця «Удару» Вікторія Кустова.
ВО №46. Фаворитом виглядав представник «Правої волі України», депутат Київради та екс-гендиректор аеропорту «Жуляни» Денис Костржевський, «Батьківщина» та «Удар» висунули невідомих доти кандидатів. Перемогу святкувала кандидат від Кличка Вікторія Муха.
ВО №60. Костянтин Яловий, син колишнього секретаря Київради Володимира Ялового та зять Віктора Пилипишина, програв «ударівцю» Анатолію Артемчуку.
Кидається в очі те, що Віталій Кличко так і не зробив висновків з попередніх виборів до Київради, коли з 13 депутатів «Удару» 5 стали «тушками». У Київраду нового скликання від «Удару» потраплять вже не просто «темні конячки», а публічні діячі епохи Черновецького. Втішатися можна хіба тим, що існуватиме ця Київрада усього лише півтора року – до осені 2015 року.